Предмет, об’єкт та структура політології План

1. Історія і джерела виникнення термінів «політика», «політологія». Предмет, завдання і суть політики.

2. Елементи і зміст політики. Історія та гілки теорії політики.

3. Методи, парадигми і функції політології.

1. Поняття «політологія» походить з двох грецьких слів: politike – державні і суспільні справи; logos – вчення, сенс, слово. Батьком поняття politike є Арістотель (384-322 рр. до н. е.), а поняття logos – Геракліт (близько 530-480 рр. до н. е.). Поєднання цих двох понять означає, що політологія – це наука про політику, вчення про політику.

Походження цього терміну пов’язане із давньогрецьким містом–державою, яке іменувався полісом. Поліс – це форма суспільного устрою, що склалася в Стародавній Греції, стала прототипом сучасної національної держави. Полісна організація спиралася на економічний і державний суверенітет общини вільних власників і виробників – громадян поліса, що розповсюджувався на всю полісну територію, тобто на саме місто і прилеглу до нього сільську місцевість. Наявність особливої діяльності, спрямованої на державне управління, призвело до появи терміну «політика», який вперше запропонував Арістотель в своїй праці «Політика». Таким чином, термін «політологія» сходить до старогрецького поліса і означає вчення про політику, тобто сукупність знань про управління державою. Похідними від слова polis (місто–держава) є і низка інших термінів: politeia (конституція або політичний устрій), polites (громадянин), politicos (державний діяч).

Політика як специфічна діяльності людей дуже рано стала предметом наукового дослідження. Спочатку знання про політику були складовою частиною філософії. Але вже в давнину створюються і спеціальні трактати, присвячені аналізу політичної діяльності. Платон (427-344 рр. до н. е.) відповідні роботи назвав «Державу» і «Закони». Арістотель свій твір, присвячений вивченню держави і суспільства, назвав просто «Політика».

Таким чином, слово «політика» споконвічно означало «участь в управлінні полісом» і дуже рано відносилося до суми знань, необхідних для компетентного вирішення подібних питань. Сьогодні політика, політологія– це ще і навчальна дисципліна, яка вивчається практично у всіх країнах світу.

Предметом політології є, головним чином, держава як феномен політичної влади. Коли ми говоримо про науку у сфері політики, ми маємо на увазі науку про владу.

Політико-правові вчення Стародавнього Сходу були суто прикладними: вони прагнули відповісти на питання, що стосуються мистецтва управління, механізму здійснення влади і правосуддя. Конкретні проблеми техніки і методів відправлення влади складають їх головний зміст.

Державна влада при цьому ототожнювалася з владою царя. «Государь і його держава – це головні елементи держави», як сказано в індійському трактаті «Артха-шастра». Переважна більшість вчень виходили з тези про божественний характер влади царя і держави як складової частини світового космічного порядку.

Особливістю політичних вчень Стародавнього Сходу було й те, що вони не відділялися від моралі і були етико-політичними доктринами. Мистецтво управління державою зводилося в них до етичного вдосконалення правителів, до управління силою особистого прикладу. Від правителя – потрібна мудрість, від підданих – слухняність.

Проте вже на цьому ранньому етапі зародження політичної думки були висловлені геніальні припущення, що склали фундамент сучасної політичної науки і практики.

Поява політичних ідей на Стародавньому Сході (Єгипет, Вавілонія, Персія, Індія, Китай) і на Стародавньому Заході (Греція, Рим) пов’язано з виникненням і функціонуванням держави, класовою диференціацією суспільства, з розвитком суспільного способу виробництва. На політичні уявлення людей в цей період сильний вплив продовжує робити релігійно-міфологічний світогляд, успадкований від родового ладу. Загальною особливістю політичної думки старовини й античності є обґрунтування божественної, надлюдської природи політичної влади, а також пояснення з релігійних позицій політичної, правової і соціальної нерівності різних станів суспільства. Політичні погляди мислителів старовини й античності тісно переплітаються з філософськими і матеріальними уявленнями.

Серед джерел давньосхідної політичної думки слід назвати: міфологію і релігію різних народів: давньовавилонський політико-правовий пам’ятник XVII ст. до н. е. «Закони Хаммурапі»; вчення персидського мислителя VIII ст. до н. е. Заратустри (Зороастра); давньоіндійська міфологія і релігія, давньоіндійський трактат IV ст. до н. е. «Артхашастра або Наука політики» і політико-правовий пам’ятник II століття до н. е. «Закони Ману»; вчення давньокитайського мислителя Конфуція (551-479 рр. до н. е.); п’ятикнижник Мойсея та інші твори Старозавітної частини Біблії і т.д.

Вже на цьому ранньому етапі зародження політичної думки були висловлені геніальні припущення, що склали фундамент сучасної політичної науки і практики.

Сучасний етап в житті України – історично поворотний в усіх відношеннях – в число найважливіших висуває завдання науково обґрунтованого управління політичною сферою життя.

Політична стихія, що пов’язана з демократизацією суспільства і гострої політичної боротьби, загрожує захлеснути назрілі процеси реформування країни і створює загрозу самим основам стабільного функціонування соціально-політичної системи. Суспільство справді потребує такої області знання, яка б дозволила людям розбиратися в складній мозаїці політичних явищ і подій і свідомо діяти у напрямі реалізації своїх інтересів, а не всупереч ним. У політиці, де гірші пристрасті можуть раптово перетворити людей на фанатиків, заполонити забобонами їх свідомість, завдання політичної науки – вносити холодний, тверезий, об’єктивний погляд на політичні події в країні і світі.

У суспільства є також гостра потреба в підготовлених кадрах, здатних працювати в державних, політичних і суспільних організаціях, вирішувати сучасні проблеми. Надалі, в умовах корінних перетворень соціально-економічних і політичних відносин, потреба в таких кадрах наростатиме. Нам практично наново потрібно створювати резерв керівників, володіючих основами наук і мистецтва політичної діяльності в парламенті, місцевих органів влади, суспільних об’єднаннях. Це дозволяє усвідомити актуальність вивчення політології в системі вищої освіти.

Політика – самостійна область діяльності людей з власними принципами і законами, відмінними від принципів і законів, наприклад, економіки. Сьогодні існує безліч визначень політики, але однієї загальноприйнятої немає. Спочатку ж історичне поняття політики пов’язувалося з державою, державним устроєм, владою і управлінням суспільними справами за допомогою публічних владних інститутів і певних норм. У сучасній літературі наукове поняття політики найчастіше означає діяльність соціальних груп та інших співтовариств, що представляють їх в державних і суспільних організаціях. Політика включає відносини між соціальними спільнотами і організаціями, які виражають їх інтереси і пов’язані з владою та управлінням суспільними справами.

Політичні дії і відносини утворюють:

1. механізм регулювання і вирішення соціальних протиріч і конфліктів;

2. механізм висловлювання і здійснення загальних інтересів і волі.

Політика – це самостійний світ, відмінний від інших сфер суспільного життя. Політика охоплює:

1. державні та інші суспільно-політичні організації;

2. механізми державної влади;

3. правові інститути;

4. партійні системи;

5. політичну культуру суспільства і багато іншого, що пов’язано з ухваленням і реалізацією політичних рішень.

У цьому різноманітному світі політичного життя політологія виокремлює свій предмет дослідження. Предметом політології є: проблеми суті і специфіки політики як особливої сфери діяльності і суспільних відносин людей, їх організацій і інститутів, її об’єктивних законів, можливостей, цілей і засобів. Політологія займається дослідженням особливостей суб’єктів політики, специфіки їх дій, пов’язаних з формуванням і реалізацією загальних потреб та інтересів, перш за все, великих соціальних груп. Предмет даної науки включає виявлення умов, знарядь, компонентів, меж політичної дії, політичної поведінки, політичного життя.

Політологія представляє систему розвиваючих знань, яку утворюють:

1. історія політичної думки;

2. теорія політики (загальна політологія);

3. прикладна політологія.

Серцевина, теоретико-змістовне ядро політології – вчення про владу, а також система взаємозв’язаних концепцій, що пояснюють механізм становлення і реалізації політичних відносин. На Заході головною методологією політології є позитивізм.

Типи політичних методологій. Складність політичного життя породжує реальне різноманіття типів його осмислення, серед яких виділяють:

• теологічну інтерпретацію політики (Августин Аврелій, Тома Аквінський), в межах якої політична влада розглядається як прояв божественної волі, а критерієм політичних процесів і явищ служить відповідність цій волі;

• натуралістичну. Політичні явища розглядаються в її межах як обумовлені географічним середовищем, кліматом (Ш. Л. Монтеськ’є, Ж. Боден);

• біополітику, яка вивчає спільні для людини і тваринних співтовариств межі поведінки: пристосовність, альтруїзм, самозахист, агресію (К. Лоренц, Е. Фромм);

• психологічну інтерпретацію. Тут джерело політичних проблем вбачають в психічних властивостях людей, в підсвідомих імпульсах, які визначають характер їх політичної поведінки і конфліктів, що виникають в політиці (З. Фрейд, Р. Ласуел);

• економічний детермінізм. Його зміст найповніше виражений в словах К. Маркса: «У суспільному виробництві свого життя люди вступають у визначені, необхідні, від їх волі незалежні відносини – виробничі відносини, які відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих продуктивних відносин складає економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому підносяться юридична і політична надбудови і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі».

• інституціоналістична версія. У її межах політика постає у вигляді сукупності структур, організацій, стійких відносин і утворень, в основі яких лежать норми – фіксовані правила поведінки, що містяться в статутах, програмах, конституціях, а сенс політики вбачається в правильному визначенні характеру відносин між цими утвореннями.

Разом з теоретичними знаннями політологія включає і прикладне знання: 1) про технологію політичної діяльності, 2) прийомах і мотивах політичної поведінки. На цьому рівні важливого значення набуває аналіз ролі особи в політиці.

Політологія – це наука, яка вивчає напрям і зміст політичного процесу, його суб’єкти і рушійні сили, ідейні доктрини.

Політична наука розробляє свій понятійний апарат. Найбільш загальна категорія – «політика». Вона конкретизується в поняттях: політичні відносини, політична діяльність, політична свідомість, політичні партії, політична культура і т.д.

2. Політика існувала не завжди. Примітивні суспільства мисливців і збирачів не знали політики. Примітивність потреб людини зводилася до можливості фізичного виживання. Нерозчленована потреба визначалася не здібністю окремих індивідів до самостійного існування, а їх залежністю від «цілого» (роду, племені). І лише на високому рівні матеріального розвитку роду і племені, коли з’явилися надлишки продуктів, і почалося складання держави, тоді і з’явилася політика.

Саме слово політика означає мистецтво управління державою.

Розглянемо сучасну структуру політики:

Політична влада

Як можливість і здатність нав’язувати свою волю іншим

Суб’єкти політики:

соціальні групи, маси, організації, які беруть участь в процесі реалізації державної влади

Політична організація:

совокупність державних і недержавних інститутів, які відображають інтереси особи, групи, суспільства

Політична свідомість:

політична психологія і політична ідеологія, мотиви політичної участі (ідеї, переживання, цінності, оцінки)

Елементи політики