41.Політичне лідерство в Україні: типи лідерів та специфіка їхнього впливу.

У наш час політичне лідерство є актуальною проблемою і має особливе значення в житті суспільства. Політичні лідери й політичні еліти справді є найпомітнішими суб'єктами соціально-політичного життя, що викликають загальний інтерес. Це призводить до того, що самих себе, свою участь у політичному житті держави ми часто розглядаємо крізь призму нашої орієнтації на того чи іншого політичного лідера, з яким пов'язуємо наші інтереси та перспективи.

Політичне лідерство — тип політичної взаємодії, один з механізмів інтеграції групової діяльності, коли індивід або частина соціальної групи, виконуючи роль лідера, об'єднує і спрямовує дії всієї групи, яка приймає й підтримує його дії з метою організації на спільну діяльність та її здійснення.

Політичні лідери — найбільш визнаний, найбільш універсальний елемент політичного життя ознак і суттєвих характеристик, що викликає загальний інтерес. До провідних політичного лідера можна віднести:

• наявність власної політичної програми або новаторської стратегії і тактики, які він розробив сам і які висуваються від його імені;

• уміння висловлювати, відстоювати погляди й інтереси тієї чи іншої соціальної (етнічної) групи.

У сучасних наукових, політологічних підходах функціонують різні критерії класифікації лідерства.

За мірою впливу на суспільство лідери поділяються: на реальних («лідери-герої»); на менеджерів, які не мають яскраво вираженого впливу на перебіг подій у суспільстві.

З огляду на психологічні риси і типи поведінки лідери поділяються:

1) щодо ставлення до власного впливу й можливостей (лідер-ідеолог і лідер-прагматик);

2) відносно своїх прихильників — лідер-харизматик (формує волю виборців) і лідер-представник (виражає волю тих, хто його висунув);

3) стосовно супротивників — лідер-угодовець (залагоджує конфлікти, обминає гострі кути) і лідер-фанатик (бажає загострити конфлікт або знищити супротивника);

4) за способом оцінки здібностей — відкритий лідер та лідер-догматик.

Вищеназвані чотири дихотомії «чистих» лідерів визначив Є. Вятр. Вони, на його думку, виявляються в різних комбінаціях.

У марксизмі лідерів поділяють: на правлячих та опозиційних; буржуазних і пролетарських; кризових і рутинних.

Залежно від стилю керівництва і політичної системи, де діє лідер, вирізняють: диктаторський тип лідера, який прагне досягти своєї мети, спираючись на страх покарання; демократичний тип лідера, що спирається не лише на свої якості та авторитет, а й підтримує дух співробітництва, співучасті в обговоренні питань; автократичний тип лідера, котрий повинен мати високі професійні та особисті якості, аби перемагати опонентів.

Виокремлюють і ще плутократичний тип лідера (часто це лідери «тіньової» економіки). Досить поширеним є визначення лідера-популіста, який спирається на популярні сьогоденні бажання, проблеми, пропонує прості й найбільш загальноприйняті (на рівні розуміння мас) способи виходу з негативних ситуацій, що склалися. Лідер-професіонал розглядається як лідер постіндустріального суспільства. Повага й довіра до нього базуються на його компетентності, особистій поведінці, ставлення виборців до нього. Лідер-професіонал повинен відповідати певним вимогам, а саме: вміти визначати пріоритетні цілі, давати науковий аналіз певної проблеми, будувати ієрархію проблем та визначати способи їхнього вирішення.

М. Вебер у залежності від способів легітимізації влади виділяє три типи лідерів - традиційний, раціонально-легальний і харизматичний.

В основі традиційного лідерства є віра підлеглих у те, що влада є законною, оскільки була завжди. Влада правителя пов'язана з традиційними нормами, на які він посилається. Правитель, який зневажає традиції, може втратити свою владу.

Раціонально-легальне лідерство здійснюється через демократичні процедури шляхом надання лідеру повноважень, які обмежуються законодавством обмежуються законодавством і контролюються виборцями. .

Харизматичне лідерство засновується на вірі підданих у винятковий талант, дар, здібності лідера, який, на думку народу, покликаний виконувати певну, наперед визначену місію.

Серед перерахованих трьох типів політичного лідерства найбільший інтерес становить харизматичне лідерство — вихідне для розуміння феномена політичного лідерства. «Харизма» означає милість, благодать, виняткову обдарованість. Видатні політики, як стверджує Вебер, мали магічні здібності, пророчий дар, особливу силу слова й духу. Для харизматичного лідерства характерна фанатична відданість послідовників лідерові. Лідерство в такому разі має суто особистісний характер.

Спонукальним мотивом до передачі влади харизматичному лідерові є усвідомлення широкими масами населення, а також значною частиною правлячої еліти нездатності існуючих у країні представницьких інститутів консолідувати населення навколо тієї чи іншої мети суспільного розвитку. Це викликає потребу в різкому посиленні впливу органів виконавчої влади , у пошуку політичного» діяча — месії, здатного вивести країну з політичної кризи, що затяглася.

У свою чергу, для того щоб стати харизматичним лідером, політичний діяч повинен мати особливі психофізіологічні якості :

• яскраво виражений вольовий характер;

• цілеспрямованість;

• здатність справляти сильну сугестивну (впливову) дію на великі групи людей;

• уміння вселяти в людей упевненість у собі, сподівання на успішне завершення справи;

• здатність вловлювати настрої мас;

• уміння акумулювати й висловлювати загальну волю.

Як правило, харизматичне лідерство відрізняється авторитарними методами політичного керівництва розвитком країни, жорстким політичним курсом, що все-таки, зазвичай, на якийсь період знаходить підтримку серед широких мас населення, незважаючи на всю «недемократичність» такої ситуації.

В Україні змішана форма правління і лідер країни не поєднує у своїй особі функції президента і прем'єра, В країні немає партії, яка б однозначно претендувала на лідерство, а політична система функціонує в змішаному режимі, який "вбирає" в себе риси шести-семи режимів. У суспільстві повільно і болісно утверджується національно-державна ідеологія. В державі є політичні сили, які виступають ж федералізацію країни, при цьому роблять наголос на специфіці регіонів. Значна частина законодавців прагне реалізувати ідею "слов'янської федерації". В суспільстві превалюють відносини конфлікту в усіх його проявах, консенсусний розвиток є постійною мрією політиків центристського напряму. У зв'язку з цим виникає закономірне питання про тип політичного лідера (лідерства), здатного в його конкретному втіленні стати гарантом творчого входження країни "русло нормальної життєдіяльності.

Цей тип в окремих рисах наведений в раніше розглянутих класифікаціях і різновидах лідерства, але реалії країни вимагають конкретизації і виведення такого типу із сукупності кон'юнктурних чинників. В умовах гетерогенної політичної культури та ідеолого-ціннісної поляризації можлива поява таких лідерів - формальних і неформальних:

"державник", орієнтований на національно-державні цінності, відстоює "кольори" республіки в міждержавному просторі і створює передумови для нормальної взаємодії "громадянське суспільство-держава";

"інтегратор" - антипод "державника", вбачає у створенні "слов'янської федерації" оптимум інтегрального зв'язку трьох слов'янських народів, є досить ефективним як керівник, але досить далекий від ідеології національно-суверенного державного будівництва;

"миротворець" - лідер, який виходить у внутрішній політиці з необхідності досягнення макроконсенсусу, але через обмеженість у ресурсах здатний досягти своєї мети лише в незначному соціальному просторі, на рівні галузей, груп і колективів (цей тип дуже близький до типу "пожежника" за типологією М. Херманн);

"жорсткий адміністратор" - володіє апробованою технологією адміністрування; його рішення не обговорюється, але він не сприймається як диктатор, оскільки діє в межах закону; в суспільстві цінується його адміністративний педантизм і особиста захопленість конкретикою управління;

"молодий радикал" виражає настрої та інтереси молоді і частини дорослого населення, настроєний на рішучі зрушення в окремих ланках політико-економічного механізму країни, але не прагне докорінних змін усіх політичних та економічних структур;

"обережний прагматик" - за багатьма критеріями є протилежністю "молодому радикалу", але більш ефективний за рядом показників, зокрема "за обсягом втручання" у сфери, що модернізуються: він послідовно і комплексно впроваджує зважену політику, готує ґрунт для наступних реформ; це лідер "проміжний", але необхідний;

"реформатор" - лідер, який синтезує в собі позитивні якості націонал-радикала, адміністратора і прагматика; це вищий тип лідерства в "проблемній" країні; він зазнає менше нападів з боку опонентів - і "лівих", і "правих"; за методологією політичної дії він є центристом і йде на ситуаційне блокування з усіма силами" які зацікавлені в стабільності суспільства; це соціал-демократичний тип лідера;

"апологет соціалізму" має у своєму розпорядженні стабільних конституєнтів і електорат, його суспільний ідеал є однозначним і не підлягає ніяким модифікаціям; на вербальному рівні він може жонглювати соціал-демократичними гаслами, але як лідер-служитель він жорстко "прив'язаний" до своїх виборців і своєї партії, тому його політичний діапазон обмежений, у нього вкрай вузький обрій співпраці з опонентами і нейтральними силами.

Така типологія не є умоглядною: згідно із законом відповідності типу політичного лідера рівню політичної соціалізації і політичної культури в Україні можуть з'явитись лідери такого типу.