Розділ і

Розвиток таких літературних напрямів як реалізм та сентименталізм

Сентименталізм в українській, так і в інших європейських літературах, - ідейно-художнє явище, породжене новими тенденціями в літературному процесі пізнього просвітництва, що прийшли на зміну його ранньому раціоналістичному етапу.

Як літературний напрямок, сентименталізм поширився спочатку в найрозвиненіших країнах Європи. Найповніше виявився в Англії у 18 ст., де він відзначався ідилічністю й меланхолійною споглядальністю в поезії Дж. Томсона, Е. Юнга, Т. Грея, а також увагою до психологічних проблем становлення характеру людини, відкриття у ній здатності до почуттєвих проявів глибокої натури у прозових жанрах (О. Голдсміт, Р. Філдінг). Роман Л. Стерна „Сентиментальна подорож по Франції та Італії” ( 1768 р.) дав назву цьому літературному напрямку.

Типологічна близькість у розвитку європейських літератур зумовила швидке поширення сентименталізму в різних країнах Європи, де він завжди приймав національно своєрідні форми. Так у Франції сентименталізм пов’язують з розвитком такого ідейно-художнього руху, як русоїзм, що характеризувався культом „природної людини”, яка не мислить свого існування поза природою, її первісної недоторканістю, цілісністю та красою. Представники – Ж.Ж. Руссо, Г. Дідро („Черниця”). У німецькій літературі сентименталізм розвивали представники „Бурі і натиску”, а його впливів не уникнув і такий письменник, як Й.В. Гьоте („Страждання молодого Вертера”). Притаманний сентименталізм і слов’янським літературам: польська (К. Бродзінський, Ф. Карпінський, Ю. Немцевич); російська (М. Карамзін, О. Радищев); сербська (М. Відакович); хорватська (І. Кукулевич-Сакушський, І. Гундулич); словацька (Ю. Фандли); угорська (Й. Карман). Європейський сентименталізм розвивався в усіх трьох літературних родах, культивуючи передусім ті жанри, в яких превалювало суб’єктивно-ліричне, емоційне начало: епістолярний роман, роман-подорож, щоденник (епос); елегія, медитація, послання (лірика); міщанська (драма).

Український літературний сентименталізм вже в 18 ст. виявляє певну типологічну близькість до західноєвропейського. У цей час в Україні поширюються ідеї філософії сенсуалізму, в якому першорядну роль у пізнанні світу відводиться почуттям (І. Гізель, Й. Кононович-Горбацький, С. Яворський, Ф. Прокопович), а також остаточно формується така особлива риса української філософської думки, як „філософія серця”, найяскравіше представлена постаттю Григорія Сковороди.

У цей час в українській художній свідомості її секуляризації виникає зацікавлення таким почуттям людини, яке асоціюється не просто з тугою або скорботою у зв’язку з неможливістю знайти гармонію в розірваному суперечностями світі, а й проймається усвідомленням страждання особистості в реальному повсякденному земному житті. Саме у трагічному світорозумінні приховувався надзвичайно важливий для естетики сентименталізму аспект: людина виступала вже не пасивним реципієнтом навколишнього світу, а особистістю, здатною переживати всі зовнішні колізії у своєму внутрішньому світі, у „серці”. Повноцінне існування людини уявляється неможливим без участі „серця”: „О, без серця, в світ і дуже важко жити!”(28;46)

Наголошення на чуттєвій стороні особистості було характерне для тогочасної української поезії, тісно пов’язаної з народнопоетичною традицією (передовсім с козацькими, бурлацькими, чумацькими, гайдамацькими піснями). На початку 19 ст. західноєвропейський сентименталізм впливає й на саму народну пісню. На це свого часу звернув увагу І. Франко, наголошуючи, що мотив жалю козака по смерті дівчини часто оброблявся в народній і напівнародній поезії „під впливом подиху західноєвропейського сентименталізму”.(30;253)

Для авторської лірики цього часу була характерною увага не стільки до об’єкта зображення, скільки до суб’єкта почуття. У ній з’являються філософські роздуми про сенс та призначення життя, поезії сповнені імпульсивними внутрішніми переживаннями, глибокою меланхолією й тугою, сумнівами щодо доцільності пошуків щастя на землі („Митрополита Рязанського та Муромського слізне з книгами прощання” С. Яворського, „Піснь о світі марном” Ф. Кастевича та інш.). Своєю чутливістю, песимістичним настроєм такі вірші типологічно пов’язані з поезією ранніх англійських сентименталістів Т. Грея та Е. Юнга.

Вагоме місце в тогочасній українській поезії посіло й любовне почуття, з яким пов’язувався спалах глибоких інтимних порухів ліричного героя, сльози через нерозділене кохання або вимушену розлуку з коханою чи коханим (С. Климовський „Їхав козак за Дунай”, Григорій „Гей, ти, горда дівонька, нащо ти дураєш...”, І. Пашковський „Тяжка річ любити...”). Подібні тенденції створювали життєдайний ґрунт для становлення основ сентименталізму.

Програмною для „Украинского вестника” виявилась редакційна стаття „Живописная проза”, де обстоювалася думка про обов’язковість віддзеркалення в літературі „самых прелестных картин природы, или самых нежных движений сердца”. Письменники і критики зі сторінок цього часопису в дусі сентиментальної літератури звертаються безпосередньо до „серця” читачів, шукаючи в ньому підтримку своїх думок про сенс існування людини.

У 10-50 рр. 19ст. сентименталізм в Україні набуває якісно нових ознак, утворюючи окрему стильову течію української літератури. Його розвиток позначений пошуками нових художньовражальних і зображальних засобів, прийомів композиційної й сюжетної побудові творів, перебудови жанрової та стильової культури української художньої словесності. Сентименталізм охоплює своїм впливом не лише жанри поезії, як це було в попередні часи, а й художню прозу й драматургію. В цей період він займає не проміжне, а цілком особливе, навіть виняткове місце в літературному процесі. Українське просвітництво, в межах якого стверджувався сентименталізм, мало поміркований характер і зосередилося на „локальних” проблемах людського життя, насамперед, на дослідженні етичних аспектів особистості, її чуттєвої природи. Письменники-просвітителі ставили собі своєрідні завдання, яки не були актуальними для західноєвропейських: обстоювання права на існування української мови, національної культури, культурної самобутності й ідентичності української нації.

Елементи сентименталізму присутні і в поемах Т.Г. Шевченка, що розкривають характерну на той час для європейського письменства (С. Річардсон, М. Карамзін) тему зведеної дівчини, яка через нещасливе кохання зазнала жорстоких поневірянь і горя („Катерина”, „Лілея”, „Слєпая”). Виходячи з традицій просвітительської літератури, поет наділяє позитивних героїв, точніше героїнь, цих творів рисами стоїцизму – незламністю і твердістю – при загальній ніжності характеру.

Український сентименталізм першої половини 19 ст. набув таких жанрових форм, як балада, сонет, лірична поема.

Піднесення самосвідомості особистості в українській літературі часу Просвітництва зумовило й появу прозових жанрів художньої творчості, в яких автори прагнули зобразити „історію почуттів” своїх героїв. Нерозвиненість у тогочасній літературі великих епічних форм, передовсім роману, привела до того, що сентименталізм утверджувався в повісті та оповіданні. Прозаїки зосереджували свої пошуки на етичних, а не соціальних проблемах буття.

Серед українських прозаїків першої половини 19 ст. найпослідовніше сентименталізм як метод знайшов своє втілення в прозових творах Григорія Квітки-Основ’яненка. Герої його повістей демонструють не просто зворушливість і „впадання в сльози”, а й підкреслюють особливе ставлення до світу, яке передбачає цілий моральний комплекс: вірність природі, зокрема й людській; доброчинність, що народжується зі співчуття до інших; послідовність у вчинках, яка спирається на таку постійну константу, як „серце”.

Подальший поступ сентименталізму в українській літературі пов’язаний із процесом суб’єктивізації образу автора (оповідача), зокрема відмовою від прямих дидактичних повчань, виокремленням художнього „я” як героя твору-активного учасника подій, що створювало ширші можливості для емоційних оцінок зображуваного, розширювало діапазон індивідуалізації образів. Цей процес середини 19 століття в українській прозі пов’язаний ще й з поширенням руссоїстської настанови на пошук всезагальної гармонії буття в ідеалах природного буття. Прикладом можна навести оповідання-ідилії П. Куліша („Орися”) й оповідання Марка Вовчка („Одарка”, „Сестра”, „Горпина”).

Як загальноєвропейське явище літератури сентименталізм не обминув й українську драматургію , де він почав розвиватися після занепаду основних художніх принципів шкільної драми 17-18 століття. Його вияви стали можливими тільки з початком 19 століття разом із зародженням в Україні жанру побутової драми та залученням етнографічного матеріалу. Загальний пафос цих творів полягав в утвердженні характерних для європейського сентименталізму принципів та ідей: необхідність співстраждання „маленькій людині”, обстоювання віри в добре природне начало особистості. („Наталка-Полтавка” І.П. Котляревського, „ Любка, или сватанье в селе Рихмах” П. Котлярова, „Чорноморський побит” Я. Кухаренка, „Щира любов” Г. Квітки-Основ’яненка).

Сентименталізм з моменту свого зародження і протягом початку 19 століття відігравав важливу роль у літературному процесі України. Як і західноєвропейські письменники-сентименталісти, українські автори сентиментальних творів утверджували в літературі такого героя, в якому найбільше цінувалася його чуттєва природа, здатність до глибоких переживань, що значно розширювало уявлення про психологію людини. При цьому український сентименталізм виявляв і свою національну своєрідність: переважання селянської тематики, відсутність жанру сентиментального роману, динамічну взаємодію з бароко, преромантизмом і романтизмом.

Сентименталізм в українській літературі набув розвитку в тих жанрах, що давали можливість якнайглибше відтворити світ переживань героя: елегії, пісні, балади, повісті, оповідання, етнографічно-побутові драми. Сентименталізм зробив вагомий внесок у ліризацію художніх структур, підніс роль інтуїції як засобу самопізнання та осягнення найпотаємніших порухів людської душі. Ці та інші набутки й відкриття свідчать про присутність та становлення сентименталізму як самостійного художнього явища.

У цей час в українській художній свідомості в процесі її секуляризації виникає зацікавлення таким почуттям людини, яке асоціюється не просто з тугою або скорботою у зв’язку з неможливістю знайти гармонію в розірваному суперечностями світі, а й проймається усвідомленням страждання особистості в реальному повсякденному земному житті.

Реалізм (з латинської – суттєвий, дійсний) – художній метод, що полягає у правдивому, об’єктивному і всебічному відображенні дійсності засобами, властивими тому чи іншому видам мистецтва. Мета реалізму – пізнання світу й художнє відображення його. Основним принципом реалістичного мистецтва є типізація – художнє узагальнення життєвих явищ і людських характерів. Образ людини митець-реаліст подає як явище соціальне, що розвивається залежно від змін суспільного життя.

Для реалізму 19 ст. характерні всебічність змалювання дійсності й внутрішнього світу людини, історичний підхід до явищ суспільного життя й людини, глибокий інтерес до соціальних проблем сучасності й демократична спрямованість у їх вирішенні, розширення сфери прекрасного, естетичного, художнє узагальнення життєвих явищ, людських характерів – типізація, яка неодмінно включає в себе індивідуалізацію.