13. Літературна критика в журналі «Основа».

Як літературний критик в журналі основа виступив М. Костомаров, опублікувавши працю «Спогад про двох малярів». Це мало не перший мемуарний твір про Шевченка, датований «14 квітня 1861 р», тобто написаний невдовзі після смерті великого поета. Проте дана стаття цінна не лише тим, що автор описує в ній окремі епізоди з життя Кобзаря, але й тим, що автор описує в ній окремі епізоди з життя Кобзаря, але й тими блискучими дефініціями його творчості, які запропонував чутливий і спостережливий критик.

У відповідності до своєї ідеї «двох руських народностей» М.Костомаров проголосив Т. Шевченка «поетом загальноруським». Цю думку взяв потім на озброєння М.Драгоманов, будуючи свою концепцію «літератури російської, великоруської, української, галицької», суперечливої й далеко не в усьому прийнятної сьогодні. Але тоді, в 1861 році, М. Костомаров уперше заговорив не лише про всеукраїнське, але й про всеросійське, всеслов’янське і світове значення Шевченка, показав глибинний зв’язок його творчості з народним світобаченням і світорозумінням. Ця стаття мала програмовий характер для шевченкознавства.

Важливу методологічну роль відіграли дві полемічні статті Костомарова спрямовані на захист Сковороди. Особливим радикалізмом відзначалась молодь. Двадцятиоднорічний Всеволод Крестовський у журналі «Русское слово» опублікував нищівний відгук на видання Сковороди, написаний під знаком нігілізму. Костомаров відповів статтею «Слово про Сковороду з приводу рецензії на його твори в «Русском слове», а потім, після репліки Крестовського «Клопотання Костомарова за Сковороду і Срезневського». Сумарно позиція Костомарова зводилася до запровадження історичної методології в літературознавчі оцінки. Так, погоджувався він, з погляду бурхливої сучасності ці вірші, байки й філософські трактати, що писалися близька ста років тому, виглядають непереконливими і застарілими.

Також літературна критика в журналі була від Куліша. В «Листах з Хутора» третій лист озаглавлений «Чого стоїть Шевченко яко поет народний» і є фрагментом літературної критики в системі публіцистичних роздумів автора. Куліш проголошує тут ідею, яку можна назвати ідеєю «націобудіної функції української літератури».

Другою програмовою працею Куліша в Основі стала стаття «Простонародність в українській словесності», присвячена визначенню національного обличчя української літератури й багато в чому споріднена концептуально з попередньою статтею. Для Куліша простонародність - це джерело української літератури. Життя простолюду - головний предмет відображення в ній. Мова - будівельний матеріал творів.

14. Публіцистика в журналі «Основа».

Неможливо уявити публіцистику журналу Основа без статей Костомарова «Правда полякам про Русь» і «Правда москвичам про Русь». Знову ж таки обминаючи складну й розгалужену історичну аргументацію Костомарова, відзначимо, що головним предметом дискусії тут була Україна. Дискусія була породжена попередніми опублікованими в «Основі» історичними працями Костомарова, а головним її змістом було заперечення як польських, так і російських претензій на володіння Південною Руссю, тобто Україною. Поставлені поруч в одній книзі «Основи» ці дві статті дали несподіваний ефект: у них прирівнювалися одна до одної і спростовувалися як рівнозначно несправедливі колонізаційні політики щодо України її колишнього володаря, Польщі, і сучасного володаря, Росії.

Полемічна стаття Костамарова «Іудеям» поклала край іншій полеміці, у яку була втягнута «Основа». Історія цієї дискусії така. У відповідності з українською лексичною традицією часопис використовував для назви європейського населення краю, зокрема в автентичних фольклорних записах, слово «жид». І от до редакції полетіли листи «обурених читачів». Зі сторінок газети «Сион» залунали публічні образи і закиди. «Основі» довелося відповідати.

Несподіваний резонанс мала ще одна публіцистична праця Костомарова «Про викладення південноруською мовою». Цей твір взірець прагматичної, ужиткової журналістики, а його наслідки - хрестоматійним прикладом дієвості та ефективності журналістських виступів.

Також відома публіцистична праця Куліша «Листи з хутора». Саме тут була розвинута своєрідна Кулішева філософія хуторянства, що стала надалі програмовою для цього письменника. За формою цей твір наслідував іншу публіцистичну пам’ятку української літератури «Листи до любезних земляків» (Г.Квітки). Листи з хутору - по суті другий публіцистичний твір такого типу в історії нової української літератури. За законами есеїстики вони написані на різноманітні теми: перші два листи об’єднані заголовком «про городи й села», третій лист озаглавлений «Чого стоїть Шевченко яко поет народний» і є фрагментом літературної критики в системі публіцистичних роздумів автора, четвертий являє собою цілу новелу з яскраво вираженою, як у байки, мораллю, п’ятий - підсумковий - завершав створення образу ідеалізованого Кулішем українського хуторянина й мав відповідну назву: «Хто такий хуторянин».

У цілому ж «Листи з хутора» виглядають сьогодні як видатна публіцистична пам’ятка в історії української журналістики. Загалом вони виконали свою мету: піднесли ідеал українського національного життя, утвердили шлях до нього через свою ж українську свідомість, освіту, культуру.