Казка - один з основних жанрів усної народної творчості.  Як правило, це прозова  розповідь фантастичного, побутового або авантюрного характеру. Казкою називали все, що мало орієнтацію на вигадку, звідси і багатозначність цього терміну. Казка виникла в доісторичні часи і відігравала велику роль в усній творчості всіх народів на різних етапах його розвитку. Вона відбивала світогляд народу в різні етапи його історичного шляху, боротьбу за незалежність або в порівняно спокійні періоди історії, мрії про майбутнє. Передаючись з вуст у вуста, казки змінювалися, як і дійсність, яку вони відбивали. Часом казки різних народів дуже схожі, тому що несуть естетичні погляди трудових верств населення, їхні мрії, сподівання, біль і ненависть до експлуатації в будь-яких її проявах. Казки різних народів мають і яскраво виражені національні риси. Українські  народні казки надзвичайно різноманітні, багаті художньою  палітрою і значимістю. Їхня національна специфіка позначається в мові, в побутових подробицях, в характері пейзажу, укладу життя, переважно селянського. Казки мають і певну ідейну спрямованість, і перш за все гуманізм, у якому криється її довголіття і життєздатність в наші дні.

Усіх героїв українських народних казок можна умовно поділити на 3 групи – Злотворці, Знедолені, Добротворці. 1. Злотворці - це, ясна річ, ті, що роблять зло. Кривдять чи беруть в полон людей (Кощій Безсмертний, Одноокий людоїд, Баба-яга, кобиляча голова, мотив змія, змій 3,6,9,12- головий, мачуха, пан, та інші). Ці образи бувають реалістичними (в соціально-побутових казках), алегоричними (в казках про тварин) та фантастичними (в чарівних казках). 2. Знедолені - це жертви злотворців. Вони або займають пасивну позицію, або чинять активний опір. 3. Добротворці - це богатирі, чарівники та їхні помічники: наречені, пророки, домашні і дикі звірі (образи помічників-звірів виникли під впливом анімізму - одухотворення навколишньої природи і тотемізму - вірування у спільне походження). Нерідко у певних істотах ми зустрічаємо віддзеркалення мрій людини про полегшення праці в усіх сферах трудової діяльності (наприклад Вернидуб, Скороход). Добротворці часто наділяються, велетенською силою (одною рукою виривають дерева). Цей засіб називається гіперболізацією (перебільшення). Нерідко долати перешкоди добротворцям допомагають чарівні символічні предмети, як то чоботи-скороходи, скатертина-самобранка, шапка-невидимка та ін. І звичайно майже кожний богатир-добротворець має коня. Кінь був завжди вірним товаришем кожного воїна та не замінимим помічником у господарстві. Мабуть тому у деяких оповідях персонажі отримують як подарунок кінське волосся, яке повинно допомогти їм.

Умовно казки поділяються на: чарівні, побутові і про тварин.

Казки як жанр усної творчості є невичерпним джерелом народної образності, символіки, поетики. Вони ще вичерпно не осмислені сучасною наукою. І це залишається актуальною проблемою сучасної фольклористики та суміжних з нею наук. На це вказував ще В. Гнатюк: «Хто вміє читати казки, той знайде в них багато дуже старинних культурних пережитків. У них переховалися й останки міфів, і первісні погляди правні та воєнні, і погляди людей на природу та відносини до неї, і останки старинних уряджень публічних і приватних та інше. Для уважного історика культури представляють через те казки велику вартість, і він легко зможе відрізнити в них Усі нарости та пізніші додатки... Ще вартніші казки повинні бути Для історика літератури, який знайде в них найдавніші типи та форми оповідання, вислову та стилю і може слідити за відносинами казок до інших народних творів: міфів, байок, легенд, переказів, новел і приказок та до творів писаної літератури».

Причому в казці традиційно присутні добрі і злі герої (негативні і позитивні); всталені епітети: Василиса Премудра, Олена Прекрасна, красна дівиця, добрий молодець, весна-красна і багато інших. У казках про тварин певні персонажі - звірі наділені «постійними ознаками»: ведмедик клишоногий, незграбний, сильний і добрий; сірий вовк - лютий, але дурний; хитра лисиця завжди виходить «сухою» з будь-якої ситуації. Світове поширення набули чарівні сюжети про Сплячу  красуню, Червону Шапочку, Попелюшку. 

Улюбленими є казки про змієборця, про три царства, про чарівний кільці, про чудовий порятунок від біди. Позитивні герої чарівних казок: Іван-дурень, Олена Прекрасна, Василина Премудра - носії народних ідеалів і високої моралі. Світлого світу позитивних казкових героїв та їх помічників протиставляються темні сили цього царства - Кощій Безсмертний, Баба Яга, Лихо Однооке, Лісовик, Водяник - всяка нечисть.  Казки мають традиційну композицію: зачин - «Жили-були ...У деякому царстві, у деякому господарстві  ... »

Список використаних джерел: Відредаговано і надіслано Дідковська І.П. ---- За змістом казки поділяються на кілька різновидів. Казки про тварин ґенетично найдавніші, зв'язані з тотемічними уявленнями. Головними їх героями виступають звірі. З часом казки втрачають міфологічний і магічний сенс і набувають повчально-виховного характеру. Один із різновидів казок про тварин — кумулятивні казки (твори для дітей, що розвивають логічне мислення, пам'ять, виховують моральні почуття тощо). Фантастичні казки первісно також мали магічне призначення, яке з часом утратилося; в них органічно поєднується міфічне, фантастичне і героїчне начала. Провідні мотиви: змієборство, добування і використання чудодійних предметів (цілюща вода, жар-птиця, меч-кладенець, шапка-невидимка, чоботи-самоходи) та ін. Герої фантастичних казок, як правило, наділені надзвичайною силою, здібностями, винахідливістю, які допомагають їм подолати усі випробування на шляху до мети. У побутових казках переважають мотиви з повсякденного життя. Героями їх виступають бідний селянин, кмітливий наймит чи солдат, бурлака, вередлива жінка тощо. Часто у цих казках зустрічаються персоніфіковані образи — Доля, Щастя, Горе, Правда, Кривда. Казкові образи і мотиви широко використовуються у художній літературі, музиці, малярстві.

Ба́ба-яга́ — міфологічний образ, широко розповсюджений в слов'янському фольклорі.

Етимологія імені має кілька варіантів:

• з кореню (лат. angis — гадина), старословянською — ажъ, відповідно проводять жіночу паралель до змія-самця (вужа).

• від імені татарського мурзи Бабай-Аги

• від назви північнокавказького племені Ягів (Язів, Язигів), які в давнину були, вірогідно канібалами з сильними пережитками матріархату.

В билинному циклі про Добриню є епізод бою з «ягою-бабою», аналогічний з боєм його зі змієм. Але цей старий образ ослаб, і вже в словнику Памви Беринди в формі «язя» (що живе і досі в Галичині) це слово виступає як рівнозначне з «чарівницею». В сучасній казці вона — лиха стара баба, особливо небезпечна для дітей, котрих хоче поїдати, але ті різними способами рятуються від неї або її обдурюють. Найбільш популярний варіант — казка про Івасика (Телесика) і Бабу-ягу.

В українських та російських казках Баба-Яга літає у повітрі на мітлі чи у ступі, поїдає людей, перетворює героя на тварину, пташку чи неживий предмет, хитрощами та чарами намагається одружити своїх дочок, вступає у бій з богатирями, після чого спить довгим сном. В деяких казках вона допомагає героєві досягти мети.

Образ Баби-Яги широко використовувався авторами сучасних казок, а з 90х років ХХ століття і російського фентезі. Зокрема, образ Баби-Яги зустрічається у Андрія Бєляніна у циклі творів «Таємний розшук царя Гороха» та інших. А у повістю «Лукомор'я» А. Алівердієва вперше в сучасній літературі освітлені дитинство та юнацтво цього персонажа.

Представники міфологічної школи (Афанасьєв) вважали Бабу-Ягу уособленням зими.

[Ред.] Сарматське походження

Російський археолог і історик Борис Рибаков пов'язує походження її образу з сарматською та скіфською культурами^[1] і бачать у образі Яги відображення боротьби придніпровських слов'ян, які були в ті часи союзниками скіфів, із сарматською навалою. В сарматському суспільстві (і особливо у війську) жінки відігравали значну роль. Одружені жінки мали вирішальне право голосу в державних справах, а незаміжні дівчата брали участь у битвах разом із воїнами-чоловіками (давньогрецька легенда про амазонок, яку розповів Геродот, виникла, можливо, після зустрічі північнопричорноморських грецьких колоністів з такими «дівочими» загонами сарматів). Існує припущення, що сарматська дівчина могла вийти заміж, тільки вбивши ворога у бою.

Сармати, як відомо, перемогли, а у слов'янському усному фольклорі з'явився образ баби-зміїхи (язі), яка живе біля берегу морського, там, де: «отрублены русски головушки торчат на тычинушках».

Той факт, що образ Баби-Яги присутній у фольклорі всіх без виключення слов'янських племен, однозначно доводить, що виник він ще до розселення протослов'ян на початку I ст. н.е. Таким чином, маємо часткове підтвердження гіпотези сарматського походження.

Розповсюдженим епітетом для Баби-Яги є «Яга — кістяна нога». Даний епітет походить від специфічного знаряддя праці — песта для подрібнення зерна в ступці, який давні слов'яни називали «Яга», і який мав кістяний наконечник для кращого виконання помолу.

[Ред.] Література

• Енциклопедія українознавства. У 10-х т. / Гол. ред. Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989.

• Історія української літератури. Михайло Грушевський

Кощі́й Безсме́ртний — у східнослов'янській міфології злий чаклун, викрадач жінок. Герой перемагає його, коли здобуває яйце, в якому захована кощієва смерть. Образ, паралельний змієві: в казках і билинах ці два образи часто замінюються один одним, але в українській традиції Кощій згадується мало, і ті казки, в котрих він з'являється (наприклад, «бездушний Костій» — варіант дуже солдатського типу), можуть бути новішими запозиченнями з російських сюжетів. Проте немає сумніву, що маємо тут образ старий, місцевий, і ті повніші варіанти цього мотиву, які знаходимо у росіян і в іншім слов'янськім та скандинавськім фольклорі, щонайменше — належать до нашої київської доби.

До хрещення Русі східнослов'янських у волхвів, боянів пісні на духовну тему називалися кощунами, ще у XI—XII ст. книжники перекладали грецьке слово грец. Μύθος(міф) слов'янським словом "кощуна". Кощуни виконувалися і як плачі на тризнах, і як космогонічні міфи, і як священні тексти. Тому мандрівних піснярів і називали волхвами-кощунниками. Звідти й пішло слово кощунствувати. Ці твори християнські служителі вважали крамольними, забороненими, в наслідок чого в християнську еру це слово набуло негативного значення, - "оскверняти святиню". Вірогідно, що Кощій Безсмертний, насправді був кощуном-піснярем. Можливо, що це була реальна особа, такий собі затятий язичник, який за допомогою магії доволі довго жив. Пізніше волхви буцімто трансформувалися на кобзарів.

Драгоманов сполучив з ним пізніший образ «Шолудивого Боняка», фантастичний образ смерті, безтілесного кістяка, що зв'язався, мабуть, за етимологією слова (кощій — костій — кістяк).

У казковому образі Кощія дослідників особливо цікавила його душа, захована в яйці, що лежить в скрині, у дереві: мотив широко розповсюджений і аналогічний з відомою староєгипетською казкою про двох братів, де серце одного сховане в цвіті акації. Цей цікавий мотив приходить у нас і у інших народів в різних комбінаціях — напр.: душа царівни в яйці, захованому в дереві, осокорі, — коли його відти викрали, царівна вмерла.

Кобиляча голова — паралель до кістяка-Кощія.

Образ поза Україною мало звісний, в українськім фольклорі досить популярний (одмічений в «Енеїді» Котляревського — один з небагатьох мотивів народної поезії), але досі не студійований.

В однім з варіантів вона приходить до дівчини разом з «марою» і каже з нею танцювати

Одноо́кий людої́д, або людоїдка, від котрого людина рятується, хитро вибравши йому й останнє око.

Це мотив Поліфема Одіссеї, дуже розповсюднений в фольклорі європейськім і середньоазійськім.

В збірнику Чубинського є варіант з київського Полісся про однооку бабу-людоїдку, до котрої заблукав коваль і з початку вибрав їй хитро одиноке око, а потім утік, замішавшися між барани в вивернім кожуху — «полапала за спину, баран, каже, і пропустила», а він, вискочивши, ще й похвалився, поглузував з неї, і вона кинула до нього сокирою.

Проф. Сумцов й ін. таки й виводили східнослов’янські варіанти сеї теми від Одіссеї 1. Але правдоподібніше бачити тут, коли запозичення, то з усної, а не з книжної традиції: казковий мотив, який між іншим був оброблений і в Одіссеї.