С

Полеміка про природу універсалій

кладна боротьба навколо доведення існування Бога та його природи органічно пов’язувалася з філософським питанням про відношення загального до одиничного. В історії філософії полеміка з цього питання відома як суперечка про “універсалії”, тобто про природу загальних родів і понять (universalia, або genera – загальні роди). Проблема полягала в тому, чи універсалії існують реально, чи ні. Вона була головною в ранній схоластиці, але продовжувала існувати і в період розквіту схоластики, а через пізню схоластику переходить у філософію Нового часу.

Увесь хід роздумів навколо відповіді на поставлене питання ґрунтувався на вирішенні питання про відношення загального й одиничного. Виходячи з цього, схоласти давали дві відповіді.

Перша – полягала у твердженні, що “універсалії” (загальні роди) існують реально, незалежно від людської думки і речей. Цей погляд отримав назву реалізму (realis) і вилився в низку концепцій. Крайні реалісти дотримувалися вчення Платона про ідеї, за яким загальне – це ідеї, що існують до одиничних речей (universalia sunt ante res) і поза ними. Помірковані реалісти виходили з учення Арістотеля про загальні роди, за яким загальне реально існує в речах (universalia sunt in rebus), але в жодному разі не поза ними.

Друга – полягала у твердженні, що “універсалії” не існують реально, незалежно від людини. Вони є лише загальні назви, імена. Цей погляд отримав назву номіналізм (nomen – ім’я, назва). Заперечуючи реальне існування універсалій, номіналісти вважали, що загальне існує лише після речей (universalia sunt post res). Так, “людина взагалі” як родова спільність не існує, реально існують тільки окремі люди. Крайні номіналісти вважали загальне лише порожнім “виходом повітря”, що нічого не містить, звуковою стороною слова. Більш помірковані також заперечували реальність загального в речах, але визнавали його як думки, поняття, імена (концептуалізм).

У

Філософське вчення а. Кентербе-рійського

ІХ – ХІІ ст. більшість схоластів були “реалістами”. Найцікавішою постаттю в реалізмі ХІ ст. був Ансельм Кентерберійський (1033 – 1109).

Як і Еріуґена, він тісно пов’язував філософську істину, уосновлену на розумі з істиною Об’явлення, уосновленою на вірі за принципом підпорядкування мислення вірі. “Не для того треба розуміти, щоб вірити, але, навпаки, треба вірити, щоб розуміти” (credo, ut intelligam). Віра є вихідною точкою і метою раціонального мислення.

Але віра водночас повинна бути виключена з операцій мислення, вона не може служити аргументом. Святе Письмо виказує істину, але воно не пояснює, чому ця істина є істиною. Це вже справа раціонального знання, розуму, який є вільним, але в межах догматів. Керуючись девізом – “віра шукає розум”, Ансельм ставить розум на службу вірі. Він вважає, що лише з одних понять розуму можна довести не тільки буття Бога, а й догмати Трійці і боговтілення.

Онтологічне вчення Ансельма спирається на твердження, що загальне буття є думка й існує самобутньо як основа всього, а це і є Бог. Ансельм виходить із того, що градація ступенів природного існування не може бути нескінченною, а мусить завершитися буттям, вище над яке вже нема нічого. Таке буття може бути лише одним- єдиним: якщо б існувало кілька подібних одна до одної вищих істот, то вони були б або частиною ще вищого щодо них буття (загального), або тотожні з ним. Як частина вищого буття, вони не були б вищими, бо над ними вже є вище буття, а як тотожні з вищим буттям, були б єдині з ним. Отже, є найвище, абсолютне, загальне буття – це Бог. Бог як абсолютне буття існує сам у собі й нічим не зумовлений, тоді як усе інше існування як зумовлене буття не складається з абсолютного буття, але ним створене.

Поняття Бога як абсолютного буття дозволяє довести існування всього іншого. До створення світу, зазначає Ансельм, речі одвічно існували в розумі Бога як ідеальні зразки, приклади, форми, подібність, правила. Як думка є внутрішня мова, так прообрази, ідеї є внутрішнє слово Бога. За цими ідеями Бог створив світ, усі речі, а це означає, що все створене є відображенням Божого слова. Бог створив світ із нічого (не з матерії) завдяки тому, що сам існує як абсолютне буття в його ідеально-духовному визначенні.

Це і є онтологічний доказ існування Бога, а воднораз і всього світу. Він полягає в тому, що існування Бога виводиться з одного лише поняття про нього за допомогою дедукції, або розкриття змісту, що міститься в цьому понятті.

Ансельм ставить питання про те, чи взагалі можливе поняття про абсолютно нескінченне буття, яке могло б існувати тільки в одній лише думці, окремо від реального існування предмета цього поняття. Доведення існування такого буття лише в думці, а в даному разі уявлення про Бога як про мислиме поняття, Ансельм пов’язує із суперечностями, які містяться в цьому понятті про Бога. Усе, про що мислиться, що воно або існує, або не існує, повинно мати початок. Але Бог мислиться таким, що не має початку. Отже, Бога як єство, що абсолютно не має початку, не можна розглядати таким, що може бути і не бути. Отже, Бог доконечно існує.

Ансельм не лише стверджує реальність загального, а й заперечує реальність чисельності, бо вся багатоманітність сутнього зводиться до неподільної єдності єдиної божистої субстанції, що охоплює увесь світ. Близький до Платона Ансельм обстоює думку, що реальні тільки поняття (одиничні й загальні). Скажімо, “істина” міститься не лише в мисленні; вона самостійна, реально існує. Судження істинні, оскільки вони входять в “істину взагалі”. Звідси випливає ставлення Ансельма до універсалій: загальні поняття є самостійні, незалежні від одиничних речей, що є їх відображенням. Поняття добра, істини, справедливості існують реально й поза окремими вчинками та діями, але з ними порівнюються і відповідно до них оцінюються вчинки та дії. Це і є позиція реалізму.

Філософія Ансельма, як і Еріуґени, теоцентрична: Бог є причиною світу як зразок, як творець, як мета. Водночас вона постає як реалізм, що своїм корінням сягає Платона.