8.

ВИДАВНИЧИЙ ПРОЦЕС, ЙОГО ЕТАПИ

ТА ВИДАВНИЧА ДІЯЛЬНІСТЬ

8.1. Загальна схема видавничого процесу

Видавничий процес — це множина операцій, які виконують над авторським оригіналом з метою перетворити його у видання і передати реципієнтам.

Видавничий процес розпочинається з авторського етапу, який може відбуватися як у ЗМІ, так і за його межами (рис. 8.1). На початку цього етапу людина-відправник (автор) створює повідомлення — фіксовану кількість інформації, яку він (автор) призначає для передачі групі людей — отримувачам (реципієнтам), тобто читачам. У наш час, коли з'явилися електронні видання, реципієнтами електронних видань можуть бути також слухачі (для аудіовидань) і частково глядачі (для мультимедійних видань).

Початково повідомлення є лише у свідомості автора (наприклад, журналіста, науковця, письменника та ін.). Це повідомлення може мати форму роману чи повісті, наукової чи публіцистичної статті, електронної мультимедійної книги-тренажера тощо. Автор записує (набирає) це повідомлення у формі тексту, тобто ланцюжка лінгвістичних знаків фіксованої довжини, за допомогою текстового процесора. Результатом набирання є авторський оригінал. За традицією авторський оригінал, надрукований на папері, часто називають рукописом, оскільки раніше їх писали рукою. У сучасних умовах на противагу паперовому авторський оригінал, записаний у пам’яті комп’ютера як окремий файл, називають цифровим. До текстового оригіналу автор може додавати ілюстрації (на папері чи цифрові), а також, — якщо планується електронне видання, — файли з аудіо- і/чи відеоінформацією. Основне завдання ЗМІ на цьому етапі — розшукати на ринку авторських пропозицій такого автора, таку тему й такий рукопис, які найбільше можуть задовольнити потреби рецепієнтів. Зрозуміло, що для цього видавець повинен знати потреби реципієнтського ринку. Забезпечити такі знання повинне видавниче ринкознавство (видавничий маркетинг).

Після авторського розпочинається підготовчий етап. На цьому етапі працівники ЗМІ виконують цілу низку супровідних операцій: формування портфеля повідомлень; планування видань; добір повідомлень для випусків газет, журналів, збірників; рецензування авторських оригіналів повідомлень; визначення — для паперових видань — накладів, а для електронних — кількості читачів; укладання угод на публікування (оприлюднення) повідомлень; започаткування рекламної кампанії щодо просування на ринок масової інформації нових видань; підготовку до процесу редагування.

Рис. 8.1. Етапи видавничого процесу

На редакційному етапі авторський оригінал, згідно з обраною множиною норм, піддають нормативному, а також творчому редагуванню. Виконують ці функції — редактори ЗМІ. На виході редакційного етапу відредагований авторський оригінал редактори доповнюють потрібною інформацією (вихідними відомостями, компонентами апарату видання), внаслідок чого він перетворюється у видавничий оригінал. Його так само готують у двох формах — паперовій і цифровій.

Після редакційного етапу видавничий оригінал передають на конструювальний етап. Якщо відкривають нове періодичне видання, конструктори видання (художник-графік, художній редактор, технічний редактор) разом із редакторами й найдосвідченішими авторами-журналістами розробляють проект конструкції видання. Конструкція видання може бути викладена або в формі технічного паспорта видання, зафіксованого на папері, можливо, з додаванням детального макета видання (макета розташування назви видання, основних рубрик, вихідних відомостей тощо) для кожної сторінки видання, або в формі цифрового макета, підготованого за допомогою комп’ютерної видавничої системи (ВС).

Якщо готують одноразове видання або черговий випуск (черговий номер) періодичного видання, яке вже відкрито, тоді всі дібрані й відредаговані матеріали разом із розробленим макетом верстки передають на конструювання. Такий процес конструювання називають верстанням, а працівника, який за допомогою ВС виконує цей процес, — верстальником. Верстальник розташовує видавничий оригінал на сторінках видання згідно з паспортом і макетом верстки. Завершується конструювальний етап створенням проекту видання¹. Проекти видань друкують у кількох примірниках на папері, вичитують, виправляють і зберігають у ВС на комп’ютерному носії.

На підставі проекту видання за допомогою фотовивідної машини (ФВМ) виготовляють друкарську форму (спеціальний носій зображення спроектованого видання, призначений для багаторазового копіювання цього зображення на інший носій, наприклад, папір, картон тощо). У наш час матеріалом для друкарських форм служать спеціальні плівки, фотополімерні чи металеві пластини. Залежно від обраної технології поліграфічного виробництва, ЗМІ можуть виготовляти друкарські форми або самостійно (плівки), або в друкарнях (фотополімерні чи металеві пластини).

Після цього у видавничому процесі настає тиражувальний етап. Він полягає в тому, що виготовлені друкарські форми вставляють у друкарські машини й копіюють на папір чи інший матеріал у потрібній кількості примірників. На цьому виготовлення аркушевих видань (афіш, оголошень, плакатів), до яких належать частково рекламні, завершується. Для газет надруковані аркуші фальцюють і за потреби комплектують у видання.

Для журналів і книг сфальцьовані аркуші — залежно від способу скріплення — можуть зшивати в зошити (існує і безшвейне клейове скріплення). На цьому виготовлення журналів завершується. Книжкові видання надходять на брошурувальні процеси. Під час брошурувальних процесів зошити з трьох боків обрізають, утворюючи з них книжкові блоки. Далі книжкові блоки вставляють у палітурки (оправи чи обкладинки).

Всі примірники видання утворюють видавничу про­дукцію. Кількість примірників називають накладом (тиражем) видання.

Після друкування, фальцювання й брошурування примірники видання (газет, журналів, книг), щоб уникнути пошкоджень під час транспортування й зберігання, упаковують невеликими порціями. З цього моменту видання готові для доправляння в місця продажу чи розповсюдження.

ЗМІ, що випускають електронні видання на компакт-дисках чи для мережі інтернет, на конструювальному етапі використовують спеціальні комп’ютерні “верстальні” системи, які забезпечують потрібне розташування матеріалів на екранах комп'ютерної техніки й називають редакторами веб-сторінок¹. Після завершення конструювання проекти електронних видань передають на тестувальний етап для усунення недоліків і помилок. Тестування здійснюють на комп’ютерах за допомогою систем перегляду веб-сторінок (гортальників²) різних типів. Електронні видання, призначені для мережі інтернет (інтернет-видання), розташовують на сайтах³, доступних для перегляду реципієнтами за допомогою гортальників.

Далі наступає розповсюджувальний етап, завдяки якому видання надходять споживачам — реципієнтам. Таке розповсюдження може від­буватися різними каналами, а саме:

— традиційними (через газетні кіоски, поштові відділення, книгарні тощо);

— радіохвильовими й кабельними (через канали інтернет — електронні видання).

Читати електронні видання можна тільки за допомогою різних видів персональних комп’ютерів чи інших видів комп'ютерної техніки (наприклад, рідерів).

На завершальному підсумковому етапі формується видавнича політика ЗМІ. Вона втілюється в життя через зворотний зв’язкок з підготовчим етапом (на рис. 7.1 цей зв’язок позначено пунктирною лінією). Вироблення видавничої політики полягає у визначенні якості видань, їх економічної та соціальної ефективності й на основі цього формуванні керівництвом ЗМІ видавничої політики. На підставі цих показників ухвалюється рішення про продовження видання газет і журналів, перевидання одноразових видань, удосконалення й підвищення ефективності періодичних видань, необхідність пошуку нових повідомлень, залучення нових авторів тощо. На завершення в ЗМІ проводять архівування видань.

8.2. Авторський етап

Як правило, видавець не пише повідомлення для власного видання сам, а публікує повідомлення інших авторів. Для цього він повинен знаходити таких авторів, які передадуть йому для публікування свої готові повідломлення або запропонують на певних умовах підготувати потрібні видавцеві повідомлення. При цьому автори можуть вимагати від видавця певних гарантій публікування і/чи оплати своєї праці. Щоб надавати авторам такі гарантії, видавцеві доречно знати технологію створення авторами повідомлень.

Знання технологіюї створення авторами повідомлень необхідне видавцям і для того, щоб консультувати молодих авторів щодо удосконалення методів їх праці.

З урахуванням сказаного подамо опис того, як авторам найдоцільніше створювати повідомлення, а також викладемо те, як видавці повинні розшукувати потрібних авторів, цікаві теми й необхідні рукописи.

8.2.1. Створення авторського оригіналу

Написання повідомлень журналістами. У наш час важко уявити журналіста, який би у своїй роботі не використовував комп’ютерної техніки. Така техніка дає змогу забезпечити найоперативніше створення, опрацювання й доставлення інформації читачам. Її застосування не тільки не заперечує журналістської творчості⁴, а навпаки — допомагає їй протікати продуктивніше та швидшими темпами.

Розглянемо етапи готування повідомлень, які журналісти готують для ЗМІ.

Насамперед журналістові потрібна актуальна, нетривіальна інформація, тому на першому етапі його завданням є її отримання з доступних джерел, а в разі потреби, тобто виходячи з вимоги репрезентативності, — з кількох джерел. Такими джерелами для журналістів є навколишній світ, люди та писемні джерела (паперові й електронні)⁵. При цьому журналістові доречно використовувати шаблон, який передбачає відповіді на такі типові запитання про якусь подію чи якийсь факт: хто? що? коли? де? чому? як? отже… (останнє — залежно від жанру). Щоб отримати відповіді на ці запитання, журналіст повинен виявити і спостережливість, і допитливість не меншу, ніж вправний слідчий. Результатом збору інформації є чернеткові записи (їх бажано робити відразу на комп’ютері).

На другому етапі журналіст повинен опрацьовувати зібрану інформацію відомими методами наукового дослідження¹. При цьому журналістам часто доводиться використовувати різні види аналітико-синтетичного опрацювання повідомлень, підготованих іншими авторами. Зразком досконалого використання різних методів дослідження може служити діяльність аналітичних підрозділів розвідувальних служб.

Приклад. Колишній радянський розвідник В. Різун (псевдонім — В. Суворов), який ще в 80-х роках XX ст. емігрував на Захід, проаналізувавши величезну кількість найрізноманітнішої здебільшого відкритої інформації, зокрема інформацію про роботу політбюро ВКП(б) у 1939-1941 р., переміщення і розташування радянських військ наприкінці весни — на початку літа 1941 р., види озброєння радянської армії, її матеріально-технічне оснащення, реакцію керівництва держави на отримувані розвідувальні та інші відомості, — дійшов висновку, що СРСР планував розпочати війну проти Німеччини 16 липня 1941 р.²

Якщо ж журналіст не може провести повноцінного наукового дослядження сам, він повинен звертатися до писемних наукових джерел і брати потрібну інформацію звідтіля. Крім методів наукового дослідження, на цьому етапі журналістові доцільно використовувати й творчі методи опрацювання інформації, що базуються на інтуїції.

На третьому етапі журналіст, щоб уникнути дублювання і не опублікувати ту інформацію, яку, можливо, ще вчора оприлюднили зарубіжні, чи, тим більше, — місцеві ЗМІ, повинен здійснити пошук аналогічних відомостей за допомогою інформаційно-пошукових систем інтернету.

На четвертому етапі, коли інформацію вже зібрано й опрацьовано, її необхідно зіставити з ситуацією в інформаційному просторі держави і прийняти попереднє рішення: публікувати/оприлюднювати повідомлення чи відмовитися від нього. Адже може трапитися, що публікацією нової та цінної для реципієнтів інформації можна завдати матеріальну чи моральну шкоду певній людині, групі людей чи організації. В такому разі публікування слід відкласти до зміни ситуації.

На п’ятому етапі, коли рішення щодо публікування вже прийнято, журналіст повинен обрати конкретну реципієнтську аудиторію повідомлення. Для цього насамперед треба визначити основні характеристики цієї аудиторії: вікові межі, освітній рівень, банк інформації, професійні заняття тощо, — все, від чого залежать засоби, які журналіст обере для готування повідомлення.

На шостому етапі слід обрати жанр повідомлення й продумати його композицію. Якщо журналіст має достатньо часу й повідомлення планується велике за обсягом, попередньо потрібно обов’язково скласти розгорнутий план майбутнього повідомлення, причому найдетільніший (звісно, з урахуванням обсягу повідомлення; наприклад, план газетного повідомлення повинен відтворювати кожну НФЄ). Такий план потрібно готувати знову ж таки відразу на комп’ютері.

План — це немов проект, ескіз майбутньої „будівлі” — повідомлення. Якщо деталі не вдається узгодити в плані, то узгодити їх у повідомленні теж не вдасться. План зекономить журналістові багато часу, блокуючи написання тих фрагментів, які потім все одно доведеться видалити. Тому на обмірковування плану, його кількаразове вдосконалення не треба шкодувати часу. Добре було б обговорити готовий план з колегами й врахувати їхні зауваження. Лише тоді, коли стане зрозуміло, що далі вдосконалювати план неефективно, слід переходити до наступного — сьомого етапу роботи над повідомленням.

Якщо ж реципієнтська аудиторія відома заздалегідь і якщо повідомлення повинно мати типову будову (наприклад, композицію дипломатичного шаблону — для інформації про міжнародні переговори), то створювати таке повідомлення можна й без письмового плану (точніше, такий план повинен бути в голові журналіста).

Сьомий етап — це безпосереднє створення самого повідомлення (записування, вставлення, розташування монологів, діалогів, сюжетів, тобто в підсумку написання тексту). Методи такої творчої роботи через свою складність психологією досліджені мало³. Повідомлення найкраще готувати в такий спосіб: вставляти під кожен пункт плану необхідні фрагменти — тексти, монологи, сюжети тощо. При цифрова комп’ютерна техніка дає змогу на кожному етапі відразу ж контролювати обсяг повідомлення.

На восьмому етапі створене повідомлення слід самому відредагувати, зокрема використовуючи для перевірки оптимальності впливу на реципієнтів різні варіанти одного й того ж фрагмента. Після завершення саморедагування пункти плану як уже непотрібні слід видалити.

Дев’ятим етапом є передавання підготованого повідомлення в редакцію ЗМІ. Якщо журналіст готував повідомлення поза межами ЗМІ, ідеальним засобом для цього є електронна пошта, яка дає змогу відправляти всі види інформації — і текстову, й графічну, й аудіальну, й відео. При появі сумнівів щодо достовірності передачі інформації повідомлення слід відправити двічі або продублювати передачу іншим каналом зв’язку. Щоб обмежити доступ до повідомлення, перед відправленням електронною поштою його можна зашифрувати. Якщо ж журналіст готував повідомлення на своєму робочому місці (в межах свого ЗМІ), він передає безпосередньо повідомлення керівництву ЗМІ для прийняття остаточного рішення щодо публікування/оприлюднення.

На десятому етапі (редакційному), якщо керівництво прийняло рішення про публікування/оприлюднення повідомлення, воно передає матеріал на редагування редакторам-професіоналам. Якість опрацювання повідомлень на цьому етапі залежить від фінансової спроможності ЗМІ забезпечити необхідний рівень редагування. Якщо ж керівництво відхиляє повідомлення, журналістові доцільно з’ясувати причину цього й прийняти обґрунтоване рішення (відкласти публікування, удосконалити повідомлення чи навіть опублікувати його в іншому ЗМІ).

На одинадцятому етапі журналіст розглядає та приймає чи відхиляє запропоновані редактором виправлення. Слід пам’ятати, що метою цього етапу є не „виставляння” журналістові оцінок за допущені помилки, а вдосконалення повідомлення та його адаптація до реципієнтської аудиторії. Як підтверджено науковими дослідженнями, власний текст не може об’єктивно відредагувати жоден автор, навіть найталановитіший, тому редагувати повідомлення повинен обов’язково редактор-професіонал. Якщо такого редактора немає, слід неодмінно попросити відредагувати текст колегу-журналіста. Тільки після редагування повідомлення можна передавати для верстання чи монтажу.

На дванадцятому — підсумковому — етапі журналіст повинен проконт­ролювати ефективність опублікованого/оприлюдненого повідомлення (соціальну, іноді й фінансову)¹, а в разі потреби, подати керівництву пропозиції щодо вдосконалення інформаційної політики ЗМІ.

Написання повідомлень науковцями ("технічними" письменниками). Для повідомлень, які для науково-технічних журналів, збірників чи монографій готують науковці чи інженери, рекомендується така технологія написання повідомлень.

1. Укласти на комп’ютері розгорнутий план повідомлення (публікації).

2. Згрупувати і вписати під відповідним пунктами плану дані з матеріалів науково-дослідної роботи (огляд літератури, таблиці з журналів реєстрації емпіричних даних, рисунки, формули, висновки тощо).

3. Додати посилання на інших авторів, вказати збігання результатів та наявні суперечності.

4. Написати чорнетку публікації.

5. Провести літературне й мовне опрацювання матеріалу.

6. Якщо є можливість, дати публікації «відлежатися» кілька місяців, після чого надрукувати 3-5 примірників і дати їх прочитати науковцям-експертам та потенційним рецензентам.

7. Отримати зауваження екпертів і рецензентів, оцінити їх, внести в публікацію необхідні виправлення.

8. Оформити чистовий варіант статті. Доповісти по ній на засіданні відділу, кафедри, отримати рекомендацію до публікування з вказівкою, що матеріал не містить даних, які можуть служити об’єктом винаходу, та не містить даних, які не підлягають оприлюдненню, тобто не належать до державної таємниці.

9. Подати матеріал і витяг з протоколу до експертної комісії організації й отримати акт експертизи встановленої форми (крім матеріалів гуманітарної сфери).

10. Для публікацій — надіслати у видавництво чи видавничу організацію читири документи: супровідний лист,публікацію, акт експертизи, авторську довідку.

11. Отримати з видавництва чи видавничої організації рецензії на публікацію. Врахувати зауваження рецензентів і редактора. Повернути виправлений авторський оригінал у видавництво чи видавничу організацію.

12. Отримавши публікацію, повідомити про неї колегам, надіслівши їм авторські відтиски. Зберегти публікацію у власному архіві.

* * *

Що стосується підготовки художніх творів прозаїками, поетами й драматургами, то їх готування містить дуже багато творчих дій, а тому навряд чи може бути описане так, як це зроблено вище для творів журналістів чи "технічних" письменників.

8.2.2. Авторське саморедагування

Часто причиною необхідності редагування пові­домлень є низький кваліфікаційний рівень автора. Ще однією причиною, зокрема під час написання висококваліфікованими авторами великих за обсягом повідомлень (романів, монографій), може бути те, що ці автори, доходячи до середини чи кінця повідомлення, іноді забувають написане ними на його початку і, відповідно, допускають помилки (адже робота над такими творами може тривати роками). Загалом, таких причин може бути безліч.

У зв’язку з проблемою саморедагування виникає два запитання: а) оскільки для того, щоб редагувати, потрібно мати певні знання, то чи можна авторів навчити теорії редагування? б) чи зможуть навчені автори здійснювати саморедагування повідомлень з такою ж ефективністю, як редактори-професіонали (чи бодай не нижчою)?

Відповідь на перше запитання, звісно, є позитивною. Так, навчити авторів норм і методів редагування можна. Проте тут виникають нові запитання: а як виявити, якого автора потрібно вчити редагування, а якого ні? Чи потрібно навчати всіх без винятку? А скільки коштуватиме і хто платитиме за навчання таких авторів? Скільки триватиме таке навчання? Так само, як і професійного редактора? Тому в реальному житті виявляється, що навчати авторів редагуванню неефективно. Проте з цього не випливає, що автори не повинні опановувати ази редагування самотужки й, відповідно, не повинні займатися саморедагуванням. Навпаки, професійні редактори повинні допомагати авторам (найдоцільніше — найкваліфікованішим) опановувати основи редагування самостійно. Адже це підвищить якість повідомлень, а, отже, значно скоротить витрати самих ЗМІ на доведення авторських оригіналів до належної якості.

До професійної підготовки авторів, про яку йдеться (маємо на увазі підготовку авторів-професіоналів — журналістів, науковців тощо), європейська та американська школи редагування ставляться по-різному. Європейська школа в опрацюванні повідомлень створила краще розвинену нормативну базу, а тому більше покладається на редакторів-професіоналів. Американська ж, маючи дещо гірше розвинену нормативну базу, однаково покладається і на авторів, навчених основам редагування, і на редакторів-професіоналів. Європейська школа редагування лояльніша до авторів і діє за принципом: якщо автор допустив порушення норми, то редактор ЗМІ виправить його замість автора. Американська школа діє за іншим принципом: якщо в повідомленні є багато відхилень, то ЗМІ шукає іншого автора, який напише повідомлення на ту саму тему, але зі значно меншою кількістю помилок. У такий спосіб американська школа редагування, створюючи серед авторів умови конку­ренції, відверто змушує їх самотужки вивчати й на практиці застосовувати саморедагування.

Стоячи загалом на позиціях європейської школи, все ж вважаємо, що ЗМІ Старого Світу треба більше запозичувати досвід Нового. Зокрема, це стосується великої кількості спеціальних посібників, які вчать авторів писати в найрізноманітніших жанрах: від публіцистичних — до наукових. Ці посібники найчастіше мають назви на зразок “Ефективне писання” (таких опубліковано дуже багато¹) й описують цілу низку норм редагування. Спеціально для авторів навіть видано енциклопедію² та посібник з редагування³. На жаль, і в цьому випадку доводиться констатувати, що в Україні така література практично відсутня⁴.

Відповідь на друге запитання полягає в тому, що навіть, якщо автори самотужки й опанують норми редагування, їх характеристики (час, місце, ситуація, банк інформації, механізми сприймання тощо) ніколи стовідсотково не збігаються зі значеннями тих самих характеристик у реципієнтів (див. аксіоми масової комунікації та постулати редагування в книзі "Загальне редагування: нормативні основи"⁵). Ось чому автори ніколи не досягнуть такої ефективності редагування, як редактори-професіонали. Це означає, що ефективність саморедагування завжди буде значно нижчою, ніж це потрібно реципієнтам та, відповідно, ЗМІ.

З урахуванням сказаного найкраще, коли саморедагування повідомлення, що його здійснює автор, та редагування, що його виконує редактор-професіонал, доповнюють одне одного, а саме: автор більше уваги приділяє творчому редагуванню (зробити це редактору-професіоналу — значно складніше), а професійний редактор — нормативному. Здійснювати саморедагування авторові краще після того, як повідомлення завершене в повному обсязі. А ще краще зробити це через деякий час (такий інтервал часу — це, як правило, від кількох місяців до року), що дасть змогу сприймати власне повідомлення відсторонено, як чуже, а, отже, більш критично. Якщо ж відкладати редагування повідомлення на тривалий час нема змоги (а це стосується всіх без винятку авторів ЗМІ, тобто авторів періодичних видань), то саморедагування треба здійснити відразу ж після завершення готування повідомлення. Зрозуміло, що ефективність такого саморедагування буде значно нижча, ніж саморедагування після кількамісячної чи річної паузи. Проте не забуваймо, що вимога оперативності інформації для ЗМІ є вирішальною.

У наш час автори здійснюють саморедагування на комп’ютері, користуючись текстовим процесором. Тому, за потреби, ЗМІ повинні навчати авторів ефективним методам роботи на комп’ютерній техніці, що допоможе знизити втрати самих ЗМІ на опрацювання повідомлення.