11. Ренесансна естетика: нові підходи до розуміння прекрасного.

Відродження відновило самоцінність живої, чуттєвої людини. Воно не обмежилось античними уявленнями про красу як симетрію і домірність, доцільність і гармонію. В ренесансній естетиці краса визначалась передусім як гармонія матерії і духа, тіла і душі, людини і навколишнього світу. Л.Б. Альберті, один з провідних художників і теоретиків мистецтва епохи Відродження, так визначав красу у своєму трактаті «Про архітектуру»: «Краса є строга гармонія всіх частин, об'єднаних тим, чому вони належать, – така, що ні додати, ні відняти, ні змінити нічого не можна, аби не зробити гірше. Велика це і божественна річ, здійснення якої вимагає всіх сил мистецтва і обдарованості, рідко коли навіть самій природі дано витворити щось цілком довершене й у всіх відношеннях досконале... Зі сказаного, я гадаю, зрозуміло, що краса, як щось властиве і природжене тілу, розлита по всьому тілу тією мірою, якою воно прекрасне».

Проте мистецтво доби Відродження, звернене до духовного світу людини, здійснивши синтез ідей гуманізму із стихійно-матеріалістичною теорією краси, не могло обмежитись розумінням краси як об'єктивних властивостей та якостей предмета. Адже краса людини залежить не тільки від зовнішньої досконалості її тіла, а й значною мірою від внутрішнього поруху душі, що має вияв у гармонії манери, руху, виразності тощо. Естетика Ренесансу вводить нову характеристику краси – грацію, що не зводиться ні до яких кількісних визначень. Грація означала суб'єктивну неповторну красу, тобто таку гармонію, яка проявляється не в статичному співвідношенні частин об'єкта, а в його динаміці, виразності, русі, розвиткові.

Така зміна змісту категорії прекрасне свідчить про загальне зростання естетичної свідомості передусім завдяки розвиткові мистецтва, що робить предметом дослідження дедалі складніші об'єкти дійсності, в тому числі людину як особливу соціальну істоту з її внутрішнім духовним багатством, моральними якостями, з усім тим, що виділяє її із тваринного світу.

12. Співвідношення понять прекрасне та корисне.

Прекрасне — центральна категорія естетики, в якій знаходять оцінку явища дійсності, твори мистецтва, які дають людині відчуття насолоди, втілюють у предметно-чуттєвій формі свободу і повноту творчих і пізнавальних сил і здатностей людини в усіх областях суспільного життя: трудовій, соціально-політичній, духовній та ін. Це найвища естетична цінність, яка збігається з уявленнями людини про досконалість або про те, що вдосконалює життя. Прекрасне — основна позитивна форма естетичного освоєння дійсності. В ній знаходить своє безпосереднє відображення естетичний ідеал. Найбільш близькі за значенням поняття: гармонійне, досконале, краса, гарне, вродливе, яскраве.

В естетиці існує декілька моделей розуміння прекрасного:

1. Прекрасне розуміють як втілення Бога (абсолютної ідеї) у конкретних речах чи явищах.

2. Прекрасне не є чимось об'єктивним. Джерелом та витоком прекрасного є сама людина, її свідомість.

3. Прекрасне — це природний прояв об'єктивних якостей явищ дійсності, найбільш близький до їх природних особливостей.

4. Прекрасне — це співвідношення об'єктивних особливостей життя з людиною як мірою краси.

Особливості прекрасного:

має об'єктивну основу, що відбилась у так званих законах краси: законах гармонії, симетрії, міри;

має конкретно-історичний характер;

уявлення про прекрасне залежить від конкретних соціальних умов життя особистості, тобто від її способу життя;

ідеал прекрасного визначається також особливостями національної культури;

суб'єктивне розуміння прекрасного зумовлене рівнем індивідуальної, особистісної культури, особливостями естетичного смаку.

Взаємозвязок між корисним та прекрасним відкривається в естетиці як кіечний результат дотримання категорії прекрасного.