Молитва за бучач

Ласкаве сонце світ зі сну збудило.

Защебетав дзвінкоголосий птах.

Його піснями бучачани вмились,

І розцвіла молитва на устах:

"Благослови, Спасителю, наш Бучач

І всіх у ньому поблагослови.

Промінням сонця по високих кручах,

По людських душах, Істино, спливи.

Допоможи прожити день безгрішно

Усім, хто в місті Бучачі живе.

Потіш усіх, чиє життя невтішне,

Хай їхнє горе водами спливе".

Несе у море сльози болю Стрипа,

Несе у море радості сльозу.

Шумить над нею молоденька липа

І просить Бога в тихий час й грозу:

"Благослови, Ісусе, місто Бучач,

І все, що в ньому, поблагослови.

Промінням сонця по високих кручах,

По людських душах, Істино, спливи.

Додай, Владико, бучачанам сили,

Щоби вони прославили Тебе,

Щоб хвилі смутку їх не підкосили,

Щоб донеслася пісня до небес".

У Стрипу замку дивляться руїни,

Вітрами шлють могилам свій привіт,

Згадавши дні, коли звелись ці стіни,

Вони кричать до Бога на весь світ:

"Благослови, Владико, місто Бучач

І все, що в ньому, поблагослови.

Промінням сонця по високих кручах,

По людських душах, Істино, спливи.

Не допусти, всесильний Боже, воєн,

Не допусти зневаги над людьми.

Не дай, щоб брат судився із сестрою,

А хай розквітне на планеті мир".

Стефанія СЕМИРОЗУМ

(«Нова доба», №34(8085) за 10.09.2004)

(«Вільне життя» №97-98(14520-14521)

за 11.09.2004)

Пісня про бучач

Місто моє дороге, дороге,

Як матір тебе поважаю.

Я навіть з далеких доріг

До тебе завжди повертаю.

Приспів:

Гей, Бучач,

Єдиний Бучач,

Чудова і щедра земля.

Ти ятриш і душу, і серце,

Лечу я до тебе, зоре моя.

Радість і гордість несуть, всім несуть

Ліси рукотворні і парки,

І ратуша, древності суть, —

Ті славного Бучача парки.

Приспів.

Тії минулі літа вже літа,

Миттєвістю наче злилися,

І юні стежини життя,

Навічно у пам'ять вплелися.

Приспів.

Григорій ЛУЦІВ

Канон видатних поетів

та письменників Бучацького району

1 – Агнон, Всеволод Нестайко, Михайло Островерха, Йосиф Кнебель;

2 – Орест Авдикович;

3 – Осип Назарук;

4 – Мар’ян Крушельницький, Микола Шлемкевич;

5 – Іван Боднарук, Соломія Крушельницька;

6 – Іван Балюк;

7 – Боглан Чепурко;

Н ародився письменник в єврейській родині ремісника у древньому Бучачі 17 липня 1888 року. Влітку 1908 року Чачкес (таке його справжнє прізвище) разом із іншими одновірцями - бучацькими євреями - емігрував до Німеччини, одружився, а згодом із дружиною і двома дітьми виїхав до країни своїх предків - Палестини. Поселився у передмісті Єрусалиму. Тут Чачкес прийняв єврейське ім'я і прізвище Йосеф Агнон. Ними й підписував свої літературні твори, в яких переважно зображував життя східноєвропейських, галицьких, зокрема бучацьких євреїв. Через усе своє нелегке життя і далекі дороги Агнон проніс невичерпну любов до рідного Бучача, чарівної ріки Стрипи, до людей Тернопільщини. Висловом цього стала його велика книга на мові іврит про Бучач та життя галицької бідноти євреїв-переселенців у Палестину, про особисте життя і своє переживання, тугу за рідним містом. На побачення з ним Агнон приїздив з Єрусалиму невдовзі після Першої світової війни. Роман українською мовою має назву "На морській глибині" (1935 р.). Під такою назвою уривки із нього друкувалися в українських виданнях США, Канади, Німеччини. Роман видавався також англійською та німецькою мовами. Саме за твір "На морській глибині" Агнон був удостоєний Нобелівської премії в галузі літератури за 1966 рік. Перу визначного єврейського письменника з Бучача належать також реалістичні романи "Видання заміж". "Недавно", збірка "Двадцять одно оповідання".

Помер Йосеф Агнон 17 лютого 1970 року в місті Реховот (Ізраїль).

Ж иття родини Нестайків тісно повязане із Бучаччиною. Із 1906 по 1936 рік у Бучачі проживав дідусь майбутнього казкаря о. Денис Нестайко — декан Бучацький і парох церкви св. Миколая. Серед наших земляків о. Денис мав велику пошану та авторитет. Старожили міста пам’ятають його, згадують добрим словом: «Справжній слуга Божий і громадянин», бо він дбав не тільки про церкву, але й про виховання молоді, допомагав бідним. У родині о. Дениса та його дружини Анни було троє дітей. Софія була заміжньою за о. Євстахієм Барановським, парохом с. Рукомиш у 1921-1944 роках. Юліан та Зіновій закінчили Бучацьку гімназію, з початком Першої світової війни вступили в лави Січових Стрільців, були активістами проголошення та діяльності ЗУНР, воювали у складі Української Галицької Армії. У 1920 р. Юліан помер від тифу. А Зіновій після завершення визвольних змагань поселився у Проскурові (тепер м. Хмельницький). Одружившись, переїхав до Бердичева, де й народився Всеволод. У 1933 р. був заарештований НКВС, в тюрмі і загинув. Всеволод Нестайко згадує, що після арешту батька мама вирішила переїхати до родичів у Київ. А потім була війна... Сьогодні В. Нестайко — найвідомішии сучасний український письменник-казкар, лауреат літературної премії ім. Лесі Українки (за повість-казку «Незвичайні пригоди в лісовій школі»), премії ім. Миколи Трублаїні (за повість-казку «Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків»), премії ім. Олександра Копиленка (за казку «Пригоди їжачка Колька Колючки та його вірного друга і однокласника зайчика Косі Вуханя»). У 1979 році рішенням Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури його знамениту трилогію «Тореадори з Васюківки» було внесено до особливого Почесного списку, Г. К. Андерсена як один з найвидатніших творів сучасної дитячої літератури. Чарівний світ Нестайкової книжки світить сьогодні так само яскраво, як і п’ятдесят років тому хоча в ньому й відбулися зміни.

Михайло Островерха (М. Осика), народився у Бучачі 1897 p., чи не єдиний письменник, що репрезентує Бучаччину в ділянці красного письменства. Працює у різних наших журналах і часописах на еміграції як видатний есеїст і мистецький та літературний критик. Як доброволець Українського Січового Стрілецтва і старшина УГА перейшов крізь усі буревії, вдачі і невдачі у роках наших визвольних змагань. За колючими дротами в польському таборі інтернованих українських вояків у Вадовіцах розпочав свою літературну творчість у журналах, що там виходили — "3апорожець", "Веселка" — цей у Каліші. В цім видавництві вийшла в 1923 p. спільна збірка поезій "0зимина" — Є. Маланюк, М. Селегій, М. Осика. Виїхавши в 1926 p. до Італії, поринув у її мистецтво, літературу, музику та й у побут італійського народу, і своїм знанням, зражіннями ділився з нами, писавши в "Ділі", "Новім часі", в журналах "Назустріч" — ред. О. Боднарович, "0брії" — ред. Б. Кравців, "Життя і Знання" — ред. В. Сімович, "Дзвони" — ред. П. Ісаїв та ін. — свої есеї й мистецькі репортажі, до 1939 p. Виїхавши в 1949 p. за океан, продовжує писати в еміграційній пресі. В його прозі заслуговують на окреме підкреслення його нариси і спогади. Нас, бучачан, до глибини душі зворушують його прегарні спогади оформлені в книжці "Обніжками на битий шлях", виданій 1957 p. Його писання появляються на сторінках часописів: "Америка", "Народна Воля", "Свобода". Переклав він дещо й із італійської літератури — авторів Ґрація Делєдда, Ада Негрі, Чезаре Меано, Н. Фаріна — із політичної філософії "Іль Прінчіпе" Н. Макіявеллі. До замітніших творів М. Островерхи зараховуємо такі: "Гомін здалека", "Чорнокнижник із Зубівки", "На закруті", "Грона калини", "Блиски і темряви", "Nihil nоі", "Без докору". Помер 17 квітня 1979 року в Нью - Йорку (США).

2 1 вересня 1854 року в Бучачі у сім'ї купця Миколи Кнебеля народився син Йосип, якому судилося зайняти одне з видатних місць в історії української культури кінця XIX - початку XX століття. У Відні, де після Бучача він поселився, закінчив екстерном гімназію і вступив на філологічний факультет Віденського університету. Він закінчив і Віденську Академію комерційних наук. Місцем своєї майбутньої книготоргівлі і видавничої діяльності Кнебель волею випадку обрав Москву. Тут працював прикажчиком в магазині іноземних книг фірми І. Дейбнера, а потім в 1882 році спільно з московським товаришем П. Ф. Гросманом заснував книготоргову фірму "Гросман і Кнебель". Вершиною видавничої діяльності Й. Кнебеля стала багатотомна "Історія російського мистецтва" за редакцією І. Е. Грабара. Кнебелем було випущено понад 400 дитячих книг для дітей різного віку.

Н ародився 16 лютого 1877 року в селі Сороки Бучацького району, в сім'ї священика. У 90-х роках закінчив так звану Цісарсько-королівську Академічну гімназію у Львові з українською мовою викладання. Навчався в Гірничій академії у Леобені (Австрія), закінчив 1901 року філософський факультет Львівського університету. Учителював у Перемишлі. Поглибленим психологізмом відзначаються збірки його оповідань "Нарис одної доби", "Нетлі", "Метелики", "Демон руїни". Йому належать літературознавчі розвідки "Огляд літературної діяльності Олексадра Кониського" і "Форма писань Маркіяна Шашкевича". Помер 28 жовтня 1918 року в одній з клінік Відня.

У 1873 році в селі Язловець народився майбутній письменник Осип Назарук. Доля щедро наділила його невичерпною творчою енергією, неабияким літературним талантом. І це дало змогу Осипу Назаруку повести читачів у світ історичних героїв, де крізь століття наче перегукнулися ті, ким гордиться Галичина - мудра Роксолана, хоробрий Ярослав Осмосмисл і Українські Січові Стрільці... З його іменем пов'язане видання "Вісника Пресової квартири У.С.С., гумористично-сатиричних журналів стрільців "Бомба", "Самопал", "Самоохотник", щомісячника "Шляхи". Уже в 19І6 році з друкарні Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові вийшла ґрунтовна праця О. Назарука "Слідами Українських Січових Стрільців", а у Відні побачила світ його ж книжка "Над Золотою Липою". У тому ж 1916 році у Львові вийшла ще одна книжка - "З кривавого шляху Українських Січових Стрільців", до якої був безпосередньо причетний Осип Назарук. У період існування Західно-Української Народної Республіки Осип Назарук займався в її уряді питаннями преси і пропаганди. Коли й ця "третя будова української державності" закінчилася невдачею і Галичина опинилася під гнітом панської Польщі, він емігрував за океан, у Канаду і США. Згодом у різних видавництвах Львова вийшла "Вчасна війна в північній Альберті". "Греко-католицька церква і українська ліберальна інтелігенція", "Галицька делегація в Ризі", "Спомини учасника", "Вибір звання", "Венеція. Катедра св. Марка". "Галичина і Велика Україна", "Замах на церкву", "Значіння партій" та інші книжки і брошури. У пресі він активно співпрацює майже до останніх своїх днів. Помер Осип Назарук шістдесятисемилітнім у 1940 році в США. Чимало з того, що він написав, залишилося в рукописах.

М ар'ян Михайлович Крушельницький - народний артист, професор, один із фундаторів українського театру. Село Пилява Бучацького району пишається тим, що 18 квітня 1897 року в ньому, в сім'ї небагатих галицьких селян Михайла Антоновича та Марії Йосипівни Крушельницьких народився Мар'ян. Він навчався в Тернопільській українській гімназії, був учасником трупи "Тернопільські театральні вечори". Наприкінці 1923 року театр "Руська бесіда" було ліквідовано, а згодом у Галичині закрили всі українські культурні заклади. Крушельницький виїжджає до Праги. Там він вступив на філософський факультет Празького університету. У 1924 році повертається в Україну, а в грудні цього ж таки року вступає до театру "Березіль" у Харкові, де працювали такі видатні діячі театрального мистецтва, як режисер-постановник і художній керівник театру Л. Курбас, актори А. Бучма, Д. Антонович, Н. Ужвій. Працюючи в Києві, М. Крушельницький досяг розквіту акторської і режисерської майстерності в ролі Омелька і Борулі в п'єсі "Мартин Боруля" Карпенка-Карого, Падури "Маквена-Граса" М. Куліша, Б. Хмельницького у виставі "Б. Хмельницький" О. Корнійчука, Ліра "Король Лір" В. Шекспіра, як режисер постановок "Дай серцю волю, заведе в неволю" М. Кропивницького, "Ярослав Мудрий" І. Кочерги. Знімався в кінофільмах "Ягідка кохань", "Кривавий світанок"", "Мартин Боруля", "Суєта" та інших. З 1952 року і майже до останніх днів працював у Київському інституті театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого. Вів курс режисури та майстерності актора. 5 квітня 1963 року помер і похований в Києві.

М икола Шлемкевич народився 27 січня 1894, с. Пилява— помер 14 лютого 1966 м. Пассейк, Нью-Джерсі. Псевд.: М. Іванейко, С. Вільшина, Р. Срібний; США — філософ, публіцист, громадсько-політичний діяч, дійсний член НТШ і УВАН. Дослідник історії української культури, зокрема, літератури та філософії. Перша світова війна перервала Миколі Шлемкевичу студії в Віденському університеті — і 1915 його вивезено російськими окупаційними властями на Сибір. Будучи у Києві секретарем редакції «Робітничої газети» 1917—1919, був свідком зародження та занепаду Української Hезалежності. Філософську освіту здобув у Віденському університеті (1923—1926): під псевдонімом М. Іванейко почав друкуватися у 1926 на філософські теми в «Літературно-науковому віснику» (ЛНК) нариси на тему української духовості. У ЛНК з'явився цикл його подорожніх нарисів «Вітер» (1928-30). Повернувшись до Львова після студій у Сорбоні (1928—1929), активізувався як головний ідеолог політичної організації Фронту національної єдності (ФНЄ), редагував журнал «Перемога» (1933—1939) і став членом редакції щоденника «Українські вісти» (1935—1939). У 1934 в серії збірки НТШ вийшов головний його твір «Філософії» (ред. О. Кульчицький). У 1941—1944 — головний редактор «Українського видавництва»; одночасно — і співредактор місячника «Наші дні». Уже біженцем у Відні та Мюнхені — співзасновник та заступник голови екзекутивної ради УНР та член МУР. Прибувши до США у 1949, продовжував громадсько-публіцистичну діяльність і співробітництво в «Енциклопедії Українознавства». Став у 1950 співзасновником Союз українських національних демократів (СУНД), заснував і редагував (1953—1966) журнал «Листи до приятелів». У 1956 заснував видавництво «Ключі», в якому друкував згаданий журнал та власні й інших авторів книжки. Спільно з Т. Лапичаком заснував Український публіцистично-науковий інститут (УПНІ) в 1961, завданням якого було стежити за матеріалами про Україну в чужих виданнях і спростовувати фальшиві інформації на наукових основах.

Боднару́к Іва́н (1903-1990) - український педагог, письменник, есеїст, журналіст, громадський діяч. Боднару́к Іва́н - український педагог-просвітянин, літературний критик і рецензент. В місті Прудентополі (штат Парана) працював вчителем у Малій семінарії оо. Василіян та допомагав у редагуванні газети "Праця" і календарів-альманахів тощо. В цей час він підготував і видав для школярів-українців "Буквар" і "Другу читанку". У 1949 році окремою книжкою вийшли його спогади про митрополита А.Шептицького під назвою "Великий Чернець і Народолюбець". У 1955 році разом із сім'єю перебрався на помешкання до міста Курітиба, де, крім педагогічної діяльності, брав участь у громадській роботі. До США переїхав з родиною в 1960 році і оселився в місті Чикаго. Тут працював у школі українознавства і в видавництві Миколи Денисюка, в Українському Національному Музеї, викладав у Народному університеті та брав активну участь в релігійно-громадському житті української громади як член об'єднань "Обнова" й "Учительська громада". В 1963 році переїхав до Детройта, де працював вчителем української мови у Вищій школі ("гайскул") оо. Василіян та в школі українознавства. Тут упорядкував пропам'ятну книгу парафії Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці. Протягом своєї педагогічної і громадської діяльності І.Боднарук активно виступав на сторінках українських періодичних видань країн Заходу. Його статті, замітки з'являлись у таких часописах США, як: "Свобода", "Америка", "Церковний Вісник", "Нова зоря", "Жіночій світ", "Дзвони", "Дітройські новини" та "Квітучі береги". В Аргентині він друкувався в "Нашому кличі" та в "Українському слові", в Англії - у "Визвольному Шляху" та в "Українській думці", в Німеччині йому охоче надавали сторінки в "Шляху перемоги". Його статті запалювали серця українців до збереження рідної мови і культури, захищали українські громади від асиміляційних впливів, байдужості і сірої буденщини. У 1974 році І.Боднарук виходить на пенсію і переїздить разом з дружиною до сина Богдана в околиці Чикаго. Але і тут по довгих роках важкої і виснажливої праці не спочиває, а далі працює на ідею відродження української культури в еміграції. Це - робота в Українському Національному музеї, а також його улюблена журналістика. Помер І.Боднарук 31 грудня 1990 року. Похований у Чикаго.

Народилася Соломія Амбросіївна Крушельницька 23 вересня 1872 року у мальовничому селі Білявинці Бучацького району, в сім'ї священика. З 1878 року вони перебралися у село Біла недалеко від Тернополя, звідки вже нікуди не переїжджали. Основи музичної підготовки отримала в Тернопільській гімназії, в якій здавала іспити екстерном. У 1883 році на Шевченківському концерті у Тернополі відбувся перший прилюдний виступ Соломії, яка співала в хорі товариства "Руська бесіда". У 1891 році Соломія вступила до Львівської консерваторії Галицького музичного товариства. Під час навчання відбувся її перший сольний виступ 13 квітня 1892 року, співачка виконувала головну партію в ораторії Г. Ф. Генделя "Месія". Восени 1893 року Соломія їде вчитися до Італії, а з 1894 року виступає в Львівській опері, завойовуючи симпатії глядачів. У другій половині 1890 року почались її тріумфальні виступи на сценах театрів світу: Італії, Іспанії, Франції, Португалії, Росії, Польщі, Австрії, Єгипту, Аргентини, Чилі в операх "Аїда", "Трубадур" Д. Верді, "Фауст" М. Гуно, "Страшний двір" С. Монюшка, "Африканка" Д. Мейєрбера, "Манон Леско" і "Чіо-Чіо-Сан" Д. Пуччіні, "Кармен" Ж. Бізе, "Електра" Р. Штрауса, "Євгеній Онєгін" і "Пікова дама" П. Чайковського та інших. В 1920 році Крушельницька в зеніті слави залишає оперну сцену, виступивши останній раз в неапольському театрі в улюблених операх "Лорелея" і "Лоенгрін". Далі своє життя присвятила камерній концертній діяльності, пісні виконувала на 8 мовах. У 1929 році в Римі відбувся останній гастрольний концерт С. Крушельницької. 1939 року співачка назавжди повернулась в Україну. В післявоєнний період С. Крушельницька стала професором Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка. У 1951 році їй було присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв України. 16 листопада 1952 року перестало битися серце великої співачки. Поховали С. А. Крушельницьку у Львові на Личаківському кладовищі поруч з могилою друга і наставника - великого Каменяра.

І ван Миколайович Балюк народився 15 березня 1894 року в селі Трибухівці на Бучаччині. Із шкільних предметів захоплювала Івана астрономія. Мріяв студіювати цю науку в Грінвічі, а тому опановував англійську мову. Гімназію закінчив у 1914 році. Створена у Львові 7 серпня 1914 року Головна Українська Рада (ГУР) виступила із закликом до галичан створювати військо Українських Січових Стрільців. Серед перших добровольців був і наш земляк Іван Балюк. Брав участь у боях за гору Маківку в Карпатах. 27 серпня 1915 року він упав двадцятиоднолітнім... Творча спадщина І. Балюка представлена спогадами "Під Галичем", "Листи з поля" до С. Ю. Масляка, а також шістьма віршами, об'єднаними промовистою назвою "Скошений цвіт". В селі Завалів, де похований Іван Балюк, насипана могила, встановлено хрест.

Богдан Петрович Чепурко (15 березня 1949 року, село Осівці Бучацького району). Закінчив Коропецьку середню школу-інтернат. Завідував сільським клубом в с.Зелена на Тернопільщині. Вищу освіту здобув у Львівському державному університеті. За фахом — філолог. Був науковим працівником музею народної архітектури та побуту у Львові, завідував відділом журналу «Дзвін». Член Спілки письменників України з 1990 року.

1 – Олена Сурмяк – Козаренко, Оля Довбуш, Соломія Чернихівська;

6 – Леся Балюк, Наталя Бандусяк, Наталя Борисенко, Наталя Каковчик, Мар’яна Гнатів;

8 – Ольга Яворська;

9 – Стефанія Семирозум;

10 – Марія Нетриб’як, Мар’яна Вовчук, Марія Скибель, Леся Кравчук, Микола Навроцький;

11 – Вікторія Биболь.

Н ародилась 13 серпня 1969 року м. Бучачі. Закінчила Кременецьке педагогічне училище, Бучацький інститут менеджменту і аудиту. Член літературного об’єднання обласного осередку Спілки письменників України. Лауреат премії ім. Степана Будного. Автор книг «Наодинці з собою»,«Цвіт акації» та «Сон яблуневої ночі». Друкувалась в альманахах літераторів Тернопільщини «Перші ластівки», «Подільська толока», газетах «Нова доба», «Вільне життя», «Свобода». З 1994 по 2007р працювала керівником Бучацького районного молодіжного літературного об’єднання.

Там за вікном співають вічну пам’ять

Когось у вічність тихо понесли.

Цвіте весна, на проливня зненадська

Бог опустив проміньчики тепла.

Життя вирує, хтось когось кохає,

Комусь хтось підкладає батога,

А на дворі, весна сповна буяє

І смерть когось у вічність понесла. 15. 05. 2008

У досвітка повідкриваю фіранки,

Щоби не пропустити ранок.

Поде роса.

Встає світанок.

Затихли надворі птахи.

Малює сонце променем розсвіт,

Схиляю голову в його благословенні,

Спинився світ

У цьому рівноденні

Даруючи нам ще багато літ.

Здіймає вітер на асфальті прохню

Сіріють вулиці хати немиті,

Дощ натягає мокру титяву…

І чиїсь сльози досі не пролиті. 29.06.08

Роксоланці.

І скоро вже твоя весна

Тобі у коси заплете цвіт вишні,

І всі мої слова вже будуть лишні

Ти пізнаватимеш цей світ сама

05.09.08