9. Державна підтримка малого підприємництва

Аналіз світового досвіду свідчить, що практично в усіх розвинених країнах держава бере активну участь у формуванні та розвитку підприємницької діяльності, підтримці найбільш доцільних і ефективних її напрямів. Навіть у тих країнах, де склалися давні традиції приватного підприємництва, мале підприємництво потребує такої підтримки й одержує її на основі державних програм підтримки малого підприємництва. Одні країни з розвиненою ринковою економікою мають розгалужену та чітко усталену систему державної підтримки малого підприємництва (США, Японія, Німеччина, Франція), в інших же подібна система перебуває у стадії становлення або розвитку.

Для розв'язання проблем економічного й соціального розвитку України на сучасному етапі становлення ринкової економіки слід посилити увагу держави до розвитку підприємницької діяльності, насамперед малого підприємництва, формування відповідної державної політики щодо підтримки малого підприємництва.

Недооцінку малого підприємництва, ігнорування його економічних та соціальних можливостей протягом майже всіх перших семи років реформаційних перетворень можна кваліфікувати як великий стратегічний прорахунок, здатний викликати численні народногосподарські негаразди, поглибити кризу економіки України в цілому.

Для того, щоб мале підприємництво могло виконувати свої соціально-економічні завдання, про що йшла мова в попередніх розділах, необхідно підвищувати життєздатність (стійкість) суб'єктів малого підприємництва. Це, у свою чергу, стає можливим лише за умов реалізації комплексу цілеспрямованих, дійових заходів із підтримки малого підприємництва, який зумовлений його основною суперечністю і є формою її розв'язання. Економічну суть, основні цілі та форми державної підтримки розглянемо в цьому розділі.

3.1. Об'єктивна необхідність та суть державної підтримки малого підприємництва

Цілеспрямована державна підтримка малого підприємництва має виключно важливе значення для перехідної економіки України. Необхідно зазначити, що формально державна підтримка малого підприємництва вже кілька років визначається в урядових документах як один із головних напрямів економічної реформи. Про це свідчать, зокрема, схвалення Кабінетом Міністрів України Концепції державної політики розвитку малого підприємництва (квітень 1996 р.)1 та затвердження Програми розвитку малого підприємництва в Україні на 1997—1998 pp. (січень 1997 р.)2-

Але слід зазначити, що зроблено лише перші, не завжди правильні та послідовні кроки по шляху формування цілісної політики підтримки малого підприємництва і створення механізмів її реалізації. Деякі заходи державного регулювання мають суперечливий характер, основні напрями підтримки фактично не забезпечені ресурсами. Усе це потребує чіткішого наукового підходу до формування державної політики підтримки та розвитку малого підприємництва.

Перш за все необхідно визначити поняття державної політики підтримки малого підприємництва, її об'єктивну необхідність та суть. Державна політика підтримки малого підприємництва, на нашу думку, — це сукупність (комплекс) пріоритетних рішень, які визначають основні напрями і форми правового, економічного та організаційного сприяння розвитку малого підприємництва з урахуванням інтересів держави та суб'єктів господарювання.

Під державною підтримкою слід розуміти, з одного боку, державне регулювання цього сектору економіки, що передбачає насамперед свідоме формування державними структурами правових, економічних та організаційних умов становлення і розвитку малого підприємництва, а, з іншого боку, — створення стимулів, використання матеріальних і фінансових ресурсів, які залучаються у сферу малого підприємництва на пільгових засадах або безоплатно.

Щодо підтримки малого підприємництва як важливої економічно^ функції держави необхідно визначати два елементи: забезпечуючий і управлінський. Забезпечуючий елемент у даному разі означає обслуговування суб'єктів малого підприємництва, як зазначено в Законі України "Про підприємництво". Держава сприяє забезпеченню його матеріально-технічними ресурсами, надає земельні ділянки, передає державне майно, сприяє організації інформаційного обслуговування, надає цільові кредити та інші види допомоги3.

Управлінський елемент державної підтримки малого підприємництва завжди пов'язаний із розв'язанням організаційно-адміністративних питань, плануванням, контролем. Саме цей елемент, на нашу думку, має стати провідним, оскільки він надає розвитку малого підприємництва стійкого, більш ефективного та управлінського характеру. Поняття "підтримка малого підприємництва", яке так часто використовується, означає, на думку О.А. Шулуса, і з цим важко не погодитися, "...синтез управлінського та забезпечуючого аспектів системи, що розглядається"4.

Комплекс практичних заходів державної підтримки, що спрямовані на перелом негативних тенденцій у процесі становлення та розвитку малого підприємництва, а в кінцевому підсумку — на здійснення останнім усіх своїх соціально-економічних функцій, необхідно зосередити на трьох основних напрямах. По-перше, наведення елементарного порядку в зовнішньому середовищі малого підприємництва. Це передбачає насамперед: створення та вдосконалення відповідної правової бази; реформування оподаткування; ліквідація (у крайньому разі — обмеження) адміністративних бар'єрів; захист суб'єктів малого підприємництва від злочинних посягань; покращення умов збуту; сприяння розвитку кооперативних зв'язків з великим бізнесом тощо.

По-друге, це здійснення регулюючого впливу на внутрішнє середовище малого підприємництва, перш за все по лінії надання виробничої прямої ресурсної (насамперед фінансової) підтримки суб'єктам малого підприємництва. Ясна річ, що тут має бути визначено чіткі пріоритети. До пріоритетів фінансової підтримки малого підприємництва слід віднести: підприємництво виробничої сфери; стимулювання інноваційної діяльності та інвестиційної активності тощо.

По-третє, це організаційне вдосконалення системи (підсистеми) державної підтримки. Формування та вдосконалення системи державної підтримки малого підприємництва має враховувати два аспекти; по-перше, в структурі цієї системи розрізняються та взаємодіють три рівні: загальнонаціональний, регіональний (як правило — обласний) та місцевий; по-друге, кожен рівень сам утворює відповідну систему, яка містить три взаємопов'язані блоки: концептуально-програмний, організаційно-ресурсний та функціональний. До концептуально-програмного блоку входять цілі, принципи, методи, концепції та програми підтримки малого підприємництва. Організаційно-ресурсний об'єднує спеціалізовані органи державного управління малого підприємництва, а також об'єкти інфраструктури, які мають відповідні ресурси та кадри. Функціональний блок охоплює основні напрями діяльності системи в цілому5.

Які ж основні чинники, що зумовлюють формування державної політики підтримки малого підприємництва?

По-перше, мале підприємництво як складова приватного сектору економіки перебуває в нашій країні у процесі становлення. До недавнього часу цього сектору економіки практично не було. Виступаючи у Верховній Раді 21 березня 1997 року зі щорічним посланням про внутрішнє і зовнішнє становище держави, Президент України зазначив, що "...у своїй економічній стратегії нам потрібно постійно враховувати, що ми йдемо від моделі, де панівну роль відігравала державна власність, до багатоукладної економіки, де провідні функції належатимуть приватному сектору. Сьогодні він у процесі становлення і вже тому потребує підтримки"6. Ясна річ, насамперед це стосується безпосередньо малого підприємництва.

По-друге, мале підприємництво є структуроутворюючим елементом ринкової економіки. Здатність малого підприємництва до структуроутворення ринку висуває завдання його становлення серед пріоритетних (першочергових) заходів економічної політики України. Мале підприємництво має особливе, виняткове значення у перехідний період до ринкової економіки. Саме воно стимулює економічну конкуренцію, структурну перебудову економіки, сприяє послабленню монополізму, формуванню нової соціальної верстви підприємців-власників, які складають соціальну базу економічної реформи, забезпечують стабільність суспільства і гарантії незворотності руху до ринку.

По-третє, мале підприємництво є провідним сектором ринкової економіки, найбільш масовим, динамічним та гнучким. У секторі малого і середнього підприємництва ринково розвинених країн зосереджено велику частку економічно активного населення (від 49 % у Великобританії до 78 % у Японії), виробляється значна частка (50—60 %) ВВП. Кількість зайнятих у малому підприємництві України понад 2 млн чоловік, або майже 10 % зайнятого населення, понад 9 % ВВП виробляється в цьому секторі економіки.

По-четверте, державна підтримка малого підприємництва не обов'язково пов'язана з додатковими фінансовими видатками. Головне полягає у визначенні правових та економічних засад розвитку малого підприємництва, встановленні відповідних законодавчих прав та гарантій, а також в усуненні (ліквідації) адміністративних бар'єрів, що перешкоджають становленню та розвитку малого підприємництва. У зазначеному виступі Президента України підкреслюється, що державна підтримка приватного сектора "...не пов'язана з додатковими фінансовими витратами. Вимагається лише, з одного боку, усунути адміністративно-бюрократичні перепони, з другого — встановити відповідні законодавчі гарантії"7.

По-п'яте, необхідність державної підтримки полягає в тому, що мале підприємництво, незважаючи на його вагомі переваги, є сектором економіки, найвразливішим до таких несприятливих факторів, як інфляція, циклічні коливання, податковий тиск, фінансові труднощі й конкуренція великих корпорацій тощо.

Історичний досвід переконує, що науковою політика стає тоді, коли грунтується на об'єктивно діючій системі економічних законів з урахуванням різних інтересів суспільства і передбачає багатоваріантність та свободу вибору. Складовими державної політики підтримки й розвитку малого підприємництва є: мета, основні принципи, напрями, заходи та інструменти здійснення цієї політики, які, певною мірою, визначено в Концепції державної політики розвитку малого підприємництва.

Основними завданнями державної політики розвитку малого підприємництва є:

—забезпечення зростання внутрішнього валового продукту за рахунок діяльності суб'єктів малого підприємництва;

—залучення суб'єктів малого підприємництва до розв'язання соціально-економічних проблем на державному і регіональному рівнях;

—удосконалення структури малого підприємництва;

—створення конкурентного середовища;

—підвищення технологічного рівня виробництва малих підприємств;

—заохочення розвитку малих підприємств у пріоритетних галузях і на територіях пріоритетного розвитку;

—створення нових робочих місць, зменшення безробіття;

—сприяння максимальній самореалізації громадян у підприємницькій діяльності;

— формування соціального прошарку власників і підприємців.

Реалізація зазначених завдань має забезпечуватися шляхом

підтримки малого підприємництва в таких основних напрямах:

—формування нормативно-правової бази;

—удосконалення податкової та фінансово-кредитної політики;

—забезпечення інформацією;

—сприяння впровадженню технологій та інновацій;

—стимулювання зовнішньоекономічної діяльності;

—підготовка та перепідготовка кадрів.

Заходи державної підтримки малого підприємництва, в тому числі пільги та преференції, зазначається в Концепції, застосовуються, передусім, у пріоритетних сферах, які встановлюються урядом для суб'єктів малого підприємництва та ґрунтуються на економічній діяльності.

Основні принципи державної політики розвитку малого підприємництва, що визначаються в Концепції, такі:

- системність та комплексність механізмів державного регулювання розвитку малого підприємництва;

— цілеспрямованість та адресність підтримки суб'єктів малого підприємництва шляхом вибору пріоритетів та концентрації ресурсів для їхньої реалізації;

- рівноправний доступ суб'єктів малого підприємництва всіх

форм власності до матеріально-сировинних, фінансових та інших ресурсів;

—всебічна мобілізація та концентрація фінансово-кредитних ресурсів для розвитку малого підприємництва;

—посилення регулюючої функції держави у здійсненні політики підтримки підприємництва, особливо на перехідному до ринкових відносин етапі;

—створення сприятливих умов для використання іноземних інвестицій, розвиток спільного підприємництва.

Важливою умовою формування і здійснення політики державної підтримки малого підприємництва є визначення суб'єктів та об'єктів відповідної державної політики.

Конструктивною є концепція багатосуб'єктності політики. Суб'єктами, що виробляють державну політику розвитку малого підприємництва, мають бути працівники, які зайняті у малому підприємництві, підприємці через їхні громадські об'єднання, профспілки та державні організації.

Об'єктом державної політики підтримки та розвитку малого підприємництва є реальні потреби та інтереси суб'єктів малого підприємництва. Тому дуже важливо у проекті Закону України "Про державну підтримку малого підприємництва" чітко визначити суб'єкти.

До суб'єктів малого підприємництва слід відносити зареєстрованих у встановленому порядку фізичних осіб — підприємців, які займаються підприємницькою діяльністю, а також юридичних осіб — малі підприємства будь-якої організаційно-правової форми (крім акціонерних товариств та об'єднань підприємців).

Головна

Контакти

Реклама

Пошук...

Вислови відомих людей

Економіка

Менеджмент

Фінанси

Маркетинг

Облік і аудит

Бізнес

Право

Туризм

Інші книги

Дипломи, курсові

2.4. Засоби державного регулювання господарської діяльності. Державна підтримка господарської діяльності

Категорія: Підручники Право Господарське законодавство

2.4. Засоби державного регулювання господарської діяльності. Державна підтримка господарської діяльності

Під методом державного впливу на господарські відносини слід розуміти сукупність заходів впливу держави через органи законодавчої, виконавчої та судової влади на суб’єктів господарських відносин з метою створення та забезпечення умов господарської діяльності відповідно до ідеї соціально орієнтованої економіки та національної економічної політики[1]. Існує ціла низка критеріїв розподілу методів, але найцікавішим є поділ методів за характером впливу на прямі (адміністративний примус) та непрямі (економічне та інше стимулювання).

Формою державного впливу на господарські відносини доречно визнавати зовнішній вираз дії державних органів, що виникає в процесі реалізації їх специфічних завдань і функцій у разі застосування обраного методу державного впливу на економіку.

Розрізняють такі основні правові форми[2]: планування (директивне й індикативне), індивідуальне управлінське рішення, контроль, нагляд, координація, формування звітності, інформаційне забезпечення суб’єктів господарських відносин, припинення правопорушень, поновлення правового становища, покарання винних у порушенні господарського законодавства, нормативне регулювання тощо.

ГК оперує терміном «засоби регулюючого впливу», щоправда не даючи його визначення, а лише наголошуючи, що вони застосовуються державою для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного й соціального розвитку. Основними засобами регулюючого впливу держави на суб’єктів господарювання відповідно до ст. 12 ГК є:

державне замовлення, державне завдання;

ліцензування, патентування і квотування;

сертифікація та стандартизація;

застосування нормативів та лімітів;

регулювання цін і тарифів;

надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Державне замовлення є засобом державного регулювання економіки способом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб’єктів господарювання незалежно від їх форми власності.

У випадках, передбачених законодавством, Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади можуть установлювати державні завдання, що є обов’язковими для суб’єктів господарювання.

Державний контракт як форма реалізації державного замовлення згідно з Законом України «Про поставки продукції для державних потреб» від 22 грудня 1995 р. — це договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні і правові зобов’язання сторін і регулюються взаємовідносини замовника і виконавця.

Законодавством України можуть бути передбачені особливості державного замовлення і, відповідно, державного контракту в певних сферах. Так, наприклад, Закон України «Про державне оборонне замовлення» від 3 березня 1999 р. передбачає, що державний контракт з оборонного замовлення — це договір, укладений державним замовником з виконавцем відповідно до затверджених Кабінетом Міністрів України основних показників оборонного замовлення (обсяги поставок (закупівлі) продукції, виконання робіт, надання послуг, строки виконання замовлення тощо), який передбачає зобов’язання сторін та їх відповідальність за виконання оборонного замовлення.

Не можна не згадати в цьому зв’язку положення Закону України «Про державний матеріальний резерв» від 24 січня 1997 р., в якому визначаються основні вимоги щодо формування і розміщення замовлень на поставку матеріальних цінностей до державного резерву.

Поставки продукції для державних потреб забезпечуються за кошти Державного бюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються для цього, у порядку, визначеному законом.

Ліцензування підприємницької діяльності є засобом державного регулювання господарської діяльності, спрямованим на забезпечення єдиної державної політики в тій чи тій сфері та захист економічних і соціальних інтересів громадян.

Відносини, пов’язані з ліцензуванням підприємницької діяльності, регулюються Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р. Відповідно до його положень 59 видів діяльності можуть здійснюватися суб’єктами господарювання тільки після отримання ліцензії. Крім того, ліцензування банківської діяльності, діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування каналів мовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері освіти, ліцензування у сфері інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, у сфері телекомунікацій здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини в цих галузях.

Ліцензія — документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.

Ліцензійні умови є нормативно-правовим актом, положення якого встановлюють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для провадження певного виду господарської діяльності.

Ліцензійні умови та порядок контролю за їх додержанням затверджуються спільним наказом спеціально вповноваженого органу з питань ліцензування (це — Державний комітет з питань регуляторної політики та підприємництва) та органу ліцензування.

Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2000 р. № 1698 «Про затвердження переліку органів ліцензування» в Україні діє 34 органи ліцензування. На підставі ліцензії, виданої центральним органом виконавчої влади, господарська діяльність провадиться на всій території України, а на підставі ліцензії, виданої місцевим органом виконавчої влади, — на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Суб’єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії. До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа.

Для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються документи, вичерпний перелік яких визначений Постановою Кабінету Міністрів України від 4 липня 2001 р. № 756 «Про затвердження переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності».

З метою забезпечення ефективного та раціонального використання обмежених ресурсів, застосування новітніх технологій і обладнання, створення вигідних для держави умов експлуатації таких ресурсів, ліцензування видів господарської діяльності, провадження яких пов’язане з використанням обмежених ресурсів у разі надходження кількох заяв про видачу ліцензій, здійснюється тільки за результатами відкритих конкурсів.

На території України органи ліцензування використовують бланки ліцензії єдиного зразка. Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально вповноваженого органу з питань ліцензування, але не може бути меншим за три роки.

Для кожної філії, кожного відокремленого підрозділу ліцензіата, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ними ліцензії, орган ліцензування видає ліцензіату засвідчені ним копії ліцензії, які реєструються в журналі обліку заяв та виданих ліцензій[3].

До речі, ведення відповідних видів діяльності без отримання ліцензії має наслідком притягнення посадових осіб до аналогічної відповідальності, що й за відсутність державної реєстрації.

Патентуванню згідно з Законом України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» від 23 березня 1996 р. підлягає торговельна діяльність за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток на території України, діяльність з обміну готівкових валютних цінностей (включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками), а також діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг[4].

Торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує пра- во суб’єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу вести зазначені види підприємницької діяльності. Торговий патент не засвідчує право суб’єкта підприємницької діяльності на інтелектуальну власність.

Спеціальний торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб’єкта господарювання на особливий порядок оподаткування відповідно до закону.

У необхідних випадках держава застосовує квотування, установлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу

певних товарів і послуг. Порядок квотування виробництва та/або обігу (включаючи експорт та імпорт), а також розподілу квот установлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону. Так, щороку КМУ визначає переліки товарів, експорт та імпорт яких підлягає квотуванню і ліцензуванню (див., наприклад, Постанову КМУ від 25 грудня 2002 р. № 1939).

Стандартизація згідно з Законом України «Про стандартизацію» від 17 травня 2001 р. — це діяльність, що полягає в установленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування в певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усуненню бар’єрів у торгівлі і сприянню науково-технічному співробітництву.

У сфері господарювання застосовуються:

державні стандарти України;

кодекси усталеної практики;

класифікатори;

технічні умови;

міжнародні, регіональні й національні стандарти інших країн (застосовуються в Україні відповідно до чинних міжнародних договорів України).

Застосування стандартів чи їх окремих положень є обов’язковим для:

суб’єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в нормативно-правових актах;

учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти;

виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні;

виробника чи постачальника, якщо його продукцію сертифіковано щодо вимог стандартів.

Сертифікація відповідно до Закону України «Про підтвердження відповідності» 17 травня 2001 р. — це процедура, за допомогою якої визнаний в установленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналу встановленим законодавством вимогам.

Норми і нормативи — це завчасно розроблені і затверджені в установленому законом порядку розміри споживання основних фондів, природних і матеріальних ресурсів, припустимих шкідливих викидів та інші обов’язкові до застосування умови господарювання (наприклад, норми прискореної амортизації, гігієнічні нормативи, норми відшкодування витрат на відрядження в межах України та за кордон, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 23 квітня 1999 р. № 663, норми природних втрат (бою) продукції під час транспортування, зберігання та реалізації).

Ліміти — гранично допустимі величини використання ресурсів або, навпаки, гранично допустимі викиди (див., наприклад, Постанову Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р. № 459 «Про порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів і встановлення лімітів використання ресурсів загальнодержавного значення»). Своїм статусом ліміт чимось нагадує квоту.

Питанням регулювання цін і тарифів присвячено главу 21 ГК, а також норми Закону України «Про ціни і ціноутворення» від

3 грудня 1990 р. Відповідно до ст. 189 ГК ціна (тариф) є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб’єкти господарювання. Ціна є істотною умовою господарського договору. Суб’єкти господарювання можуть використовувати в господарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та регульовані ціни — граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін.

Вільні ціни визначаються на всі види продукції (робіт, послуг), за винятком тих, на які встановлено державні ціни. Вільні ціни визначаються суб’єктами господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогосподарських відносинах — також за рішенням суб’єкта господарювання.

Державні фіксовані та регульовані ціни встановлюються на ресурси, що справляють вирішальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, а також на продукцію та послуги, що мають суттєве соціальне значення для населення. Перелік згаданих ресурсів, продукції, послуг затверджує Кабінет Міністрів України.

Відповідно до Закону України «Про природні монополії» 2000 р. державні ціни встановлюються також на продукцію (послуги) суб’єктів господарювання — природних монополістів.

Державне регулювання цін здійснюється встановленням фіксованих державних та комунальних цін, граничних рівнів цін, граничних рівнів торговельних надбавок і постачальницьких винагород, граничних нормативів рентабельності або запровадженням обов’язкового декларування зміни цін.

Одним з найголовніших інструментів регулювання господарської діяльності є податкова політика держави. Оподаткування відносять до посередніх методів державного регулювання, тобто таких, що ґрунтуються на економічних засобах впливу на відносини, які регулюють державні суб’єкти управлінської діяльності. Вони опосередковуються способом задіяння економічних інтересів без прямого владного примусу та відбиваються на поведінці учасників економічних відносин через створення умов, які впливають на її мотивацію створенням тих чи інших матеріальних стимулів заохочення[5].

З метою вирішення найважливіших економічних і соціальних завдань держави закони, якими регулюється оподаткування суб’єктів господарювання, повинні передбачати:

оптимальне поєднання фіскальної та стимулювальної функцій оподаткування;

стабільність (незмінність) протягом кількох років загальних правил оподаткування;

усунення подвійного оподаткування;

узгодженість з податковими системами інших країн.

Ставки податків мають нормативний характер і не можуть установлюватись індивідуально для окремого суб’єкта господарювання.

Система оподаткування в Україні має передбачати граничні розміри податків і зборів, які можна справляти із суб’єктів господарювання. При цьому податки та інші обов’язкові платежі, що відповідно до закону включаються до ціни товарів (робіт, послуг) або відносяться на їх собівартість, сплачуються суб’єктами господарювання незалежно від результатів їх господарської діяльності.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про систему оподаткування» від 25 червня 1991 р. встановлення і скасування пільг платникам податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів здійснюють Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим і сільські, селищні, міські ради відповідно до законів України про оподаткування.

Як правило, раз на півроку Державна податкова адміністрація видає довідник пільг, наданих чинним законодавством юридичним особам щодо сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів.

Крім того, законодавство України може передбачати спрощену систему оподаткування для окремих категорій суб’єктів господарювання. Так, наприклад, ст. 11 Закону України «Про державну підтримку малого підприємництва» передбачає таку спрощену систему способом заміни сплати встановлених законодавством податків і зборів (обов’язкових платежів) сплатою єдиного податку для суб’єктів малого підприємництва.

Держава може надавати дотації суб’єктам господарювання: на підтримку виробництва життєво важливих продуктів харчування, на виробництво життєво важливих лікарських препаратів та засобів реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі окремих товарів, послуги транспорту, що забезпечують соціально важливі перевезення, а також суб’єктам господарювання, що опинились у критичній соціально-економічній або екологічній ситуації, з метою фінансування капітальних вкладень на рівні, необхідному для підтримання їх діяльності, на цілі технічного розвитку, що дають значний економічний ефект, а також в інших випадках, передбачених законом.

Держава може здійснювати компенсації або доплати сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарську продукцію, що реалізується ними державі.

Підстави та порядок застосування засобів державної підтримки суб’єктів господарювання визначаються законом.

Держава намагається стимулювати розвиток господарської діяльності. Насамперед ця підтримка спрямована на розвиток окремих видів підприємницької діяльності (Закон України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 19 жовтня 2000 р., Закон України «Про Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні» від 21 грудня 2000 р.) або окремих галузей господарства (наприклад, Закон України «Про заходи щодо державної підтримки суднобудівної промисловості в Україні» від 18 листопада 1999 р. в редакції 13 грудня 2001 р., Закон України «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001—2004 років» від 18 січня 2001 р., Закон України «Про державну підтримку підприємств, науково-дослідних інститутів і організацій, які розробляють та виготовляють боєприпаси, їх елементи та вироби спецхімії» від 21 вересня 2000 р.)

Державна підтримка малого підприємництва здійснюється за такими напрямами:

1) формування інфраструктури підтримки і розвитку малого підприємництва, організація державної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб’єктів малого підприємництва;

2) установлення системи пільг для суб’єктів малого підприємництва;

3) запровадження спрощеної системи оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності;

4) фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва;

5) залучення суб’єктів малого підприємництва до виконання науково-технічних і соціально-економічних програм, здійснення поставки продукції (робіт, послуг) для державних та регіональних потреб.

[1] Подцерковний О., Ломакіна О. Проблеми визначення методів і форм державного регулювання господарських відносин // Підприємництво, господарство та право. — 2002. — № 8. — С. 5.

[2] Там само.

[3] Див. більше: Береславський С., Сегеда С. Ліцензування господарської діяльності / Центр комерційного права. — К., 2002. — 82 с.

[4] Див. більше: Сегеда С, Татаревський О. Патентування підприємницької діяльності / Центр комерційного права. — К., 2003. — 96 с.

[5] Ластовецький А. Оподаткування — найголовніший посередній метод державного регулювання підприємництва // Підприємництво, господарство та право. — 2002. —

№ 7. — С. 76.

Леді Ю прокляла посаду Президента

На 8 березня Україна піде під воду