1.3. Принципи організації

Дослідження законів організації дозволяє не лише розкрити загальні й окремі зв’язки в системі організаційних відносин, але й визначити механізми їх дії та можливості використання. Це робить актуальним питання зв’язку законів із принципами організації.

Під принципами організації розуміють загальні правила формування або самоформування систем у природі й суспільстві, що забезпечують упорядкованість і доцільність функціонування систем. Принципи й закони відображають один і той самий фрагмент дійсності, але в різній формі. Так, закон формує загальний, еталонний образ дійсності, а принцип формує дійсність за допомогою певних вимог, регулятивних норм. Закон відображає стійкі, повторювані зв’язки, відносини, спостережувані в природних та суспільних явищах, і має об’єктивний, незалежний характер, а принцип становить оптимальне правило, норму, сформульовану людиною, а тому має суб’єктивний характер. Принцип може бути сформульований на основі декількох законів.

На сьогодні в науковій літературі не існує єдиного підходу щодо визначення основних принципів організації (табл. 1.3). Серед наявних підходів ми пропонуємо керуватися підходом професора А. Богданова, який виділив тектологічні принципи: ланцюгового зв’язку; інгресії; підбору; рухової рівноваги; слабкої ланки. Перелічені принципи організації можуть бути застосовані не лише до природи, а й до організованої діяльності людини. Таке твердження А. Богданова ґрунтується на припущенні, що природа й організована діяльність людини не мають принципових протиріч, які не можна побороти.

Принцип ланцюгового зв’язку ґрунтується на твердженні, що поєднання окремих комплексів у цілісну структуру відбувається за допомогою спільних ланок, які утворюють ланцюговий зв’язок. Вихідною умовою при цьому є така зміна, така модифікація комплексів, за якої в них утворюються спільні елементи, відповідні завданню, на виконання якого спрямований досліджуваний організаційний процес. Спільні елементи – ланки – виникають унаслідок спільності цілей або якостей організованих комплексів.

Згідно з принципом інгресії комплекси, які зумовлюють налагодження зв’язку й можуть бути розглянуті як посередники, входять до організованих комплексів, утворюючи ланцюговий зв’язок. Без інтеграції таких посередників в організовані комплекси зв'язок не можна вважати налагодженим.

Відповідно до принципу підбору будь-яка подія в організованій системі спрямована на збереження чи примноження, зміцнення чи посилення одних зв’язків та усунення, зменшення чи послаблення інших, оскільки система завжди намагається закріпити позитивні якості існуючого організованого поєднання комплексів.

Таблиця 1.3

Підходи до класифікації принципів організації

Автори підходу	Групи принципів
В.Г. Алієв	Принципи, які поділяють на групи: - за ступенем обґрунтованості (наукові, необґрунтовані); - ступенем універсальності (універсальні, специфічні, ситуаційні); - способом реалізації (реалізовні самостійно, людиною, спільно людиною і природою); - масштабом дії (такі, що діють усередині елементів організації, між елементами однієї організації, між організаціями)
Р.А. Фатхутдінов	Загальні принципи організації структур Загальні принципи організації процесів Принципи раціоналізації структур Принципи раціоналізації процесів
А.О. Бєляєв, Є.М. Коротков	Структурні принципи (розподілу праці, єдності мети й управління, влади і відповідальності тощо) Принципи процесу (дисципліни, винагороди персоналу, корпоративного духу тощо) Принципи кінцевого результату (порядку, стабільності, ініціативи)
Дж.К. Лафта	Загальні принципи (зворотного зв’язку, розвитку, конкуренції, доповнення) Окремі принципи (застосовувані в різних підсистемах суспільства, у різних видах організованої діяльності; принципи управління фірмою, організаційного аудиту) Ситуаційні принципи
Г.Р. Латфуллін, О.В. Райченко	Принципи мети (примату мети, дерева мети, цільової адаптації, перманентності визначення мети, стратегічного планування) Принципи форми (системності, толерантності, конструктивності, ієрархічності, універсальності) Принципи змісту (головної ланки, потрібної різноманітності, необхідності й достатності, резервування й дублювання, єдності форми і змісту) Принципи взаємозв’язку (лінійності та функціональності, паралельності й послідовності, розподілу та спеціалізації, зворотного зв’язку тощо) Принципи взаємодії (оперативності й гнучкості, безперервності й ритмічності тощо)

За принципом рухомої рівноваги в певний момент часу будь-яке збереження форм відзначається своїми змінюваними параметрами поєднань, забезпечуючи їх рівновагу. Цей принцип тісно пов’язаний з тим, що організаційні форми ніколи не зберігаються в чистому вигляді. Збереження можна розглядати лише як результат того, що кожну зі змін, які відбуваються в певний момент часу, миттєво врівноважує інша зміна, протилежна до першої.

Принцип слабкої ланки – це наслідок закону найменших, згідно з яким структурну стійкість цілого визначає найменша стійкість серед його складових частин. Відтворення системи належної якості можливе, якщо забезпечено стійкість її відносно слабкої ланки.

Необхідність розгляду й аналізу організації в трьох станах розвитку – статиці (як у впорядкованому стані цілого), динаміці (як у процесі впорядкування) і прогресивному розвитку – обумовлює групування принципів організації.

1. Принципи організаційної статики або структуризації, що визначають правила побудови раціональних структур. Керуватися цими принципами необхідно в процесі побудови структур у новостворених організаціях, корекції існуючих структур, оцінки раціональності наявних структур і таких, що знаходяться на стадії проектування, та під час проведення структурної реорганізації. До основних принципів структуризації можна віднести принципи:

- визначення мети. Структура організації має відповідати її цільовій орієнтації, в основі якої лежить місія організації;

- пріоритету функцій над складом ланок. Досягнення встановлених цілей передбачає виконання організацією певних функцій, яке має забезпечувати відповідна структура. При цьому треба прагнути до виконання чотирьох умов: тип і конфігурація структури повинні відповідати комплексу виконуваних організацією функцій; реалізація організацією функції має бути забезпечена існуючим компонентним складом і сукупністю міжкомпонентних зв’язків; структура може включати лише компоненти й міжкомпонентні зв’язки, які прямо чи опосередковано забезпечують реалізацію тих чи інших доцільних функцій організації; необхідна є раціональна закріпленість конкретних компонентів структури за певними функціями;

- пріоритету об’єкта над суб’єктом. У разі формування раціональної структури пріоритетна є об’єктивна сторона діяльності: місія і цілі; комплекс функцій, які випливають зі специфіки діяльності організації певного типу; місце організації в її зовнішньому середовищі; об’єктивні параметри внутрішнього середовища. Суб’єктивні орієнтації колективів і окремих працівників мають відповідати переліченим об’єктивним вимогам, адже ця відповідність становить першооснову ефективного функціонування організації. Орієнтація на суб’єктивну сторону призводить до консервації структури та обмеження можливостей її зміни в напрямку більшої раціоналізації. Крім того, така орієнтація може спричинити надмірне розширення та ускладнення як організаційно-управлінської структури в цілому, так і окремих її блоків;

- адаптивності. Здатність структури адаптуватися до змін внутрішнього та зовнішнього середовища, переорієнтовувати власні цілі, розробляти та реалізовувати нові стратегії розвитку прямо вливає на її життєздатність. Гнучкість основних характеристик структури організації (типу, орієнтації, базової конфігурації тощо) – це основна умова адаптивності, оскільки в такий спосіб забезпечується можливість адаптації організації й до глобальних змін. Граничну гнучкість визначає можливість кардинальних змін структури організації в процесі адаптації;

- повної координації. У раціональній структурі забезпечено повну координацію функціонування складових частин. При цьому відбувається: забезпечення узгодженості окремих функціональних структур; формування чіткої системи зв’язків координації між усіма ланками управління; підвищення ефективності міжблокової координації; установлення чіткої взаємної координації діяльності структурних підрозділів усіх рівнів; забезпечення координації функціонування каналів і вузлів зв’язку. Система координації структурних компонентів і зв’язків має бути єдина для всієї організації, що забезпечує спільний центр організації або (у випадку поліцентричної організації) спеціальний центр координації. Важлива умова повної координації – наявність ефективної розгорнутої й адекватної системи зворотного зв’язку.

Існують й інші принципи структуризації організації. Це принципи: мінімуму складності; повного масштабу; меж автономності; поєднання централізації і децентралізації; поєднання неперервності й дискретності; взаємної узгодженості вертикалі та горизонталі; субординації; єдності розпорядництва; діапазону контролю.

2. Принципи організаційної динаміки або процесуалізації як загальні правила формування й перебігу організаційних процесів. Їх застосування дозволяє забезпечити чітку орієнтацію процесу, його ефективну реалізацію та впорядкованість на всіх стадіях здійснення. Серед цієї групи виділяють принципи:

- спрямованості. Організаційні процеси здійснюють у певному напрямку. Спрямованість процесу встановлюють за допомогою взаємоузгодженості та єдності всіх елементів системи орієнтації організації;

- прямоточності. Раціональний процес наближається до визначеної мети найкоротшим шляхом. Для цього всі відхилення від прямого шляху мають бути зведені до мінімуму; серед існуючих варіантів реалізації процесу слід вибирати варіант із найменшою тривалістю циклу, а зайві зворотні дії треба виключити;

- результативності. Реалізація процесу має забезпечувати одержання певного результату, який визначає його цільова орієнтація. Як результат можна розглядати перехід організації до нового стану чи збереження параметрів поточного стану. Результат можна описати за допомогою переліку якісних і кількісних характеристик. Конкретна величина цих характеристик визначає ступінь позитивності результату для суб’єкта, який управляє процесом і встановлює його цільову орієнтацію. При цьому орієнтири мають бути реально досяжні й відповідати конкретній ситуації, що склалася;

- ефективності. Організаційні процеси повинні забезпечувати для системи, яка їх здійснює, одержання найкращого результату на одиницю витрат відповідних ресурсів. Величина ефективності процесу дозволяє говорити про його доцільність;

- сприйнятливості. Організаційний процес повинен сприймати вплив, який на нього чинить суб’єкт управління, та відображати зміну ходу реалізації, параметрів і результату. Сприйнятливість процесу до цілеспрямованого впливу необхідна для забезпечення його керованості;

- інформативності. Кожен процес повинен містити інформацію, необхідну для управління ним, у формі, доступній для сприйняття суб’єктом управління. Лише до таких процесів можна застосовувати цілеспрямовану процесуалізацію. Процеси, яким не властива інформативність, відносять до групи некерованих. Інформативність процесу передбачає виконання таких умов: забезпечення можливості спостерігати за всіма значущими характеристиками; проведення спостереження на всіх стадіях та в усіх сферах здійснення; одержання точної й достовірної інформації; своєчасність одержання інформації стосовно процесу;

- надійності. Цей принцип передбачає гарантованість: здійснення процесу як такого; здійснення процесу в якісних формах, визначених суб’єктом управління, у разі коливання параметрів процесу в межах допустимих відхилень; одержання саме тих результатів, на які був орієнтований процес.

Крім перелічених існують й інші принципи процесуалізації: оперативності; гнучкості; паралельності; ритмічності; синхронності.

3. Принципи раціоналізації як загальні правила вдосконалення статики і динаміки організації. Це, зокрема, принципи:

- концептуалізації, за яким для створення основи раціоналізації системи необхідно вибрати концепцію підвищення її організованості. Указана концепція формується на основі базових цілей системи й складається з концепції раціональної організації і концепції власне раціоналізації. Концепція раціональної організації визначає: рівень організованості, необхідний для досягнення цілей системи; основну ідею раціональної організації, здатну забезпечити необхідний рівень організованості; тип та основні характеристики раціональної структури. Концепція власне раціоналізації визначає: основну ідею раціоналізації; характер змін статичної і динамічної організації системи; основний напрям раціоналізації; необхідні ресурси та критерії раціоналізації, за якими можна робити висновок про досягнення необхідного рівня організованості;

- алгоритмізації, який передбачає використання певної, заздалегідь розробленої, чіткої, логічно побудованої програми дій або алгоритму. Алгоритмізації підлягає сам процес раціоналізації системи, за результатами якого формують алгоритмічну базу для подальшого стійкого функціонування системи;

- нормалізації, що передбачає нормалізацію умов функціонування системи, які обумовлюють досягнення високого рівня її організованості. Нормалізовані є умови, що забезпечують можливість існування системи, збереження її цілісності та підтримку рівноваги із зовнішнім і внутрішнім середовищем, досягнення цілей системи, ефективне виконання основних функцій і найважливіших завдань. Нормалізацію умов здійснює або сама система, або суб’єкт, який реалізує зовнішнє управління нею;

- систематизації, відповідно до якого власне процес раціоналізації системи повинен бути системний. Систематизація зумовлює необхідність узгодження змін у системі між собою, формування цілісної, життєздатної системи на кожному етапі функціонування. Саме систематизація забезпечує поступове наближення рівня організованості системи до його величини, визначеної у вихідній концепції;

- класифікації, згідно з яким розробка концепції й установлення напряму раціоналізації системи мають ґрунтуватися на застосуванні класифікації систем, структур і процесів. Класифікація дозволяє: визначити конкретний клас (тип) будь-якого елемента організації та на основі цього встановити його можливості; здійснити розподіл сукупності елементів організації на окремі види й розподілити між ними ролі, функції, ресурси; визначити класифікаційні групи елементів організації, які можуть бути включені до нової, більш раціональної, системи;

- концентрації, за яким основні зусилля в процесі здійснення раціоналізації мають бути сконцентровані на головному об’єкті, головній сфері і головному напрямі раціоналізації. Концентрація на головному об’єкті передбачає виокремлення саме того об’єкта, зміна ступеня організованості якого найбільшою мірою впливає на рівень організованості інших об’єктів цієї системи. Концентрація на головній сфері раціоналізації означає виокремлення галузі діяльності, пріоритетної для забезпечення організованості системи. Головний напрям раціоналізації – це напрям реалізації головної ідеї, визначеної в концепції раціоналізації;

- спеціалізації, який передбачає зосередження на певній галузі діяльності самої системи, її підсистем та окремих елементів. Спеціалізація забезпечує розподіл і закріплення функцій і завдань за окремими виконавцями залежно від їх здібностей, чітку орієнтацію виконавців на здійснення певної діяльності.

До інших принципів раціоналізації відносять принципи: вирівнювання потенціалу; асоціації; стандартизації; уніфікації; персоніфікації; регламентації.