Державне регулювання інноваційної діяльності

Розвиток інноваційного процесу впливає на загальний розвиток суспільства як на мікро–, так і на макрорівні. .

Інновація — це комплексний процес, котрий включає в себе створення, розробку, доведення до комерційного використання і розповсюдження нового технічного або якогось іншого рішення (новації), що задовольняє певну потребу.

В Законі України від 18.09.1991 р. «Про інвестиційну діяльність», (стаття 3), інноваційна діяльність визначена як «одна із форм інвестиційної діяльності», що здійснюється з метою впровадження науково–технічних досягнень у виробничо–соціальну сферу суспільства.

Ця діяльність включає:

– випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології;

– прогресивні міжгалузеві структурні зрушення;

– реалізацію довгострокових науково–технічних програм з тривалими термінами окупності витрат;

– фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін у стані продуктивних сил;

– розробку і впровадження нової ресурсозберігаючої технології, призначеної для поліпшення соціального і екологічного становища.

Інновація в практиці підприємницької діяльності інтерпретується в процес перетворення потенційного НТП (науково–технічного прогресу) в реальний, втілений в готові продукти та технології, тобто новація перетворюється на товар і виступає ДК об’єкт на ринку.

Основою інноваційного процесу є процес створення і освоєння нового продукту (технології) — науково–інноваційний процес.

Отже. інноваційна діяльність — це діяльність по доведенню науково–технічних винаходів, розробок до результату, придатного до практичного застосування.

Уточнення поняття інновацій та їх типів спроможне детальніше підійти до розробки стратегії інноваційного розвитку України, пошуку нових джерел фінансування інноваційних проектів.

Виходячи із визначення сутності інновацій, зрозуміло, що успішна інноваційна діяльність неможлива без системи ефективної державної підтримки, без ефективної інноваційної політики з боку держави.

Під інноваційною політикою необхідно розуміти комплекс принципів та заходів щодо планування, розробки, стимулювання, регулювання і контролю процесів інноваційної діяльності у науково–технічній та виробничих сферах. Тому основним завданням державних органів є визначення мети інноваційної політики, основних принципів її здійснення, а також механізми реалізації. Вона повинна випливати з основної мети розвитку народного господарства суспільства і своїми напрямами діяльності сприяти її здійсненню.

А звідси метою інноваційної політики є збільшення внеску науки і техніки в розвиток економіки країни, забезпечення програмних перетворень в галузях матеріального виробництва. підвищення конкурентоспроможності націди пальної продукції на світовому ринку, забезпечення функцій безпеки держави. покращення екологічної ситуацій підвищення життєвого рівня народу, а також створення умов для дальшого розвитку наукових напрямів і піднесення рівня вітчизняної науки.

Закон України «Про інноваційну діяльність» визначає правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів і спрямований на підтримку розвитку економіки України інноваційним шляхом. У статті 1 Закону визначені основні терміни, поняття інноваційної діяльності:

– інновації — новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентноздатні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і (або) соціальної сфери;

– інноваційна діяльність — діяльність, що спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоздатних товарів і послуг;

– інноваційний продукт — результат науково–дослідної і (або) дослідно–конструкторської розробки, що відповідає вимогам, встановленим цим Законом;

~ інноваційна продукція — нові конкурентноздатні товари чи послуги, що відповідають вимогам, встановленим цим Законом;

– нноваційний проект— комплект документів, що визначає процедуру і комплекс усіх необхідних заходів (у тому числі інвестиційних) щодо створення і реалізації інноваційного продукту і (або) інноваційної продукції;

– пріоритетний інноваційний проект — інноваційний проект, що належить до одного з пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, затверджених Верховною Радою України;

– інноваційне підприємство (інноваційний центр, технопарк, технополіс, інноваційний бізнес–інкубатор тощо) — підприємство (об’єднання підприємств), що розробляє, виробляє і реалізує інноваційні продукти і (або) продукцію чи послуги, обсяг яких у грошовому вимірі перевищує 70 відсотків його загального обсягу продукції і (або) послуг;

– інноваційна інфраструктура — сукупність підприємств, організацій, установ, їх об’єднань, асоціацій будь–якої форми власності, що надають послуги із забезпечення інноваційної діяльності (фінансові, консалтингові, маркетингові, інформаційно–комунікативні, юридичні, освітні тощо).

З урахуванням загальнонаціонального значення інновацій виникає необхідність державного регулювання інноваційного процесу. У даний час інновації стають основним засобом забезпечення збільшення прибутку суб’єктами підприємництва. Але, незважаючи на таку важливу роль інновацій, без державного регулювання велика кількість нововведень не могла би швидко впроваджуватися у практику. Таким чином, економічна і соціальна роль держави вимагає від державних органів при регулюванні інноваційних процесів виконання декількох основних функцій, а саме:

– акумулювання засобів на проведення наукових досліджень інновацій шляхом концентрації ресурсів і механізмів перерозподілу бюджету, а також за рахунок формування спеціальних фондів;

– координація інноваційної діяльності шляхом визначення загальних стратегічних орієнтирів інноваційної політики. Для забезпечення такої координації держава сприяє кооперації і взаємодії різних інститутів у здійсненні інновацій:

– створення правової бази інноваційної політики шляхом формування дієвого необхідного законодавства і реально діючих механізмів його функціонування;

– кадрове забезпечення інноваційної діяльності шляхом підготовки спеціалістів у державних і недержавних навчальних закладах, які могли б організувати і сприяти розвитку організаційних структур, що займаються впровадженням інновацій (корпорацій, груп, фірм);

– регіональне регулювання інноваційної діяльності шляхом податкових пільг і раціонального розміщення інноваційного потенціалу, а також намаганням вирівняти умови розповсюдження інновацій на території країни;

– регулювання міжнародного співробітництва у проведенні інноваційної діяльності через розроблену інноваційну стратегію і кооперацію;

– стимулювання інновацій шляхом заохочення конкуренції, надання пільг учасникам інноваційного процесу, державного страхування інноваційного ризику, а також «інноваційного тиску» на суб’єктів підприємництва введенням санкцій за випуск застарілої продукції.

Інноваційна політика держави тісно пов’язана з її інвестиційною політикою, спрямованою на стимулювання капіталовкладень в інноваційні процеси, тобто в ту сферу підприємницької діяльності, в якій інвестиції є базою для матеріалізації нововведень, а також інноваційна політика держави практично не відокремлена від промислової політики в цілому.

В статті 48 «Державна підтримка підприємництва» Господарського кодексу України підтверджується, що з метою створення сприятливих організаційних та економічних умов для розвитку підприємництва держава стимулює за допомогою економічних важелів (цільових субсидій, податкових пільг тощо) модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння нових видів продукції та послуг. А Законом України «Про інвестиційну діяльність», як уже сказано при розгляді першого питання, у ст. З визначається суть інноваційної діяльності — однієї з форм інвестиційної діяльності підприємства.

Сучасна законодавча система України у сфері інноваційної діяльності базується на Конституції України і складається з низки Законів. Найвагомішими з них в плані активізації інновацій у підприємницькій сфері, на думку авторів, є Закон України «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків» від 16 липня 1999 року та Закон України «Про інноваційну діяльність» від 4 липня 2002 року. Саме в останньому з них, без перебільшення, передбачені найважливіші економічні стимули — гарантії та пільги суб’єктам інноваційної діяльності (СІД). Найважливішими з них є такі:

– можливість повного безвідсоткового кредитування за рахунок коштів відповідних бюджетів;

– компенсація відсотків за кредитування інноваційних проектів, які сплачують СІД комерційним банкам, за рахунок бюджетних коштів;

– можливість застосування прискореної амортизації основних фондів групи 3 (при річній нормі амортизації 20%);

– пільговий режим оподаткування інноваційної діяльності, який передбачає залишення у розпорядженні СІД 50 відсотків ПДВ з операцій продажу товарів (робіт, послуг), пов’язаних з виконанням інноваційних проектів, та 50 відсотків податку на прибуток від виконання цих проектів, з умовою, що дані кошти будуть спрямовані виключно на фінансування інноваційної діяльності;

– застосування пільг зі сплати земельного податку (зменшення ставки на 50 відсотків).

Тож, як бачимо, новий Закон на підтримку нових технологій відображає досить–таки реальну картину майбутнього існування інноваційної сфери підприємництва. Майбутнього — тому, що найважливіші його положення, хоча розпочали діяти з січня 2003 р., однак, механізм надання пільг ще до кінця не сформований.

Центральне місце в системі прямого державного впливу на інноваційну діяльність займає фінансування НДПКР інноваційних проектів із бюджетних коштів. Система фінансування інноваційної діяльності є складовою частиною державної інноваційної політики.

До 1991 року фінансування науково–технічної діяльності базувалося переважно на бюджеті та галузевих централізованих фондах; на підприємствах формується фонд розвитку підприємства.

Форми державного стимулювання інноваційної діяльності можна пояснити наступною схемою (рис. 1).