2.2. Культуротворча функція української інтелігенції

У війнах чи суспільних катаклізмах завжди гинули кращі представники нації. Так було і з козацькою шляхетною, мудрою, хороброю верствою і пізніше з українською свідомою інтелігенцією. Якщо у ХУІІ – ХУІІІ ст. в українців ще жила пам’ять про власну національну аристократію, то в ХІХ – ХХ ст. її зовсім втрачено.

Існує різниця у ментальності не тільки різних націй, але й у середині однієї нації – відмінність у світосприйнятті провідників і маси. Якщо для аристократа Князівської доби найвищу насолоду давали речі нематеріальні – слава, честь, відвага, гордість, – то для пересічного міщанина, чи бідного селянина ці поняття втрачають цінність. На перше місце виступає матеріальна вигода, – багатство, яке забезпечить стабільність і спокій, усуне потребу напружуватися, щоб здобуте необхідне. «Ковбасна» психологія може розвинутися лише у плебейській верстві з заниженим почуттям людської гідності. Сказане зовсім не означає, що селянська праця є меншовартісною, а психологія селянина – шкідливою. Давня хліборобська культура в Україні має свої високо-моральні риси: працьовитість, любов до землі, дбайливе ставлення до природних багатств тощо. Але не слід забувати, що це лише селянська культура, і її ніяк не можна ставити як загальнодержавну формуючу культуру всієї нації. Народ не може жити без аристократії, своєї інтелігенції. Адже занепад українського народу почався з виродження його провідної верстви, заміни її на менш достойних людей з психологією наймитів, позбавлених життєвої енергії, яка могла б формувати націю.

М.Шлемкевич говорить про українську інтелігенцію Нового часу як провідну верству нації, яка в історичному розвитку пройшли три типи: гоголівської, сковородинської та шевченківської людини. З соціоментальними характеристиками кожного з них пов’язані і культуротворчі функції.

Після скасування Січі (1775 р.), говорить М. Шлемкевич, «горда, самопевна колись, провідна козацька верства, козацька старшина, що залюбки запалювала люльки об пожарища Цареграду, а оформившись, підорвала тодішню, справді великодержавну Польщу; бундючна, навіть свавільна, але сильна провідна верства другої держави, – тепер догоряла в тихих хуторах, осторонь великих доріг історії. Найбільшою журою тієї верстви стало: – А що ми покушали б, матушка? – Так розкладалася та провідна верства в житті старосвітських поміщиків» [9, 17]. М.Шлемкевич говорить, що «інша частина тієї козацької провідної верстви не могла заспокоїтися таким животінням. Вона виходила на биті шляхи історії, а що на них не було вже українських поїздів, вона присідала до нових, російських імперських возів. При всій любові та при всьому прив’язанні до України, її звичаїв і народної культури, ті люди все ж впліталися в нове життя, тоді ще духово непідрізаної, молодої, повної розгону російської імперії» [9, 18 – 19]. М.Шлемкевич називає цей тип гоголівською людиною.

Інший тип української інтелігенції, тип пристосовництва, втечі від життя в душу і долю, названий М.Шлемкевичем «сковородинською людиною»: «це глибокий людський тип, що не прийняв нової російської дійсності, але і не знизився до рівня старосвітського поміщика. В своїй душі, в самовдосконаленні, він шукав нового кращого світу» [9, 20].

З пориву створити свій власний новий світ із власних джерел і власних сил, говорить М.Шлемкевич, народилася шевченківська людина, гаслом якої

є: «Борітеся – поборете! Вона перейняла репрезентацію сучасного українства. Та людина відверталася від старосвітського поміщицтва, від отупіння в достатку, до того окуплюваному кріпацькою неволею братів; вона, та нова людина чекала апастолів правди й науки не для поринення в забуття, але для перетворення світу й життя на основі нового, праведного закону, вона відкидала радикально пристосування до чужої сили в Україні. Візія свого світу з вільним і справедливим укладом – опановує цю людину» [9, 21 – 22].

Культуротворення української інтелігенції, провідної верстви спільноти, за М.Шлемкевичем, полягає у тому, щоб утвердити українське вільне суспільство своєю власною державою.

ВИСНОВКИ

● Поняття суб’єкта культури є ключовим в культурології, з ним пов’язана проблема типології культури: культура масова, елітарна, національна, субкультура тощо.

● Інтелігенція як суб’єкт культури – це соціальна верства, представники якої професійно займаються розумовою (інтелектуальною) працею, забезпечують духовні потреби суспільства, створюють і розвивають науку, мистецтво, техніку тощо. Інтелігенція є творцем і споживачем елітарної культури, яка виступає як пошук і твердження особистісного начала. Вона складна, серйозна, вишукана, має новаторський характер. Її продукція розрахована на витончену й інтелектуальну еліту суспільства, спроможну зрозуміти й оцінити майстерність, віртуозність новаторського пошуку її творців.

● Соціоментальні характеристики української інтелігенції пов’язані з етнопсихічними складниками українського національного характеру. Структура української нації складна, сюди входять, за Г.Лозко, чотири соціоментальні типи: нордійський, понтійський, динарський, остійський і, за М.Шлемкевичем, три: тип гоголівської, сковородинської та шевченківської людини.

● Українська інтелігенція представлена змішаним нордійсько-понтійським типом, має такі соціоментальні характеристики: тип аристократа, полководця, творча непересічна натура, митець, революціонер, романтик-ідеаліст.

● Українська інтелігенція як суб’єкт культури виконує функції збереження старих здобутків культури і творення нових. У діалектичній єдності це визначає зміст основної функції української інтелігенції – культуротворення.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бичко А., Бичко І.. Феномен української інтелігенції. Спроба екзистенціального дослідження. – Дрогобич: Б.В., 1997. – 115 с.

2. Гамаль Л. Націотворча функція мови та літератури: Навчально-методичний посібник / Л. Гамаль. – Дрогобич: Редакційно-видавничий відділ, 2008.– 44 с.

3. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К.: Т-во «Знання» України, 1991. – 240 с.

4. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. – К.: Основи, 1993. – 126 с.

5. Культурология. Краткий тематический словарь. – Ростов н/Д: «Феникс», 2001. – 192 с.

6. Лозко Г. Етнологія України. Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект / Г. Лозко. – К.: «АртЕк», 2001. – 304 с.

7. Лозко Г. Соціопсихічні складники українського характеру // Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім.. В.М.Корецького; Редкол.: Ю.Римаренко (відп. ред.) та ін.. – К.: Довіра:Генеза, 1996. – 942 с. – С. 138 – 139

8. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. – К.: Обереги, 1992. – 80 с.

9. Шлемкевич М. Загублена українська людина. – К.: МП «Фенікс», 1992. – 168 с.

10. Електронний ресурс: <a href=http://cyclop.com.ua/>ІНТЕЛІГЕНЦІЯ</a>