Лекція 2.

Білоруські землі в другій половині XIX ст.

План:

1.Реформи 60-70-х рр. XIX ст. в Російській імперії та особливості їх проведення в Білорусії.

2.Соціально-економічний розвиток білоруських земель в II половині XIX ст.

3.Революційний рух.

4.Національно-визвольний рух. Формування білоруської нації.

5.Культура білоруського народу в II половині XIX ст.

ЛІТЕРАТУРА

Ковель И.И., Ярмусик Э.С. История Беларуси. С древнейших времен до нашего времени.- Минск, 1998.

Чигринов П.Г. История Беларуси.- Минск, 2001.

История Беларуси в контексте европейской цивилизации. Под ред.Л.Лойки. – Минск,2009.

История Белорусской ССР.- Минск,1977.

История Белорусской ССР. Под ред. В.Перцева.- Минск, 1955.- Т. 1.

Белорусы. Серия “Народы СССР”.- М., 1991.

Караткевич І. Земля під білими крилами.- К., 1972.

1.Реформи 60-70-х рр. XIX ст. В Російській імперії та особливості їх проведення в Білорусії

Друга половина XIX ст.в Російській імперії була перідом переходу від аграрного до індустріального суспільства, яке існувало в розвинених країнах Західної Європи. Олександр II, що зійшов на російський престол 19 лютого 1855 року, обрав шлях проведення реформ “зверху”.Менш ніж через два тижні після видання Маніфесту про закінчення Кримської війни, 31 березня 1856 року новий імператор оголосив про намір ліквідувати кріпосне право.

Почати реформи було вирішено з білоруських і литовських губерній. Враховувалося те, що поміщицькі господарства Білорусії тією чи іншою мірою були пов'язані з ринком і мали досвід застосування найманої праці безземельних селян. На думку влади, поміщики тут були більше підготовлені до скасування кріпосного права, ніж в інших губерніях Росії. Брався в розрахунок і той факт, що в губерніях, які межували з Польщею, де селянство вже користувалося особистою волею, селянський рух міг набрати широкого розмаху та вилитися у збройні форми боротьби.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав схвалений Державною радою Маніфест про скасування кріпосного права. В Білорусії його текст було зачитано з 8 до 12 березня в губернських містах та у квітні-травні в інших населених пунктах. Проведення реформи розпочалося із складання уставних грамот, в яких визначалися конкретні умови звільнення селян. Кріпаки одержували, хоча й не відразу, особисту волю, формальну незалежність від поміщика. Селяни могли звертатися в державні установи, підписувати торговельні й інші угоди, записуватися в стан міщан і купців. У тих губерніях і повітах, де панувало общинне землекористування, установлювалися вищий і нижчий наділи землі на душу чоловічої статі. Вищий становив 4-5,5, а нижчий -1,3-2,8 десятини землі. У багатьох місцях селянські дореформені наділи були більшими, ніж встановлена вища межа. У цих випадках, якщо в поміщиків залишалося менше 1/3 окультуреної землі, частина селянських наділів відрізалася на користь поміщика.

Селяни одержали право викуповувати свою садибу, а за згодою поміщика - і польовий наділ. Відповідно до закону про викуп селянин повинен був платити лише за землю. Однак ціна на неї в Білорусії при цьому була завищена в 2-3 рази. Необхідних для цього грошей у селян, як правило, не було, а поміщики хотіли одержати їх повністю. Царизм враховував інтереси поміщиків у такий спосіб: 20% суми при викупі платили самі селяни, а частину, що залишилася - державна казна. Селяни таким чином ставали державними боржниками і повинні були виплачувати казні витрачену на них суму протягом 49 років. Все це важким тягарем лягло на селянські плечі. Викупні платежі залишалися у селян аж до революції 1905-1907 р., коли вони були скасовані. Усього селяни до цього часу виплатили суму яка в 3 рази перевищувала вартість отриманої землі.

Щоб не залишити поміщиків без робочих рук, «Положеннями» від 19 лютого 1861 р. передбачалося, що викуповувати свої наділи селяни могли не раніше ніж через 9 років. Весь це час вони вважалися тимчасово зобов’язаними й повинні були, як і раніше, відпрацьовувати панщину або платити поміщикові грошовий податок за користування земельним наділом. На період тимчасово зобов’язаного стану для селян Могильовської та Вітебської губерній установлювалася панщина. Вона обмежувалася 40 днями чоловічої й 30 днями жіночої праці в рік з вищого душового наділу, тобто з 4-5,5 десятини землі. У Мінській, Гродненській та Віленскій губерніях установлювався податок до 3 рублів з десятини або панщина не менш 23 днів на рік..

Поміщики втрачали владу над селом, тому що передбачався новий порядок управління, заснований на виборності нижчих посадових осіб. Він полягав у тому, що на загальних зборах сільські жителі обирали старосту. На волосних зборах сільські старости разом з уповноваженими (один від 10 дворів) вибирали волосне правління, волосного голову й суддю. До числа головних обов'язків виборних сільських органів належали: збір податків, контроль за виконанням селянами своїх повинностей, регулювання земельних відносин, організація в селах поліцейської служби .

Становище, у яке потрапили селяни в результаті реформи, багато в чому їх не влаштовувало. Вони відмовлялися відбувати панщину й інші повинності, підкорятися розпорядженням керуючих маєтками. Мали місце самовільні порубки лісу й косовиці лугів, а також підпали поміщицьких садиб. Уже в 1861 р. відбулися масові виступи селян. За рік у Білорусії було зафіксовано 379 виступів, з яких 125 придушено поліцією й військами.

В 1863 р. російський уряд вжив заходів, що мали за мету пом'якшити соціальну напруженість. Указом 1 березня 1863 р. вводився обов'язковий викуп селянами своїх наділів у Віленській, Гродненській, Мінській губерніях.. З 1 травня припинялися тимчасово зобов’язані відносини, селяни переводилися в розряд власників землі. Викупні платежі знижувалися на 20%. У листопаді 1863 р. цей указ був розповсюджений на Вітебську й Могильовську губернії. Це істотно пом'якшило наслідки реформи 1861 р. у Білорусі, та забезпечило більш швидкий розвиток, у порівнянні з іншими регіонами Росії, нових виробничих відносин у сільському господарстві.

В 1867 р. було зменшено податок на обов'язковий викуп землі й для державних селян, що становили в Білорусі близько 20% усього сільського населення. Вони приєднувалися до розряду селян-власників. До кінця 80-х рр. уряд прийняв ряд законів і указів, які визначали умови землекористування, переходу на викуп таких нечисленних категорій сільського населення, як однодворці та чиншовики.

Таким чином, реформа 1861 р. в Білорусії була проведена на більш вигідних для селян умовах. Кількість землі яку отримали селяни за викупними актами у порівнянні з 1861 р. зросла за рахунок повернення земель, які були забрані у них протягом 1846-1857 рр. Разом з тим, в результаті проведення реформи в Білоруських губерніях дворяни зберегли у своїй власності більше половини землі. В 1877 р.50,3% землі тут належало дворянам, 11,2%- казні та церкві, селянські наділи складали лише 33,4% земельних площ.

Крім селянської реформи 1861 р. в 60-70-рр. XIX ст. було проведено і інші реформи: земську, судову, військову, міську, цензурну та шкільну. У Білорусії одні з них не здійснювалися зовсім, а інші трансформувалися залежно від політичної обстановки. У числі перших в 1862 р. почалася військова реформа. Із січня 1874 р. вводилася загальна військова повинність для чоловіків, що досягли 21-літнього віку. Термін обов'язкової служби зменшувався до 6 років у сухопутних військах і до 7 років - на флоті, що створювало більш широкий резерв на випадок загальної мобілізації. Особи, що закінчили вищі навчальні заклади, служили 6 місяців, гімназії - півтора роки, міські училища -3, початкові школи - 4 роки.

В 1864 р. почалося проведення земської, судової й шкільної реформ. У повітах і губерніях для керівництва місцевим господарством, народною освітою, медичним обслуговуванням населення та інших сфер суспільного життя створювалися виборні земські установи. Але в Білорусі земська реформа не проводилася до початку XX ст. Царизм, не довіряючи польським землевласникам, особливо після повстання 1863-1864 рр., не наважувався ввести тут земські установи тому, що керівництво в них могло дістатися дворянам-католикам, які становили переважну більшість поміщиків у краї.

По цій же причині із значним запізненням і істотними відступами від статуту 1864 р. проводилася в Білорусії судова реформа. Нові правила передбачали позастановість судової влади. Вона створювалася в такий спосіб: нижчими судовими інстанціями були мирові судді й повітові з'їзди мирових суддів, потім ішли окружні суди в губерніях і межгубернські судові палати, які підкорялися безпосередньо Міністерству юстиції. Для розгляду кримінальних справ створювався інститут присяжних засідателів, вирок яких був остаточним. У судовому процесі передбачалася участь адвокатів (присяжних повірених). Для селян по дрібних цивільних і кримінальних справах (до 100 рублів) зберігався введений в 1861 р. волосний суд. Проведення судової реформи у значній мірі здійснювалося з урахуванням політичної ситуації. Із 1866 р. судді були підлеглими губернатора, в 1878 р. справи про державні (політичні) злочини були передані із суду присяжних у судові палати й військові суди.

У Білорусії судова реформа почалася тільки в 1872 р. із введенням мирових судів. Оскільки земства тут були відсутні, то мирові судді не обиралися, а призначалися із числа дворян міністром юстиції. В 1882 р. у західних губерніях були створені окружні суди з інститутами присяжних засідателів. Окружні суди Мінської, Гродненської й Вітебської губерній були віднесені до Віленської судової палати. Вітебської губернії - до Петербурзької, а Могильовської - до Київської.

В 1889 р. у зв'язку з невдоволенням дворянства діяльністю мирових судів було введено інститут земських начальників, які наділялися правом втручатися в усі справи сільського самоврядування й без усяких рішення суду накладати на селян певні покарання. Однак і в цьому випадку в Білорусії, причому тільки у Вітебській, Могильовській та Мінській губерніях, закон про земських начальників було введений лише в 1900 р.

Шкільна реформа проводилася відповідно до ”Положення про початкові народні училища” і “Статуту гімназій і прогімназій” 1864 р. В основу цих документів був покладений принцип всестановості освіти. У середніх та вищих навчальних закладах запроваджувалася висока плата за навчання. Значно розширювалася мережа початкових шкіл. Середню освіту давали гімназії - класичні й реальні. Останні пізніше були перетворені в реальні училища. Випускники-відмінники класичних гімназій без вступних іспитів приймалися до університетів, реальних училищ - у технічні вузи. В цілому шкільна реформа сприяла розвитку народної освіти й культури, хоча на початку 70-х рр. і був обмежений доступ до середньої та вищої освіти особам недворянського походження.

В 1875 р., тобто на п'ять років пізніше, ніж у російських губерніях, у Білорусії стала проводитися реформа міського самоврядування. У її основу був покладений принцип загальних виборів органів управління при відповідному майновому цензі. Всі платники міських податків користувалися правом голосу. Обиралися члени міської думи (голосні), що формувала свій виконавчий орган - міську управу на чолі з міським головою. У губерніях були створені підлеглі губернаторові установи, які опікувалися справами міст.

Органи міського самоврядування організовували комунальне господарство й транспорт, займалися питаннями народної освіти, охорони здоров'я, збором податків, благоустроєм території міст.. У період так званих контрреформ при Олександрі III в 1892 р. було затверджено нове положення, що передбачало посилення контролю за міським самоврядуванням з боку урядової адміністрації. Шляхом підвищення майнового цензу різко скорочувалася кількість виборців. У Мінську в результаті цього кількість виборців скоротилася в 1893. г. з 3545 до 248 і склала менше одного відсотка городян.

Таким чином, буржуазні реформи 60-70-х рр. XIX ст. у Білорусії проводилися з певними обмеженнями та особливостями. Тільки військова, шкільна і цензурна реформи були проведені тут за загальноімперським зразком.