6.3. Філософія про сенс і мету життя людини.

Питання про те, для чого людина живе на Землі, цікавило багатьох мислителів на всім шляху розвитку філософії. У різні часи філософи відповідали на це питання по-різному.

З позицій релігійного світогляду життя людини продовжується в потойбічному світі, де з душею відбуваються надприродні трансформації. Праведні люди набувають нових можливостей через вільну творчість їхньої душі, не обтяженої тілом, і реалізують себе як блаженні жителі «Царства Божого».

З атеїстичної точки зору Бога не існує, тому життя може виглядати як таке, що не має сенсу, як абсурдне за своїм змістом. Але відмовитися від питання про сенс життя не може навіть і атеїстична філософія. Бо людина, що втратила сенс свого життя стає нежиттєздатною.

У загальному плані можна сказати, що сенс життя полягає в розвитку людини як самоцілі і вищої цінності.

Оскільки людина по своїй суті істота суспільна, тому сенс її життя може бути знайдений тільки на шляху з'єднання інтересів і цілей суспільства й особистості.

Сенс життя – це екзистенціальний вибір кожної окремої особистості. Це самостійно усвідомлене обрання тих цінностей і ідеалів, які орієнтують людину на те, щоб бути і служити їм. Іншими словами сенс життя людини – у максимальній самореалізації особистості, у задоволенні духовної потреби людини творити, віддавати, ділитися з іншими, жертвувати заради інших.

Тема 7. Філософське розуміння свідомості та пізнання.

7.1. Свідомість, її структура та проблема виникнення.

Свідомість – це складний, багатогранний феномен, що може бути розглянутий у багатьох різних аспектах. Тому не дивно, що свідомість вивчається різними науками.

Свідомість є ознакою високо розвинутої форми буття, що пов’язана з розумною поведінкою живих істот і може виникнути у певних природних і соціальних умовах, про дійсну реалізацію яких ми знаємо лише виходячи з факту людського буття.

З філософської точки зору, під свідомістю розуміють властивість людського мозку цілеспрямовано, узагальнено й вибірково відбивати об'єктивну реальність у чуттєвих або логічних образах.

Свідомість являє собою цілісну систему, що складається з різних елементів, які перебувають між собою в закономірних відносинах. У першому наближенні в структурі свідомості можна виділити чотири основні складові:

- сфера відчуттів, сприйняттів, уявлень і сформованих на їхній основі знань (За допомогою цієї сфери людина одержує первинні знання про світ і про саму себе);

- сфера логіко-понятійних здатностей і одержаних на їхній основі знань (Ця сфера свідомості дає можливість людині вийти за межі безпосереднього чуттєво-даного, досягти сутнісного розуміння об'єктів і закономірностей навколишнього світу);

- сфера емоцій (Ця сфера свідомості не зв'язана безпосереднім образом із зовнішнім світом. Це є сфера особистісних переживань, спогадів, передчуттів і т. п.);

- сфера ідеалів і вищих цінностей. (Ця сфера свідомості містить у собі вищі мотиви діяльності, духовні ідеали й здатності по їхньому формуванню).

У розвитку свідомості вирішальну роль відіграє самосвідомість – пізнання й оцінка людиною самої себе. Самосвідомість ширше за поняття самопізнання, бо крім пізнання людиною самої себе, воно також охоплює й емоційне, ціннісне відношення особистості до себе. Самосвідомість людини розвивалася під впливом життєвої потреби здійснювати самоконтроль і саморегулювання.

Самосвідомість пов'язана з феноменом рефлексії - міркуванням особистості про саму себе, коли вона вдивляється в глибини свого внутрішнього життя.

Найважливішою властивістю свідомості є її ідеальність – природа свідомості не матеріальна, а ідеальна (це не відміняє принципове питання про зв’язок свідомості з матерією мозку). Світ навкруги нас є системою матеріальною, соціоприродною, але образи цього світу, що їх віддзеркалює свідомість, є утвореннями ідеальними. Ідеальні образи – то є такі мисленні моделі об'єкту (системи), у яких більш-менш адекватно виражений його зміст і які, водночас, вільні від усіх його реальних соціоприродних властивостей.

До ідеального (сфери ідеальних утворень) можна віднести все те, чого немає в навколишньому світі, але що конструюється людиною у її суб’єктивній реальності: уявні або чуттєві моделі (образи) дійсності, моральні або правові норми, схеми ритуальних дій та етикету, правила повсякденному життя й т. п.

Виникнення свідомості є результатом еволюції природи та соціокультурного розвитку. З ускладненням форм життя на Землі природний добір виявляє і закріплює переваги тих істот, що мають розвинену нервову систему, великий за своїм об’ємом мозок. Подальші еволюційні процеси приводять до виникнення людиноподібних приматів, наділених елементарною свідомістю. Але становлення свідомості, якою ми її знаємо з нашого власного досвіду, було б не можливим, якщо до природних факторів еволюції не додалися б фактори соціальні, такі наприклад, як винахід знарядь праці, мови, матеріальної і духовної культури взагалі і т. д.

Найважливішою умовою виникнення й розвитку людської свідомості слід вважати спільну продуктивну діяльність людей, що опосередкована мовленням і виконується з використанням відповідних штучно створених знарядь.

Ця діяльність вимагає кооперації, спілкування й взаємодії людей одне з одним. Вона неможлива без наявності загальнозрозумілої мети, що так чи інакше усвідомлюється.