ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ТА МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ
Ростислав Балабан (м. Київ), кандидат політичних наук, старший науковий співробітник Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України
Трохи історії
Традиція самоврядування в Україні сягає корінням сивої давнини. Поняття "громада" як об'єднання мешканців певного населеного пункту можна зустріти в стародавніх пам'ятках права - "Руській правді" та "Литовському статуті".
Що ж до конституції самоврядування міст - магдебурзького права, то першими його здобули такі міста, як Володимир-Волинський (1324), Львів (1352), Кам'янець-Подільський (1374), Луцьк (1432), Житомир (1444) і Київ (1499). Це "право" надавалося грамотою великого князя литовського або польського короля, а в XVII-XVIII ст.ст. підтверджувалось ще й документами українських гетьманів та російських царів1.
Однак, у XVII ст. Лівобережна, а у XVIII ст. - майже вся Правобережна Україна потрапляють до складу Московського царства, де місцеве самоврядування не було органічним компонентом системи суспільного устрою. Це спричинило різке звуження прав міських громад. У непросту ситуацію потрапили міста, на які поширювалося магдебурзьке право, і які у XVIII ст. увійшли до складу Гетьманщини: тут свої змагання за домінування розпочали три системи - міське самоврядування, козацьке управління та московська адміністрація. У кінці XVIII ст. було ліквідовано гетьманство, в 1775 р. - Запорізька Січ, а в 1781-1785 рр. набула чинності губернська система управління. Одне за одним міста втрачали свої права, зафіксовані магдебурзьким правом.
Існуючий на той час устрій Російської імперії не сприяв підвищенню соціальної відповідальності та громадянської активності населення. Політична система працювала за принципом "заборонено все, що не дозволено". За реформою Катерини ІІ відбулося остаточне виокремлення міста в самостійну одиницю, а за грамотою 1785 р. місто та всі його мешканці набули статусу юридичної особи зі своїми інтересами та потребами. Низове врядування повітів формувалося на основі традиційної родової, сусідської або територіальної спільноти.
Після реформи 1861 р. громада в Росії набуває нових, більш чітких контурів. Відбувається подальший розвиток земського громадського управління: через органи місцевого самоврядування - повітові, губернські збори та управи - для вирішення земських питань залучаються різні прошарки населення. До обов'язків земств входило забезпечення міста провізією, здійснення контролю за освітою та медициною, благоустроєм. Вони мали свій бюджет, що формувався переважно від доходів з їхнього нерухомого майна, надання в оренду земель та капіталів. Центральна влада негативно реагувала на ініціативи земств; селяни також ставилися до них з недовірою, не розуміючи суті реформ, що проводилися, та внаслідок запровадження додаткових податків2. Проте з приходом нового царя - Олександра ІІІ - всі права земств були ліквідовані. Таким чином, Російська імперія, незважаючи на велику територію та значну кількість різноетнічного населення, не мала єдиної схеми місцевого самоврядування. Наведене вище ілюструє лише наявність певних тенденцій у цьому напрямі, тоді як кожний регіон мав свою специфіку.
У цей же час на землях Західної України відбуваються процеси демократизації, у тому числі й розвиток самоврядування3, що можна пояснити їх належністю до іншої політичної системи.
У період бурхливих політичних подій, пов'язаних з революційною добою, виникають нові форми самоорганізації і самоврядування на місцях. Проте всі вони були швидкоплинними і, не встигаючи прижитися, змінювали одна одну. Підтвердженням цього можуть бути Ради, які спершу створювалися явочним порядком, включаючи представників багатьох громадських та політичних організацій, а незабаром стали формуватися за класовим принципом - з робітників, селян та солдатів. Законом Тимчасового уряду впроваджуються міські думи, вибори відбувалися за пропорційною системою. Досить часто ці органи (Ради та думи) діяли паралельно. Така ситуація тривала до остаточної перемоги радянської влади, яка впровадила вибори у трудових колективах і профспілках - систему, що проіснувала до 1937 р., коли нова Конституція відновила місцеве самоврядування, скасувавши класовий принцип виборів та запровадивши загальні вибори за мажоритарною системою.
За радянської доби була сформована традиція, коли кандидати визначалися на рівні парткомів, а формальне обговорення запропонованих кандидатур здійснювалося у трудових колективах, які їх рекомендували. У результаті відбувалися вибори, організовані для єдиного кандидата, який і перемагав. Першими демократичними (або як їх ще називають, незалежними) виборами, що змінили означену ситуацію, можна вважати вибори 1990-го року. Особливість, а краще сказати відмінність, цієї кампанії від попередніх полягала в тому, що кількість кандидатів на одне місце не регламентувалася; стали можливими відкриті виступи й агітація. У результаті перемогу здобули ті, хто не погребував хоча б мінімальними діями, спрямованими на пропаганду своїх ідей, і безпосереднім спілкуванням з виборцями. Номенклатурні ж кандидати, які за традицією сповідували технологію очікування, проводячи весь час за товстими стінами своїх кабінетів, зазнали поразки. Цей рік можна вважати початком зламу старої політичної системи.
Ідеологічні орієнтири і місцеві вибори
Результати голосування на політичних виборах у принципі не можуть точно відображати громадські настрої. Це обумовлено низкою причин. Перш за все, важко уявити, щоб у демократичному суспільстві всі як один брали участь у голосуванні. Абсентеізм - природне явище політичного життя і його відсутність радше свідчить про наявність "специфічних" чинників, які забезпечують тотальну участь громадян у виборах. Таким чином, певна кількість виборців через різні причини ухиляється від участі у процесі обрання органів влади, чим пасивно передає право вибору тим, хто бере участь у голосуванні. Наприклад, на виборах 2002 р. кількість громадян, які з різних причин не взяли участі у голосуванні, дорівнювала майже 30 %4. Інша причина, яка не дозволяє шляхом голосування виявити політичні переконання людей, полягає у тому, що в Україні передвиборча агітація відбувається переважно не на засадах змагання ідеологій. Отже, остаточний вибір виборців не базується на ідеологічних переконаннях. Бренди політичних партій та блоків, які можуть бути впізнані виборцями і за допомогою яких вони залучалися на певний бік, не розкривають ідеологічних засад діяльності того чи іншого політичного об'єднання. Для прикладу візьмемо шістку переможців у багатомандатному окрузі.
Так, фаворит парламентських перегонів ВБПП "Блок Віктора Ющенка "Наша Україна" при агітації активно використовував гасло "Не словом, а ділом", який, безумовно, є популістським і мало співвідноситься з певною ідеологемою5. Він може бути використаний партією, яка належить до будь-якої частини політичного спектра. Більше того, партії, що ввійшли до цього блоку, в принципі неспроможні сформулювати ідеологію, на засадах якої вони об'єдналися. Основним брендом, за який голосували, був образ В. Ющенка.
Аналогічною є ситуація у ВБПП "Виборчий блок Юлії Тимошенко", який ідентифікувався передусім з постаттю самої Ю. Тимошенко, а не конкретними ідеологічними засадами. Саме тому в назвах цих блоків використовуються прізвища рейтингових лідерів, що може розглядатися як певна тенденція у виборчій кампанії.
Можна з упевненістю стверджувати, що на відміну від парламентських виборів попередніх років, за СПУ голосували не стільки послідовники соціалістичної ідеології, скільки прихильники О. Мороза.
Феноменом виборів 2002 р. стала перемога ВБПП "За єдину Україну", який не ідентифікується з визначеною ідеологією і не має високорейтингового лідера. Цей факт також підтверджує нашу тезу про те, що ідеологія не є визначальною при виборі конкретної партії чи блоку. З-поміж шістки переможців два суб'єкти використовують у власних назвах ідентичні назви ідеологій: соціал-демократична партія - СДПУ (о) і комуністична - КПУ. Пересічний виборець, що віддав свій голос за СДПУ (о), агітаційна "принада" якої також не містила інтерпретацію власної ідеології, навряд чи зможе чітко пояснити засади соціал-демократії, хоча вкладатиме своє позитивне бачення суті її політики. Якщо на парламентських виборах 1998 р. ключовим в агітації був асоціативний зв'язок з футбольною командою, то в 2002 р. цей момент дещо наблизився до ідеологеми, але все ж таки був досить далеким від її тлумачення.
Знайомство виборців з конкретною партією, надання переваги її кандидатам при голосуванні, зрештою перемога партії значною мірою обумовлені потужним інформаційним пресингом. Серед виборців, які привели до перемоги шість суб'єктів (Блок Віктора Ющенка "Наша Україна", КПУ, "За єдину Україну!", "Виборчий блок Юлії Тимошенко", СПУ, СДПУ (о)), лише прихильники КПУ становлять не спонтанно зібрану частину електорату, а скоріше сталий прошарок населення, що визначився і значною мірою традиційно орієнтований на певну ідеологему. Водночас під комуністичною ідеологією кожний виборець розуміє різне: від сталінського порядку, брежнєвського спокою до висловлення протесту сьогоднішній владі. Складність вибору за ідеологією в Україні посилена ще й тим, що за всі роки незалежності не було жодного прецеденту формування сталої більшості у Верховній Раді чи Уряді України, котра б діяла від імені визначеного нею політичного суб'єкта, технологія прийняття законів чи програма дій якого асоціювалася б з певною ідеологією. За інших умов виборці мали б змогу орієнтуватися на дії, які можна інтерпретувати як матеріалізацію конкретної ідеології.
Усе викладене стосується голосування за партії у загальнонаціональному окрузі, де обов'язково має бути зроблений вибір партійних суб'єктів, що є стимулом для оцінки їхньої політичної ваги. Ситуація в мажоритарних округах ще менше стимулює до партійно-політичних орієнтирів. Кандидати переважно агітують за себе, як за гарних господарів. Виняток становлять харизматичні лідери окремих політичних партій. Більше того, доведено, що виборці досить спокійно можуть голосувати за партію лівої орієнтації у загальнонаціональному окрузі і за її антипод у мажоритарному - факт, помічений у 1998 р. при застосуванні змішаної виборчої системи6. Після парламентських виборів 2002 р. можна наочно спостерігати своєрідний крах ідеологій, точніше їх другорядність у політичній боротьбі.
Таким чином, маятник завершив свою амплітуду. На початку 90-х років формат виборів був у межах "за" чи "проти" демократів чи комуністів. В останні роки він змінився на формулу "за чи проти влади". У першому випадку можна говорити про певну ідеологічну складову, хоча й тоді малося на увазі "за чи проти влади".
Своєрідна унікальність місцевих виборів полягає в їх ще більшому відстороненні від партійно-політичних чи владних орієнтирів. Виборці "вимірюють" свого кандидата за іншою шкалою. Останній має довести, що він "свій", гарний господарник, захисник інтересів людей і в кінцевому рахунку сконсолідувати навколо себе відносну більшість голосів, які проте, можуть бути далеко не визначальними (за кількістю) для даного округу. Преференції на місцевих виборах віддаються за такими ознаками: професія - перемагають учителі, лікарі; вік - значни-ми симпатіями користується молодь. Все більшого значення набувають технології організації і проведення виборчої кампанії. Підвищується інтерес до депутатських мандатів, що прямо пропорційно відображається на зростанні кількості кандидатів на місцевих виборах, незважаючи на те, що депутати місцевих рад не мають особливих привілеїв або значного матеріального ресурсу. Проте вони набувають статусу, який продовжує зберігати свою цінність.
Особливу увагу до місцевих виборів виявляє місцева виконавча влада, оскільки депутати Рад мають безпосередній вплив на роботу і навіть склад місцевих адміністрацій. Сьогодні чиновник продовжує відігравати вагому роль у процесі формування органів місцевого самоврядування. Нагадаємо тільки про вибори мера м. Києва, коли більшість виборців навіть не знала (умовно кажучи), що окрім О. Омельченка на цю посаду є й інші претенденти. Цей приклад можна розглядати як ілюстрацію адміністративного контролю за інформаційними потоками, хоча формально з цього приводу не було виголошено жодних наказів чи заборон.
Політичні партії усе ще не спромоглися охопити своїм впливом місцеві вибори, що пояснюється передусім браком необхідних кадрів. Саме тому вже неодноразово порушувалося питання про доцільність розведення цих виборів у часі. За цих умов вивільнений ресурс після парламентських виборів можна було б спрямувати на місцеві, що, в свою чергу, сприяло б принциповій зміні політичної кон'юнктури.
Що до партійно-політичного вибору, то в парламенті України є сили, які перемогли за партійними списками, хоча більшість (перемога де-факто) сформована не ними. Представництво ж у місцевих органах не відображає ні першої, ні другої ситуації. Зрозуміло, що одні з переможців обстоюють ідею партійних виборів на місцевому рівні, тоді як інші - представники адміністративної еліти - виступають за збереження існуючої системи. Не можна твердити, що якийсь із цих варіантів є хибним, кожний з них матиме певні індивідуальні політичні наслідки.