7. Колектив як фактор розвитку особистості. Структура і динаміка розвитку. Учнівського колективу. Теорія колективу а. Макаренка.

Колектив – це соціально значима група людей, які об'єднані спільною метою, узгоджено діють у напрямку досягнення мети і мають органи самоврядування.

Колектив має виконувати певні функції:1. організаторська (об'єднання членів колективу з метою викон. певних завдань), 2. виховна(ств. оптимальних умов для розумового, морального, фізичного, трудового й естетичного вих-ня, соціального й психічного розвитку), 3. стимулююча (сприяє формуванню морально-ціннісних стимулів діяльності особистості у всіх сферах).

Фактори формув. колективу: єдність і послідовність дій; знання педагогом теорії і практики формув. колективу; присутність перспективних ліній; робота з активом; орг.-ція спільної діяльності; традиції; стиль і тон. Хар-ні ознаки стилю дитячого колективу: мажор, почуття власної гідності, єдність колективу, почуття захищеності, активність, здатність уникати негат.дій. Макаренко розробив цілісну систему формування особистості в колективі. Вплив колективу на особ.він розглядав у трьох аспектах: соціальному, педагогічному і методичному. Безпосередній досвід роботи з вихованцями колонії закріпив його думки про те, що виховання успішне лише тоді, коли воно здійснюється як цілісний процес формування особистості. Пед. принципи, покладені в основу орг.-ції дитячого колективу: перспективних ліній, паралельної дії, відносин відповідальної залежності та ін., - забезпечували чітку систему обов’язків і прав, що визначали соц.позицію кожного члена колективу.

8. НАРОДНА ПЕДАГОГІКА ЯК ПЕРЕДУМОВА СТАНОВЛЕННЯ ПРОФЕСІЙНОГО ПЕДАГОГІЧНОГО ЗНАННЯ (О. ДУХНОВИЧ, Т. ШЕВЧЕНКО, ЛЕСЯ УКРАЇНКА, В. СУХОМЛИНСЬКИЙ). ТРАДИЦІЇ ВИХОВАННЯ ТА НАВЧАННЯ ОСОБИСТОСТІ В УКР. НАР. ПЕДАГОГІЦІ.

Педагогіка в загальному розумінні слова – це наука про виховання, освіту й навчання молодого покоління. Народною наз. та педагогіка ,яку створив народ, це система емпіричних педагогічних знань, засобів, принципів та вмінь, вироблених і застосовуваних у навчанні та вихованні підростаючих поколінь. Вона передувала педагогічній науці й стала її основним першоджерелом.

Укр. нар. педагогіка своїм корінням сягає сивої давнини, життя і побуту, вдачі, звичаїв і віри укр. племен ще до заснування Київської держави. Вона постала і знайшла своє поетичне втілення в усній народній творчості – у прислів'ях та приказках, піснях, билинах, притчах. Продукування ідей, уявлень, свідомості від самого початку безпосередньо вплетене в трудову діяльність і духовні стосунки людей, у мову реального життя.

Змістом виховання і навчання був реальний процес повсякденного побутового і трудового життя людей, а основними засобами – спостереження, показ і багаторазові повторення різних дій. Досвідчені мисливці вчили дітей звіроловству, хлібороби прилучали до рільництва… Все це надавало вихованню загальнонародного характеру. З колиски прищеплювалася любов до пісні, усної поетичної творчості. Тут дитина пізнавала перші моральні норми: щирість, доброту, повагу до старших, любов до свого краю. З казок виступає мораль, погляди на добро і зло, правду й кривду, розкривають глибину почуттів народу, його розуміння сенсу життя.

Олександр Васильович Духнович джерелами і засобами морального удосконалення дітей вважав народні пісні, звичаї народу, гідні для наслідування приклади дорослих. Виховання передбачає засвоєння дітьми звичаїв свого народу шляхом вправ і наставляння. Першими наставниками і вихователями дітей є їх батьки. Духнович дбав про виховання дітей у дусі народності, ознакою народності вважав рідну мову, виступав за створення системи виховання відповідно до історичних і національних традицій народу.

Т. Г. Шевченко вважав, що рідна школа має задовольняти потреби свого народу і діяти на засадах народності. Народність поет розумів як засіб патріотичного виховання, досягається це шляхом вивчення історії своєї батьківщини.

Леся Українка розкривала численні соціально-педагогічні проблеми тогочасного суспільства і приділяла їм увагу. Вона розуміла важливість навчання дітей рідною мовою, адже національна мова сприяє повноцінному засвоєнню народом його живої історії, культури, формуванню самосвідомості

Василь Олександрович Сухомлинський дуже глибоко знав народну педагогіку. Вийшовши з глибин народу, він усвідомив можливості народної педагогічної мудрості в навчанні та виховання учнівства. У багатьох своїх творах педагог радив учителям, батькам брати в користування все цінне, створене народною педагогікою і створювати умови правильного виховання дітей., які століттями діяли в укр. родинах. В. О. Сухомлинський широко використовував казки, оповіді, прикази, прислів'я пісні, народні традиції і обряди у повсякденній вчительській роботі. Так, у праці «Серце віддаю дітям» він надає казці таку роль: «Діти розуміють ідею тоді, коли вона втілена у яскравих образах. Казка – благородне і нічим не замінне джерело виховання любові до Вітчизни. Патріотична ідея казки – в глибині її змісту…». народна педагогіка стала одним з найжиттєдайніших джерел його творчості. У передмові до п'ятитомного зібрання творів В. О. Сухомлинського справедливо зазначено: «Багатим джерелом творчості В. О. Сухомлинського була народна педагогічна мудрість, найкращі виховні традиції трудових мас... Прогресивна етнопедагогіка українського та інших народів безперестанно надихала думку й працю В. О. Сухомлинського, орієнтувала його на пропаганду ідей виховання в дітей і молоді безмежної любові до України, глибокої любові до матері, батька, рідних, поваги до старших, сердечної чуйності до трудової людини, дійової готовності подати їй допомогу в біді, пошани до праці, старанності в роботі, трудової майстерності й кмітливості, дбайливого ставлення до природи, її багатств, виявлення патріотичних почуттів у повсякденній діяльності й поведінці... У своїх творах, а також у практичній навчально-виховній роботі педагог часто використовував такі перлини творчості мас, як прислів'я, приказки, народні афоризми, етичні повчання, задачі на кмітливість, вдало, яскраво переказував створені трудовим народом казки, думи, притчі, легенди».