3. Поняття основ соціально-правового захисту особистості, джерела, система.

Необхідними для розвитку держави і суспільства є пошук способів удосконалення норм права, тобто засобів соціально-правового захисту

кожної особи. Правові норми, як і держава, виникли завдяки необхідності управляти соціальними процесами. Цим і зумовлюється нагальна потреба у соціально-правовій просвіті дітей, підлітків, молоді, яка сприятиме удосконаленню українського суспільства. Тому що соціальне право включає в себе права людини, права нації, права народу, права об’єднань, права інших груп, права людства. Ці ланки об’єднуються у житті суспільства, допомагають його становленню і розвитку. Успішній модернізації системи підготовки педагогічних кадрів, зокрема соціальних педагогів та соціальних працівників, сприятиме врахування результатів навчання соціально-правовому захисту дітей, молоді та їхніх сімей, яке з’ясовує переваги й особливості підготовки фахівців, виявляє можливості доцільного застосування інноваційної практики. Недооцінка важливості підготовки соціальних педагогів з напряму соціально-правового захисту населеня, зокрема дітей та молоді, спричинює серйозні наслідки, безпосередньо пов’язані з обмеженням можливостей спеціалістів у подальшому трудовому житті, що негативно впливає на суспільний розвиток. І головним, пріоритетним напрямом повинна стати первинна професійна підготовка в Україні, яка є справою державної політики, особистісно орієнтовною, безоплатною та обов’язковою для кожного громадянина.

Соціальний захист, за визначенням соціологів, – одна з головних умов реальності правового статусу особистості в державі, яка передбачає конституційні повноваження громадян із захисту своїх прав і свобод.

Основні конституційні повноваження громадян України закріплені Декларацією прав і свобод людини і громадянина та Конституцією України.

Система соціального захисту – сукупність заходів, що здійснюються в суспільстві для забезпечення нормальних умов матеріального і духовного життя всіх членів суспільства, насамперед тих, хто не здатний самостійно забезпечити собі такі умови. До такої категорії людей входять, насамперед, діти та молодь.

До системи соціального захисту конче необхідно включати поняття соціального права. Таке поняття поки що не визначено юристами, правознавцями, філософами, педагогами.

Соціально-правовий захист особистості невід’ємно пов’язаний із соціальним регулюванням законодавчих норм. У правознавчій науці розрізняють два види соціального регулювання – державне і недержавне. Кожен з цих видів може бути нормативним чи індивідуальним і реалізується соціальними суб’єктами. Це індивіди та їх групи, з яких складається суспільство. Одним із найпоширеніших видів соціальних суб’єктів є соціальні організації – об’єднання людей, що спільно

реалізують певні програми, завдання, цілі та працюють на підставі загальновизнаних правил і процедур [13, с. 108]. Право забезпечує загальний порядок, що проявляється в суспільній поведінці людей, установ, організацій і держави.

Загальні основні аспекти соціально-правового захисту особи вимагають при підготовці фахівців з соціальної педагогіки та соціальної роботи знань теоретичних засад, в основу яких покладено дослідження філософської, психологічної, соціологічної наук про людину, її життєдіяльність в оточуючому середовичу та її поведінку стосовно інших людей.

Роботи, на яких забороняється застосування працi жiнок

Забороняється застосування працi жiнок на важких роботах i на роботах iз шкiдливими або небезпечними умовами працi, а також на пiдземних роботах, крiм деяких пiдземних робiт (нефiзичних робiт або робiт по санiтарному та побутовому обслуговуванню).

Забороняється також залучення жiнок до пiдiймання i перемiщення речей, маса яких перевищує встановленi для них граничнi норми.

Перелiк важких робiт та робiт iз шкiдливими i небезпечними умовами працi, на яких забороняється застосування працi жiнок, а також граничнi норми пiдiймання i перемiщення важких речей жiнками затверджуються Мiнiстерством охорони здоров'я України за погодженням iз Державним комiтетом України по нагляду за охороною працi.

Державні органи які регулюють систему соціального захисту населення.

Правовою основою державного управління в зазначеній сфері є закони України “Про пенсійне забезпечення”, “Про зайнятість населення”, “Про охорону праці”, “Про збір на обов’язкове пенсійне страхування”, “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії”, “Про реабілітацію інвалідів в Україні”, “Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування”.

Спеціальним органом, який уповноважений від імені держави впроваджувати в життя соціальну політику, є Міністерство праці та соціальної політики України (далі - Мінпраці).

Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері зайнятості, соціального захисту населення, соціального страхування, оплати, нормування та стимулювання праці, умов праці, пенсійного забезпечення,

соціального обслуговування населення, соціально-трудових відносин, трудової міграції.

Основними завданнями Мінпраці є: 1) участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері зайнятості, соціального захисту населення, у тому числі ветеранів війни, праці, військової служби та громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; у сфері

соціального страхування, оплати, нормування та стимулювання праці, умов праці; у сфері пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, соціально-трудових відносин, трудової міграції; 2) керівництво діяльністю державної служби зайнятості; 3) проведення заходів, пов'язаних з ефективним функціонуванням ринку праці, сприяння раціональній, продуктивній і вільно обраній зайнятості, підвищенню якості і конкурентоспроможності робочої сили; 4) розроблення і здійснення заходів для посилення мотивації до праці, вдосконалення її оплати, організації та нормування; 5) забезпечення через систему підпорядкованих йому органів реалізації права громадян на соціальний захист шляхом своєчасного та адресного надання соціальної підтримки, в тому числі державної допомоги малозабезпеченим громадянам, у разі втрати роботи, працездатності, досягнення пенсійного віку тощо; 6) забезпечення розвитку соціально-трудових відносин та захисту прав працюючих громадян шляхом здійснення державного нагляду за додержанням роботодавцями вимог законодавства про працю; 7) розроблення заходів, спрямованих на реалізацію політики грошових доходів населення; 8) забезпечення здійснення Пенсійним фондом України заходів у сфері пенсійного забезпечення та соціального страхування.

Через міністра Мінпраці спрямовується і координується КМУ діяльність

Пенсійного фонду України.

У складі Мінпраці України Кабінетом Міністрів України можуть бути утворені урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції).

Пенсійний фонд України (далі – Фонд) є центральним органом виконавчої влади, що здійснює управління фінансами пенсійного забезпечення, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Мінпраці.

Керівництво діяльністю Фонду здійснюється правлінням, чисельність і персональний склад якого затверджується КМУ. Засідання правління Фонду скликаються в міру потреби, але не рідше ніж один раз на квартал. Правління є правомочним приймати рішення за наявності на засіданні не менше ніж двох третин його членів. Рішення приймаються більшістю голосів присутніх на засіданні членів правління.

Основними завданнями Фонду є: 1) участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері пенсійного забезпечення та соціального страхування; 2) забезпечення збирання та акумулювання коштів, призначених для пенсійного забезпечення, повного своєчасного фінансування витрат на виплату пенсій та інших соціальних виплат, що здійснюються з коштів Фонду;

3) ефективне використання коштів Фонду, здійснення в межах своєї компетенції контрольних функцій, удосконалення методів фінансового

планування, звітності та системи контролю за витрачанням коштів Фонду.

Підсумовуючи вищевикладене, необхідно зазначити, що до особливостей державного управління соціальним захистом населення можна зарахувати таке: 1) воно здійснюється стосовно організаційно непідлеглих об’єктів управління і не торкається їх самостійності; 2) надвідомча координація в зазначеній сфері має не загальний характер, а обмежена

конкретними функціями, пов’язаними з питаннями соціального захисту; 3) основними завданнями управління в зазначеній сфері є підвищення матеріального добробуту та пристойного життя людей, забезпечення зайнятості населення, гарантування його права на працю, соціальний захист.

Здійснення громадянами права на соціальний захист.

Соціальне забезпечення та захист громадян України є одним із важливих напрямів діяльності держави. Держава несе обов'язки щодо матеріального підтримання своїх громадян, створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці заборонено. Громадянам гарантовано захист від незаконного звільнення, право на своєчасне одержання винагороди.

Громадяни України мають право на соціальний захист, що включає право на їх забезпечення в разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законодавством. Це право гарантується страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ, організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для соціальних виплат і допомоги. Закон України «Про пенсійне забезпечення» від 6 грудня 1992 р.1 гарантує всім непрацездатним громадянам України право на соціальну захищеність шляхом встановлення пенсій на рівні, орієнтованому на прожитковий мінімум, а також регулярного перегляду їх розмірів у зв'язку зі збільшенням розміру мінімального споживчого бюджету й підвищенням ефективності економіки країни.

Для здійснення управління фінансами пенсійного забезпечення створено Пенсійний фонд України, який є центральним органом виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів України. Основним завданням Пенсійного фонду та його органів на місцях є забезпечення фінансування витрат на виплату пенсій відповідно до законів України «Про пенсійне забезпечення» та «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»1, пенсій військовослужбовцям і працівникам органів внутрішніх справ строкової служби, допомоги на дітей, а також інших витрат, фінансування яких відповідно до чинного законодавства по­кладено на Пенсійний фонд. Виконанню завдань по соціальному захисту населення України сприяють Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 р.2, закони України «Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування» від 25 червня 1997 р.3, «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 р.4, «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» від 18 січня 2001 р.5. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, а також членів їх сімей.

Сутність соціального захисту населення та його функції.

Соціальний захист населення - законодавче закріплена система державних гарантій та реалізації прав усіх політичних, соціально-демографічних груп громадян, окремих осіб щодо соціального забезпечення їх нормального прожиткового рівня та життєдіяльності. Ці гарантії здійснюються через соціально-економічні, правові та політичні чинники, які сприяють реалізації права громадян на працю, допомогу на час безробіття, у разі часткової чи повної втрати працездатності. Основними економічними заходами держави є: індексація доходів, заробітної плати, пенсій, стипендій під час інфляції і зростання індексу цін на товари і послуги; надання державної допомоги, пільг та інших видів соціальної підтримки малозабезпеченим громадянам і сім'ям, одиноким матерям у разі втрати годувальника; матеріальне забезпечення при досягненні пенсійного віку; підтримка населення під час стихійного лиха, екологічного надзвичайного стану. Для цього державою створюються різні спеціальні фонди соціального захисту населення.

У повному своєму прояві соціальний захист повинен охоплювати наступні функції:

· забезпечення членам суспільства прожиткового мінімуму і надання матеріальної допомоги тим, кому в силу об'єктивних причин вона необхідна, захист від чинників, що знижують життєвий рівень;

· створення умов, що дозволяють громадянам безперешкодно заробляти собі на життя будь-якими, що не суперечать закону способами;

· створення умов, що забезпечують задоволення визначеного мінімуму (в об'ємі суспільних можливостей із урахуванням національно-історичної специфіки) потреб громадян в освіті, медичній допомозі і т.п.;

· забезпечення сприятливих умов праці для найманих робітників, захист їх від негативних впливів індустріального виробництва;

· забезпечення екологічної безпеки членів суспільства;

· захист громадян від злочинних зазіхань;

· захист цивільних і політичних прав і свобод, що відповідають принципам правової; демократичної держави;

· створення умов, що виключають збройні соціальні і міжнаціональні конфлікти;

· захист від політичного переслідування й адміністративного свавілля;

· забезпечення вільного духовного життя, захист від ідеологічного тиску;

· створення сприятливого психологічного клімату в суспільстві в цілому, в окремих осередках і структурних утвореннях, захист від психологічного пресингу;

· забезпечення максимально можливої стабільності громадського життя.

Основні положення правового статусу особи і громадянина.

Місце особи в суспільстві, а громадянина у державі визначається реальністю наданих їм прав та обов'язків. Характеристика співвідношення правового статусу особи та правового статусу громадянина визначає особливості становища людини у державно-організованому середовищі. Зазначимо, що категорії «правовий статус особи» та «правовий статус громадянина» мають самостійний характер, а їх взаємодія засновується, по-перше, на нерозривності суспільства і держави і, по-друге, на наявності спільних та особливих ознак наведених юридичних понять.

Спільні риси підкреслюють похідний характер цих категорій та їх залежність від рівня організованості систем, що їх гарантують. Як правовий статус особи, так і правовий статус громадянина:

— характеризують правове положення єдиного суб'єкта — людини;

— вони мають єдиний зміст;

— певним чином встановлюються та закріплюються;

— засновуються на гуманістичних принципах та загальнолюдських цінностях;

— відображають рівень розвитку суспільства та держави і визначають його;

— гарантуються системою засобів;

— мають спільну мету — упорядкування відносин між людьми та взаємодії індивіда і соціальної системи (нації, народу, суспільства, держави);

— мають визначену структуру, що характеризується певною взаємодією компонентів.

Однак, за наявності значної кількості спільних ознак, ці категорії зберігають відносну самостійність, що і визначається притаманністю їм особливих рис. Їх можна визначити схематично:

Правовий статус особи

Існує до виникнення держави

Закріплюється соціальними нормами у довільному порядку, існує в усній формі. Заснований на загальнолюдських цінностях та принципах.Поширюється на все населення.

Має внутрішній характер.Реалізується в силу авторитетності для кожного із суб'єктів, тобто і добровільно. Основними елементами змісту є права та обов'язки.Права та обов'язки мають єдиний зміст і невідокремлений характер

Права та обов'язки не пов'язані і реалізація права не залежить від виконання обов'язку іншим суб'єктом.

Немає чітко визначеного механізму реалізації прав та обов'язків.Існує як загальний статус. Гарантується суспільством .Порушення прав та невиконання обов'язків тягне застосування заходів громадського впливу.Відповідальність не має примусового характеру і може виходити як від суспільства у цілому, так і його структурних підрозділів (партій, організацій, об'єднань)

Правовий статус громадянина

Виникає з появою держави та безпосередньо залежить від неї

Має письмовий характер. Закріплюється правовими нормами та має характер чітко визначеного документа

Заснований на нормах національного та міжнародного права

Поширюється на громадян певної держави

Може мати як національний, так і міжнародний характер

Має обов'язковий характер і реалізується незалежно від бажання суб'єкта

Окрім прав та обов'язків, структурними елементами є свободи та інтереси

Права та обов'язки розмежовані, їх зміст чітко визначений

Права та обов'язки мають взаємний характер, оскільки юридичний обов'язок є гарантією реалізації суб'єктивного права

Має законодавчо визначений механізм реалізації прав та обов'язків

Може бути загальним, спеціальним, галузевим, індивідуальним

Безпосередньо пов'язаний з громадянством

Гарантується державою

Порушення прав та невиконання обов'язків тягне застосування юридичної відповідальності

Відповідальність має примусовий характер і покладається від імені держави

Правовий статус особи та правовий статус громадянина можуть існувати окремо (наприклад, у випадку, коли особа є іноземцем чи не має громадянства), а також можуть збігатися. Це має місце у разі наявності громадянства у особи або коли держава гарантує реалізацію проголошених суспільством цінностей.