МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ И НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЕКОНОМІКИ І ТОРГІВЛІ

імені Михайла Туган-Барановського

Кафедра економічної теорії

О.М. Кінько

ОСНОВИ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

Курс лекцій

для студентів галузі знань 1401

«Сфера обслуговування»

напряму підготовки

6.140101 «Готельно-ресторанна справа»

всіх форм навчання

Донецьк – 2011

ЗМІСТ

Стор.

Вступ………………………………………………………………………3

Тема 1. Предмет і метод економічної теорії……………………………4

Тема 2. Потреби і виробничі можливості. Економічні інтереси…….18

Тема 3. Економічна система суспільства...……………………………28

Тема 4. Відносини власності……..…………………………………….39

Тема 5. Форми суспільного виробництва.………..…………………...48

Тема 6. Ринок і ринкова система….…………………………………...58

Тема 7. Капітал і наймана праця.………………………………………72

Тема 8. Структура і функціонування капіталу у сфері виробництва..81

Тема 9. Функціональні форми капіталу і доходу…..…………………91

Тема 10. Держава як суб’єкт економічних відносин………………..103

Тема 11. Основи підприємницької діяльності………...……………..116

Тема 12. Форми суспільного виробництва у процесі відтворення…126

Тема 13. Національний дохід і його використання...………..………138

Тема 14. Економічне зростання і його фактори…………………..…147

Теми рефератів………………………………………………………...158

Список літератури, що рекомендується……………………………..161

ВСТУП

Підготовка кваліфікованих фахівців у сфері готельно-ресторанного бізнесу передбачає володіння знаннями з економічної теорії.

Ціль курсу «Основи економічної теорії» передбачає знайомство студентів з теоретичними основами економічної науки, забезпечує формування наукових знань про об’єктивні закономірності і тенденції розвитку економіки. Досягнення цієї цілі ставить перед студентами наступні логічні задачі: зрозуміти сутність економічних категорій, вивчити механізм дії і використання економічних законів, оволодіти методами дослідження господарської практики. Даний теоретичний курс готує майбутніх фахівців до освоєння методології спеціальних економічних і управлінських дисциплін, навчає приймати господарські рішення на основі не тільки емпіричних, але і теоретичних знань.

Розроблений курс всебічно враховує досягнення світової економічної науки, віддзеркалює погляди представників різноманітних шкіл і напрямків, наближає викладання економічної теорії до реалій господарської практики з урахуванням специфіки національної економіки. Методологія курсу звільнена від ідеологічних догм. Зміст курсу об’єктивно відображає еволюцію світової економічної думки.

Реформування українського суспільства забезпечує інтеграцію економіки країни в систему світового господарства. Це пред’являє високі вимоги до економічних знань майбутніх учасників цього процесу. Курс «Основи економічної теорії» дозволяє майбутнім фахівцям у сфері готельно-ресторанного бізнесу набути необхідного багажу економічних знань.

У процесі викладання курсу велика увага приділяється не тільки засвоєнню спеціальних економічних і соціальних питань, але і розумінню моральних принципів, загальнолюдських цінностей, серед яких морально-етичні аспекти ринкових відносин займають не останнє місце.

Тема 1. Предмет і метод економічної теорії

Програмна анотація:

1. Історія виникнення і розвитку економічної теорії. Основні школи і течії економічної теорії.

2. Предмет та функції економічної теорії.

3. Основні методи дослідження соціально-економічних процесів.

Основні терміни та поняття: меркантилізм, фізіократи, класична політична економія, марксизм, маржиналізм, неокласична школа, кейнсіанство та неокейнсінаський напрямок, інституціональне-соціологічний напрямок, методологія, позитивний метод, нормативний метод, метод наукової абстракції, індукція, дедукція, аналіз, синтез, економічна модель.

1

Джерела економічної науки варто шукати в навчаннях мислителів давнього світу, насамперед країн Древнього Сходу – колиски світової цивілізації. Стародавньоіндийскі «Закони Ману» (ІV – ІІІ вв. до н.е.) відзначали існування суспільного поділу праці, відносин панування і підпорядкування. У працях стародавньокитайских мислителів, серед яких особливо виділявся Конфуцій, проводилося розбіжність розумової і фізичної праці, причому перша була монополією «вищих» прошарків суспільства, а друга – долею «простолюдинів», основну масу яких складали раби. Цікаво, що вже в той час, наприклад, у працях китайського філософа Сюнь Цзи висловлювалася думка про те, що всі люди рівні від народження, що «накопиченим багатством» повинні користатися всі, люди з простого народу повинні мати право приватної власності на землю. Тому вже тоді лунали заклики до звільнення рабів-хліборобів і рабів-ремісників.

Подальший розвиток економічна думка одержала у Древній Греції. Погляди давньогрецьких мислителів: Ксенофонта, Платона, Аристотеля – можна охарактеризувати як теоретичні вихідні пункти сучасної економічної науки. Наприклад ідея про корисність як основу цінності господарських благ, правильному обміні господарських благ як обміні еквівалентів, тощо.

Економічні погляди мислителів Древнього Рима: Катона Старшого, Варрона, Лукреція Кара, Сенеки були свого роду продовженням економічної думки Древньої Греції. Вони ще обґрунтовували необхідність рабства, але в їх висловленнях вже відбивалися занепад і розкладання рабовласництва. Сенека писав, що всі люди по природі рівні, тому засуджував рабство.

Християнство принесло із собою корінний переворот у загальному погляді на господарську діяльність. Воно оголосило найпростішу господарську працю необхідною і святою справою. Принцип справедливої ціни, соціальної, а не індивідуальної оцінки продуктів праці, власність, багатство і багато інших економічних проблем торкаються в тому чи іншому ступені в християнському навчанні.

Але всі ці погляди і висловлення навіть у сукупності не являли собою систематизованого вчення про економіку.

Як наука, тобто систематизоване знання про сутність, цілі і задачі економічної системи, економічна теорія виникла в XVІ- XVІІ вв. – це період становлення капіталізму, зародження мануфактури, поглиблення суспільного поділу праці, розширення зовнішніх і внутрішніх ринків, інтенсифікації грошового обігу. Буржуазія нагромаджувала свій первинний капітал не шляхом виробництва, а в торгівлі. Тому першою економічною школою стає меркантилізм (від італійського слова «купець»), який вивчає товарний та грошовий обмін і визначає його головною справою економічної політики держави.

Представниками меркантилізму є У. Стаффорд, Томас Ман, Антуан Монкретьєн, Дж. Локк, А. Ордин-Нащокін. Меркантилісти були представниками торговців і виражали їх інтереси.

Сутність навчання меркантилістів зводиться до визначення джерела походження багатства. Джерело багатства виводили зі сфери обігу, а саме багатство ототожнювали з грошима. Головним багатством нації, держави вважали гроші у виді золота і срібла, та пропонували різні методи їх залучення в країну.

А. Монкретьєн у 17 сторіччі ввів у науковий обіг термін «політична економія» (робота «Трактат по політичній економії»). Перша частина цього терміна походить від грецького слова «політейя», що означає «державний устрій». Політекономія дослівно перекладається як закони господарювання в межах держави.

Оскільки меркантилізм відображав переважно інтереси торгівельної буржуазії, уже наприкінці XVІ – початку XVІІ сторіччя її ідеї почали суперечити інтересам промислової буржуазії. У мануфактурний період розвитку капіталізму, держави в цілому на зміну меркантилізму приходить класична політична економія. Цей напрямок світової економічної думки розвивався до першої половини XІХ сторіччя. Його засновники У. Петті (Англія), П. Буагильбер (Франція).

Європа того часу була ще аграрною, тому багато економістів ототожнювали виробництво с сільським господарством. Вони були представниками школи фізіократів. Ця школа сформувалася у Франції у середині ХVIII ст. і була французьким варіантом класичної політичної економії. Ії засновниками були Ф. Кене и Д.Тюрго (Франція).

Фізіократизм (від грец. «фізіс» – природа, «кратос» – влада, дослівно «влада природи»), відображав інтереси великих землевласників. Дослідження питання про походження додаткового продукту перенесено зі сфери обігу у сферу виробництва, а саме – у сферу землеробства яку вони оцінювали як виробничу галузь, промисловість тільки переробляла продукт, створений у сільському господарстві. Джерелом багатства Кене оголосив не просто працю в землеробстві, а саме перевищення виробленого продукту над спожитим у сільському господарстві.

Найвище досягнення класична політична економія одержала у працях А. Сміта і Д. Рікардо. Класики зосередили увагу на аналізі відносин у сфері виробництва і вивченню його об’єктивних закономірностей.

Вершиною наукової діяльності А. Сміта була праця «Дослідження про природу і причини багатства народів». Основна ідея – ідея лібералізму, мінімального втручання держави в економіку, ринкового саморегулювання на основі вільних цін, що складаються в залежності від попиту та пропозиції. Ці економічні регулятори він називав «невидимою рукою». А. Сміт заклав основи трудової теорії вартості, підняв роль продуктивної праці як творця вартості, показав значення суспільного поділу праці як умови підвищення його продуктивності, створив навчання про доходи, чітко сформулював принципи оподатковування, тощо.

Д. Рікардо продовжив розробку теорії А. Сміта, переборовши деякі недоліки його учення. Головна праця – «Начала політичної економії і оподаткування». Показав, що єдиними джерелом вартості є праця робітника, що і лежить в основі доходів різних класів; що прибуток є результатом неоплаченої праці робітника; сформулював закони зворотної пропорційної залежності між заробітною платою і прибутком; вказав на тенденцію норми прибутку до зниження; розкрив механізм диференціальної ренти.

Заслуги класичної школи:

1. головним об’єктом дослідження вона зробила сферу виробництва, а не обігу;

2. розкрила значення праці як основи і міри цінності усіх товарів;

3. довела, що економіка повинна регулюватися ринком, вона має свої закони, які є об’єктивними, тобто не можуть бути відмінені людиною;

4. виявила джерела доходів усіх прошарків суспільства: підприємців, робітників, земельних власників, банкірів, торговців.

Великим недоліком класичної політекономії було ігнорування ролі держави в господарському житті.

У другій половині XІХ сторіччя, під впливом нових історичних умов, криза класичної політичної економії стає неминучою. Одним її напрямком був визнаний марксизм, а іншим – нова наукова теорія – маржиналізм.

Класична школа політичної економії, її прогресивні ідеї одержали подальший розвиток у марксистській політичній економії.

Марксизм, або теорія наукового соціалізму (комунізму) – середина XІХ ст., основоположники К. Маркс, Ф. Енгельс – напрямок у теоретичній економіці, що представляє собою дослідження законів розвитку капіталістичного суспільства і концепцію соціалізму (комунізму), як нової економічної системи.

Предметом свого дослідження Маркс вважав капіталістичний спосіб виробництва, відношення виробництва та обміну, що йому відповідають, а кінцевою ціллю – відкриття економічних законів капіталізму.

Як і А. Сміт, К. Маркс вважав ринок могутнім засобом нагромадження багатства. Та на відміну від Сміта, він вважав, що цій процес закінчиться загостренням класової боротьби та загибеллю капіталізму, так як його протиріччя настільки серйозні, що ринковий механізм не зможе з ними впоратися. Ця ідея до наступного часу визиває сперечання. Критики Маркса доводять, що капіталізм не рухнув, що робітничий клас не зубожів і що прогнози Маркса не підтвердилися.

Прихильники Маркса вважають, що Маркс правий, тому що той капіталізм, який він досліджував і загибель якого передрікав, рухнув ще в період Великої депресії 30-х років, а нині існуюча ринкова економіка – це вже інша модель, яка є новим, передбаченим Марксом етапом на шляху до суспільства, яке він назвав «позитивним гуманізмом ».

Головна праця Маркса – «Капітал». Головні відкриття: сформульоване вчення про суспільно-економічні формації, розкрити закони розвитку капіталізму, його внутрішні рушійні сили, історично минущий характер капіталізму як формації, розроблена теорія відтворення й економічних криз, ціни виробництва, вчення про двоїстий характер праці, втіленої у товарі, протиріччях товару, вчення про додаткову вартість, розкрита сутність найманої праці, загальна характеристика капіталістичної експлуатації, тощо.

Маржиналізм (від франц. Слова «граничний»), основоположники: Д. Кларк, А. Маршалл, Е. Бем-Баверк, К. Менгер, Л. Вальрас. Позбавлений яскраво вираженої ідеологічної позиції, цей науковий підхід до пояснення економічної дійсності шукав шляхи збереження держави капіталістичного типу. Тому маржиналізм досліджував закони оптимального режиму господарювання в умовах вільної конкуренції. Об’єктом вивчення для маржиналістів у противагу виробничої концепції класиків, було обране споживання. Маржиналізм – теорія, що представляє економіку як систему взаємозалежних хозяюючих суб’єктів, і пояснює економічні процеси і явища виходячи з нової ідеї – використання граничних, крайніх величин чи станів, що характеризують не сутність явищ, а їхню зміну в зв’язку зі зміною інших явищ. Загальна позиція – відмовлення від обговорення соціальних аспектів капіталістичної економіки, тому замість терміна «політична економія» стали використовувати більш нейтральний термін «економікс» (економічна теорія). Має багато напрямів, але головна ідея – капіталізм здатний до саморегулювання і досягнення рівноваги в економіці.

До числа сучасних прийнято відносити економічні теорії, що сформувалися наприкінці XІХ початку XX 9н.. вони представлені широкою різноманітністю позицій, поглядів, концепцій.

Основні напрями:

- неокласичний;

- кейнсіанський;

- інституціонально-соціологічний.

Неокласичний напрямок виник як реакція на економічну теорію К. Маркса, як її критичне осмислення на рубежі XІХ – XX століть. Засновник А. Маршалл. Має у своїй основі маржинальну економічну теорію і являє собою спробу синтезувати класичну політичну економію і маржиналізм. Неокласики предметом своїх досліджень зробили «чисту економіку». У центрі з’явилася фірма, що максимізує свій доход, а також окремий споживач – «людина економічна»: раціональна, утилітарна, яка враховує мотиви поведінки контрагента. Такий підхід одержав назву «мікроекономічний», а метод, який використається – функціональний. Неокласична теорія поставила перед собою задачу зробити економікс точною і соціально нейтральною наукою. Використання в аналізі переважно кількісних пропорцій, статистичних залежностей потребує від дослідників формалізації економічних процесів, використання математичних методів.

Неокласичний напрямок економічної науки представлено сучасними теоріями монетаризму і неолібералізму.

Монетаризм – теорія стабілізації економіки, у якій головну роль відіграють грошові фактори. Монетаристи зводять керування економікою насамперед до контролю держави над грошовою масою, емісією грошей, кількістю грошей, що знаходяться в обігу й у запасах, досягненню збалансованості державного бюджету і встановленню високого кредитного банківського відсотку. Засновник – М. Фрідмен.

Неолібералізм – теорія, відповідно до якої необхідно скорочувати втручання держави в економіку, тому що приватне підприємництво здатне вивести економіку з кризи і забезпечити її підйом і добробут населення. Звідси важливо надання максимально можливої ролі підприємцям і торговцям у господарській діяльності. Головні представники – Людвіг фон Мізес, Фрідріх фон Хайек.

Самостійним напрямом наукової думки на початок ХХ сторіччя прийнято вважати кейнсіанство, основоположник Дж.М. Кейнс (Англія). Основна ідея – обґрунтування необхідності державного регулювання економіки і розробка його конкретних форм, тому що стихійний ринковий механізм не здатний розв’язати проблеми циклічних коливань і безробіття. Реалізація стратегічного керування економікою припускало пошук нових, модифікованих підходів до державного регулювання, що у подальшому призвело до появи неокейнсіанства (Р. Харрод, Е. Домар, Дж. Робінсон). У представників цієї школи, як і у попередників домінували аргументи, які пояснюють причини циклічного розвитку економіки не дією об’єктивних законів, а переважно психологічним бажанням людей більше зберігати, ніж споживати. Цим кейнсіанська методологія пояснювала практику скорочення обсягів капіталовкладень, що стримує економічний ріст, а також знижує ефективність сукупного попиту і скорочує масштаби зайнятості населення.

Перебороти теоретичну обмеженість вчення пробували його послідовники в рамках посткейнсіанства.

Разом з тим кейнсіанська теорія являє собою реалізацію на макрорівні принципів неокласичної теорії, агрегацію макропоказників на базі методів граничного і функціонального аналізу, економіко-математичного моделювання. На основі класичної, неокласичної і неокейнсіанскої теорій виникла загальна наукова теорія, що одержала назву неокласичного синтезу.

На рубежі XІХ – XX сторіччя на основі розробок американських вчених виник інституціонально-соціологічний напрямок (Т. Веблен, Дж. Комонс, У. Мітчелл, Дж.М. Гелбрейт). Інституціоналізм (назва походить від лат. «іnstіtutum» – установа) засновано на тлумаченні змісту неекономічних рушійних сил капіталістичної економіки, у визнанні їхнього впливу на економічні процеси, в усвідомленні необхідності соціального контролю над виробництвом. Ключовим поняттям цієї теорії є категорія «інститут».

Історично в цьому ученні склалося дві напрями: традиційний «старий» інституціоналізм і неоінституціоналізм. «Старому» інституціоналізму притаманне використання описово-статистичних, історико-генетичних методів дослідження, акцент на психологічних, соціологічних, правових аспектах у поведінці економічних агентів. Переважає індуктивний підхід: розглядаються не окремі випадки, а їх узагальнення.

Неоінституціоналісти (Р. Коуз, Дж. Бьюкенен, Д. Норт) напроти застосовують метод дедукції і пояснюють за його допомогою конкретні економічні ситуації – контракти, угоди, рутини, норми. Неоінституціоналізм характеризується відходом від абсолютизації технічних факторів, великою увагою до людини, соціальним проблемам (теорія прав власності, Р.Коуз, США), теорія суспільного вибору (Дж. Бьюкенен, США) і 12н.. На основі цих поглядів змінюється й економічна політика розвинутих країн, результати якої дозволяють говорити про «соціалізацію капіталізму». Головна ідея сучасного інституціоналізму – не тільки у ствердженні зростаючої ролі людини як основного економічного ресурсу постіндустріального суспільства, але й в обґрунтуванні висновку про загальну переорієнтацію постіндустріальної системи на всебічний розвиток особистості.

2

Давньогрецький філософ Ксенофонт визначав економіку як науку про домашнє господарство (грец. «oikonomia» складається із «oikos» – дім, господарство і «nomos» – вчення, закон).

Давньогрецький філософ Аристотель описував поняттям «економіка» організацію господарства у маєтку рабовласника. Водночас він розділив науку про багатство на економіку (під якою розумів виробництво благ для задоволення потреб людей і яку вважав природною нормою господарського життя) і хремастику („хрема” – майно, володіння: мистецтво наживати статок, або діяльність, що спрямована на накопичення багатства, вважав її протиприродною).

Таке розуміння економіки лише частково відображало реалії тих часів, оскільки воно не враховувало економічну діяльність держави, тому воно існувало до 1615 року – часу запровадження в науковий обіг поняття „політична економія” – мистецтво державного управління економікою.

Економічна теорія довгий час не мала точно обкресленого предмету. Ретроспективний аналіз економічної думки дозволяє дати визначення ії предмету з точки зору різних теоретичних шкіл.

Так, А. Сміт визначав предмет економічної теорії як науку про багатство, Д. Рікардо стверджував, що вона має вивчати закони, що керують розподілом суспільного продукту.

К. Маркс (класичне визначення): предметом політекономії є соціально-економічні відносини, що виникають між людьми у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних і нематеріальних благ і послуг, а також закони і закономірності їхнього розвитку ”.

Неокласичне визначення:

„дослідження багатства і частково людини, точніше стимулів до дії і мотивів протидії” (А. Маршалл);

„економікс – це наука про шляхи використання рідких виробничих ресурсів, що обираються людьми” (П. Самуельсон).

Представники інституціоналізму предметом науки називали поведінку людини у її відношенні до матеріальних засобів існування (Т. Веблен).

Усі визначення економічної теорії як науки розкривають її предмет з різних сторін, бо беруться неоднакові аспекти життєдіяльності людини. Однак у всіх поглядах вчених – економістів – від древніх мислителів до сучасних вчених – проглядається одна спільна риса: предметом їх інтересу завжди залишається дослідження шляхів раціонального господарювання, які повинні привести до зростання суспільного багатства.

Важливо враховувати при цьому, що господарська діяльність та економічні відносини між людьми, які складаються в її процесі, мають дві сторони – об’єктивну, що визначається насамперед відносинами власності, і суб’єктивну, яка виявляється в економічній поведінці різних суб’єктів господарювання (індивіда, фірми, держави). Це означає що економічна теорія охоплює всю сукупність цих відносин. Їх об’єктивна сторона пов’язана з дією об’єктивних економічних законів; суб’єктивна – з раціональним господарюванням, що спирається на пізнання цих законів.

З урахуванням вищесказаного призначення економічної теорії можна визначити наступним чином:

Економічна теорія вивчає закони раціонального ведення господарства і поведінку господарюючих суб’єктів на різних рівнях і в різні історичні епохи.

Із призначення економічної теорії випливає, що вона вивчає економічні закони на різних рівнях.

В мікроекономіці за основу аналізу береться найменша господарююча одиниця – окрема фірма, підприємство, індивід тощо.

Мезоекономіка вивчає закони і поведінку окремих підсистем національної економіці або галузей народного господарства (агропромисловий комплекс, регіональна економіка тощо).

У макроекономіці досліджується економіка країни у цілому. Об’єктами її вивчення є дохід і багатство суспільства, темпи і чинники економічного зростання, боротьба з інфляцією, безробіттям тощо.

Економічна теорія виконує наступні функції:

Пізнавальна: полягає у всебічному вивченні форми економічних явищ і їхньої внутрішньої сутності, що дозволяє відкрити закони, за якими розвивається національна економіка. Досліджуючи економічні процеси, вдається визначити спонукальні причини і напрямки поведінки економічних агентів.

Методологічна: економічна теорія є теоретичною базою конкретних наук, що здійснюють економічний аналіз з позиції того чи іншого фактора. Вона розробляє загальні методологічні принципи, створює понятійний, категоріальний апарат економічної науки в цілому.

Прогностична: полягає у розробці наукових основ передбачених перспектив науково-технічного і соціально-економічного розвитку на доступне для огляду майбутнє. Прогнозні розробки дозволяють врахувати тенденції, що складаються, і знайти адекватні методи і засоби для їх реалізації.

Практична: призначена для наукового обґрунтування цілей і заходів економічної політики держави, виявлення принципів і методів раціонального ведення національного господарства. Ця політика покликана задовольняти корінні інтереси і насущні потреби членів суспільства.

Ідеологічна: економічна освіта формує не тільки професійний кругозір людини, але і залучає ії до системи загальнолюдських цінностей, без прийняття яких неможливо досягти подальшого прогресу цивілізації. Ідеологія – це означена система переваг і цінностей, якими керуються люди. Економічна ідеологія формує соціальні пріоритети у сфері господарської діяльності людини.

Економічна теорія є інструментом для вивчення економічної дійсності. ЇЇ основні положення, концепції використовуються державою для розробки і здійснення економічної політики.

Економічна політика являє собою комплекс заходів держави в області суспільного виробництва, а також розподілу, обміну і споживання благ. Економічна політика покликана враховувати інтереси суспільства, усіх соціальних груп населення, і спрямована на зміцнення національної економіки.

3

При пізнанні економічних явищ і процесів у економічної теорії використовується діалектико-матеріалістичний підхід. У його основі – первинність матерії при визнанні значення свідомості. Діалектичний підхід означає: а) явища розглядаються не в статиці, а у шляху від виникнення до вмирання; б) розвиток розглядається від простого до складного, від нижчого до вищого; в) при дослідженні відбувається перехід від конкретного до абстрактного і знову до конкретного; г) у якості головної рушійної сили розвитку розглядаються протиріччя, та шляхи їх розв’язання.

Економічна теорія використовує широкий спектр методів наукового пізнання.

Метод (від грец. Мethodas – шлях пізнання, шлях до чогось) – означає засіб пізнання як певну сукупність або систему прийомів і операцій для мисленого відтворення предмету, що вивчається.

Економічний метод – це підхід до вивчення господарської практики.

Методи підрозділяються на загальнонаукові і часткові.

Метод наукової абстракції (лат. «аbstractіo» – відволікання) – означає відмову від поверхневих, несуттєвих сторін явища з метою розкриття його внутрішніх, суттєвих, сталих і загальних зв’язків, дійсної тенденції руху.

Аналіз – це уявне розчленування явища, що досліджується, на складові частини і вивчення кожної з цих частин окремо. Синтез – формулювання узагальнень, законів на основі аналізу. Аналіз може проводитися на різних рівнях: макро – на рівні всієї економіки в цілому чи її великих агрегатах; мезо – на рівні середніх величин; мікро – на рівні окремих одиниць (фірми, домогосподарства).

Широко використовуються методи індукції і дедукції. За допомогою індукції (наведення) забезпечується перехід від вивчення одиничних фактів до загальних положень і висновків. Дедукція (виведення) уможливлює перехід від найбільш загальних висновків до часткових.

Історичний метод – досліджує господарські явища і процеси в тій послідовності, у якій вони виникали у реальній дійсності, розвивалися і змінювалися одні іншими. Історичний метод показує, що в природі і суспільстві розвиток йде від простого до складного. Означає, що у всій сукупності економічних явищ і процесів необхідно виділити в першу чергу найбільш прості явища, що виникають раніше інших і є основою виникнення більш складних.

Логічний метод – досліджує ті співвідношення, закони зв’язку і взаємодії сторін об’єкта, що досліджується, які існують у його розвинутому стані.

Методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, історичного і логічного знаходяться у діалектичній єдності.

Економічним явищам і процесам присутня якісна і кількісна визначеність. Тому економічна теорія використовує математичні і статистичні прийоми і засоби дослідження, що дозволяють виявити кількісну сторону процесів і явищ господарського життя, їх перехід у нову якість.

Метод економіко-математичного моделювання дозволяє у формалізованій формі визначити причини змін економічних явищ, закономірності цих змін, їх наслідки, можливості і витрати впливу на хід змін, а також робить реальним прогнозування економічних процесів. За допомогою цього методу створюються економічні моделі.

Економічна модель – це формалізований опис економічного процесу чи явища, структура якого визначається його об’єктивними властивостями і суб’єктивним цільовим характером дослідження.

Функціональний аналіз – дозволяє розкрити взаємозв’язок між різними економічними явищами і процесами.

Функції – це змінні величини, що залежать від інших змінних величин.

При аналізі економічних проблем використовують позитивний і нормативний аналіз.

Позитивний аналіз дає можливість побачити економічні явища і процеси такими, які вони є насправді, що було чи що може бути (відповідь на питання: що є, що може бути). Позитивні твердження не обов’язково повинні бути вірними, але будь-яка суперечка щодо позитивного твердження можна вирішити перевіркою фактів.

Нормативний аналіз заснований на дослідженні того, що і як повинно бути (що повинно бути?). Нормативне твердження найчастіше виводиться з позитивного, але об’єктивні факти не можуть довести його істинність чи хибність. При нормативному аналізі виносяться оцінки – справедливо чи несправедливо, погано чи добре, припустиме чи неприпустимо.

При вивченні економічного життя людей, їх груп і всього суспільства можливі і необхідні економічні експерименти, хоч далеко не завжди можна передбачити всі ймовірні їх результати.

Економічний експеримент – це штучне відтворення економічного явища чи процесу з метою його вивчення в найбільш сприятливих умовах і подальшому практичному застосуванні.

Свідоме масове економічне експериментування на мікрорівні пов’язано з діяльністю Р.Оуэна, П. Прудона, Ф. Тейлора, Г. Форда і Э. Мейо, на макрорівні – з іменами Дж. Кейнса і М. Фрідмена. Експерименти на макрорівні проводилися й у СРСР.