Н

Історія як боротьба двох “градів”

а думку Авґустина, людство складає в історичному процесі два “гради”: світську державу – царство зла і християнську церкву – царство Боже на землі. “Ці два царства створені двома родами любові: земне царство створено любов’ю людини до самої себе, доведеної до погорди Бога, а небесне – любов’ю до Бога, доведеної до погорди самого себе”. Ці два протилежні, але неподільно зі собою пов’язані царства містяться в різних сферах – земній і небесній, між якими проходить боротьба, як прояв боротьби між добром і злом, божистим і диявольським. Боже царство – невелика частина людства – це ті, хто заслужив у Бога спасіння і милосердя, а земне царство складається із жадібних, егоїстичних, самолюбних людей, що забули Бога. Боже царство поступово зміцнюється, зокрема після приходу Ісуса, воно утвердиться на землі на засадах добра, смиренності і покори перед Богом.

Авґустин дає також періодизацію історії цих царств (градів), ґрунтуючись на шести днях творіння, шести сферах людського життя і шести епохах, які подаються в Старому Заповіті. Поклавши в основу періодизації факти з біблійної історії єврейського народу, Авґустин доволі часто торкається подій з історії східних народів та Риму, який для нього був центром язичництва і ворожості до християнства, за що й був покараний. Авґустин робить спробу дати огляд історії людства в цілому, прагнучи створити філософію історії.

Концепція суспільства Авґустина теократична. Церква в історії посідає особливе місце: вона суспільство Христа й об’єднує обраних, поза нею спасіння немає, вона є представником царства Божого на землі, у ній втілюється ідеал Божий. Світське царство (держава) також від Бога, але не має привілейованого становища, як церква, що посідає вище становище, і їй світська держава має служити.

Авґустин заклав основи нової християнської філософії, відкинувши об’єктивізм та універсалізм античної філософії. Своє філософське мислення він основував на інтроспективності, на визнанні першості волі над розумом. Інтроспективна позиція переходить у персоналізм, у результаті чого Бог – це персона, суттю якої є воля, і її силою він творить світ. Філософія Авґустина сповнена довір’я до сил волі, віри, любові та ласки (милості), а не до сил розуму та логічних доводів.

Філософія Авґустина – не просто вершина патристики, вона мала великий вплив на духовне життя середньовіччя. Це була ланка зв’язку між філософією Платона й мислителів середніх віків, яка упродовж століть лишалася єдиним типом ортодоксальної філософії, аж поки Тома з Аквіна у ХІІІ ст. не створив нову модель ортодоксальної філософії.

Р

Доба схоластики

озвиток середньовічної філософії збагачується епохою схоластики (від грецького “схоласти”, що означає “вчитель та учень вільних мистецтв), що приходить після патристики і триває з ІХ до ХV ст. У самій схоластиці розрізняють три періоди: ранню схоластику (ІХ – ХІІ ст.), розквіт схоластики (ХІІІ ст.) і пізню схоластику (XIV – XV ст.).

Центральним питанням схоластики було відношення знання до віри. У його трактуванні схоласти виходили з тези про першість та зверхність віри над розумом, що посідала чільне місце в патристиці. Така позиція неминуче закріплює місце філософії як служниці теології (ancilla theologiae), завданням якої стали пошуки шляхів доведення істинності всього того, що проголошувала віра, розуміючи, що все існує з волі Бога.

Втративши свою самостійність та свободу, філософія, услід за теологією, має єдиним предметом вивчення божистого єства. Допускалася лише одна істина, джерелом якої є Святе Письмо, рішуче заперечувалася різниця між наукою і теологією, між філософією і теологією.

Якщо патристика ставила своїм завданням створити систематичну догматику з того, що було у Святому Письмі, то схоластика, маючи вже догматичну конструкцію, мала за мету впорядкувати догматику й зробити її доступною для пересічної людини.