19. Що стосується центральних банків, то вони можуть вплива­ти на валютний курс або за допомогою своєї монетарної полі­тики, або за рахунок інтервенцій на валютному ринку.

Валютна інтервенція - це операція купівлі або про­дажу іноземної валюти Центральним банком країни ;; метою підтримання ринкового курсу національної ва­люти на рівні, бажаному для влади, з точки зору еко­номічної політики, що проводиться урядом.

Центральний банк продає іноземну валюту зі своїх резервів, якщо вважає за необхідне підтримати курс національної валю­ти на високому рівні, й, навпаки, скуповує її, якщо вважає, що курс національної валюти на ринку надто завищений і не сти­мулює розвитку експорту.

Валютні інтервенції здійснюються в тому разі, коли на рин­ку спостерігаються короткострокові зміни в попиті й пропо­зиції. Центральний банк очікує швидкого відновлення поперед­ньої рівноваги. Якщо такі зміни мають довгостроковий харак­тер, зумовлений глибинними макроекономічними процесами, валютні інтервенції не приведуть до позитивного результату Вони можуть лише відтягнути відповідні зміни валютного кур­су на якийсь час, протягом якого уряд повинен застосувати заходи щодо врівноважування платіжного балансу. В іншому випадку після вичерпання валютних резервів неминуче ще більш катастрофічне потрясіння валютного ринку.

Офіційні резерви центральних банків складаються головним чином із вільно конвертованих валют — близько 82 % усіх резер­вів (з них: у середньому 60 % - у доларах США, 15 % - у євро, 10 % - у японських єнах) і монетарного золота (приблизно 5 %).

Національний банк України у своїй курсовій політиці вико­ристовує загальновизнані методи валютного регулювання, а саме:

-          валютні інтервенції;

-           дисконтну політику;

-           валютні обмеження.

Нині для всіх резидентів і нерезидентів на території України діє єдиний порядок встановлення і використання курсу націо­нальної грошової одиниці до іноземних валют, який визначаєть­ся Національним банком України.

У нашій державі механізм валютного регулювання, зокрема встановлення курсу національної валюти до іноземних валют, у своєму розвитку пройшов кілька стадій, а саме: від застосуван­ня вільно плаваючого курсу національної валюти до фіксовано­го з подальшим переходом до регульованого плаваючого курсу, що сприятиме стабілізації валютного ринку країни.

За використання режиму регульованого плавання курс на­ціональної валюти не фіксується, а приводиться у відповідність до змін на зовнішньому і внутрішньому секторах економіки.

За даного режиму регулюючий вплив забезпечує можливість підтримання валютного курсу на рівні, максимально наближе­ному до ринкових вимог, уникаючи при цьому викривлень і різких коливань, що зумовлені недостатнім ступенем розвине­ності ринку. Конкретною метою регулювання курсу гривні на сучасному етапі має бути заохочення експорту і стимулювання припливу капіталу в Україну, підтримання ефективного рівня імпортних операцій.

Національний банк України встановлює офіційний обмінний курс гривні щодо іноземних валют, міжнародних розрахунко­вих одиниць, який використовується в розрахунках із бюдже­том і митницею, під час планування й аналізу зовнішньоеконо­мічної діяльності, для всіх видів платіжно-розрахункових відно­син держави з юридичними та фізичними особами, оподатку­вання, а також для бухгалтерського обліку всіх операцій, здійснених в іноземній валюті.

18. Валютна біржа – установа, в якій на підставі чинного законодавства здійснюється регулярна й упорядкована торгівля іноземною валютою відповідно до попиту і пропозиції. Як самостійний елемент інфраструктури валютній біржі збереглася лише в деяких країнах (у ФРН, Франції), в решті цю роль виконують найбільші банки. В Україні валютними біржами є Українська міжбанківська валютна біржа в м. Києві. Основні види операцій, які здійснюють на валютній біржі: 1) укладання угод з членами біржі на купівлю чи продаж іноземної валюти відповідно до ринкового курсу (встановлюється на основі купівельної сили валют і коливань попиту та пропозиції), 2) визначення ринкових курсів іноземних валют, 3) здійснення розрахунків у національній га іноземній валюті відповідно до укладених на біржі угод, 4) проведення операцій центрального банку щодо підтримки ринкового курсу національної валюти, в т. ч. через валютну інтервенцію (значний цілеспрямований разовий вплив центрального банку на валютний ринок і валютний курс).

20. Міжнародні розрахунки - це система організації і регулювання платежів за грошовими зобов'язаннями та вимогами, що виникають поміж юридичними особами і громадянами різних країн на підставі економічних, політичних, науково-технічних, культурних та інших відносин. Серед міжнародних розрахунків переважають платежі із зовнішньої торгівлі, послуг, кредитів та інвестицій. Міжнародні розрахунки в основному здійснюються через банки за допомогою кореспондентських договірних відносин, що обумовлюють ведення кредитними установами кореспондентських рахунків. З цією метою банки укладають між собою кореспондентські угоди про відкриття рахунків ("ностро" — рахунки даного банку в інших банках, і "лоро" — рахунки інших банків у даному банку), в яких обумовлюються порядок розрахунків, величина комісійної винагороди, а також методи поповнення кореспондентського рахунку в міру витрачання коштів. Ці розрахунки здійснюються переважно у безготівковому порядку. До способів розрахунків відносяться: чек, вексель, банківська тратта, переказ (поштове, телеграфне/телексне, міжнародне платіжне доручення, платіжне доручення за системою СВІФТ (Співтовариство всесвітніх міжбанківських фінансових телекомунікацій, створене 1973 р.), завдяки якій процес передачі інформації при здійсненні розрахунків скоротився від 1 год. до 20 хв). В зв'язку з цим систему міжнародних розрахунків можна розглядати як відносно самостійну, яка має свої особливості.

По-перше, на відміну від внутрішніх, міжнародні розрахунки регулюються не тільки національними нормативними і законодавчими актами, але й міжнародними законами, банківськими правилами і звичаями. Наприклад, такими як Єдиний чековий закон, прийнятий Женевською вексельною конвенцією в 1930 р., Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів.

По-друге, міжнародні розрахунки здійснюються в різних валютах. Тому, з одного боку, на їх ефективність впливає динаміка валютних курсів. А з другого боку, нормальне функціонування товарно-грошових відносин можливе тільки в умовах вільного обміну національної валюти на валюти інших країн. Інакше кажучи, найбільш ефективна участь тої чи іншої країни в міжнародному розподілі праці і міжнародних торгових розрахунках можливе тільки на основі конвертованої валюти. Як відомо, в даний час існують три групи валют:

1) ВКВ - вільно конвертована (обмінна) валюта. Це валюта, яка вільно і необмежене міняється на інші іноземні валюти;

2) ЧКВ - частково конвертована валюта (проміжна група). Це національні валюти, в яких використовуються валютні обмеження для резидентів і по окремих видах операцій;

3) замкнута (неконвертована) валюта, яка функціонує в межах одної країни і не обмінюються на іноземні валюти. Обмінність національної валюти забезпечує:

· вільний вибір господарськими об'єктами найбільш вигідних ринків збуту і закупок в середині країни і за кордоном;

· більш активне залучення іноземних інвестицій і розміщення інвестицій за кордоном;

· стимулювання впливу іноземної конкуренції на підвищення ефективності, гнучкості й адаптації національних підприємств до середовища, що міняється;

· підтягування національного виробництва до рівня міжнародних стандартів по цінах, витратах, якості й асортименту;

· можливість здійснення міжнародних розрахунків в національній валюті.

По-третє, особливістю міжнародних розрахунків являється й те, що в країнах з частково конвертованою валютою держава використовує певні валютні обмеження.

21. Міжнародні розрахунки – регулювання платежів по грошових вимогах і зобов'язаннях, що виникають у зв'язку з економічними, політичними, культурними відносинами між юридичними і фізичними особами різних країн. Банківський переказ  – це основна форма міжнародних розрахунків у сучасній практиці. Крім того, банківський переказ є елементом всіх інших форм міжнародних розрахунків (акредитиви, інкасо, чеки, векселі). Банківський переказ належить до платних комісійних операцій банку. Усі банки, які беруть участь у здійсненні банківського переказу, беруть комісію за проведення операції. (Collection; Encashment; італ. Incasso) – це доручення експортера (кредитора) до свого банку одержати від імпортера (платника, боржника) безпосередньо або через інший банк певну суму або підтвердження (акцепт) того, що сума буде виплачена у встановлений термін. Letter of credit (L/C); нім. Akkreditiv; фр. Accreditif; від лат. Accreditivus – довірчий), який використовується у розрахунках за зовнішньоторговельни­ми угодами, незалежно від того, який він ("документарний акредитив", "акреди­тив", "акредитивний лист" тощо) – це одностороннє умовне грошове зо­бов'язання банку-емітента, видане ним за дорученням клієнта-наказодавця ак­редитива (імпортера) на користь його контрагента за контрактом бенефіціара (експортера).

За цим грошовим зо­бов'язанням банк, який відкрив акреди­тив (банк-емітент), повинен здійснити бенефіціару платіж (негайно або з відстрочкою) чи акцептувати тратти бенефіціара та сплатити їх в строк. Або він може уповноважити інший банк здійснити такі платежі, акцепт або не­гоціацію тратт бенефіціара за умови на­дання ним документів, передбачених в акредитиві, також якщо виконані інші умови акредитива.

Розрахунковий чек

Чек (Cheque; амер. Cheсk) – спеціальний документ, який містить письмове розпорядження банку видати (перерахувати) вказану в ньому суму грошей з поточного рахунку особи, яка підписала чек.

Пластикові картки. Пластикова картка — це: персоніфікований платіжний інструмент, який надає особі, що нею користується, можливість безготівкової оплати товарів та/або послуг, а також отримання готівки у відділеннях (філіях) банків і банківських автоматах (банкоматах);

інструмент безготівкових розрахунків і засіб отримання кредиту, а також фінансовий інструмент, який дозволяє її власникові управляти своїм банківським рахунком прямо з торговельної чи сервісної організації.

22. За місцем торгівлі ринок цінних паперів поділяється на біржовий та позабіржовий. Біржовий включає угоди, що вклада­ються на фондовій біржі, й охоплює, насамперед, вторинний ри­нок, хоча в окремих випадках і первинне розміщення цінних па­перів може здійснюватись через фондову біржу.

Фондова біржа – це ринок, який регулярно функціонує і на якому здійснюється торгівля цінними паперами. При цьому саме оформлення і передача цінних паперів проводяться за її межами.

Класична біржа (в тому числі фондова) – це аукціон, де торгівля ведеться в операційному залі “з голосу”, тобто через усні інструкції. Прикладом такої біржі є Нью-Йоркська фондова біржа. Завдяки розвитку обчислюваної техніки на деяких біржах на зміну операціям в операційному залі прийшли електронні системи купівлі-продажу цінних паперів з використанням терміналів, установлених у фірмах-членах біржі і пов’язаних із центральною комп’ютерною системою біржі. Проте і на автоматизованих біржах частина операцій, як і колись, здійснюється в операційному залі “з голосу”.

На відміну від банків, які самостійно визначають напрями вкладення своїх ресурсів, фондова біржа не може адміністративно регулювати грошові потоки. Однак хоча інвестори самостійно визначають, куди вкладати гроші, керу­ються вони при цьому, насамперед, біржовим котируванням цінних паперів.