Орфоепічна правильність мовлення

Висока культура усного мовлення неможлива без досконалого звукового його оформлення. Із звуковою стороною мови пов'язані насамперед фонетичні й ор­фоепічні (вимовні) норми. Фонетичні норми виявляються у додержанні правильного вживання звуків мови, зокрема у врахуванні правил чергування голо­сних і приголосних у словах, подовження, уподібнен­ня тощо: спокій — спокою; лебідь — лебедя (а не лебідя), камінь — каменя (ю); село — сіл (а не сел); Київ — Києва (а не Київа); знання, весілля, стінний (а не знаня, весіля, стіний); бік — бічний— на боці (і на боку), порох — порошина — у поросі (а не в пороху); радити — раджу (а не ражу і не радю); сидіти — сиджу (а не сижу і не сидю), їздити -їжджу; возити — вожу; косити — кошу; летіти - лечу.

В основі орфоепічних або вимовних норм літера­турної мови лежать відповідні фонетичні закономір­ності, властиві українській мові. Основні з них такі:

1. Ненаголошені [е] та [и] у вимові зближуються і вимовляються то як [е^и], то як [и^е]: [ве^исна], [сте^ипови́ǐ], [жи^еве], [ви^ешне́виǐ].

2. Ненаголошений [о] здебільшого вимовляється чітко [вода́], [молоко́], [голова́], [додо́му]. Лише в деяких словах перед складом з наголошеним [у] він наближається у вимові до [у]: [зо^узу́л'а], [ло^упу́х], [ко^ужу́х].

3. Дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляються дзвінко: [кни́жка], [ка́зка], [дуб], [ніж]. Глухо вимовляється лише приголосний [г]: [во́х­ко], [ле́хко], [кі́хті], орф. вогко, легко, кігті.

4. Приголосний [р] вимовляється твердо в кіні складу і в кінці слова: [з'в'ір], [кома́р], [л'і́кар], [пов'ірте]. На початку складу [р] буває м'яким, [р'асни́й], [бур'а́к], [чотир'о́х], [говор'у́].

5. Шиплячі приголосні вимовляються твердо [н'іч], [н'іж], [товари́^сш], [д'іучата], [ручка], [біжат'], [кри́^ечат'].

6. Приголосний [ц'] у кінці слів вимовляється м'яко: [хлопе́^иц'], [с'т'ілец'], [с'в'ітли́ц'а]; тверда вимова [ц] бу­ває лише в словах іншомовного походження та деяких вигуках: [шприц], [палац], [пайац], [бац], [клац].

7. Звуки [дж], [дз] вимовляються злито: [дже^ире^и ло́], [ходжу́], [дзв'ін], [дзе́ркало], [кукуру́дза].

8. У небагатьох словах, переважно іншомовного походження, вживається проривний звук [ґ], який вимовляється подібно до російського [ґ]: [ґанок], [ґн'іт], [ґуд̑зи^ек], [ґед̑зʹ], [д̑зиґа].

9. Перед голосним [е] всі приголосні вимовляються твердо: сту[де]нти, лі[те]ратура, ін[женер], [те]ма. ,

10. Приголосний [в] не оглушується і не перехо­дить у [ф]. Після голосних у кінці складів і перед приголосними та у кінці слова вимовляється, як [у]: [буў], [даўно], [шоўк], [в'іўторок].

Українська мова відзначається милозвучністю. Це одна з її природних тенденцій у закономірному роз­витку та вдосконаленні. Потреба милозвучності зумо­вила спрощення груп приголосних, важких для ви­мови: [стн], [ждн], [здн], [стл], [рдц], [лнц], [рнч]:

вісник, тижневий, обласний, виїзний, серце, сонце, гончар тощо.

Створенню милозвучності сприяє існування в на­шій мові фонетичних варіантів окремих слів, які ви­никають в результаті чергування звуків [у]-[в], [і]-[й]:

упевнитись — впевнитись, уперед — вперед, увесь — ввесь (і весь), учений — вчений, іти — йти, пішла в поле, пішов у поле, батьків і дітей.

Фонетичними варіантами виступають прийменни­ки з, iз, зi (з книжки, зі сходу, із школи); у, у в, уві (увійшла в хату, ввійшов у хату, глянув у в очі, бачив уві сні); під, піді, підо (під землею, піді (підо) мною).

Граматична пра­вильність мовлення

1. Ознакою культури мовлення є граматична пра­вильність. Сюди входить дотримання правил зміню­вання слів та їх творення, побудови словосполучень і речень.

Морфологічна правильність

2. У сучасній українській літературній мові деякі іменники мають паралельні форми роду — чоловічого і жіночого: зал — зала; клавіш — клавіша; санаторій — санаторія; птах — птаха; сусід — сусіда. Форми чоловічого роду є літературними, форми жіночого — розмовними, хоча з певною стилістичною метою зрідка користуються ними й письменники. Наприклад: У залі, повній сяйва і тепла. (В. Сосюра.) Не одна кричала птаха: «Пожалій гніздо моє!»(Д.Білоус.)

3. Кожній змінюваній частині — іменнику, прикметнику, числівнику, займеннику, дієслову — властива певна, чітко встановлена система словозміни, якої слід дотримуватись.

4. У давальному відмінку однини іменники чоловічого роду мають закінчення -ові, -еві

(-єві) та -у, -ю, однак перевагу слід надавати першим, особливо якщо ці іменники є назвами осіб за фахом чи родом діяльності та істот: директорові, деканові, бригадирові, товаришеві, Андрієві. Закінчення -у, -ю вживаються переважно для урізноманітнення форм, коли таких іменників кілька, наприклад: товаришеві Карпенку Олегові Івановичу, студентові-математику.

5. Сучасній українській мові невластива складена форма найвищого ступеня порівняння зі словом самий (сама, саме, самі): самий більший, сама найкраща, саме менше. Особливістю якісних прикметників ви­щого ступеня порівняння в українській мові є вживання їх у контексті з прийменниками від, за, ніж: Волга довша від Дніпра (за Дніпро, ніж Дніпро). Ба­гато помилок трапляється у формах непрямих відмін­ків числівників. Почати хоча б з того, як читається таблиця множення: дважди два, трижди три, п'ятю сім, шістю вісім, сім у сім. А треба: два помножити (помножено) на два чи два на два, п'ять на п'ять. Ще більше помилок у складених числівниках: Урожай зібрали на двісті п'ятдесят шести гектарах, а пра­вильно: на двохстах п'ятдесяти (п'ятдесятьох) ше­сти (шістьох) гектарах. У складених порядкових числівників змінюється тільки останнє слово: Ця подія відбулася у тисяча дев'ятсот двадцятому році (не у тисячу).

6.При дробових числівниках іменник має форму родового відмінка однини: дві цілих і п'ять десятих метра, одна третя кілограма (а не метри, кілограмів).

7. Користуючись займенниками, слід враховувати те, щоб кожен із них точно вказував на потрібне олово. Неврахування цього часто утруднює розуміння змісту висловлювання.