Розділ 1. Теоретико-методичні засади дослідження просторово-структурної конкурентоспроможності регіону

1.1. Теоретичні положення просторово-структурної конкурентоспроможності регіону

Характерними ознаками світової економіки останнього десятиліття ХХ та початку ХХІ ст. стали всеосяжна глобалізація, мегарегіоналізація економічних, політичних і соціальних процесів. Поступова глобалізація та зміцнення взаємозв’язків національних економік та їх регіональних компонентів актуалізують проблеми підвищення їх конкурентоспроможності, як необхідної і достатньої передумови сталого розвитку в жорсткому конкурентному середовищі.

Економічна наука включає три концептуальних підходи до розуміння конкуренції залежно від природи взаємодії ринку та економічного суб’єкта: поведінковий, структурний та функціональний (табл. 1.1). Згідно з трактуванням А. Юданова під ринковою конкуренцією потрібно розуміти боротьбу за обмежений обсяг платоспроможного попиту покупців, що здійснюється суб’єктами економічного господарювання на доступних їм сегментах ринку [68]. І. Спірідонов визначає конкуренцію як економічний процес взаємодії, взаємозв’язку і боротьби між підприємствами з метою забезпечення кращих можливостей збуту своєї продукції, задоволення потреб покупців і одержання найбільшого прибутку [57]. Н. Тарнавська розглядає конкуренцію з позицій сприйняття суб’єкта господарювання як економічної системи, що прагне утриматися на ринку й успішно функціонувати як єдине ціле, протидіючи небажаним зовнішнім впливам і реалізуючи при цьому свої економічні інтереси. Співпраця з іншими суб’єктами господарювання з метою покращення власної конкурентної позиції трактується як варіант суперництва [25, 60]. Наведені підходи до визначення сутності конкуренції більшою мірою базуються на дефініціях суперництва та боротьби. Водночас сучасні дослідники все частіше керуються не визначенням конкуренції як винятково процесу боротьби та суперництва, а як процесу економічної взаємодії суб’єктів господарювання в певних умовах та ситуаціях за різними сценаріями (кооперування, конкурування, співробітництва, змагання, суперництва, конфлікту та співіснування), що варто вважати важливою передумовою структурної конкурентоспроможності регіону.

Таблиця 1.1

Концептуальні підходи до розуміння сутності конкуренції

Підхід	Сутнісні характеристики підходу	Науковці та дослідники
1. Поведінковий	- виявлення особливостей стратегії поведінки суб'єктів господарювання у боротьбі за платоспроможний попит; -мотивація суб'єктів господарювання щодо забезпечення конкурентоспроможності на ринку полягає в оволодінні ресурсами споживача через максимальне задоволення їх потреб; - нехтування фактом, що конкурентна боротьба ведеться не лише за платоспроможний попит, але й за монополізацію ринків збуту, джерел сировини, результатів науково-технічного прогресу, кваліфікованої робочої сили тощо.	А. Сміт, М. Портер, А. Радигіна
2 Структурний	- ринковий механізм знеособлений, не залежить від дій окремих осіб та суб'єктів господарювання, важливими є лише структура ринку та умови функціонування на ньому; - конкуренція розглядається як механізм регулювання пропорцій суспільного виробництва, в результаті дії якої відбувається міжгалузева міграція факторів виробництва; - конкурентний рішок характеризується наявністю значної кількості продавців однорідної продукції, в межах якого частка обсягу продажу окремого підприємства настільки мала, що не може істотно вплинути на цінупродукції.	Ф. Еджоурт, А. Курно, Дж. Робінсон, Е. Чемберлін
3. Функціональний	- конкуренція розглядається як чинник економічного зростання внаслідок орієнтації суб'єктів господарювання на впровадження інноваційної стратегії розвитку; - для досягнення конкуренції на ринку суб'єктам господарювання необхідно постійно знижувати витрати на виробництво продукції та пропонувати споживачам на ринку нову продукцію для задоволення зростаючих потреб.	Й. Шумпетер, Ф. Хаєк

Сучасна концепція конкурентоспроможності економічних систем, яка дедалі активніше пропонується у вітчизняних та зарубіжних наукових працях, пов’язує конкурентоспроможність не тільки з «внутрішнім», але і з «зовнішнім» поглядом на ринкову систему [45]. Експерти Міжнародної Маркетингової Групи визначають конкурентоспроможність як здатність продукту або підприємства задовольняти конкретну потребу порівняно з аналогічними об’єктами, представленими на ринку; вона визначає здатність об’єкта витримувати конкуренцію з аналогічними об’єктами на ринку [45] . У зарубіжній економічній літературі поширене визначення конкурентоспроможності як здатності країни чи підприємства розробляти та виготовляти товари і послуги вищої якості або ж за цінами, значно нижчими, порівняно з конкурентами [34] .

Досить точно висловлюється з цього приводу С. Семів: “… у ринковій системі господарювання категорія конкурентоспроможності є однією з головних, оскільки у ній концентровано виражаються економічні, науково-технічні, виробничі, організаційно-управлінські, маркетингові можливості як окремого суб’єкта господарської діяльності, так і економіки загалом. Конкурентоспроможність як комплексна соціально-економічна категорія відображає потенційні можливості ефективної інтеграції держави, її регіонів, галузей і окремих підприємств у світогосподарські зв’язки, успішної участі в міжнародній кооперації та поділі праці” [56].

Дослідник проблем конкурентоспроможності, автор концепцій конкурентної стратегії та міжнародної конкурентоспроможності М. Портер наголошував на необхідності забезпечення високого рівня конкурентоспроможності національної економіки як засобу підвищення добробуту суспільства. Він зазначав: “Конкурентоспроможність – не самоціль. Основним є забезпечення громадянам достатньо високого та зростаючого рівня життя, а це залежить від продуктивності використання національних ресурсів – праці та капіталу” [23]. Дж. Сакс розглядає конкурентоспроможність як інструмент та передумову сталого економічного розвитку. Він наголошує на тому, що конкурентоспроможність національного господарства – це здатність досягнути стійкого економічного зростання в середньостроковій перспективі та її характеризують наявність здорового ринку, чинників виробництва та інших характеристик, що формують потенціал для досягнення стабільного економічного зростання [23].

Вітчизняні та іноземні науковці зосереджуються у своїх дослідженнях на різних підходах до цієї категорії, яка визначається залежно від стану конкурентоспроможності продукції до узагальненого показника стійкості суспільно-економічної системи країни.

Доцільно наголосити, що високий рівень конкурентоспроможності регіону, галузі, підприємства неможливий без урегульованості основних балансів економічного, політичного, соціального характеру та сформованості адекватних інфраструктурних елементів. Відтак, основний рівень забезпечення конкурентоспроможності – макроекономічний, на якому визначаються основні умови функціонування всієї господарської системи держави. Наступним за важливістю є мезорівень, де формуються перспективи розвитку її регіонів. Тут створюються сприятливі передумови для успішної роботи підприємств окремих галузей (науково-технічні, трудоресурсні, інституційні тощо). Завершальна стадія творення конкурентоспроможності відбувається на мікрорівні – у вигляді співвідношення ціни та якості товару. Це співвідношення залежить від: умов, які склалися на двох попередніх рівнях; здатності використовувати свої ресурси, національні та специфічні переваги [64].

Проблемам конкурентоспроможності приділялося багато уваги з боку вітчизняних науковців на різних етапах становлення і розвитку національної економіки, проте особливої актуальності ці питання набули в трансформаційний період, коли перемагав економічний агент, який володів конкурентними перевагами. Зараз інноваційність, розвинута інфраструктура, якість інституцій, високі макроекономічні показники, потужний науковий потенціал, висококваліфікована робоча сила, ефективна ринкова економіка, технологічна готовність, якісне ведення бізнесу та інші фактори визначають успіх у конкурентній боротьбі та є домінантною передумовою конкурентоспроможності [67].

Особливо цікавими видаються результати дослідження на основі неофіційного опитування, яке було проведене серед науковців протягом травня 2007 р. – учасників програм Courants du Monde (Франція) та EU and European economic zone (Бельгія), які переконливо свідчать про те, що в процесі безперервних структурних зрушень чинник ефективних інституцій та інновацій як основа конкурентоспроможності набуває усе більшого значення (додаток А).

На думку Л. Ковальської, до елементів та умов, які формують конкурентні переваги регіону, належать географічне розташування, величина природно-ресурсного потенціалу, рівень інвестиційної привабливості, інноваційного розвитку, інтелектуального, трудового та фінансового потенціалу [22].

Я. Жаліло відзначає, що важливою складовою становлення конкурентоспроможності національної економіки є досягнення конкурентоспроможності галузі. Водночас, на його переконання, конкуренції між галузями не існує, конкурують між собою та із зарубіжними підприємствами окремі підприємства певної галузі. Тому саме ефективність кожного з сукупності підприємств галузі, для яких створені державою сприятливі економічні умови функціонування, формує її конкурентоспроможність як невід’ємної компоненти національної економіки та відображає привабливість галузі для міжгалузевого відпливу капіталів та імпорту зарубіжних інвестицій [24].

Просторова зосередженість підприємств також представляє певну однорідну сукупність – регіональну, яку можна розглядати як окремий об’єкт конкурентоспроможності. Відрізняється і розвиток видів економічної діяльності в територіальному аспекті. Це найбільше стосується тих, які значно залежать від територіальних відмінностей, наприклад будівельного комплексу, сільського господарства, туристичної діяльності тощо. Тому економіка регіону в цілому і окремі її галузі в регіональному аспекті теж можуть бути об’єктом оцінки конкурентоспроможності.

Академік М. Долішній зазначив, що для визначення терміну “регіональна політика”, необхідно тлумачити це поняття в широкому та вузькому розумінні. У першому випадку це політика, яку провадять держава щодо регіонів і регіони в межах наданих їм повноважень. У другому випадку регіональна політика звужується винятково до дій держави, тому йдеться про державну регіональну політику [14]. При цьому регіональна політика реалізується за допомогою методів, які враховують історичну, етнічну, соціальну, економічну та екологічну специфіку територій [14].

Науковець акцентує увагу на тому, що за сьогоднішніх умов регіональна політика стає вагомим інструментом просторового регулювання соціально-економічного розвитку, особливо в тих сферах, де дія ринкових важелів обмежена (соціальній, екологічній, науково-технічній). Тільки через механізми регіональної політики як важливого елемента загальнонаціональної стратегії можна активізувати внутрішні потенціали регіонів для соціально-економічного зростання територій і держави в цілому. Саме регіональна політика може стати універсальним засобом ефективного використання внутрішніх регіональних резервів, чого важко досягти за допомогою галузевих методів управління.

Стратегічними векторами нової регіональної політики визначається: пошук компромісу в питаннях економічної свободи регіонів; реалізація принципу розширення міжрегіональної економічної взаємодії; запровадження механізмів подолання асиметрії розвитку та підтримки депресивних територій; стимулювання інноваційно-інвестиційного розвитку; зміцнення матеріальної бази територіальних громад; активізація транскордонного співробітництва [24].

З. Варналій наголошує, що підвищення конкурентоспроможності регіонів та зміцнення їх ресурсного потенціалу повинно здійснюватися за такими пріоритетними напрямами:

• реструктуризація економічної бази окремих регіонів і створення умов для диверсифікації на новій технологічній основі; 

• розбудова та модернізація інфраструктури, що сприятиме підвищенню інвестиційної привабливості регіонів [12].

Загалом конкурентоспроможність регіону визначається показниками макроекономічної динаміки; ефективності діяльності органів місцевого самоврядування та державної регіональної політики; ефективності бізнесу, зокрема у приватному секторі; розвиненості інфраструктури.

Гарантування високого рівня просторово-структурної конкурентоспроможності регіону є етапним та динамічним процесом. Так, динамічно-структурна модель оптимізації характеристик просторово-структурної конкурентоспроможності регіону може розглядатися як наявність складників (індексів конкурентоспроможності):

де

I_IB – індекс розвитку інституційного базису конкурентоспроможності регіону;

I_CSE – індекс рівня конкурентоспроможності стратегічно важливих підприємств (бюджетоутворюючих та підприємств, які мають важливе значення для економіки регіону);

I_DE – індекс рівня демонополізації економіки;

I_BA – індекс рівня ділової активності (зниження інертності економіки);

I_SBP – індекс рівня розвитку державно-приватного партнерства;

I_IA – індекс інноваційно-інвестиційної активності суб’єктів підприємництва (чинника посилення конкурентоспроможності економіки регіону);

I_ED – індекс структурних зрушень в економіці (внаслідок раціональної структури видів економічної діяльності та належної частки в структурі економіки галузей із значною доданою вартістю);

I_EР – індекс територіальних змін на регіональному та місцевому рівні (внаслідок структурно збалансованого соціально-економічного розвитку);

I_ESSC – індекс рівня забезпечення структурних складових елементів конкурентоспроможності регіону (якості життя населення та економічного зростання);

I_RС – індекс узагальнюючого показника рівня конкурентоспроможності регіону.

Методологічною основою окресленого підходу є системний характер політики забезпечення просторово-структурної конкурентоспроможності регіону та розгляд її як функції структурних складників та напрямів зміни визначальних параметрів в їх межах.

На думку І. Крючкової, у світовій економічній науці минулого століття в дослідженнях економічного зростання превалював факторний підхід, причому головними чинниками розвитку спочатку вважалися інвестиції у фізичний капітал та інфраструктуру [27]. Було визначено граничну ефективність окремих факторів, насамперед капіталу. Цe привернуло увагу до структурних процесів, зокрема до рівня інвестицій у ВВП та міри заміщення робочої сили капіталом. Проте вже наприкінці минулого століття науковці стали відводити провідну роль групі чинників, які не відображають класичні матеріальні та людські фактори виробництва, а характеризують економічне середовище: відкритість, макроекономічна стабільність, верховенство закону, розвиненість інституцій, відсутність корупції, ринкова орієнтація, бюджетна прозорість.

Відтак, на сучасному етапі розвитку в результаті суттєвих структурних зрушень в економіці, змінюється і роль пріоритетних для визначення конкурентних переваг чинників. Із розвитком виробництва та науково-технічним прогресом на конкурентоспроможність значною мірою впливають фактори вищого порядку, які є наслідком еволюційних прогресивних змін та наукових досягнень у суспільстві, створюючи при цьому конкурентні переваги нового рівня. Сюди відноситься інтелектуальний потенціал та рівень освіченості, розвиток інституційного середовища, виробнича та ринкова інфраструктура, інвестиційна діяльність, комунікації, впровадження інновацій (технологічних, технічних, виробничо-організаційних, управлінських, соціальних, економічних тощо) [6].