П

Філософія Альберта Великого. Перехід до арістотелізму

ершим визначним представником арістотелізму був домініканець Альберт Великий (1193 – 1280), усебічно освічена людина, обізнана з працями Арістотеля, Авіценни, Авґустина і Псевдо-Діонісія; він одним з перших прагнув використати праці Арістотеля для систематизації християнського світогляду.

Основний зміст філософії Альберта становить учення Арістотеля, пристосоване для потреб християнської релігії. Альберт полемізує з арабськими та єврейськими коментаторами Арістотеля і водночас намагається надати його вченню християнського забарвлення. Поняття першого рушія він замінює поняттям нескінченної істоти, захищає безсмертя індивідуальної душі.

Завдання створити єдину філософсько-теологічну систему виконав учень Альберта – Тома. Без Альберта не було б Томи.

Т

Тома Аквінський: енциклопедія середньовіч-ної філософії

ома Аквінський (1225 – 1274) був завершувачем будови католицької теології і систематизатором схоластики. У 18 фоліантах творів Томи, зокрема у “Summa theologiae” і “Summa contra gentilis”, дано фактично енциклопедію середньовічної філософії. Крім богослов'я філософії, у його працях ідеться про право, мораль, державу, економіку. Філософію Томи й досі католицька церква вважає за єдино істинну.

Філософія Томи – томізм – є ґрунтовним пристосуванням філософії Арістотеля до вчення католицької церкви і систематизацією та обґрунтуванням християнської догматики.

Тома Аквінський чітко визначає сферу науки та віри. Завдання науки полягає в поясненні закономірностей світу. Наукове знання – це знання про світ, і воно повинно бути об’єктивним і правильним. Тома відкидає такі уявлення, за якими дійсною вважають лише діяльність розуму. Наукове знання, пізнання має сенс тоді, коли спрямоване на об’єкт, а не на суб’єктивні форми мислення.

Але хоча пізнання, наукове знання об’єктивне та істинне, однак не може охопити все, тобто не може бути всеосяжним. Є така сфера дійсності, що не може осягатися розумовим пізнанням. Це сфера віри, яка є поза філософським пізнаванням та розумом (Трійця, воскресіння і т. д.), а також надприродні істини, як божистий Об’яв, блага вість. Усе це належить до віри. Отже, предметом філософії є “істини розуму”, предметом теології – “істини Об’яву”.

Але між наукою та вірою, філософією і теологією немає суперечності. Християнська істина стоїть вище за розум, але не суперечить йому. Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим об’єктом теології та філософії і джерелом будь-якої істини є Бог, то не може бути принципової суперечності між Об’явом і розумом, між теологією та вірою. Водночас не всі “істини Об’яву” можна довести раціонально, та це не означає, що вони неправдиві чи суперечать розумові. Богословські істини “надрозумні”, але не “протирозумні”. Аргументи, які використовують з позицій розуму, проти християнської віри безпорадні, бо суперечать вищому, божистому розумові.

З

Філософія – служниця теології

відси постає важливий нюанс взаємин між теологією та філософією: наскільки обмежений людський розум стоїть нижче від божистої мудрості, настільки філософія нижче від теології. А тому філософія і є “служниця теології” (ancilla theologiae). Функції філософії як “служниці теології” полягають у тому, щоб репрезентувати та тлумачити в категоріях розуму релігійні істини й заперечувати хибні аргументи розуму проти віри. Сама філософія не може довести надприродну істину, бо це поза й над її можливості, але вона в рамцях своїх можливостей може послабити виставлені розумом аргументи проти віри. Цим починається і завершується роль філософії.

У своєму вченні про буття Тома Аквінський спирається на вчення Арістотеля. Світ, на його думку, це порядок, система, за якою все поділено на кілька ієрархічних сходинок. Найнижчою і найширшою сходинкою є нежива природа, далі підноситься світ рослин і тварин, з якого виходить вища сходинка – світ людей, що є переходом до надприродного та духовного світу. Вершиною, першою абсолютною причиною, сенсом та метою всього істотного є Бог, що є найдосконалішою реальністю.

Природа та природний світопорядок є лише підґрунтям та підготовкою небесного “царства благодаті”. Усе в світі зумовлене божистою мудрістю і пройняте доцільністю. Верховна мета – Бог, над усім і в усьому домінує божистий вічний закон. Тома використав фізичні уявлення Арістотеля, а також геоцентричну систему Арістотеля – Птолемея. Із цієї системи він узяв вчення про кінцевість та замкненість світу, а також учення про незмінність небесних світил, що їх приводять у рух “розумні рушії”.

М

Учення Томи

про матерію та форму

атерія – це невизначена й пасивна потенція речей, якій дійсне буття надає форма. Є субстанційна форма, яка творить дійсність, і є акцидентальні форми, які лише надають дійсності зовнішню визначеність. Бог є чиста, нетілесна форма, чиста актуальність, діяльна та кінцева причина світу. Світ не вічний, а створений Богом з нічого.

Душа – субстанційна форма, яка перетворює первісну матерію в людське тіло. Тома використовує тут також учення Арістотеля про пасивну матерію та активну форму. Душа є принципом формування, що діє в усіх життєвих проявах. Людська душа безтілесна, чиста форма без матерії, духовна й незалежна від матерії субстанція, що й визначає її незнищенність та безсмертя. Людське прагнення безсмертя є доказом безсмертя душевної субстанції, бо йде від душі.

Тома Аквінський використовує і розвиває вчення Арістотеля про окремі душевні сили та властивості. Аквінат розрізняє (1) вегетативну душу, притаманну рослинам (обмін речовин і розмноження), (2) сенситивну душу, яку мають тварини (чуттєві сприйняття, прагнення і свобідний, довільний рух) і (3) інтелектуальну душу – розум, що притаманний людині. Розумна душа виконує воднораз функції двох попередніх душ – вегетативної та сенситивної, тут Аквінат відрізняється від францисканців, зокрема Бонавентури.

На відміну від авґустинців, Тома Аквінський віддає перевагу розумові перед волею: інтелект підноситься над волею.

У своєму вченні про буття Аквінат учив, що всяке буття – і те, що існує в дійсності, і те, що є тільки можливістю, – може бути лише буттям одиничних, окремих речей, і таке буття філософ називає субстанцією. Кожна річ є єдністю “матерії” і “форми”, причому “матерія” – це “можливість” (potentia) прийняти форму, а форма – “дійсність” щодо матерії, яка прийняла форму. За твердженням Томи, матерія не може існувати окремо від форми, а форма може існувати окремо від матерії. Це означає, що ніщо тілесне не може існувати незалежно від найвищої форми – Бога, а Бог – чисто духовна істотність. Тільки для тілесних речей природного світу необхідне поєднання форми з матерією.

У

Учення

про істність та існування

цьому зв’язку важливе значення має вчення Аквіната про істність та існування – есенція і екзистенція. Всяке істне, як одиничне, так і Божистий абсолют, складається з істотності (essentia) та існування (esse, existentia). Основна ідея полягає в тому, що істотність та існування реально мають збіг у Богові, тоді як у всіх створених Богом речах їх істотність (essentia) відрізняється від існування (existentia). Істотність усякої речі родова, а не індивідуальна, а це значить, що з’являється певний розрив між істотністю як родовою та існуванням як індивідуальним. Істотність усіх створених речей не узгоджується з їх існуванням ще й тому, що вона не випливає з їх індивідуальної істності, оскільки всі поодиничні речі створені й існують завдяки іншим чинникам, маючи тим самим характер зумовлений і випадковий. Отже, по-перше, істотність речі як родове (загальне) не має збігу з його існуванням як окремим, одиничним (індивідуальним), і, по-друге, існування речі як окремої не випливає з істотності, а привноситься із околу, в кінцевому підсумку речі творяться Богом. Тільки в Бога істотність тотожна існуванню, бо Бог абсолютний, не зумовлений, існує доконечно. Вічність та абсолютність Бога означає вічність і абсолютність його існування, а значить їх абсолютний збіг. Отже, Бог – просте буття, просте істне, тоді як створена річ, створіння – буття складне, бо в першому випадку – повний збіг істотності та існування – Бог – Абсолют, а в другому – поєднання в речі істотності (essentia) з існуванням (existentia) як різних характеристик, що незалежні від себе.

У цьому контексті Аквінат використовує для кращого розуміння істотності й існування такі поняття Арістотеля, як матерія та форма. Як уже зазначалося, тілесні речі є єдністю невизначеної, пасивної матерії й активної форми. Існуванням, істним, реальністю стають речі тому, що відокремлені від матерії форми поєднуються з пасивною матерією. Звичайно, Аквінат трохи по-іншому підходить до цих питань, аніж Арістотель. Античний мислитель вважав, що форма завжди є в єдності з матерією, за винятком форми всіх форм – Бога, що є нетілесним. Аквінат стверджував, що різниця між тілесним і духовним світом полягає в тому, що світ речей складається з форми та матерії, а духовний – лише з форми.