Передумови і деякі політичні підсумки французької революції План

1. Політичні та історичні витоки Французької революції;

2. Французький парламент і революція;

3. Глобальні франко-германські політичні суперечності;

4. Лібералізм і соціалізм.

1. Як це не парадоксально виглядає, але ми засвоїли погляди Вольтера з дитинства, несвідомо, за допомогою філософів ХIХ ст.

Французька революція – це крах європейського суспільства, що не відбувся. Тепер можна говорити, що вона була передвістям ХХ ст., передвістям, якого Європа не зрозуміла. Але для ХIХ ст. вона – центр європейської, а отже, і світової історії.

Часто так відбувається, що з часом змінюється саме поняття слова. У середині ХIХ ст. слово «пароплав» позначало пристрій, який ходить на пару і застосовувалося виключно до залізничних локомотивів. А вже в ХХ і на початку ХХI століття воно відноситься до морських суден, які плавають за допомогою машин, що працюють на пару.

Щось подібне відбулося зі словом «революція». У XVII ст. воно означало крах, переворот – і великі англійські баламути наполягали на тому, що вони зовсім не революціонери, що вони виступають на захист законного порядку. (Те ж ви побачите і в 1789 р.) А в нашому столітті будь-який генерал, успішно закінчили свій путч, наполягає на тому, що в його країні відбулася «велика революція». Значення цього слова переосмислене від різко негативного до безумовно позитивного. І вирішальний крок в його переосмисленні зроблений саме Французькою революцією.

Французи добре знали історію... Можливо, дуже добре. Вони сподівалися, що знання історії оберігає від повторення старих помилок. А насправді вони приречені були їх повторити, тому що історія завжди повторюється, але не в тому (старому) вигляді.

Щоб чітко пояснити, що ми в даному випадку маємо на увазі, зробимо невеликий екскурс углиб історії Франції.

Коли великого Риму не стало, жодна з його колишніх провінцій не зуміла себе відстояти.

Хто вони, ці прибульці? Кращі – готи, вандали... – складали авангард Великого переселення, і їх в основному встигли перебити римляни: коли вони прийшли, Рим ще не загинув остаточно. Франки йшли в ар’єргарді; як стерв’ятники, на труп великої цивілізації. Але у них була і важлива перевага: вони – католики.

Але влада франків виявилася міцнішою. Їх вождь Хлодвіг прийняв християнство дуже пізно, у 496 р., – і відразу в правильній, католицькій формі. Тому у нього не було релігійних розбіжностей з галло-римськими підданими. Франки утримаються в Європі, і через 240 років їх герцог Карл Мартелл зупинить мусульманську експансію, розгромивши арабів при Пуат’є. Саме від франків беруть свій початок всі майбутні європейські держави середньовіччя, і саме франків покличе на допомогу проти єретичних лангобардів римський Папа...

Французький король одержав ім’я християнішого, а сама Франція – ім’я старшої дочки церкви.

Каролинги, які вигнали з престолу нащадків Хлодвіга, самі впали в нікчемність. Імперію Карла Великого розділили його онуки, і за Верденським поділом територія, відповідна нинішній Франції, дісталася молодшому з них, Карлу Лисому. Це подія має історичну важливість: відтепер Франція – королівство, а не імперія. Такою вона залишиться до 1789 року.

Це зовсім не означає, що Франція не прагне до завоювань; мова йде про інше. Імперська ідеологія значно відрізняється від ідеології королівства; у чомусь вони навіть протилежні. Імперія у принципі безмежна: сферою свого розповсюдження вона вважає весь світ. Королівство схильне стверджувати, що у нього є Богом йому призначені «природні межі», які воно прагне освоїти. Так Русь, цей дволикий Янус, зверталася на схід своїм імперським обличчям – завоювання Сибіру та Середньої Азії – є справа імперії. У Європі ж вона вважала своєю історичною місією об’єднання слов’янських народів – «природні межі» свого європейського царства.

Коли, в 1328 р. після смерті Шарля IV, французька знать вважала за краще зробити королем його двоюрідного брата Пилипа Валуа, не визнавши претензій на французьку корону Едуарда III англійського, – результатом була Сторічна війна і ледве не загибель Франції. Її, як ви знаєте, врятувало диво – з’явилася Діва, зняла облогу Орлеана, коронувала французького дофіна в Реймсі та переламала хід війни. За словами Мішле, в образі Жанни д’Арк до Франції востаннє з’явилася свята Женев’єва, що колись врятувала Париж від Аттіли, – і вперше з’явилася Маріана, що врятувала Францію в 1793 р. Можна, напевно, сформулювати і так. А можна сказати, що з Жанною д’Арк йде Франція католицька і приходить національна. Бо ця лотарінгська дівчина, яка не дуже добре говорила французькою, була першою французькою націоналісткою.

Історія показує, якщо який-небудь король, навіть видатний, царює дуже довго, то останні роки його режиму є жалюгідним і смішним видовищем. Як приклад можна навести хоч би кінець царювань Єлизавети Англійської або Катерини II – обидві царювання, поза сумнівом, видатні, але краще б їм завершитися на десяток років раніше.

Приблизно те ж відбувається з династіями, та і взагалі з будь-яким державним устроєм – воно не може ефективно функціонувати довше за деякий термін. Потім або відбувається революція, або зміна: в межах старого режиму нишком з’являється нова влада, що зберігає колишню вивіску.

Так, в Японії при збереженні номінальних імператорів влада перейшла до сегунів: правителів-полководців. У мусульманській Іспанії влада від халіфів перейшла до їхніх міністрів-хаджибів, в Англії – від короля до парламенту тощо. Аналогічний механізм в XVII ст. розробила Франція: від королів влада перейшла до перших міністрів-кардиналів.

Здавалося, що нова політична система готова, але втрутився випадок. До дня смерті Мазаріні королю Луї XIV було не мало- не багато – 23 роки. Не так мало, щоб було потрібно регентство; але не так багато, щоб король встиг звикнути, що за нього править міністр. Енергійна молода людина вирішила не брати собі першого міністра і правити Францією особисто.

В результаті Францією дійсно правили вже не міністри. Нею правили коханки короля. Так продовжувалося сто років – два дуже довгі царювання Луї ХIV і Луї ХV. Але після смерті Луї XV прийшов новий, молодий і добродійний король Луї XVI, у якого не було коханок.

І тоді відбулася революція.

Звичайно, дивно, що незгода молодої та енергійної людини стати «ледачим королем» призвела до всевладдя коханок. І ще дивовижним є те, що причина революції – прихід добродійного монарха. А може бути, і не дуже дивно. При тиранах революція не відбувається.

Але повернемося до Луї ХIV. «Король-сонце», le roi soleil заслуговує найпильнішої нашої уваги: саме під час його правління оформилися, так би мовити «дальні передумови» революції. Після його смерті режим проіснував ще близько 70 років, але він вже був приречений.

Що ж накоїв Луї ХIV? Він ослабив дворянство і перетворив його на паразита; вигнав з країни гугенотів; але головне – перенапружив сили країни. При ньому Франція надірвалася.

У Франції, з її традиціями свавільної знаті, вічно бунтівного парламенту, де парижани то під водійством Етьєна Марселя повставали в Сторічну війну, то, в особі Католицької ліги, виганяли короля в епоху релігійних війн, – в таких умовах, звичайно, революція не могла не відбутися... Так сказали б історики. Але революція не відбулася, і до моменту повноліття короля Фронда залишилася для нього лише кошмарним спогадом. Він твердо вирішив запобігти її повторенню, зломити силу дворянства – і досяг успіху.

До кінця його правління у Франції більше немає магнатів (тут ще Ришельє постарався), немає і дворянства як політичної сили.

Знищивши дворянство політично, король повинен був, логічно міркуючи, знищити його й фізично: зняти всім дворянам голови або вигнати їх. Навряд чи ми поставимо йому в провину, що він так не скоїв. Але, зберігши дворянство, король повинен був якось з ним помиритися, пом’якшити йому гіркоту від втрати влади і політичного впливу. І він дав дворянству гроші – багато грошей.

Іншого шляху у нього, мабуть, і не було. Не довіряючи дворянству, король прагнув, щоб всі впливові дворяни жили в Парижі, а ще краще у Версалі, щоб вони були під наглядом, щоб вони – життя в столиці коштовне – не дуже багатішали.

Вони і не багатішали: вони розорювалися. І щоб підтримати вічне свято Версаля, король змушений був видавати їм субсидії. Пішли роздачі державних грошей, різноманітних пенсій, посад та інше. Посади переважно повинні були бути синекурами (на відповідальних постах краще тримати людей несамостійних), але синекурами прибутковими.

Так формується абсолютизм на французький зразок. Король, всевладдя, дворянство як «архітектурна надмірність», влада в руках незнатних функціонерів і вічне свято Версаля. І величезні витрати, необхідні на все це.

Практично всі країни, будь то Англія, Австрія або Венеція, мають важливі позаєвропейські політичні і торгові інтереси. Франція, мабуть, єдина велика європейська держава, що зосередила свої інтереси на континенті. Що там завоювання Індії! Будь-який французький міністр, не замислюючись віддасть дві Індії за придбання Люксембурга.

Звідси, між іншим, дружба з Туреччиною. Адже я не випадково проводив порівняння Франції саме з Туреччиною. У питанні престолонаслідування вони, звичайно, антиподи, але для політики набагато важливіше, що у них спільні вороги.

Товаришують взагалі «через одне», щоб ворогувати з сусідами. Туреччина, цей найстрашніший ворог Європи, є сусідом з Австрією, а на Середземному морі – з Іспанією. З тими ж державами межує і Франція, хоча для неї це не смертельні вороги, а тільки конкуренти. Ось чому через всю французьку історію тоненькою, але відчутною ниточкою проходить дружба з Туреччиною.

Звідси флірт Луї XVI з американцями, де Голля з росіянами...

Декілька століть Франція то була, то вважалася першою з європейських держав. У XVIII ст. французи були законодавцями філософської моди; у ХIХ ст. ця роль перейшла до німців, але ті прагнули наслідувати французів.

Що королям найпотрібніше? Гроші. А у кого в країні, окрім корони, є великі гроші?

Багатшою за всіх була католицька церква. Вона ще за це поплатиться, але то буде в Революцію. А поки що навіть такий самовладний деспот як Луї XIV, не може відняти у неї гроші: вона вільна від податків. «Дворяни служать королю кров’ю, церква – молитвами, а третій стан – грошима». У церкви не можна вимагати грошей, можна тільки просити її (можливо, наполегливо просити) про «добровільний дар». І церква, загалом, не відмовлялася допомогти державі грошима. Але вже за це ставила свої умови. Наприклад: «Так, Ваша Величність, ми дамо вам 20 мільйонів. Але вже і ви викресліть таку-то статтю Нантського едикту».

Так справи йшли до кінця XVII ст. Гугенотам ставало все гірше, вони були вже безсилі повстати і мовчки терпіли. Але жили, і жили непогано: з народу воїнів вони стали народом ремісників, відмінно заробляли (типова доля меншин) і – NВ – платили хороші податки. Але все це скінчилося в жовтні 1685 р. Нантський едикт був скасований; протестантські пастори – вигнані з країни, їх пастві емігрувати заборонили (виїхати встигла приблизно чверть протестантів, близько 400 тисяч), і гугеноти були оголошені католиками, що «упираються в помилках».

Що відбулося далі, неважко зрозуміти. Ні, вогнища у Франції не спалахнули, масових страт не було. Почалися дрібні утиски. Викоренити протестантизм у Франції так і не вдалося, але вдалося викоренити процвітаючу протестантську спільноту, а у згоді з нею і ті податки, які багато десятиліть давала ця спільнота.

Можливо, що карма не спрацювала б, якщо б не перенапруження сил Франції.

Le roi soleil втягнув Францію у нескінченні війни. Спочатку виходило непогано, Франція завойовувала все нові і нові території. Але з кожним придбанням її все сильніше побоювалися сусіди (те ж відбудеться за часів Наполеона), все більше країн втягувалося в антифранцузьку коаліцію, поки не почалася війна за іспанський спадок.

Франція то виграє, то програє війни, але при цьому вона йде тим же шляхом, який сто років тому пройшла Іспанія: з першої світової держави вона перетворилася на одну з великих європейських держав і поволі, але упевнено рухається до статусу другорядної держави. Слабкими стають і її традиційні союзники: Польща, Туреччина.

Іспанський трон дістався французькому принцу. Але велич Франції була позаду. Із смертю Луї XIV у Франції починається l’ancien regime.

Грошей уряд не має. Їх одержують позиками, а щоб виплатити відсотки за позиками, віддають податки на викуп. В результаті корона одержує від податків в кращому разі половину того, що фактично платять селяни, які розоряються, але змінити цю політику вже неможливо, бо завжди гроші потрібні негайно, «на вчора», а негайно дають тільки лихварі і відкупники. Всі були обурені такою політикою. При Луї XIV панувало мовчання, але тепер критика стає все голоснішою, бунтують філософи. Відчуття таке: добре, якщо вдасться абияк дотягнути свої роки цьому королю, а там вже – за словами фаворитки маркізи Помпадур – «після нас хоч потоп».

Цей світ у своєму роді дуже красивий. Ці витончені люди найбільше бояться поступити неелегантно; на початку революції в Генеральних штатах дворяни дуже влучно висміюватимуть посередні манери деяких своїх опонентів – і дивуватися, чому ті не згорають від сорому, а продовжують наполегливо і нудно доводити необхідність реформ. Ці витончені люди здатні на багато, зокрема на хороше. У Генеральних штатах буде значна меншина дворян – прихильників реформ; та і в подальшій революції братиме участь багато «привілейованих». У революцію – як і в декабристи – дворяни, на зразок Лафайета, йшли через свої переконання.

Але, звичайно ж, дворянство користується величезними і необґрунтованими привілеями. Деякі з них, втім, можна і захищати. Наприклад, привілеї полювання. Початок революції – це масове биття селянами всякої звірини: селяни нарешті отримали право полювати в своїх лісах, і ви легко вгадаєте результати. Взагалі природу, як правило, найкращим чином охороняють найбільш тиранічні режими. Король всіляко гнобить своїх могутніх баронів, але захищає вольні міста і простий народ. А барони гноблять своїх підданих, але лісовій звірині при них живеться краще, ніж при демократичному ладі. У Франції після Великої революції звірині довелося 60 років чекати Наполеона III, який ліквідував республіку, встановив автократію – і ввів деякі закони про охорону природи...

Остання третина століття – час культурного повороту. У моду входять сільська ідилія. Саме таку ідилію будує собі Марія-Антуанета; «ферма королеви» в Тріаноні зовні – проста селянська хата (правда, з розкішними меблями всередині). Це реакція на «століття розуму», на «століття філософів». Якщо. хочете, можна сказати, що як нова ідеологія пропонується парадокс: щастя не у витонченій культурі, а у спрощенні, в близькості до народу.

Рококо змінилося сентименталізмом. Зміняються звичаї; витончена зіпсованість XVIII століття мало-помалу перетвориться на праведну манірність століття ХІХ. Відома комедія Бомарше «Одруження Фігаро», ця «революція у дії» (за словами Наполеона) крушила всі дворянські забобони – але була манірна відносно моралі: розпусний граф Альмавіва терпить повну поразку, і якщо він і усамітнюється у п’ятому акті з Сюзаною в альтанці – то, як виявляється, в темноті він прийняв за Сюзану свою дружину: моральність торжествує.

У 60-і роки в ідеології домінували Вольтер і Гельвецій, тепер в моду входить Руссо та його «незіпсована людина». А це вже набагато серйозніше.

Ідея «природної незіпсованої» людини стане домінуючою у ідеологів Революції і матиме найсерйозніші наслідки. Адже, якщо «природна людина», хороша, а поганою її роблять погані порядки – звідси витікає, що вся проблема в тому, щоб ці порядки усунути. Чим їх замінити? – А це не проблема, – відповідають нам, – незіпсована людина якось розбереться і сама. Ніяких неприємних побічних наслідків від знищення поганих законів бути, звичайно ж, не може. Король і королева люблять свій народ (дійсно люблять) і вірять, що народ добрий, що і він платить їм любов’ю.

І дійсно, хоча королева вже втратила первинну популярність, хоча її вже називають «мадам Дефіцит», – король, як і раніше, популярний. Якщо французи і хочуть – точніше, хотіли б революції (на неї вже ніхто не сподівається, всі вважають, що нація дуже затюкана, «ми дуже слабкі»), – то революція повинна бути спрямована зовсім не проти короля.

Слово «революція» для французів відповідало нинішньому «перебудова»: крутий поворот суспільства – безпосередньо, під керівництвом короля.

Якої ж революції хотіли французи? Безумовно, передбачалося збереження монархії – відповідним чином реформованої (і, до речі, не обов’язково у бік обмеження її повноважень; Мірабо сподівався їх розширити). Ідея республіки ставилася в теорії дуже високо, проте вважалося, що це «хороший почин, але не для наших кліматичних умов».

Революція, таким чином, передбачалася за допомогою короля. На «реформи зверху» розраховували не тільки незадоволені придворні, але й прогресивна і благородна людина, як Лафайєт: «Коли вже ми терпимо незручності необмеженої влади, – писав він з приводу законопроекту про повернення цивільних прав протестантам, – скористаємося цього разу її достоїнствами»: нехай король, всупереч думці «суспільства», проведе цей прогресивний акт.

Франція залишилася при переконанні, що реформи повинні підноситися зверху; що влада повинна бути зосереджена в руках уряду, а не громадської думки; що апарат, який управляє, повинен призначатися, а не обиратися; що «ми», інтелігенція, мислячі люди, які пишуть, повинні звертатися до уряду, щоб він, вислухався до нас, привів у виконання наші поради, – а не до суспільства, щоб воно своєю самодіяльністю зробило те ж саме. Втім, можливо, я захопився аналогіями; не варто приймати цю оцінку Франції дуже буквально.

Але вже точно – «дух систематичної опозиції», з одного боку, і ідея освіченої деспотії, з іншого. Не випадково Вольтер писав біографію Петра Великого, дуже захоплювався Катериною, а більше – Китаєм. (Взагалі найлегше захоплюватися тією системою, яка погано відома; Китаєм – найлегше.) Вольтер, Монтеск’є проповідували систему реформ зверху. І ось, нарешті, ідеї просвітителів здійснюються: прийшов молодий, прогресивний монарх, прогнав ненависних міністрів, призначив Тюрго... А великі надії викликали і великі розчарування.

Дворянство давно знищене як клас, але зберігається як колективний нахлібник. Всі звикли до абсолютизму, думають, що він ефективний і чекають реформ зверху. Духівництво не вірить в Бога; король відхилив запропонованого йому кандидата на вищу Церковну посаду, сказавши, що «треба, щоб хоч Паризький архієпископ трохи вірував». 3нать освічена, але в державних справах нічого не розуміє і здатна лише на систематичну опозицію. Країна гранично централізована – настільки, наскільки це можливо в XVIII ст. Репутація королеви безнадійно погана, на короля сподіваються, але знають, що він слабкий. Міністри – бездари; враження таке, що вони щонеділі збираються і обговорюють: яку б ще дурість зробити?

Такою була передреволюційна Франція. «Золота осінь» дворянства, яке вже стало достатньо цивілізованим, щоб розуміти свою непотрібність, щоб розучитися триматися за владу і гроші будь-якими засобами, – але недостатньо політично цивілізоване, щоб підтримати необхідні реформи.

2. Що ж таке французький, або точніше, паризький парламент? Це не законодавчі збори, ні в якому разі. Парламентом в середньовічній Франції називали верховний суд, а точніше – верховні суди королівства. Франція в XVIII ст. мала не один, а декілька парламентів: паризький судив приблизно половину країни, бордоський – декілька південних провінцій тощо. Окрім цього, парламенти відвіку були, так би мовити, генеральним архівом країни: саме там зберігалися закони. І трохи з каролінгських часів парламенти зобов’язані були реєструвати нові закони, тобто заносити їх в свої архіви і перевіряти, чи відповідають вони колишнім, чи немає «накладок».

Але за часів великої смути XIV ст., за часів Сторічної війни, Жакериї і Етьєна Марселя парламенти цей свій обов’язок перетворили на право: вони стали не тільки реєструвати, але й перевіряти закони. І систематично парламентські радники являлися до короля і шанобливо повідомляли: мовляв, вибачте, Ваша Величність, але ми не маємо права зареєструвати новий закон, оскільки він суперечить стародавнім встановленням королівства. Королі постійно билися з парламентом, перемагали – проте парламент знов і знов повставав з попелу. Хоча юридична машина парламенту діяла дуже погано, несправедливо.

Парламент залишався в ХVIII ст. єдиним джерелом легальної опозиції, єдиним органом, що має формальне право протистояти всемогутній бюрократичній машині держави. І хоча парламент був безглуздо-ретроградним, а королівська влада, звичайно ж, прогресивною, парламент зберігав популярність. Нація відчувала, а її лідери розуміли: парламент необхідний, хоч поганий.

Отже, наприкінці 1786 р. парламент знову відмовився реєструвати нові податки. Було вирішено скликати нараду відомих людей, нотаблей (народ, втім, тут же охрестив їх на англійський лад: not-ables), і запропонувати їм: по-перше – якусь програму реформ, яка була симпатичною суспільству; по-друге – дати свою згоду на обкладення податками також і привілейованих. Обійтися без грошей «привілейованих» стало вже неможливо.

У суспільстві, відвиклому за останні 150 років від політичного життя, – суцільне здивування.

Церква – дуже багата, але нижче духівництво, приходські священики – дуже бідні. Всі французи люблять фразу, всі – хороші оратори.

Not-ables з’їхалися до Версаля до 29 січня 1787 р. Їх засідання, можливо, пішли б іншим шляхом, якщо б не випадок: захворіли відразу декілька міністрів, майже місяць нотаблі тинялися по Версалю – і встигли змовитися і зорієнтуватися. Їх підігрівала громадська думка: якщо міністр пропонує план великої перебудови, то, як мінімум, король повинен твердо його підтримувати.

Нового міністра фінансів поки що не знайшли: за 4 місяці їх змінилося 4, один гірший за іншого. Втім, були люди випробуваної чесності, на відміну від Калонна. Той нібито на питання: «Як же ви ризикнули узятися управляти фінансами королівства, коли ваші власні фінанси такі розладжені?» – відповів: «Тому і взявся». (Правда, я думаю, що він просто не міг утриматися від червоного слівця.) Але ці люди – мало що розуміли у фінансах. Посипалися жарти: «Приходьте до мене на обід: мій кухар дуже поганий, зате випробуваної чесності» або «Для об’їжджання дикого коня потрібен конюх випробуваної чесності».

Я думаю, що другий жарт мав набагато глибший сенс. Ситуація все більше нагадувала саме скачку на дикому коні без сідла і вуздечки; в кінці року Мірабо скаже: «Країна, що знаходилася в стані безтурботного хаосу, перекинулася: хаос здибився». Нотаблі нічого не зробили. але за три місяці їх нарад Франція прокинулася. Поки що можна було сказати їй «досить» – і все б замовкло; але фінансам так не скажеш. Жахливо жити в країні, де не упевнений, що завтра збережеш все те, що маєш сьогодні».

Загалом Брієнн заощадив 31 мільйон. Оскільки дефіцит складав близько 150 мільйонів на рік, цього не вистачало навіть, щоб заткнути самі дірки. Якщо з нотаблями не вийшло, доведеться вводити нові податки через парламент. Влітку парламент погодився зареєструвати реформи а-ля Тюрго (про свободу торгівлі, про місцеві збори, тобто якусь автономію), але, як і раніше, чинив опір едиктам про «штемпель» (гербова подать) і про земельний податок. Було призначене засідання «на подушках», і податки були зареєстровані; але парламент, який став сміливим, оголосив привселюдно, що він відмовляється мати до них яке-небудь відношення. Цього уряд не витримав, і парламент був висланий до Труа.

Подібний засіб до парламенту застосовувався не раз, часто успішно. Адже все суспільне життя зосереджене у Версалі і Парижі; парламентарії – це вище «дворянство мантії», ті ж придворні за характером і способом життя – відчайдушно нудьгують далеко від столиці. Розрахунок уряду виправдався: вже у вересні парламент пішов на поступки і був повернений до Парижу. Але тим часом почалися вуличні маніфестації; молодшого брата короля, графа д’Артуа (майбутнього Шарля X), обсвистують, а старшому, Мосьє, аплодують. Королеві кричать в Опері: «Ось мадам Дефіцит!» Короля в пасквілях іменують п’яницею, рогачем, деспотом. Почалося!

Що таке Генеральні штати? Це збори «чинів королівства», власне кажучи, є те, що ми називаємо парламентом, старовинний французький парламент – в нинішньому розумінні цього слова. Паризький парламент, як ми бачили, був з іншими функціями.

Довгий час влада скликала охоче, особливо щоб одержати їх згоду на нові податки. Але після цивільних війн ХVI ст. їх перестали збирати.

Йшли розмови, що слід було б їх зібрати. Але кожного разу все обмежувалося розмовами.

І ось на засіданні парламенту 16 липня 1787 р. один з радників, Сабатьє де Кабр, вимовив історичну фразу: «Нам потрібні не генеральні звіти, панове, а Генеральні Штати!»

Війна двору з парламентом поновилася.

А тим часом до трьох сил: уряд, «двір», «парламент» – вже приєдналася четверта, яку поки що називають «патріоти» або «американці».

Третього травня 1788 р. парламент приймає декларацію: Франція є монархія, в якій король править згідно законам. Означає, не як йому спаде в голову?

3. Німецький вузол французьких проблем зав’язаний споконвіку. Могутня централізована Франція періодично прагнула щось відітнути від німецького конгломерату. У Тридцятирічній війні, яка стала катастрофою для Німеччини, Франція увірвала для себе німецький Эльзас; у наступному, XVIII ст. була придбана Лотарингія. Але по-справжньому французькі апетити розігралися в роки Революції.

Наполеон розпоряджався в Німеччині як вдома, тільки нахабніше: він прагнув берегти французьку кров і золото, вимагаючи, де можливо, грошей і солдатів від «союзників».

Результатом діяльності імператора була повна реорганізація Німеччини; велика частина її карликових князівств була знищена, інші ж укрупнилися. Німці з одного боку, зрозуміли, що їм необхідна своя, могутня, національна держава, – з другого ж боку, Німеччина, як аморфний конгломерат малих держав, була настільки приголомшена, настільки розхитана, що повна політична реорганізація стала реальною.

Теоретично були можливими три варіанти: об’єднання під егідою Австрії; ліберальна федерація; створення єдиної Німеччини «а-ля Франція» під керівництвом Пруссії.

Перший варіант не проходив, оскільки був вже «відіграною картою». Ось вже декілька сторіч австрійські королі були за сумісництвом імператорами Німеччини, а толку ніякого. Другий варіант випробували в революцію 1848 р. («франкфуртський парламент»);

Пруссія стала великою державою за часів Фрідріха II. Вона успішно витримала важку війну з Австрією і Росією і була визнана великою державою.

У останній день 1812 р. підписання перемир’я між прусським контингентом і Росією підводить межу під «роками національної ганьби» і стає початком кінця Наполеонівської імперії. Змінивши фронт, Пруссія виграє війну 1813-1814 рр.

Тобто так вважали самі пруси. Насправді вони опинилися в таборі переможців – що теж непогано. Пруссії обіцяно відновлення у межах 1792 року.

У двох вдалих війнах Пруссія розбила спочатку Данію (приєднані князівства Шлезвіг і Гольштейн), потім, в 1866, – Австрію. Тепер вона – безперечний лідер Німеччини, і об’єднання набуває реальні риси.

Саме Пруссія опинилася у вигідній ситуації від подій революції 1848 р., і від політичних інтриг великих держав. Після невдачі ліберально-соціалістичної (для Німеччини) революції 1848 р. симпатії суспільства гойднулися від ліберальних ілюзій до державності. По суті, німецька інтелігенція давно із заздрістю дивилася на могутню сусідку – Францію, мріючи про те, щоб Німеччина стала такою ж. І зараз, нарешті, це стає можливим під егідою Пруссії. Голова прусського кабінету Бісмарк вважає, що саме їй належить «залізом і кров’ю» спаяти Німеччину.

У 1870 черговий раз постало іспанське питання. Кого посадити на трон, який звільнився? Пропонують кандидатуру німецького принца Леопольда Гогенцоллерн-Зігмарінена. Він погодився – був внесений запит до французької палати депутатів. Прусський король (до великої досади його канцлера) злякався і відступився; принц узяв свою згоду назад. На цьому епізод – до слави Франції повинен був закінчитися. Але Франції потрібне серйозніше задоволення. І французькому послу Бенедетті було доручено зажадати, щоб Вільгельм Прусській раз і назавжди заборонив принцу брати назад відмову.

Вільгельм тоді лікувався в Эмсі. Бісмарк, одержавши від короля. горезвісну «емську депешу» про його зустріч з послом, опублікував її у зміненому вигляді.

... Тут вже Франція мала відому підставу образитися, хоча сама напросилася. Преса підняла страшне завивання.

… Насправді Бісмарк свою депешу не те щоб фальсифікував – але сильно її «згустив», скоротив, опустивши істотні обставини.

Бісмарк дуже вже хотів війни і побоювався, що правдивої депеші для цього буде недостатньо.

19 липня 1870 р. Франція оголосила Пруссії війну.

Адже ненаситне честолюбство Бісмарка стало причиною двох світових війн XX ст., у яких Німеччина втратила половину своєї території, не кажучи про інші наслідки...

Але в перспективі найближчих десятиліть Бісмарк виявився геніальним.

4 вересня 1870 р. в Парижі проголошена Третя республіка; а через місяць кращий (як вважалося) французький маршал Базен бездарно і безпорадно здав кращу французьку фортецю Мец разом із армією. Вперше за тисячу років (з часів норманської облоги 885 р. ; в 1814 р. облоги не було) Париж майже захопили іноземці.

Уряду було б розумніше переїхати будь-куди в Бордо – але не було прецеденту. Вісімдесят років пройшло після Великої революції – проте її події як і раніше домінують в думках французьких політиків. Що «вітчизна в небезпеці!) – це зрозуміло, так писали і в 1793-му; але покинути столицю?! Конвент так не поступав. Те, що в 1793 р. не було прямої військової загрози столиці, а в 1870-му вона є, – нікому і в голову не прийшло.

В результаті уряд опинився замкнутим в Парижі і в критичний момент не міг керувати національною обороною.

Париж капітулював 28 січня; за умов миру німці повернули собі споконвічно німецькі Ельзас і Лотарингію. Але за 200 років ельзасці, зберігши німецьку мову, стали французькими громадянами; німці одержали ненадійних підданих – і постійну французьку мрію про реванш.

Крім того, німці зажадали військового параду своїх військ по Парижу і колосальну контрибуцію: 5 мільярдів. До здивування німців, Франція розплатилася за 3 роки; німці навіть подумували про те, щоб провести ще одну звитяжну війну, але Європа попередила їх: якщо в 1870-му вона була нейтральною, або навіть нейтрально-прихильною до німецької справи – тепер буде інакше. Нова війна почалася тільки через 44 роки.

Спочатку Першої світової Франція знову зазнала нищівної поразки. Знову Париж був під загрозою, і вже на цей раз уряд ледве не переїхав в Бордо; французи вже склали пародію на «Марсельєзу»:

На вокзал, громадяни!

Формуйтеся по вагонах!

Але війну, хоч і з величезною працею, вдалося виграти. Франція повернула собі Ельзас і Лотарингію і забажала жахливу контрибуцію: щось подібне до 100 мільярдів (виплачено було не все, але немало). Проте тепер німці плекають думку про реванш. І в 1940 р. режим III республіки не встоїть під ударом військової катастрофи, як не встояла в 1870-му II імперія. До влади прийде колабораціоністський режим маршала Петена, героя війни 1914-1918 р. р. ; у 1940 р. за наказом Гітлера прах «Орляти» буде перенесений в Будинок інвалідів і покладений поряд з прахом Наполеона. Після закінчення війни прем’єр Лаваль буде повішений, а Петен помре у в’язниці. Через 10 років невдала війна в Алжирі знесе і режим IV Республіки; де Голль (що чимось нагадує Луї XIV манерою триматися) встановить новий авторитарний режим, який дозволить йому майже не зважати на Збори. Але поступово десятиліття обмежать владу президента і Міттеран – в набагато більшому ступені «батько нації», «англійська королева», і вже ніяк не «L’etat c’est moi!»

А вузол франко-германських відносин після Другої світової війни все-таки розв’язати вдалося. І сьогодні для німців вже зовсім не так важливо, що Страсбург знаходиться у Франції.

4. Лібералізм не був створений Революцією.

Він нарешті відділяється від демократії і починає розвиватися як самостійний перебіг політичної думки. Не революційність, не демократія («брудна демократія», як говорив колись Дантон) і не реакція – а лібералізм.

Першим лібералом Франції і, мабуть, першим в світі лібералом був Бенжамен Констан.

Вперше після Відродження Констан висуває на перший план яскраво виражений індивідуалізм; але це інший індивідуалізм.

Констан вперше починає розуміти – і підкреслює – відмінність між свободою народу і владою народу. (Історичне відкриття! Тисячоліттями вважалося саме собою очевидним, що це одне і те ж саме.) Фатальна помилка Руссо (за Константом): він розумів свободу в античному дусі і вимагав зречення особи від своїх прав на користь держави. Воля всього народу (говорить Констант – здається, вперше в історії) не може зробити несправедливе справедливим: особиста недоторканність, свобода думки, совісті і друку, свобода навчання, приватна власність та ін. – не можуть залежати від загального або не загального голосування. Мета держави – свобода особи, її захист як від влади, так і від мас.

У зв’язку з цим Констан пропонує дуже цікаву ідею: якщо Монтеск’є ділить владу на законодавчу, виконавчу і судову, то Констан додає четверту, королівську, яка їх врівноважує. Ідея не прижилася, а шкода: зараз дуже часто доводиться чути, що саме монархія, а не республіка, забезпечує найбільшу свободу, яка доступна сучасному суспільству.

Відділення лібералізму, власна його фізіономія, яку він придбав підбором Констана, а потім Токвіля, – подія найбільшого значення. Якби Французька революція мала тільки один цей наслідок, його було б досить, щоб занести її на почесне місце на історичних скрижалях.

Але парадокс: найближчим другом Токвіля був Гобіно, винахідник расизму. Лібералізм і расизм ще настільки не розійшлися, що можуть йти рука в руку.

Але при всій моїй небайдужості до лібералізму я повинен сказати, що з погляду Великої революції це вчення – лише побічний продукт, і свій справжній розвиток ліберальне вчення отримає лише тоді, коли спадщина Великої залишиться в минулому.

Тому – досить про лібералізм; тепер ми повинні нарешті зайнятися іншим продуктом Великої – соціалізмом.

Восени IV року розкрита «змова рівних», або, як її часто називають, змова Бабефа. Фанатикам не залишалося нічого іншого, як подумувати про нову революцію. Вона повинна була бути ґрунтовнішою, ніж минула. Вже не зупиняючись на знищенні вона повинна була серйозно зайнятися радикальним перевлаштуванням суспільства. Для фанатиків це було доказом, що революція зробила свою справу тільки наполовину, чим сама себе і знищила, і отже, необхідно знову повернутися до дійсних переказів 1793 р.

Цей настрій частини колись всемогутніх терористів співпав з планами відчайдушного комуніста Бабефа. Гракх Бабеф був одним з тих утопістів, які самі вірять, що вони знайшли всеосяжні кошти проти всіляких хвороб суспільства;

Близько 9 термідора Бабеф пустив в світ свої комуністичні, підпалюючі твори і прагнув таємно зібрати добре організовану партію серед голодного пролетаріату і терористів.

Уряд дивився, склавши руки, доки Бабеф відкрито не оголосив війни йому. Загін поліцейських, на який уряд думав спертися в боротьбі з бунтівниками, весь перейшов на бік агітаторів, і його довелося розпустити.

11 травня повинен був вибухнути заколот. Але вони були вже зраджені. 10 травня вони були схоплені. Бунтівники були зім’яті силою зброї; призвідники змови (у числі їх багато терористів) засуджені і страчені.

Дуже характерна заява: патріоти, які братимуть участь в повстанні, після його закінчення вже не повернуться в свої халупи: вони будуть розміщені в будинках «змовників».

Отже буржуазія відмовила народу в його частці. Він повстав в преріалі – і був розбитий. Була влаштована «змова рівних» – змовники були схоплені і засуджені; двоє – Бабеф і Дарте – страчені.

Тим справа і скінчилося; але ниточка тягнеться від Бабефа до Бланки, в XIX ст.

Так, капіталіст і робітник – люди одного стану, але різних класів. І чи не все одно, пояснюється різниця в їх положенні статусом їх прадідів – або кількістю грошей в кишені? Так чи інакше – це несправедливо!

Суспільство повинне будуватися за справедливістю. Революція ж, написавши на своїх прапорах «Свобода, рівність, братерство!» не виконала своїх обіцянок. Хто робив революцію? Хто брав Бастилію, хто виходив на вулиці 31 травня, першого преріаля? Народ! А хто скористався плодами революції? «Жирні коти» (тоді говорили «нувориші», «нові багачі»); народ не одержав нічого. Вони тільки одержали всі вигоди від перемоги! Ось через те, – закінчують свою думку ідеологи нового часу, – все і кінчилося так погано. Не може відбутися справа, заснована на такій кричущій несправедливості!

Ми вимагаємо, щоб нам дісталася справедлива частка національного пирога!

…Не забувайте: суспільство тільки почало збагачуватися. Тільки у кінці століття виникне можливість поділитися з робочими так, щоб капіталісти залишилися багатими, але й робочі, принаймні, не були жебраками. І знадобиться ще більше часу, щоб суспільство усвідомило: не обов’язково ділити все наново, можна просто провести стільки благ, щоб вистачило всім!

На початку століття така ідеологія не може користуватися популярністю вже тому, що це неправда. На всіх поки що не вистачить. Або будуть жебраки – або не повинно бути багатих.

Ідея рівності оселилася в думках давно. Але дотепер це були утопії в буквальному розумінні слова: книга Томаса Мора, твір Кампанелли.

Інакше дивляться на речі соціалісти; їх позиція розумніше, вже тому, що вони дивляться вперед, а не назад.

І пропонують наступну версію: вся біда – в буржуазії.

Так, – говорять вони, Революція скінчилася погано. Але це тільки тому, що вона не була доведена до кінця. Були усунені зловживання, пов’язані із становими привілеями: але ж залишилися інші привілеї.

Що ж до «партії мас» – тут «маси» – це тільки пролетарі; селяни, хоча саме вони складали більшість нації, – не в рахунок. Але це теж уроки Сиєйєса, якщо можна з «нації» викинути дворян і духівництво – чом би не викинути селян?. .

Після закінчення Революції суспільна думка повинна була так чи інакше відповісти на питання: чому ж в Революції все так добре починалося і так погано скінчилося?

Відповідь роялістів та емігрантів проста, як колумбове яйце: так сталося тому, що нічого хорошого не було із самого початку.

Тепер вперше теорія з’єднується, з практикою. Теорію суспільства рівних пропонують класу, який хотів би її здійснити.

Це крок вперед, тому що там, де теорія починає об’єднуватися з практикою, з неї починають викидати явно нездійсненні фантазії і – під тиском обставин – перетворювати її на щось більш менш прийнятне. Але це і небезпечніше, тому що, чого доброго, перетворять теорію на щось те, що можна реалізувати та і реалізують...

Перший варіант соціалізму – Сен-Симона, Фур’є – це дикі марення. Прихід Маркса і перехід до наукового соціалізму було величезним кроком вперед. Не дарма в Росії всі розумні люди наприкінці ХIХ ст. від народництва переходили до легального марксизму. Маркс узяв верх над іншими соціалістами сторіччя: Лассалєм (ще один політик, якого вбили на дуелі), Бакуніним, Герценом, Прудоном.

Повернемося ще назад – в 1789-й рік, в день великого протистояння, 23 червня Мірабо кинув: «Ми тут по волі народу і поступимося тільки силі багнетів».

Того дня – вважали вони – один проти одного стояли дві Франції: стара дворянська і нова буржуазна.

Це близько до істини. Дійсно 23 червня два стани (другий і третій) стояли один проти одного, втілюючи стару і нову Францію.

Отже, в 1789 р. протистояли один одному Франція Другого – і Третього станів. «І довше за століття триває день», – сказав поет; хоча він говорив зовсім не про цей день, але був правий значно більше, ніж хотілося б. У політиці цей день тягнеться більше двох сторіч і добре, якщо скінчиться.

За 23 червня 1789 р. буде 2 прериаля III року, коли один проти одного стануть два Парижа: робочий і буржуазний. І цей день триває більше двох сторіч. 45 років потому революціонер-практик Бланки скаже: «Нічого приховувати, що між класами, які становлять націю, відбувається війна на смерть. З цієї істини витікає, що достовірно національною партією, у склад якої повинні вступати всі патріоти, є партія мас».

Замість того, щоб дійти висновку про те, що всі ми – люди, в проповіді про рівність люди зрозуміли лише одне: ми не гірші за дворян. Це б ще не так погано, якби звідси негайно не робився наступний висновок: означає – ми краще за дворян; а дворяни і попи – це взагалі не люди. Справа піде на лад; аристократів – на ліхтар!

Не Революція придумала розкол людства або суспільства. Але Революція запропонувала нову лінію розколу:

Геть війну народів, країн і націй

Хай живе громадянська війна!

(М. Волошин. Війна)

Потім романтики знову запропонують повернутися до старого поділу на народи. І ця спроба закінчиться фашизмом.