63. Україна в світовій політиці кінця хх- початку ххі ст.

Європейська інтеграція — ключовий пріоритет, який акумулює в собі цілий комплекс внутрішньо- та зовнішньополітичних зусиль України з метою наближення до Європейського Союзу та створення необхідних передумов для вступу до ЄС у майбутньому. Органічною частиною євроінтеграційного курсу України було забезпечення дипломатичної підтримки завершення процесу приєднання України до СОТ, яке відбулося16 травня 2008 року. У 2006 р. Україні запропоновано перейти до першої стадії інтеграції з ЄС — створення зони вільної торгівлі (цього нема навіть в СНД) після вступу до СОТ.

Відносини Україна — НАТО — захист безпекових інтересів України, участь у створенні євроатлантичного простору стабільності та безпеки, поступова інтеграція до НАТО. Реалізація цієї мети має бути досягнуто через використання механізмів співробітництва з НАТО, зокрема Плану дій та щорічних Цільових планів (з 2005 р. — в рамках Інтенсіфікованого діалогу), а також приєднання до Плану дій щодо набуття членства.

На двосторонньому рівні Україна прагне використовувати увесь потенціал стратегічного партнерства на основі взаємного інтересу та спільних підходів до розвитку відносин з США, Росією та Польщею; досягти та підтримувати добрі відносин з країнами-сусідами в атмосфері поваги до суверенітету та територіальної цілісності. Україна досягатиме мети з просування в регіоні європейських цінностей, зокрема шляхом активної участі у розв'язанні заморожених конфліктів.

Україна проводить активну багатосторонню політику в рамках універсальних та регіональних міжнародних організацій. Участь в ООН спрямована перш за все на просування інтересів України у процесі прийняття найважливіших для усієї світової спільноти рішень. Діяльність у рамках ОБСЄ залишатиметься важливим чинником доповнення та розширення регіональної та загальної стабільності і безпеки в Європі.

Важливим пріоритетом для забезпечення стратегічних інтересів України є економічна експансія як на традиційних, так і нових ринках для українських товарів та послуг на Близькому Сході, в Латинській Америці, Азії та Африці.

Постійним пріоритетом зовнішньої політики та сферою особливої уваги дипломатичних та консульських установ України є захист громадян України за кордоном та прав української діаспори.

64. Українська історична наука на сучасному етапі.

Останнє десятиріччя ХХ ст. було часом, коли українські історики поступово відмовлялися від суто марксистського методологічного підходу щодо висвітлення та наукового аналізу історичного розвитку людства, але нерідкісними були випадки використання безальтернативних методів пізнання в практиці навчального процесу й, що особливо, у багатьох посібниках для студентів-істориків. Перш за все це стосувалося історії Стародавнього Сходу, Греції, Риму, середніх віків, історії південних і західних слов'ян, спеціальних історичних дисциплін тощо. При цьому важливо підкреслити, що марксистський формаційний підхід дає змогу з'ясувати здебільшого один аспект історичного буття (соціально-економічний) та переважно придатний до аналізу історії Західної Європи. Повна відмова від марксистського методу не завжди доречна. Уже сьогодні помітно, що в деяких питаннях розбіжності між марксистською й немарксистською інтерпретаціями не такі вже й великі, як вважалося раніше.

Зовнішні прояви змістової перебудови й методологічні переорієнтації української історичної науки стали очевидними вже на середину 1990-х рр., але, як зазначають фахівці, розвідки з питань теоретико-методологічної бази історичної науки стали справою окремих науковців, але не інституцій. При цьому спостерігалася особливість - «авторами публікацій із проблем теорії та методології переважно є вчені з регіонів, а не зі столиці (В.Г. Космина, С.І. Жук, В.В. Масненко, Л.О.Зашкільняк, Т.Ф. Герасимчук, В.В. Ващенко та ін.)» [18, с. 63].

Ще 1992 року група київських істориків на чолі з Н. Яковенко і О. Толочком розпочали видання наукового збірника «Mediaevalia Ucrainica: ментальність та історія ідей». Мета цього заходу головним чином зводилася до заохочення творчої молоді зайнятися вивченням минулого в культурно-антропологічному плані, відповідно до якого визначалися б мотиви поведінки людей на рівні особистості, мікрогрупи, соціальної верстви, стану. Фахівці, які працювали в цьому напрямі, намагалися відтворювати формування складного ланцюга свідомісних явищ - від уявлень до ідей, а від них - до стереотипів.

Серед нових методологічних підходів зупинимо увагу на соціокультурному. У цьому напрямі плідно працював відомий український філософ і культуролог Ю.В. Павленко, який уважав, що розуміння соціокультурного розвитку людства передбачає необхідність виходити принаймні з трьох методологічних засад: з ідей стадійності, полілінійності та цивілізаційної унікальності розвитку людства [20, с. 339 - 351]. Відповідна нетрадиційна позиція дає змогу поглибити уявлення про складні перипетії історичної долі всіх цивілізацій світу та відкриває неабиякі можливості для подальшого осмислення історії.

Саме у визначений період зробила перші кроки в Україні «гендерна історія», яка пов'язана була переважно з вивченням та аналізом історії жінок. «Жіночі студії» в Україні були стимульовані українською діаспорною історіографією і, зокрема, працями американської дослідниці М. Богачевської-Хом'як. У цьому напрямі працювали київські, одеські, запорізькі, донецькі та ін. науковці.

Історики-джерелознавці теж використовували нові методологічні підходи. Відзначимо діяльність дніпропетровського дослідника В. Підгаєцького, який ще за радянських часів створив у Дніпропетровському університеті Лабораторію із застосуванням квантитативних методів в історичних дослідженнях і підготував низку істориків-кліометристів.