82. Значення Росії на Близькому Сході.

На початку 1990-х років внаслідок розпаду СРСР баланс сил між Вашингтоном й Москвою в регіоні різко змінився. Незважаючи на здобуття Росією статусу правонаступниці СРСР у міжнародних справах і отриманий нею таким чином титул ко-спонсора арабо-ізраїльського мирного процесу Москві не вдалося виробити чітко сформульованої близькосхідної стратегії, що значно обмежило її можливості щодо врегулювання конфлікту між Ізраїлем та його арабськими сусідами. Внаслідок цього Росія стала другорядним гравцем в регіоні та впродовж 1990-х років йшла у фарватері мирних ініціатив США, що стали одноосібним архітектором близькосхідного мирного врегулювання .Однак, на початку XXI століття, Російська Федерація почала демонструвати помітно більший, порівняно з нещодавнім минулим, інтерес до ситуації в регіоні в цілому, а також до його основних проблем, особливо, до проблеми врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту Наслідком цього стало очевидне посилення близькосхідного напрямку в російській зовнішній політиці й дипломатії, що супроводжується значною активізацією посередницьких зусиль Москви із врегулювання конфліктних відносин між Ізраїлем та арабськими країнами.Візит президента Російської Федерації В. Путіна до Ізраїлю, Єгипту й палестинських територій у квітні 2005 р., активна, ініціативна діяльність у рамках міжнародного "Квартету" посередників, офіційне запрошення ХАМАСу до Москви – все це свідчить про намагання Росії відновити свій статус впливового посередника у врегулюванні близькосхідного конфлікту Росія як самостійний гравець, що виконує роль посередника між протиборчими сторонами, який умиротворяє, а не провокує зіткнення, як це було за радянських часів, – нове явище на Близькому Сході. При цьому, головною характерною рисою нової російської політики є прагматизм, а саме – намагання одночасно розвивати конструктивний діалог як з Ізраїлем, так і з Сирією, Організацією Визволення Палестини, Іраном та ін. Така політика, позбавлена ідеологічних нашарувань радянської доби, дозволяє Росії успішно укладати дипломатичні, військові й енергетичні угоди з обома сторонами конфлікту, поступово відновлюючи свої втрачені економічні й стратегічні позиції на Близькому Сході Іншою важливою рисою нового підходу Росії до проблеми врегулювання близькосхідного конфлікту є її самостійна роль та певне дистанціювання від політики інших ко-спонсорів мирного процесу, насамперед, США. Така тактика сприяє закріпленню Москви як окремого незалежного гравця на Близькому Сході і цілком відповідає загальному зовнішньополітичному курсу Росії, спрямованому на відновлення її статусу супердержави. Використовуючи невдачі американської політики у сфері врегулювання близькосхідного конфлікту та в арабо-мусульманському світі загалом, Росія намагається не лише відновити колишній вплив у регіоні, але й значно потіснити США [19; c. 30-31].Взагалі Близький Схід представляє для Росії виключно важливе значення, в першу чергу, як світова кладова нафти і природного газу, без якого неможливе саме існування світової економіки. Таким чином, ряд розташованих в регіоні країн (Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати, Алжир, Іран та ін.) мають значні фінансові ресурси, які можуть бути використані як в якості зовнішніх інвестицій для економіки РФ, так і фінансового забезпечення модернізації особистої промисловості за участі російських кампаній Сирія та Алжир вкрай зацікавлені в модернізації радянської зброї, яка вже є в наявності. Саме тому, на думку багатьох дослідників, у воєнному відношенні регіон Близького Сходу через його вразливість не здатний власними силами протидіяти зовнішнім та внутрішнім загрозам і забезпечити стабільність, а отже потребує зовнішньої підтримки, яку і здатна надати Російська Федерація. Звичайно, на сьогодні, у здійсненні свого зовнішньополітичного курсу на близькому Сході, у Росії є свої вороги, які будуть чинити опір. В першу чергу це США, які пережили зміну адміністрації, яка на чолі з Бараком Обамою приступили до перегляду своєї регіональної політики [41]. Також співпрацею РФ з Іраном та Сирією у воєнно-технічній сфері занепокоєна Європа, яка вважає, що саме вони є основними спонсорами тероризму на Близькому Сході. Також Європа виявляє своє невдоволення наявністю державних контактів з радикальним ісламським рухом ХАМАС. Сьогоднішнє співвідношення сил на Близькому Сході характеризується якісною перевагою ізраїльтян над арабами. Але зміна такого співвідношення за рахунок експорту російської зброї дозволить арабським країнам проводити більш незалежну зовнішню політику, що послабить регіональні позиції не лише Ізраїлю, але й ЄС. Таким чином можуть погіршитись російсько-європейські відносини у економічній сфері. Однак серед всіх серйозних зовнішньополітичних гравців на Близькому Сході саме Ізраїль більше всіх занепокоєний активністю тут РФ. Хоча російсько-ізраїльські відносини не носять глобального характеру, проте річний товарообіг між країнами перевищує 2 млрд. дол., а в Ізраїлі проживають біля 1,5 млн. російськомовного населення Виходячи із вищезазначеного, Росія має в даному регіоні формувати такі позиції: проводити в регіоні дуже обережну політику, яка буде орієнтована на поширення більш економічної співпраці;тимчасово відкласти питання про поставки до Сирії сучасних військових літаків типу МиГ – 31 і зенітних ракетних систем середнього і дальнього радіусу дії "С-300"; забезпечувати присутність кораблів ВМС РФ в прилеглих акваторіях лише на періодичній основі; відмовитися в найближчій перспективі від розгортання в Тартусі (Сирія) особистої воєнно-морської бази.Все це дозволить Росії поступово підготувати умови для подальшого проникнення в цей виключно важливий для національних інтересів країни регіон. Разом з тим, регіон Близького Сходу в середньостроковій перспективі залишиться одним із головних "плацдармів" розповсюдження глобального ісламського тероризму і зброї масового знищення.

На сьогодні, Російська Федерація зберігає значний стратегічний простір для активної політики у сфері близькосхідного мирного врегулювання.Насамперед, Росія продовжує ефективно впливати на позицію своїх традиційних партнерів на Близькому Сході, зокрема, Сирію. Так, після візиту до Москви Президента Сирії Башара Асада у січні 2005 р. на прохання російського керівництва Дамаск пішов на деяке корегування своєї внутрішньої й зовнішньої політики, зокрема, у сфері арабо-ізраїльського конфлікту. Сирія повністю вивела свій 14-тисячний військовий контингент з Лівану, підтримала голову Палестинської Національної Адміністрації Махмуда Аббаса в його зусиллях із досягнення палестинсько-ізраїльського мирного врегулювання, припинила функціонування офісів деяких палестинських радикальних організацій у Дамаску та інших сирійських містах, а також призупинила антиамериканську й антиізраїльську риторику в офіційній сирійській пресі Не менш зацікавлене в активній участі Москви у мирному врегулюванні палестинське керівництво, яке, як і раніше, вбачає в ній можливість відновлення втраченого балансу сил, а саме - врівноваження проізраїльської політики Вашингтона. Таким чином, Росія виступає важливою з’єднувальною ланкою у відносинах між Сирією й палестинцями з одного боку, та Ізраїлем і США з іншого, що значно посилює її посередницький авторитет Однак найбільш важливим зрушенням у зовнішній політиці Російської Федерації в останні роки стало значне закріплення її позиції не тільки на арабському, але й на ізраїльському напрямку. Особливе значення в цьому контексті мав візит російського президента до Ізраїлю у квітні 2005 р., який був охарактеризований обома сторонами як "історичний" і "безпрецедентний", оскільки мова йшла про перший візит російського лідера в країну за увесь час її існування Також історичним став недавній тур міністра закордонних справ Російської Федерації Сергія Лаврова до Ізраїлю та Палестинської автономії. На думку багатьох дослідників, цей візит мав на меті підтвердити незгасність уваги Москви до цього стратегічно важливого регіону. За сприянням російської сторони було досягнуто зняття єврейською державою повітряної блокади Лівану. Також Москва запропонувала Лівану сприяння у відновленні розрушеного "армією оборони" Ізраїлю інфраструктури та надання фінансової допомоги через структури ООНТаким чином, конструктивні відносини з Ізраїлем, з одного боку, і авторитет в арабському світі, з іншого, вперше надають Росії реальний шанс активно впливати на обидві протиборчі сторони і підвищують можливості Росії як ефективного міжнародного посередника.Водночас, стратегія балансування неминуче призводить і до певних розбіжностей у серйозних питаннях стратегічного характеру, що стають на заваді посиленню політичного діалогу Росії із протиборчими сторонами, особливо з тим-таки Ізраїлем. Так, найсерйозніша криза у російсько-ізраїльських відносинах виникла у зв’язку з угодою про постачання Сирії російських ракет SA-18 [31]. Слід підкреслити, що офіційний Тель-Авів виступає категорично проти надання будь-якої військово-технічної допомоги державам, що є спонсорами тероризму, до яких він відносить і Сирію. Ізраїльська влада вважає Дамаск одним із своїх основних ворогів, звинувачуючи його у підтримці екстремістських організацій ХАМАС, "Ісламський джихад" і "Хизбалла". Ізраїль звернувся до Росії з проханням відмовитися від цієї угоди, мотивуючи це тим, що мобільні ракети такого класу можуть бути використані проти авіації Ізраїлю, потрапити в руки терористів, а також порушити стратегічний баланс сил у регіоні. Однак, у цьому питанні російське керівництво продемонструвало непохитність, адже будучи дійсно зацікавленою в активізації своєї ролі у мирному процесі на Близькому Сході, офіційна Москва розглядає поглиблення свого співробітництва з Дамаском як важливий крок до досягнення цієї мети. Також під час візиту Лаврова знову було обговорено питання щодо роззброєння ХАМУСу, але й тут російська сторона зуміла уникнути конкретної відповіді, зазачивши лише, що це питання відноситься до внутрішньополітичних, а відтак РФ не має права втручатися у внутрішні справи Лівану

Одним із пріоритетних напрямів співпраці Російської Федерації із країнами Близького сходу є економічна співпраця у військовій сфері. Так, як свідчить історія та статистичні дані, поставки озброєння до Єгипту, Сирії, Іраку з другої половини 50-х рр. привели до росту радянського впливу в Близькосхідному регіоні. Радянська присутність стала відчутною в тих районах, які до того належали до західної сфери впливу

83.

В августе 1990 г. министр иностранных дел СССР Э. А. Шеварднадзе и государственный секретарь США Дж. Бейкер в Москве в совместном заявлении провозгласили окончание холодной войны в Азии. К числу выигрышей относятся выход СССР из дипломатической изоляции в регионе, нормализация отношений с КНР, установление дипломатических отношений с Южной Кореей, отказ от военного противостояния с США на региональном уровне, приобщение к тихоокеанским интеграционным процессам в сфере экономики и некоторое улучшение отношений с Японией.

Среди сопутствующих негативных явлений - свертывание участия в регулировании региональных военно-политических процессов, деградация отношений с КНДР и утрата рычагов влияния на ситуацию в Корее, снижение уровня сотрудничества с Вьетнамом. Тяжелая экономическая ситуация в СССР, а затем в России в 90-х годах спровоцировала рост транспортных тарифов, усугубила изоляцию российских дальневосточных регионов от европейской части России и вызвала отрицательную миграцию населения из этой части страны. Наложившись на предпринятые советским руководством в конце 80-х годов крупные сокращения численности дислоцированных на Дальнем Востоке войск, отток населения создал проблему «вакуума демографического присутствия» России на Дальнем Востоке. Острой стала проблема финансирования российского Тихоокеанского флота. Стратегические подводные лодки с ядерными ракетами на борту - его основной компонент - несут боевое дежурство в Охотском море и базируются на тихоокеанском побережье Российской Федерации.

В условиях недостаточного финансирования, испытывая трудности в ремонтном обслуживании, снабжении топливом и комплектовании боевым составом, российский Тихоокеанский флот отказался от маневрирования на океанской волне и прекратил патрулирование отдаленных районов Тихого океана. Свертывание военно-морской активности России способствовало ослаблению опасений тихоокеанских стран в отношении намерений Москвы, но одновременно вывело Россию из круга наиболее влиятельных держав АТР. При этом эквивалентного прироста экономического присутствия России в регионе не произошло.