2.4.3. Загальна характеристика західноєвропейської схоластики.

Схоластика (від грецького слова „shole” – школа, вчена бесіда) релігійна філософія середньовічної Європи (11-14 ст.), розвивалася і викладалася при університетах.

Схоластика поставила перед собою завдання раціонального доказу буття Бога. Так, відомий в усьому католицькому світі богослов і філософ-схоласт Тома Аквінський вважав, що віра в Бога повинна спиратися на систему раціональних доказів. Наприклад таких:

- якщо існує рух, те повинен бути першодвигун, тобто Бог;

- якщо існують причини речей, повинна існувати першопричина, тобто Бог;

- з існування випадковостей випливає існування вищої необхідності – Бога;

- з наявності більш-меншої досконалості речей випливає наявність абсолютної досконалості – Бога;

- з наявності доцільності у світі випливає наявність істоти, що покладає ціль для всього сущого, тобто Бога.

Однією із центральних проблем середньовічної схоластики була проблема універсалій. То є проблема співвідношення одиничного й загального, окремих одиничних речей та їх узагальнених назв або загальних понять. Т. Аквінський, А.Кентерберійський та переважна більшість ін. схоластів були „реалістами” (у середньовічному розумінні цього слова), бо визнавали існування загальних понять-універсалій до одиничних речей.

Протилежну позицію займали так звані номіналісти, які вважали, що загальне існує лише після речей, у свідомості людини, а реально (у дійсності) існують тільки одиничні речі. Так англійський „опозиційний” схоласт і логік У. Оккам ( 1285-1349 рр.), який був номіналістом, стверджував, що спочатку Бог творить одиничні речі, а потім вже у його розумі виникає загальна уява про них. Звідси – рівний інтерес вченого до всіх одиничних подробиць, оскільки вони важливі для самого Бога.

Полеміка номіналізму й реалізму, що тривала кілька століть, мала значення не тільки для філософії, але й для науки: реалісти націлювали людський розум на пошук прихованих (абстрактних) сутностей, а номіналісти – на аналіз чуттєвих фактів. І те й інше є невід’ємні складові людського пізнання.

У середньовічній схоластиці була також ґрунтовно опрацьована проблема співвідношення віри і розуму. Віддаючи належне розумові, схоласти над усе ставили віру. Тома Аквінський висунув так званий „принцип гармонії розуму й віри”, що є дуже важливим для всієї католицької філософії. Він вважав, що розум здатний раціонально довести буття Бога й відхилити заперечення проти істин віри. Таким шляхом може бути досягнута гармонія між богослов’ям і філософією, між релігією і наукою.

Середньовічна філософія, якщо сказати про неї в цілому, є теоцентричною: усі основні поняття й форми мислення в Середні століття співвіднесені з Богом і визначаються через нього.

Тема 3. Філософія епохи Відродження та Нових часів.

3.1. Особливості філософії епохи Відродження.

Для епохи Відродження (14-16 ст. н. е.) характерним є величезний підйом у сфері мистецтва, літератури, науки, філософії. Ця епоха усвідомлює себе як відродження античної культури. При цьому вона є також і підсумком розвитку середньовічної культури.

Світогляд і світовідчування епохи Відродження життєстверджуючі. Зокрема прокидається інтерес до тіла, тілесних потреб і задоволень.

Усе більш самостійними стають політика, наука, мораль. Відбувається становлення природничих наук, пов'язане з іменами Коперніка, Кеплера, Галілея.

Характерною рисою духовного процесу Відродження є й переосмислення християнської традиції.

Епоха Відродження, продовжуючи середньовічну традицію, оновлює систему цінностей ідеалами античності, викликаючи нове світовідчування й нові духовно-творчі процеси.

Основними рисами філософії Відродження є антропоцентризм і гуманізм.

Антропоцентризм філософії Відродження проявляється у наступному:

- людина розглядається не просто як природна, тілесна істота. Людський індивідуум – творець самого себе.

- людський індивідуум як творець самого себе може урятуватися сам. Це означає, що відбувається ослаблення зв'язку людини з Богом, християнський мотив гріховності людини переосмислюється;

- митець, політик, поет, інженер для філософії Відродження це не просто майстер-фахівець, а наслідувач божественної творчості;

- над усе ставиться своєрідність й унікальність людського індивіда.

Філософія Відродження носить пантеїстичний характер (від грецьких слів „pan” – все, увесь і „theos” – Бог).

Видатним мислителем епохи Відродження є Микола Кузанський.

Його філософія пантеїстична. Відповідно до вчення Кузанського, Бог присутній у всьому. Бог – центр Всесвіту і його межа. Бог – єдине, ціле, світ як би звивається в Богові, а Бог розгортається у світі, втілюючись у ньому.

Микола Кузанський висловив низку діалектичних ідей. Згідно Кузанському мінімум і максимум у нескінченності світу збігаються. Збіг протилежностей Кузанський демонструє на математичних образах: при збільшенні радіуса кола до нескінченності окружність перетворюється в нескінченну пряму, де діаметр стає тотожним окружності.

У філософії Відродження переважає ідея тотожності (збігу) мікрокосму (людини) і макрокосму (світу в цілому, всесвіту, універсуму), виходячи з чого природа тлумачиться за аналогією з людським організмом або суспільством. Природа розглядається як жива й одушевлена. Такий підхід до розуміння природного світу називається органіцизмом. Так, наприклад, Парацельс (1493-1541 рр.) – німецький лікар і філософ вважав, що весь всесвіт концентрується в людині, завдяки чому існує взаємозв'язок людини й світу та їх взаємозалежність. Телезіо (1509–1541 рр.) - італійський учений і філософ підкреслював тілесність усіх проявів природи.

Джордано Бруно (1548–1600 рр.) – італійський учений, філософ, поет, борець за істину, засуджений інквізицією на спалення. Дж. Бруно стверджував, що природа є Бог у речах. Природа незалежна, а Бог – її творча сила і вираження її єдності.

Бруно вважав, що матерія є джерелом усього нескінченного якісного різноманіття буття. На природу Бруно переносив чуттєві й інтелектуальні властивості людини. Природа повна несвідомої творчості, а людська творчість лише наслідування їй.

Бруно висунув ідею про існування безлічі світів, тому що вважав Сонце однією із зірок. Він був переконаний у населеності незліченних світів.

У цілому філософія Відродження ґрунтувалася на пантеїзмі й органіцизмі й прокладала шлях матеріалістичному розумінню природи.