60 Мотив смерті в новелах Стефаника. Ідея смерті за Україну (,,Марія», «Сини»).

Новела "Марiя", написана В. Стефаником у 1916 роцi - один з найкращих творiв не лише з-помiж новелiстики письменника, а й з усiєï малоï прози вiтчизняноï лiтератури початку ХХ столiття. Вона присвячена пам'ятi Iвана Франка i являє собою художню iсторiю пiзнання головною героïнею людей, свiту i себе в ньому. Надзвичайний талант i безмежна любов до Украïни дали письменнику змогу в цiй короткiй новелi вiдтворити весь розмах братовбивчоï вiйни, плюндрування цiлоï нацiï, роздертоï помiж двох ворогуючих у першiй свiтовiй вiйнi iмперiй. Стефаник вiдтворює художнiм словом прагнення украïнцiв з'єднати "роз'єднанi в катастрофi" половини своєï нацiï

Письменник на власнi очi бачив, як цвiт украïнського народу - найкращi його сини - кладуть своï голови за ïï незалежнiсть, соборнiсть i державнiсть. Цi iсторичнi подiï i лягли в основу новели "Марiя", змальовуючи ïï головну героïню у важкi часи життєвих випробувань. Вона постає перед нами як символ самоï Украïни у вирi тих трагiчних подiй, якi судилися ïй на драматичному шляху iсторiï початку ХХ столiття. Ми бачимо Марiю у хвилини щастя, якi залишилися у минулому життi, i в безоднi тяжкого переживання посивiлоï за нiч матерi. Цими споминами про минуле, коли ïï сини були бiля неï, героïня нiби прагне повернути тi щасливi днi, щоб не бачити жахливого сьогодення. I це зiставлення вражає мою уяву: в минулому - вродлива, здорова жiнка, сповнена своïм щастям, яка випромiнює радiсть i любов. Але подiï абсурдноï братовбивчоï вiйни болем i розпачем сповнили ïï душу - i ось вже вона ладна укоротити вiку без синiв, та потiм розумiє: бiль утрати не повинен порiзнити ïï з патрiотичним вибором синiв. Так через подолання святоï материнськоï муки жiнка знаходить своє справжнє "я". Стефаник, здається, нiчим особливим не надiляє свою героïню. Для мене вона - проста селянка, щастя якоï - у працi бiля землi, в любовi до свого чоловiка, у щебетаннi дитячих голосiв. Але ось починається вiйна - i ми стаємо свiдками саморозкриття материнськоï душi, що вражає глибиною вiдчуття неприродностi воєнного стану свiту. I якщо у ставленнi до своïх дiтей Марiя спочатку керувалася лише своєю материнською любов'ю, то вже згодом пiд впливом синiв у неï зростає нацiональна свiдомiсть, яка дає ïй змогу серцем i розумом усвiдомити важливiсть справи ïï синiв, пишатися ними: ïï дiти пiшли "добувати мужицьке право", були "ласкавi до простого народу, i народ

Їколо них цвiв". Найповнiше, на мою думку, розкривається духовна велич матерi та глибина ïï любовi до дiтей у епiзодi, коли сини Марiï добровольцями вступили до лав Сiчового стрiлецтва i пiшли здобувати Украïнi свiй найдорожчий скарб, як тисячi iнших жiнок, що пожертвували своïми синами задля Украïни: "Попiд мури мали держали серця в долонях i дули на них, аби не болiли", - так передає почуття цих святих украïнок автор. Воєннi лихолiття не примушують Марiю зректися тiєï справи, заради якоï проливають кров ïï дiти. Як найдорожчий скарб береже вона портрет Шевченка - єдине, що залишилося на згадку про синiв, ïхня часточка; вона тiлом його закриває, а окупанти "кроïли тiло пугами". Шевченкова пiсня лiкує Марiïну душу, переносить ïï до синiв, i вона вже бачить, як збувається мрiя ïï дiтей: "Блискотять рiки по всiй нашiй землi i падають з громом у море, а народ зривається на ноги. Наперед ïï сини, i вона з ними йде на ту Украïну". Твiр прочитано, але збудження в душi не проходить. Мене дуже вразив цей шедевр творчоï спадщини Стефаника, його символiка, його глибина i патрiотизм. Серце сповнюється почуттям нацiональноï гiдностi i гордостi за славну iсторiю рiдноï Украïни, за ïï героïв - моïх спiввiтчизникiв.

Критику не нашла, скорочений текст

ВАСИЛЬСТЕФАНИК(1871 — 1936)

СИНИ «Старий Максим волочив яру пшеницю кіньми добрими, молодими». Був він добрим хазяїном, міцним чоловіком. Односельці про нього говорили так: «Старий пес, все лютий, але молоді коні ще міцно тримає; бригадир, іззамолоду добре годований, та втратив обох синів і відтоді все кричить і на полі, і в селі».      Він справді кричить, сам із собою розмовляє, бо вже ні з ким більше. Була у Максима сім'я, але тепер він залишився сам. Невеселі його думи про те, що він вже старий, що втрачає сили, але гірше за все те, що самотній:      «Та на піч, брє, я ще годен вилізти, але піч студена, облупана. Образи на стінах почорніли, а святі дивлються на пусту хату, як голодні пси. Стара ціле житє обтикала їх бервінком та васильком та голуби перед ними золотила, аби ласкаві були, аби хата ясна була, аби діти росли». З болем дорікає Максим святим, що «синів нема, стару запорпав у землю...» Єдине, що залишилося йому, — це праця на землі, і він працює завзято, вперто, майже без спочинку, аби тільки не думати про свою самотність. Він говорить до коней, звертається до сонця, навіть до своєї пораненої ноги: «Тепер або боли, або переставай, або як хочеш, а волочити таки будеш». Кожна дрібничка навкруги нагадує йому про втрату: сонце, що світило його синам, пташка, за якою ганявся маленьким син Іван. Все це мало сенс: «Так треба було робити. Твій спів і Іванова сопілка ішли низом, а поверх вас сонце, і всі ви сипали божий глас і надо мною, і над всім миром веселим. А крізь сонце бог, як крізь золоте сито, обсипав насясностев, і вся земля, всі люди відблискували золотом. Так то сонце розчинило весну на землі, яку великім кориті». Згадка про щасливі й безжурні роки ще більше вражає душу Максима, для якого світ спочатку був сповнений поезії, радості. А нині він з розпачем вигукує: «Ех, сини мої, сини мої, де ваші голови покладені?!» Адже батько навіть не може на могилу до них сходити, тому й звертається до Бога: «А я тобі не кажу: воскреси їх, я тобі кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них...» Максим ладен звертатися до цілого світу, аби хоч яку вісточку, яку згадку про синів мати. Кликав у світ, сподіваючись на диво. Може, думав, залишилась у світі бодай кохана котрогось з синів: «Ти ще є на світі, а їх нема жадного, то найдіть дорогу до мене та принесіть вість. Насипте студеної роси на мій сивий волос...» Але мовчала земля, лише пташки, як завжди весною, усе співали. А старий, обезсилений, приліг до землі і лежав так мовчки. Потім почав лагідно розповідати про синів: «Послідній раз прийшов Андрій: він був у мене вчений. «Тату, — каже, — тепер ідемо воювати за Україну». — «За яку Україну? А він підоймив шаблев груду землі та й каже: «Оце Україна, а тут, — і він справив шаблев у груди, — отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати». Відвага й завзятість синівських слів наповнили серце Максима гордістю за сина, і блиск його шаблі засліпив очі: «Сину, — кажу, — та є ще в мене менший від тебе Іван, бери і його на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у цу нашу землю, аби воріг з цего коріння її не віторгав у свій бік». Дружина Максима, як це почула, то немов закам'яніла, ніби серце материнське чуло біду. Світ для неї відразу потьмянів. Старий згадує: «А рано вони оба виходили, а стара сперлася на ворота та не говорила, але так здалека дивиласи, як з неба. А як я їх скидав на колії, то—м сказав: «Андрію, Іване, взад не йдіть, за мене пам'єтайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла...»      До пізнього вечора «Максим водив коні по ниві ...замазаний грязюкою, обдертий, кривавий, він неначе западався в землю», бо не хотів повертатися до самотньої хати. Та пізно ввечері, упоравшись з коровами, кіньми та вівцями, прийшов додому. Йому було жаль навіть цю спорожнілу хату, немов живу істоту: «Ти, небого, геть затихла, замертвіла, як би в тебе хто ніж упхав, не годна слова сказати... Та я в тобі ще розгрібу трохи вогню...»

Зваривши собі кулешу, убрав білу сорочку, повечеряв і став до молитви: «Ати, Мати Божа, будь мойов ґаздинев; ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала сина одного, а я двох».