аМІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКЕДЕМІЯ КЕРІВНИХ КАДРІВ КУЛЬТУРИ ТА МИСТЕЦТВА

ІНСТИТУТ ДИЗАЙНА ТА ЛАНДШАФТНОГО МИСТУЦТВА

Кафедра ландшафтного мистецтва

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

З дисципліни: «Проектування»

На тему: «Благоустрій садиби»

Виконала:

студентка групи ДЛ-20

Городянко Д.

Перевірили:

Кравченко Л.І.

Кабалюк М.М.

Київ 2012рік

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКЕДЕМІЯ КЕРІВНИХ КАДРІВ КУЛЬТУРИ ТА МИСТЕЦТВА

ІНСТИТУТ ДИЗАЙНА ТА ЛАНДШАФТНОГО МИСТУЦТВА

Кафедра ландшафтного мистецтва

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

З дисципліни: «Проектування»

На тему: «Благоустрій садиби»

Виконала:

студентка групи ДЛ-20

Городянко Д.

Перевірили:

Кравченко Л.І.

Кабалюк М.М.

Київ 2012рік

Зміст

Вступ

Розділ 1 Аналіз прототипів,аналогів за різними джерелами інформації

Розділ 2 Характеристика об’кту проектування

2.1 Опис ділянки

2.2. Характеристика будинку

Розділ 3 Дизайн інтер’єрів будинку

Розділ 4 Ландшафтна організація території

4.1. Генеральний план

4.2. Дендроплан

Висновок

Список літератури

Вступ

Приватна садиба-це територія,яка має певні межі,і на якій розміщено комплекс будівель(житлові,господарчі будинки),сад,город,водойма. Ця територія належить певній родині,певній людині. Займаючись благоустроєм такої територій,головне:треба створити затишок,піднесений настрій,адже дім-це місце,де родина може усамітнитись та відпочити від суспільної метушні,від буденного робочого життя.

Створення дизайн-проекту починають із виконання проектної пропозиції. Успішне її виконання — це запорука вдалого майбутнього проекту, створення якісної продукції, що буде мати попит і з часом буде реалізованою в серійне виробництво.

Роботу над дизайн-проектом потрібно починати з ознайомлення із завданням та збору інформації про об’єкт технологічної діяльності, який потрібно розробити. На даному етапі потрібно зібрати та проаналізувати всю інформацію, яка відноситься до даного типу об’єкта проектування.

Робота починається з вивчення теми та основного художньо-конструкторського завдання. Завдання художника-конструктора полягає в тому, щоб за мінімально відведений термін зібрати максимальну кількість інформації про об’єкт проектування — основні характеристики, загальний вигляд та форми конструкції найкращих зразків виробів аналогічного типу об’єкта проектування. Джерелом інформації можуть бути публікації у вітчизняних та закордонних виданнях, каталоги промислових фірм та відомих виставок, зразки асортименту різноманітних фірм, інформація з Інтернету тощо. Уся зібрана про об’єкт технологічної діяльності інформація систематизується.

Перш ніж почати проектування,треба скласти програму проектуваня- зафіксувати на папері побажання замовника та здійснити аналіз території, зібрати усі необхідні дані.

На ділянці повинен бути вдало розташований будинок;господарчі будівлі,де зручно зберігати знаряддя праці,будинок для охоронця з якого,в свою чергу,видно територію будинка,місце для собак,які охороняючи,не псували б газон та рослини на місцевості;город,де можна вирощувати свіжі овочі,щоб підтримувати організм вітамінами;сад ,в даному випадку,він «розкиданий» по території ,сад-це теж запорука здоров’я,тим паче,в сім’ї двоє дітлахів,які потребують вітамінів для здорового росту. На території є бесідка-барбекю,для відпочинку родини,для сімейних «посіделок»,басейн для відпочинку та оздоровлення,а також є декоративна водойма та рокарій- сад каменів. Поєднання різного мощення,газону,рослин,дерев повинно бути розумним та естетичним. Весь цей комплекс-це єдине живе тіло,яке росте,цвіте,відцвітає і дарує господарю море позитивни емоцій.

Розділ 1

Аналіз прототипів,аналогів за різними джерелами інформації

 

С адиба - це комплекс житлових і господарських будівель разом з двором, городом і садом, які становлять індивідуальне господарство селянина. Всі будівлі взаємозв'язані. В одних і тих же приміщеннях люди жили й працювали. В хаті не тільки спали і їли, але й тримали іноді молодняк худоби, пряли, виконували інші роботи. Водночас селяни спали влітку не тільки в хаті, але й у коморі, сінях, стодолі. Від характеру заняття мешканців залежали форми та розміри двору, кількість господарських будівель. У часи середньовіччя садиба-дворище була підпорядкована потребі великої родини. Це були багатобудинкові двори, у яких будівлі не були загороджені і розташовувались безсистемно на ділянці землі, якою користувались спільно всі господарі, що входили до патроніму. Залишки подібного господарства оглядав автор цих рядків на початку 1970-х років у Сколівському районі на Львівщині. З розпадом великої родини на окремі, садиба стала одноосібним господарством. Нагадаємо, що на вигляд садиби, її планування впливали характер заняття власників, традиції, ступінь економічного розвитку, природні умови, орієнтація за сторонами світу. На Бойківщині головним заняттям населення було землеробство. Сприяли цьому відносно спокійніші форми рельєфу, пологіші, ніж в інших частинах Карпат, схили. Про це давнє заняття населення свідчать велика розораність схилів, деградованість ґрунтів, наявність солом'яного даху в традиційних будівлях, окремого великого приміщення для обмолоту зернових - боїща, і, врешті, скупченість поселень у долинах, що давала йому змогу зберігати більше земель для полів. Про землеробський характер заняття бойків свідчить давній звичай класти хліб у фундамент при закладанні підвалин, що нібито має забезпечити добробут у майбутньому. Розміщуючи будівлі в садибі, селянин завжди намагався віднайти і використати найцінніше з навколишнього середовища. Орієнтація головного фасаду на південь є головною вимогою при забудові сіл Бойківщини. Тому в одному і тому ж селі нерідко з одного боку вулиці всі хати стоять вікнами у двір, а з другого -навпаки, вікнами до вулиці, аби тільки довгий фасад будинку виходив на південь. В с. Верхньому Висоцькому Турківського району Львівської області в одній із частин села вулиця проходить із заходу на схід. В цьому місці в групі садиб житлові будинки звернені головними фасадами до дороги, на південь, і господарські будівлі розміщуються за ними (з боку поля). На протилежному березі річки житлові будинки стоять бічною стіною до річки. Умови індивідуального господарства вимагали найзручнішого, простого сполучення житла з господарськими будівлями. Колись це мало важливе значення: господар мусів перед своїми вікнами мати стайню, щоб зберегти худобу від злодія. Але тоді він міг під обійстя відвести більше грунту. Отже, хату ставив далеко від стайні або збоку від неї, не дбаючи про відведення гноївки, що нерідко погіршувало санітарно-гігієнічні та побутові умови. Вулиця з оберненими в її бік тильними частинами господарських будівель мала доволі непривабливий вигляд. При перпендикулярному розташуванні житлового будинку відносно вулиці господарські будівлі розміщувались проти довгої стіни будинку. І характерно, що стайні стоять на ділянках, які нахилені до хати. Між стайнею і хатою дуже часто трапляються ділянки орної землі. Місцеві жителі вважають, що ці клаптики землі угноюються якоюсь мірою від стайні. Садиби селян залежно від ширини наділу найчастіше набирали форми видовженого прямокутника. При цьому, треба зазначити, що на Бойківщині земельні наділи розташовувались перпендикулярно до шляхів сполучень, при яких були садиби, або по обидва боки від них. Останнє іноді було наслідком пізнішого прокладання вулиці через наділи. Садиби змінювались зі зміною виробничих відносин залежно від суспільного укладу. Після розпаду великих земельних володінь, парцеляцій, утворювались дрібніші садиби з чіткою специфікою господарства. Після Першої світової війни зруйновані поселення відбудовували по-новому, з урахуванням усього корисного, що залишилось від старої забудови і вимог часу (архітектори зі Львова пропонували проекти житлових будинків і розробляли плани дворів залежно від величини земельних наділів, які широко пропагувались, роз'яснювались у різних тогочасних товариствах). За розташуванням житлових і господарських будівель на Бойківщині розрізняють два основні типи селянських садиб. Як зазначає сучасний український етнограф Ю. Гошко, ця межа проходить по лінії дороги Самбір-Турка. На правому боці переважають однорядні, а по лівому боці - двори з вільною забудовою. При цьому необхідно пригадати, що в деяких селах існували змішані типи. Ще М. Зубрицький, І. Франко описували існування типу садиби, який сьогодні зберігається в Турківському і Старо-самбірському районах Львівської області. Це так звані "довгі хати", де під одним дахом розміщені всі будівлі. Наприкінці XIX ст. в с. Мшанці серед 182 садиб - 143 були такого типу. Ці будинки стояли головним фасадом на південь. Від заходу (в селах говорять "з гори") - комора, хижа, сіни, боїще, стайня. Від сходу сонця такий порядок: сіни, хижа, комора, боїще, стайня. "Довга хата" має три варіанти, де визначальними є форма і розташування боїща. У першому боїще не виступає за суміжні стіни інших приміщень і має один вхід- широкі ворота. У другому - боїще виступає до переду і має, окрім широких громіздких воріт, Ще двоє бічних дверей. Особливістю цієї будівлі є те, що вона складається з двох будівель: зрубу стайні та зрубу хати, з'єднаних стіною половника, воротами, дахом. Часто у цьому варіанті споруду оточує половник також з бічних фасадів. У третьому варіанті функції сіней та боїща об'єднані. Будівля при цьому має своє архітектурне рішення: сіни значно більші, ніж звичайно і мають два входи (широкі ворота для завезення збіжжя і вмонтовані в них двері для повсякденного користування). Змінювалась садиба через низку соціальних причин. Спочатку площа (поля, на яких будували будинки) була певної ширини. Два брати поділились господарством і молодший будувався, а з часом давня ділянка ділилась на дві, а відтак одну половину знов ділили навпіл. При четвертому поділі не було вже багато площі, через що будували будинок бічною стіною до півдня і в тій стіні вирізали вікна. Наліво від згаданої дороги, що з'єднує Самбір і Турку (у Сколівському і Турківському районах), переважають багато-будинкові садиби. Серед них поширеними були садиби з паралельним розташуванням будинків, перпендикулярним до вулиці. Це невипадково, бо при цьому до мінімуму зменшувалась ширина присадибної ділянки (наділи були смугами 20-30 м) і був зручний зв'язок з вулицею та господарським двором. Таке розташування було можливе при широких річкових долинах, наприклад в господарстві С. Щура з с. Либохора Турківського району, яке відтворене у Львівському музеї народної архітектури та побуту. І, врешті, ще один тип садиби трапляється на Бойківщині. Це садиба з відокремленими будинками, що не стоять щільно один біля одного. У заможних селян всі будівлі створювали чотирикутник, формуючи посередині вільне подвір'я, а у бідніших - будівлі формували тільки дві-три сторони чотирикутника. Житловий будинок при цьому розташовувався по-різному: хата при дорозі; паралельно до вулиці; в глибині садиби, але паралельно до дороги; причілком до вулиці, а господарські будинки перпендикулярно і паралельно до дороги. Перший варіант розташування є одним з найбільш поширених. Хати в глибині садиби ставились в довжину. На початку XX ст., після Першої світової війни, культурно-освітні установи проводили певну роботу з впорядкування сіл. Відтоді вже дуже рідко трапляється стайня, яка б виходила тильною стороною до вулиці. Скоріше будували її перпендикулярно до хати, як це спостерігаємо в с. Орявчик Сколівського району. На Бойківщині чимало садиб, у яких хати стоять причілками до вулиці, а стайні та інші господарські будинки - перпендикулярно та паралельно до неї. У деяких селах, особливо на схилах гір, можна побачити садиби, забудови яких розміщені без певного порядку. їх зводили там, де зручніше було господарити, незалежно від вулиці. Прикладом такої садиби може бути ґаздівство С. Зубика з с. Козева Сколівського району. Тут хата і зблоковані стайня-стодола розміщені паралельно, але так, щоб остання споруда виглядала з глибини двору. Від неї попід причілковою стіною проходила худоба до вулиці. На Закарпатській Бойківщині наприкінці XIX - на початку XX ст. були найбільш поширені селянські двори з вільним розміщенням в них непоєднаних між собою (або частково поєднаних) будівель. При такій системі забудови житлові споруди ставили фасадом до дороги, стайню - причілковою стіною вздовж двору. При вузьких садибних ділянках хату та господарські будівлі зводили причілковою стіною до дороги. У північній частині Великоберезнянського району побутували однорядні двори (довгі хати), в яких усі будівлі були зблоковані в одну споруду. У бойківській садибі на Закарпатті, крім Великоберезнянського району, було небагато господарських споруд, які здебільшого будували щільно одна біля одної. Основною господарською будівлею була стайня, зблокована з боїщем. Біля неї часто ставили окремо кучу для свиней. Заможні селяни будували і шопи-колешні для возів, сільськогосподарського інвентаря, облаштовували ями (рупи) для картоплі, копали криниці. У Міжгірському і Воловецькому районах стайні зводились з добротного матеріалу, найчастіше з кругляків (рідше брусів) смереки. Покривали їх соломою. Дахи, як правило, робили високі, що було необхідно в умовах великих опадів. У Пилипці, що на Міжгірщині, дахи іноді в три-чотири рази перевищували видиму частину зрубу. Збережені до сьогодні стайні у згаданому Пилипці, а також у Синевирі, Синевирській Поляні можна віднести до класичних зразків народної архітектури. Крім того, вони придатні й зручні для користування. Стайні найчастіше складаються з власне стайні і боїща, які розміщуються по довжині будівлі. У давніших з них вздовж тильної стіни ще добудовували половники для зберігання полови. Ворота боїща були здебільшого у довшій стіні будівлі, а в стайні - в причілковій, що забезпечувало чистоту подвір'я. Наявністю двох дверей (до боїща і на вулицю) стайні Закарпатської Бойківщини відрізняються від аналогічних будівель, що побутували на галицькій Бойківщині, де були тільки одні двері - у довшій фасадній стіні. На обійстях (садибах) садили дерева, які рідше зустрічались у лісі, а людям потрібні були у господарстві. Біля кожної садиби росло по 2-3 ясені, які використовувались як матеріал для виготовлення возів. Садили берези, але дуже мало, бо їх було достатньо в лісі. З березового стовбура виготовляли сани і отримували сік. Росли і липи, з яких виготовляли бочки, хатній посуд, збирали цвіт. Садів майже не було. Сливи росли у горах лише на закарпатській стороні. Росло чимало диких груш і яблунь; плоди їх згодовували свиням, а також використовували для сушіння. У с. Кіндратові, як зазначає М. Зубрицький, майже в кожного ґазди біля хати був сад, в якому здебільшого росли дички, але були й щепи яблуньок, груш, слив, а також порічки. Сади завжди обгороджувались. Кущів при садибах не садили, бо взимку їх завжди обгризали зайці. Завжди біля хати росли м'ята, любисток. Особливе місце відводилося барвінку, без якого не відбувалося жодне весілля. На городі садили капусту, біб, цибулю, огірки, буряки. Після Першої світової війни з'явилась квасоля. Сіяли також льон, а на Закарпатті - коноплі. Архітектурний ансамбль давньої садиби зумовлювався завжди взаємозв'язком житлових і господарських будівель, розташуванням хати відносно вулиці, формами дахів, огорожею та іншими компонентами. Стайні на Бойківщині, крім свого окремого розташування, будували досить часто під одним дахом з боїщем (стодолою), деколи при хаті, або з боку сіней. Комори конструктивно входили до хати чи були окремими спорудами, які ставили недалеко від житла, часто над пивницею (льохом). Боїща розміщували трохи далі від житла. Усі будівлі в садибі обносили огорожею, яка природно вписувалась у місцевість. Про огорожі, їх типи збереглося багато документальних матеріалів, особливо про ті, що загороджували садиби багатших селян. Ю. Гошко в книзі "Населення Українських Карпат ХУ-ХУПІ ст." знаходить архівні матеріали про огорожі війтів. Фільварок війта с. Бистрого обгороджений лупаним деревом, частково плотом з хмизом. Садиба війта с. Смерічки кругом огороджена парканом. Деякі війтівства були загороджені навіть частоколом - одним з найдавніших видів огорожі. Огорожа війта с. Розлуча складалась з подвійної брами, зробленої з трьох стовпів, ворота були виготовлені з ялинових дощок. Від воріт йшли смерекові кілки, вбиті один біля одного. Садиба князя (війта) Яворського була обнесена парканом, а з тильного боку - стіною з каменю. М. Зубрицький зазначає, що в с. Мшанець усі садиби були загороджені, а на дорозі, що вела з села ставили "громадські ворота", щоб худоба не могла вибігти в поле і наробити шкоди. У XIX ст. на Бойківщині садиби, будівлі, подвір'я загороджували найчастіше жердинами, прикріпленими до стовпів дерев'яними цвяхами, укладаючи їх серед двох стовпів і перев'язуючи лозою. В с. Либохорі Турківського району збереглася загорожа з ліщинових палиць, вплетених між жердинами, подібна до частоколу на східній Україні. В. Кобільник описує різні види огорож, перелазів і хвірток в с. Жукотині, подає їх малюнки. Перелази робили з дощок або кругляків. Коло перелазів вмощували великі камені або зрізані стовбури дерев, щоб їх можна було легко переступати. Хвіртки укріплювали на "вужівках". У с. Мшанець Старосамбірського району городили "тиняками" - дощечками до 5 см шириною і 1,6 м довжиною. їх дерли із смерекового дерева. Тиняками переплітали три лати, закріплені між стовпами. У закарпатській частині Бойківщини (Воловецькому, Міжгірському районах) збереглися садиби-двори без огорож. Територія двору визначається площею на схилі гори або біля потічка, чи біля дороги, на якій розміщені житло і господарські будівлі. Планування садиби зумовлене виробничою діяльністю селянина та його побутом. Ось чому на Бойківщині дуже часто житло губилось серед господарських будівель і про нього менше дбали. Так у загальних рисах можна змалювати традиційну бойківську садибу.

Роботу над дизайн-проектом потрібно починати з ознайомлення із завданням та збору інформації про об’єкт технологічної діяльності, який потрібно розробити. На даному етапі потрібно зібрати та проаналізувати всю інформацію, яка відноситься до даного типу об’єкта проектування.

Паркан та огородження на садибі

Паркан - одна з найважливіших складових будівництва в самому його зародку, так як ви загородили від сторонніх територію сімейного вогнища. Наскільки надійною буде ця фортеця, залежить від якості встановлюваного паркану. Цегла, бетон, метал складають основні матеріали для будівництва паркану. Крім того паркани можуть бути кам'яними, дерев'яними, з профнастилу та інших матеріалів, вибір між якими правильно робити на основі вимог, що пред'являються до властивостей майбутнього паркану. Кам'яні огорожі зводяться на попередньо залитому фундаменті. Будуються кам'яні огорожі з буту, цегли, натурального каменю, пісковика і цегляних блоків. Для такого паркану слід точно прорахувати пропорцію бетону у фундамент, так як матеріал досить важкий і фундамент понесе значні навантаження. Такий вид забору служить десятиліття. Щоб побудувати паркан з каменю, вам буде потрібно витратити певну суму грошей, так як сама робота вимагає ретельного уваги кваліфікованих майстрів і витрат на матеріали. Бутовий камінь для забору треба вибирати дрібний, приблизно однаковою калібрування - так як це додасть забору естетичний вигляд дорогого вироби. Крім того, сортований камінь приблизно однакового розміру зручніше укладати, а при необхідності йому легше підібрати заміну. Сам камінь повинен укладатися один в один, при цьому майстер повинен звертати особливу увагу на щілини, що б вони мали мінімум просвіту. Шви між камінням затирають спеціальними сумішами або звичайним розчином, після чого видаляють надлишки маси жорсткої пензлем, змоченою у воді. Якщо потрібна більш бюджетний варіант, можливо викласти паркан з б / у цегли, після чого облицювати його декоративним каменем. Для цього необхідний декоративний піщаник, спеціальний клей для його приклеювання, цеглу та цемент. На фундамент робиться кладка з цегли до висоти майбутнього паркану, потім поверхню штукатуриться. Після цього на оштукатурений шар сідає на клей декоративна плитка. Для краси декоративний камінь можна розкрити відтіночним лаком. Під таким покриттям камінь дуже ефектно виглядає, проте потрібно дочекатися повного висихання грунтовки під лак, інакше можуть проявитися білі патьоки. Якщо витримати всі норми і технології, такий забір служить довго і не вимагає в процесі експлуатації реконструкцій. Огорожа з профнастилу хороший тим, що він дуже швидко монтується. Запустивши оливницю відстань між стовпами (як стовпів можна використовувати трубу Ф50), отвори зашиваються профнастилом, він добре протистоїть корозії (не іржавіє), навіть у вологому кліматі. Але така огорожа має істотний недолік - тонкі листи заліза дуже податливі механічних впливів, тому легко гнуться, в результаті чого з'являються вм'ятини. Огорожа з дерева теж монтується дуже швидко. Для такого паркану вкопуються стовпчики, на які потім кріпляться секції, набрані з дерева. Перевага в тому, що такий паркан виглядає природно, його можна виготовити будь-якої форми. Однак, недолік такого паркану тому, що він піддається несприятливим погодним умовам, впливу комах і гризунів, і може прогнивати. Огорожа з металу - надійний і вистоїть за будь-яких умовах експлуатації. Облагородити такий паркан можна, висадивши вздовж нього і звісивши дикорослі рослини, завдяки чому вийде естетичний живий паркан. Закопавши стовпчики на відстані не більше двох метрів, між ними встановлюються готові металеві секції. Поряд з парканом висаджуються багаторічні в'юнкі рослини.

Меблі для саду

Н айбільш престижною й дорогою традиційно вважаються англійські, німецькі, французькі і фінські садові меблі. Втім, через високі ціни попит на них й обсяг продажів відносно невеликий. Стійким попитом користуються недорогі вітчизняні, білоруські, узбецькі й польські садові меблі. Найчастіше це традиційні моделі: столи, стільці, розкладачки, дивани-качалки. На жаль, ця група виробників не завжди відрізняється стабільним рівнем якості й різноманітним асортиментом продукції. Італійські садові меблі користуються заслуженим попитом: у них вдало сполучаються цікавий дизайн, міцність, довговічність і прийнятна ціна.

Які вимоги пред'являють покупці? По-перше, чисто естетичні, але, як це не дивно, краса - справа моди. По-друге, особливе значення має вага: саме це визначає,  чи зможемо ми заносити меблі в будинок або поставимо їх в саду раз і назавжди. І, нарешті, садові меблі повинні бути витривалими, не боятися змін клімату. Варіантів на ринку безліч, але інтересом користуються меблі пластикові і плетені, тому їм ми приділимо більше уваги.

Пластик

П опулярність пластмасових меблів легко пояснити: вони недорогі й практичні. Крім того, пластмасові садові меблі легкі, міцні і не бояться дощу. Технологія їх виготовлення (лиття під тиском, застосування штампованих елементів) дозволила вдало замінити традиційні дерев'яні стільці на витончені комфортні крісла.

Постійним попитом користуються обідні й десертні столи, стільці. Бестселером минулого сезону були 3- місцеві пластмасові ослони. В останні два- три роки здобувають популярність пластмасові розкладні шезлонги, що трансформуються в лежанки. На них дуже зручно загоряти - лежачи або напівлежачи. Ціна різна й залежить від комфортабельності, наявності коліщат для легкого пересування і, звичайно ж, від популярності на російському ринку фірми-виготовника.

Але в пластику є й недоліки. Наприклад, вицвітання й деструкція (розкладання) при прямому сонячному освітленні. Це зауваження справедливе для дешевих сортів пластику, але деякі дорогі сорти пластмаси стійки до ультрафіолетового випромінювання й не вигорають. Крім того, пластик - тендітний матеріал.

Плетені меблі

В они відрізняються легкістю, надзвичайною витонченістю, ажурністю і, що найбільш важливо, натуральністю: у Росії плетені меблі завжди асоціювалися з теплом і затишком заміського будинку. Сьогодні можна зустріти велику кількість найрізноманітніших  моделей плетених меблів, що поєднують у собі стародавню самобутність і сучасний дизайн.

Вітчизняні плетені меблі виготовляються, як правило, з вербової лози різної товщини і являють собою досить складні вироби в конструкторському відношенні. Вироби з лози можна умовно розділити на кілька типів. Перший, найпростіший  у виготовленні, складається з каркаса, обплетеного необкорованим тонким вербовим прутом (у діаметрі не перевищуючого 0,5 см), з якого звичайно плетуть кошики, - це найдешевший  варіант плетених меблів, але звичайно самий непривабливий в естетичному відношенні й дуже недовговічний. У більшості випадків такі меблі без ремонту можуть прослужити лише один сезон. Більш кращий варіант, коли каркас обплітають обкорованим і більше товстим прутом - при невеликому підвищенні ціни ви одержуєте більше довговічний виріб. До того ж такі моделі звичайно більше привабливі на вигляд (на жаль, бувають і виключення). І, нарешті, найбільш близький до традиційної російської школи варіант - каркас із товстого прута ( 2-4 см у діаметрі), з ажурними конструкціями з більше тонкого прута ( 1-2 см), а плетиво з тонкого прута використовується лише як декоративний елемент там, де навантаження на нього найменші. Природно, прут повинен бути обкорованим. Серед цих виробів зустрічаються й ті що мають більшу художню цінність. Важливо, щоб прут був покритий лаком (звичайно використовують меблевий лак), тому що прут при цьому менше забруднюється й здобуває водовідштовхувальні властивості (це продовжує термін служби виробу в кілька разів). Покриті лаком вироби легко миються, мають більше привабливий вигляд. Купуючи меблі, не заважить запитати у виробника,  чи проварювалася лоза: проварена за спеціальною технологією лоза згинається без зламів, після сушіння не втрачає еластичність, до того ж при варінні в лозі гинуть спори грибів, які й приводять до гниття дерева. При повнім дотриманні технології заготівлі й готування лози (включаючи покриття лаком після виготовлення виробу), при правильному використанні плетені меблі можуть послужити 20- 30 і більше років.