3.1 Негативні тенденції розвитку галузі та їх наслідки
Головна причина проблем бурякоцукрової галузі в тому, що на державному рівні до цього часу не визначено стратегію її розвитку. Якщо необхідно зберегти потужності цукрових заводів як експортний потенціал - це один шлях розвитку, якщо виробляти цукор в обсягах лише для внутрішнього споживання – інший. Можливий і третій варіант, який не хочеться допускати, - політика держави в галузі буде спрямована на підтримку бізнесу, пов'язаного з переробкою цукру-сирцю тростинного, що приведе до ліквідації власного бурякоцукрового виробництва.
Одним із основних інструментів забезпечення відродження галузі є встановлення державою мінімальної ціни на цукрові буряки і цукор. Проте, вона так і залишатиметься декларативною доти, поки не буде створений надійний механізм утримання мінімальної ціни, сформовані правила гри на внутрішньому ринку.
Стосовно захисту внутрішнього ринку цукру необхідно сказати, що необґрунтоване ввезення тростинного цукру-сирцю в Україну в кінці дев'яностих років минулого сторіччя за умов надлишку бурякового цукру на внутрішньому ринку скоротило вітчизняне виробництво до рівня, нижчого від обсягів внутрішнього споживання. На сьогоднішній день головна проблема - неконтрольоване ввезення в Україну цукру і цукровмісних продуктів. Існуючі прогалини у законодавстві та недобросовісні виконавці з контролюючих органів дають можливість обходити закони і дестабілізувати внутрішній ринок.
Основні схеми надходження імпортного цукру в Україну - через давальницькі операції у зовнішньоекономічній діяльності, через угоди про вільну торгівлю з країнами СНД, митні і податкові режими спеціальних економічних зон і територій пріоритетного розвитку.
Бурякоцукрова галузь України все ще перебуває в полоні затяжної системної кризи. Незважаючи на ряд правових, організаційно-економічних та техніко-технологічних заходів, здійсненних державними органами за останній період, кардинальних змін в розвитку бурякоцукрової галузі України поки що не відбулось.
Прикро, що значні скорочення посівних площ відбулися саме в регіонах інтенсивного бурякосіяння - в Хмельницькій, Вінницькій, Черкаській, Полтавській, Кіровоградській, Тернопільській та інших областях.
Найбільше зниження цукристості також відмічено в областях: Черкаській - на 2,74%, Полтавській - на 2,41%, Київській - на 2,12%, Вінницькій - на 1,72%. На 1,2... 1,5% знизилась цукристість у Миколаївській, Чернівецькій, Харківській, Сумській і Кіровоградській областях. І лише одна Волинська область підняла цукристість від 15,18% до 16,02%.
Прикро й те, що глибокого детального аналізу причин скорочення посівних площ і падіння якості сировини в кожному конкретному випадку досі практично не здійснено. Можна говорити лише про загальні закономірності, які більш-менш проявились у останні три-чотири роки. Серед них найсуттєвішим є помітний поворот агробізнесу в бік більш прибуткових сільськогосподарських культур і виробництв, а саме: соняшнику, кукурудзи, сої, озимої пшениці.
Бурякова галузь неприваблива для капіталовкладень та інвестицій. Нові власники, яким дістались цукрові заводи за досить низькими цінами, не поспішають фінансувати ані виробництво сировини, ані її переробку. А окремі спроби вкласти кошти в сировинну базу, за деякими виключеннями, закінчились невдачами. Тому значна частина власників, яка до того ж слабко розбирається у такому складному виробництві, як цукрове, воліє експлуатувати природну родючість ґрунтів і мати прибутки від урожайності 200...220 ц/га або від здачі заводів у металобрухт.
Не виправдовує себе позиція очікування "стратегічного інвестора", яким в усьому цивілізованому світі є високий рівень заробітної плати основної маси населення та досить високі внутрішні ціни на продукцію. Заробітна ж плата в Україні, в т.ч. працівників бурякоцукрової галузі, дуже низька. А хронічний дефіцит коштів у основної маси виробників, постійне вимивання їх через недосконалість системи ціноутворення та посередництво - основні причини технічної відсталості цукрового виробництва, небажання працювати в такій складній галузі. Крім того, надмірне і безсистемне завезення в Україну тростинного цукру-сирцю і переробка його на вітчизняних цукрових заводах є основною причиною деформації українського буряківництва. Цей фактор вимагає детальнішого осмислення та прийняття заходів щодо його врегулювання, тому що багато негативних рішень з цього приводу приймається саме на рівні державних органів.
Потенціал культури цукрових буряків завжди був досить значним і за економічною ефективністю вони займали найвище місце, та в останні роки виробництво цукросировини практично стало збитковим.
А значний ріст реалізаційних цін на озиму пшеницю, кукурудзу і соняшник в останні роки ставить цукрові буряки в розряд економічно невигідних культур. Навіть у високоефективних господарствах, при високій врожайності цукрових буряків, вони поступаються кукурудзі на зерно.
З-за кордону завозять дешевий цукор, його перешивають в інші мішки, виставляють за наш і гублять ним товаровиробника. Зараз є інші культури, з яких можна мати прибуток. Через це сьогодні ми втрачаємо свою цукрову базу, своїх виробників. Вже кілька років підряд фермери роблять ставку на пшеницю, бо після неї не треба давати полю відпочивати. А соняшник чи ріпак виснажують землю. Зазвичай продають пшеницю узимку, коли ціна вища. Фермери відмовляються від цукрового буряку. Тепер заводів мало. Здавати буряк доводиться за тридев’ять земель. Це невигідно. Як наслідок - дефіцит і висока ціна цукру.