62 Тема вродженого аристократизму в новелі о. Кобилянської ,,некультурна»

Оповідання ,,Некультурна” багатоаспектне. Авторка своїм твором доводить, що в українців існує так званий вроджений аристократизм і інтелігентність, які не мають прямого зв’язку з родоводом і освітою. Параска – звичайна гуцулка, але чи не найкраща представниця народу, серед якого виросла і увібрала в себе усе, що він створив за багато століть свого розвитку, усе, що можна вмістити у багатозначне слово ,,культура”. ,,Параска мала сорок років і була вдовицею. З лиця чорнява, ще майже гарна, була сама тонка, майже ніжно збудована, жива, спритна: здавалася далеко молодшою, а по її дрібних руках, не був би ніхто надіявся, мужської сили. Про ту силу любила говорити. ,,Бувало,… назбираю в лісі дров, навалю на себе, що мені з-під них лиш ноги видко, і не йду, а біжу додому. Тут гепну ними до землі, що хата задуднить.” ЇЇ хата – звичайна хата, селянська, з призьбою, коло вікон оббілена. Вона сама. В неї ніколи дітей не було, вона любується кожною квіткою зокремо. Товариства не шукає, говорити ні з ким не любить: до сусідів лиш дуже рідко заходить, а коли зайде, то обглянеться вперед добре, заким де усяде, або що у рот візьме.

– Параска дуже джінгаж! (Делікатна, вразлива) – говорять, мов уражено, сусіди волохи. – Роздивляється, мов пані, як прийде в хату; най ліпше в себе розглянеться, скорише найде щось погане, як в нас!

Їй ніколи не буває сумно. Навіть взимі, коли сама по тижневі сидить і людини не бачить. Сидить пряде, курить, говорить, говорить до кота, до собачки, до своїх курей, сміється до них, ворожить в карти, в кукурудзи. В хаті її непорядок і убожество. Довга дубова лавиця, з почорнілих дощок збите ліжко, такий самий стіл,…, на жердині недбало завішені речі – і то майже все. Зате стіни майже повні. Барвні малюнки, яскраві папери, стяжки, дерев’яні хрестики, горнятка, засохлі цвіти, а в вікні понсові цвітучі цвіти, що тиснуться надармо до замараного скла по дрібку сонця. Між всім тим і завжди оживлена вона. Сидить і або пряде, а як ні, то вирізує з дерева що-нибуть. ,,Не люблю вишивати та й так. І за дівчини не робила я сього ніколи. Бувало, виперу файно, щоб біліла як сніг і так вбираю. Жіночих робіт я не любила, і не люблю і тепер. Треба граблі зробити – зроблю. Треба дров нарубати – нарублю. Піти з кіньми до коваля – піду.”

Якою гарною мусила вона бути! І не лише лицем, що свідчило ще тепер о колишній майже інтелігентній, між тим простим народом незвичайний край; але ще якоюсь іншою, внутрішньою красою, повною дикого, невиробленого артизму і вічної молодості, що пробивалася ще дотепер однаково сильно в кожнім її слові, в погляді її щурених блискучих очей, в кожнім руху її стрункої постаті, а найбільше в живих рухах її голови, що все прибрана кокетливо в червону – квітчасту хустку, приковувала несвідомо погляд до себе. Не мала ні крихти в собі тої грубості, що п’ятнується словом ,,мужицтво”, з котрим ніяк не може погодитися, ані зіллятися.”

Твір багатий на містичні і нераціональні елементи: ворожіння, віщі сни, символи тощо. Героїня щиро вірить у свою долю, яка вже заздалегідь визначена, вірить у своє щастя, яке їй колись наворожив старий дід, але снам довіряє лише ,,добрим”. У ,,Некультурній” часто зустрічається позареальне ,,щось”, на яке багата містична подорож Параски. Усе, що траплялося героїні під час цієї подорожі, було ніби з потойбіччя: і ліс, і потік води, і ,,чортівський млин”. Місяць, один з найуживаніших Ольгою Кобилянською символів, у ,,Некультурній” подається втіленням світлого, реального, позитивного. Параска ставиться до слова як до матеріальної, дієвої сили, її прокльони досягають своєї мети.