Культура незалежної України

Після початку проведення політики перебудови, гласності і демократизації в Україні відбувається широке національно-демократичне піднесення. З середини 80-х років в умовах піднесення національної самосвідомості, становлення демократії багато українських літераторів активно включилися у громадсько-політичне життя. У 1989 р. було засноване Товариство української мови імені Т. Шевченка, метою якого стало утвердження української мови у всіх сферах суспільного життя, її всебічного розвитку, охорона чистоти і самобутності мови. Відбувається справжній газетно-журнальний бум. Народ наново відкриває свою історію, проходять широкі дискусії про гетьмана І. Мазепу, про діяльність Центральної Ради, радянсько-німецький договір 1939, уперше публікуються матеріали про голод 1932—1933 рр. Друкуються раніше заборонені книги, виходять на екрани фільми. Встановлюються перші контакти з діаспорою. Творча інтелігенція взяла активну участь у створенні Народного Руху України.

Після здобуття Україною незалежності в 1991 р. почався новий етап розвитку українського суспільства. Україна стала суверенною демократичною державою, почалися радикальні реформи. Головною особливістю сучасного періоду можна вважати його перехідний характер. Ми можемо говорити про те, що в суспільстві склалася нова соціокультурна ситуація, яка характеризується іншими соціально-економічними умовами, формами власності, характером стосунків між людьми, соціальною структурою, системою цінностей. Принципово новий статус в наші дні отримала національна культура. У той же час серйозно впливає на всі сфери суспільного життя економічна криза, яку переживає наша Україна в кінці ХХ століття

Проголошення незалежності України (24 серпня 1991р.) і розбудова самостійної держави Україна створили принципово нові, формально цілком сприятливі умови для розвитку культури. 19 лютого 1992 р. Верховна Рада України ухвалила “Основи законодавства про культуру”, якими передбачені заходи подальшого розвитку української національної культури. У цьому ж році була розроблена Державна національна програма “Українська освіта в ХХІ ст.”, а Верховною Радою прийнято “Закон про освіту”. В цих документах передбачена демократизація освіти, посилення технічного забезпечення шкіл, видання підручників, створення університетських комплексів, мережі ліцеїв.

У 1992 р. було відновлено діяльність Києво-Могилянської Академії – навчального закладу нового типу, де викладання і навчання ведеться українською і англійською мовами. Здійснюється перехід на триступеневу підготовку: бакалавр, спеціаліст, магістр. Вузи стають більш автономними. У системі Національної академії наук України створено декілька нових наукових інститутів: Інститут української археографії, Інститут української мови, Інститут народознавства. Однак низький рівень фінансування призвів до того, що наукові установи втратили до 50% свого складу. Вже протягом цілого десятиліття спостерігається “відплив” частини інтелектуальної еліти у країни з більш сприятливими умовами життя.

Одним з найважливіших для розвитку культури є питання про національну мову. У 1989 р. Верховною Радою був ухвалений «Закон про мови в Українській РСР». Статус української мови як державної закріпила Конституція України. З прийняттям нового законодавства почався процес переходу на українську мову державних органів, засобів масової інформації, установ культури, освіти. Життя вже виявило багато труднощів, які стоять на цьому шляху. За переписом 1989 р. українці становили 72 % населення республіки, серед них рідною українську мову назвали 67 %, російська мова переважає на сході України, в Криму. Але дуже показовим є ставлення росіян в Україні до української освіти своїх дітей — за даними американського соціолога І. Бремера (1994), 54 % росіян у Львові і 65 % у Києві згодні з тим, щоб їхні діти навчалися в українських школах і майже всі росіяни у Львові та Києві (відповідно 96 та 91 %) визнають, що їхні діти повинні вільно володіти українською мовою. У Симферополі так думають 54 % росіян. Це по суті говорить про підтримку процесу еволюційної українізації неетнічними українцями.

Фінансові проблеми перешкоджають збільшенню тиражів українських книг, комерційна література в основному привозиться з Росії. Тобто очевидно, що для успішного розв'язання проблеми не досить адміністративних заходів, а потрібна культурно-просвітницька робота, державна економічна підтримка. Скорочуються тиражі книг. Оптимальним показником вважається, коли на душу населення друкується 12—14 книг на рік. Якщо в 1991 р. в Україні цей показник становив 3,6, то в кінці 90-х — 0,99. Населення значною мірою позбавлене можливості читати періодику (зараз в Україні тільки близько 8 % сімей передплачують газети або журнали).

У 1999 р. в більш ніж 60 % середніх навчальних закладів викладання здійснювалося державною мовою, за винятком декількох регіонів. У системі середньої освіти зникла одноманітність. З'являються авторські школи. Особливий розвиток отримали нові види середніх навчальних закладів з ранньою профілізацією — гімназії, ліцеї. Діє програма державної підтримки обдарованих дітей. В 2000 р. почато перехід на 12-річну середню освіту. Однак соціальне розшарування населення все частіше додає системі освіти по суті становий характер. Державні школи зазнають фінансових труднощів, вчителям нерегулярно виплачується зарплата. Практично зникла система професійного навчання, оскільки промисловість неспроможна фінансувати ПТУ. Масово закрилися дитячі садки.

Реформується система вищої освіти. Для підвищення її рівня введена система акредитації. Найбільші навчальні заклади отримують статус Національних. Наприклад, Національний Київський університет імені Тараса Шевченка, Національний університет «Києво-Могилянська академія». Крім державних, з'являється велика кількість комерційних вузів. Внаслідок цього кількість різного роду інститутів, академій, університетів зросла майже вдвічі.

За роки незалежності розширилися культурні контакти з різними країнами. Це сталося завдяки роботі різних міжнародних фондів, можливості поїздок, спільним проектам. Були видані твори письменників, які працювали в еміграції, з'явилася перекладна література провідних закордонних істориків-українознавців (у 1993 р. українознавство викладалося у 28 університетах і коледжах США і в 12 університетах Канади).

Попри фінансові та інші труднощі розвивається українська наука. Україна бере участь у найбільших міжнародних програмах століття, наприклад, космічних програмах «Морський старт», «Глобалстар». А також у космічних програмах «Спектр», «Марс-96», «Шатл-97», «Океан», «Природа». Вперше запрацювала національна українська станція в Антарктиді. В той же час на науковому потенціалі дуже серйозно відбилися економічні проблеми. Реструктуризація управління економікою, перехід одних підприємств у приватну власність, збитковість інших негативно позначилися на галузевих наукових і проектних інститутах. Державне фінансування науки скоротилося в чотири рази. В Україну широко завозиться електронна техніка, власна її розробка і виробництво не налагоджуються. Погіршення умов життя і роботи стало головною причиною того, що в 1992—1996 рр. за кордон виїхали тисячі наукових співробітників.

Для багатьох людей відвідування театрів, музеїв, бібліотек, тим паче які-небудь поїздки стали недоступними. У зв'язку зі значним скороченням життєвого рівня (за рівнем життя Україна займає 95-е місце в світі, а понад половина населення живе нижче межі бідності), погіршенням медичного обслуговування, зростанням вартості ліків, ускладненням екологічної обстановки спостерігається збільшення захворюваності, смертності, зниження народжуваності.

Національні меншини України отримали широку можливість задовольняти свої культурні запити. Виникли національні культурні товариства євреїв, греків, німців. Наприклад, радіо в Маріуполі регулярно веде передачі грецькою мовою (в Донецькій області понад 100 тисяч греків), створено грецький національний університет. Відбувається обмін культурними делегаціями. Відкрилися школи з польською, румунською, угорською, іншими мовами викладання. Особливої уваги вимагає проблема розвитку культури кримськотатарського населення.

Зник державний контроль, який багато років тяжів над творчою інтеліґенцією. Розширилися можливості гастрольної діяльності. Однак багато театрів, творчих колективів через скорочення державного фінансування виявилися у складній ситуації. Відбувається, з одного боку, усвідомлення необхідності їх підтримки органами влади, в тому числі місцевої, з іншого боку, йде пошук спонсорів, меценатів. Прикладом може служити Донецький оперний театр ім. А.Солов'яненка, художнім керівником якого є В.Писарєв. Тут не припиняються прем'єри спектаклів, з успіхом проходять зарубіжні гастролі, організовуються національні і міжнародні фестивалі.

Принципово змінилися відносини держави і церкви. Конституція України гарантує громадянам свободу совісті і віросповідання, зберігаючи відокремлення церкви від держави і школи від церкви. Ці положення законодавства з тих, що декларуються, перетворилися на реальні. В Україні за станом на 1 січня 2000 р. діяло близько 22 тис. релігійних організацій, які входять до 80 конфесій, течій і напрямів. З проголошенням незалежності України відбувся розкол у православній церкві. Склалися три православні конфесії: Українська православна церква Московського патріархату, Українська православна церква Київського патріархату і Українська автокефальна православна церква. Відновлена діяльність Української греко-католицької церкви, крім того існують римсько-католицька церква, 32 напрями протестантства (баптисти, адвентисти сьомого дня, ієговісти тощо), общини іудеїв, іслам, нетрадиційні культи (РУН-віра, кришнаїти, буддисти). Релігійним общинам повернені націоналізовані в минулому будівлі. Відновлено шедевр української храмової архітектури - Михайлівський золотоверхий собор, а також Успенський собор Києво-Печерської лаври.

Незважаючи на економічну ризу та інші негаразди, значних успіхів за роки незалежності досягли українські спортсмени. У цьому можна бачити продовження кращих традицій попереднього часу ( з 639 олімпійських медалей, завойованих радянськими спортсменами, на рахунку українських – 444, в тому числі 196 золотих).

Скромнішими є успіхи сучасного українського кіномистецтва. Вийшло багато документальних фільмів, присвячених в основному, історичному минулому України. Створено декілька багатосерійних фільмів, серед них “Сад Гетсиманський” за мотивами творів І.Багряного, “Пастка” (за І. Франком), телесеріал “Роксолана” та ін. На 34 кінофестивалі в Сан-Ремо українському фільму “Ізгой” (за мотивами повісті А.Дімарова, режисер В.Савельєв, продюсер А.Браунер, ФРН) присуджено Гран-прі.

Продовження розвитку сучасного театрального мистецтва в Україні пов‘язане передусім з діяльністю таких яскравих режисерів, як Р.Віктюк, Б.Жолдак, С.Донченко, Б.Шарварко, та акторів Б. Ступки, А.Хостікоєва, Б.Бенюка, Н. та О.Сумських.

Позитивним моментом у роботі державного телебачення стала трансляція художніх фільмів і телесеріалів українською мовою. Суттєво змінило зміст своїх програм Українське радіо. Вони стали професіональними, національно спрямованими. Проте зростає комерціалізація засобів масової інформації – газет, каналів телебачення, радіостанцій, серед яких значна частина орієнтуються на маловибагливого і дезорієнтованого читача, глядача, слухача, поширюючи низькопробну й нерідко просто безвідповідальну інформацію та сурогатні вироби маскультівського ширпотребу.

Неоднозначним є розвиток літературного процесу. Продовжують творити письменники й поети старшого покоління: І.Драч, Р.Іваничук, П.Загребельний, Л.Костенко, Ю.Мушкетик, Б.Олійник, Д.Павличко. Проте література відчуває на собі тиск ринку, вона змушена йти за читачем (покупцем). Ця тенденція сприяє розвитку масової та популярної літератури, переважно російськомовної. Розквітають такі жанри, як фантастика, детектив, любовно-авантюрний роман. Відомими далеко за межами України письменниками-фантастами є Генрі Лайон Олді (колективний псевдонім Д.Громова та О.Ладижинського), А.Валентинов, М. та С.Дяченки, майстром любовно-авантюрного жанру вважається Симона Вілар (Н.Гавриленко).

З'явилося розділення культури на елітарну і масову. Україна зіткнулася з таким явищем, як американізація культури, що особливо відчувається в кінематографі (виробництво власних фільмів значно скорочене), популярної музики, літератури.

“Маса” – соціально-психологічний термін, що виник у процесі емпірічного спостереження над сукупністю індивидів, доступних для безпосереднього огляду. Дослідженнями встановлено, що вони (індивіди) виявляють певну психологічну спільність, що певною  мірою примітивізує поведінку і змушує вести себе інакше, ніж в “ізольованому” стані. Масовізація суспільства визначається як процес усереднення життя великих мас людей, зростання середнього прошарку, виникнення “суспільства згоди” внаслідок науково-технічного прогресу та розвитку засобів масової комунікації (преса, радіо, телебачення, звукозапис, відеозапис) для чисельно великих, розосереджених аудиторій).

Духовні надбання масового суспільства формують масову культуру як культуру повсякденного життя, призначену для засвоєння масовою свідомістю Масова культура, поряд з елітарною, - специфічними формами мистецтва, зрозумілими відносно невеликій групі людей, які мають достатньо високий інтелектуальний рівень, відповідні духовні запити, особливу художню сприйнятливість - є складовими частинами культури другої половини ХХ століття. Співвідношення між ними еволюціонує від протистояння до зближення, взаємопроникнення елементів.

Отже, зміст масової культури складають різноманітні явища: від кітчу - творів, розрахованих на миттєвий, швидкоплинний успіх, - і кемпу, - “естетизованого кітчу” до складних, змістовно насичених форм. До останніх належать окремі види рок- музики, поп -арт (скорочено від англ.: “popular art” - загальнодоступне мистецтво) – течія сучасного мистецтва, в якій випадковими засобами поєднуються побутові предмети, механічно тиражовані копії, уривки друкованих видань тощо.

Розвиток музики у 90-ті роки

1960–90-х рр. – зміна музично-естетична ситуації – надзвичайно важливу роль почали відігравати нові для нас, часом експериментальні композиторські техніки, методи, прийоми, котрі фактично майже набули значення стилів, напрямків і течій. І тоді на перший план поряд із зазначеними висуваються ті композиції, що відкривають для нашої культури або широко використовують такі нові техніки, методи та прийоми. У цьому контексті важливими для історії української музичної культури стають ті твори Є. Станковича, де він найактивніше вдавався до сонористики та обмеженої алеаторики; Ю. Шевченка, написані в Канаді у техніці електронної музики; ранні додекафонні опуси Л. Грабовського і В. Сильвестрова. Не менш важливими під цим оглядом є й перші в українській музичній культурі зразки “графічної музики ” й твори, написані стохастичним методом Л. Грабовського; мінімалістичні композиції О. Козаренка; “магнітофонної музики” – А. Загайкевич; “інструментального театру” – В. Рунчака; джазово-ф’южнові обробки колядок і щедрівок І. Тараненка (бо, хоч як це дивно, за винятком раннього М. Скорика, І. Хуторянського та кримсько-татарського гітариста Е. Ізмайлова, майже ніхто з наших джазменів навіть не пробував надати своїй музиці українського звучання); молодіжні поп -пісні О. Мельника з фольклорною основою дохристиянської доби; біґ-бітові рок-обробки українських народних пісень гуртів “Еней” і “Арніка”; рок-готика з глибинним проникненням у нашу фольклорну образність гурту “Кому вниз” і т. ін.

Від 1960-х рр. почався такий активний процес жанрового збагачення та урізноманітнення української музики, що його можна, на мій погляд, визначити як “жанровий вибух”. На відміну від попередніх періодів, окремих розділів у фундаментальних комплексних історико-музикознавчих працях потребують, гадаю, жанри камерних: симфонії, опери, кантати; музики для духового й естрадно-симфонічного оркестру, можливо, й оркестру народних інструментів. В інструментальних ансамблях виділяються твори для традиційних і нетрадиційних складів. Не можна обминути увагою такі явища, як фольклорні та фольклористичні ансамблі. Оскільки за рівнем поширення академічну й народну музику незрівнянно перевищила масова музична культура, то окремого розгляду потребують її скла дові – джаз, традиційна естрада й молодіжна музика, що у свою чергу розгалужується на поп-, рок-, сучасну танцювальну (“денсову”) музику (включно з “інженерним” конструюванням музичного матеріалу з готових блоків ді-джеями), авторську пісню (ширше – акустичну музику), а також менш розвинену альтернативну музику включно з т. зв. “іншою музикою” (“another music”).

Особливості масової музики на сучасному етапі найяскравіше втілені в таких її різновидах, як поп -музика, джаз, рок-музика.

Рок-музика – складне, багатоаспектне, внутрішньо суперечливе явище культури . Її формування, тісно пов’язане з соціальним середовищем, відбувалось у другій половині ХХ століття, в період істотних зрушень у сфері суспільних відносин, в тому числі етичних норм та уявлень, що зумовили відповідні зміни в соціальній психології загалом, в музичній – зокрема й особливо. Стильова система рок- музики остаточно сформувалась у 70-х роках ХХ століття і найяскравіше втілилась в хард-року (“hard” з англ.: “твердий”), що згодом став складовою одного з напрямів розвитку рок- музики і набув назви hard-and-heavy (з англ.: “твердий та важкий”). Рок сформував свою “мову”, моду, сценічний дизайн – і це предмети вивчення лінгвістів, семіотиків, культурологів. Основними етапами формування субжанру в західній музиці є виникнення в другій половині 60-х років ХХ століття хард-року, що зумів увиразнити тенденцію “поважчання” звучання як засобу надання музиці додаткової потужності та напруги. Показовими для хард-року є застосування електричної гітари як солюючого інструмента, що бере на себе більшу частку виразності, ніж вокальна партія; використання унісонної гри ритм-гітари та бас-гітари; мелодизація басової партії, застосування переважно фальцетного або “надривного” вокалу. Серед яскравих представників хард-року – Джиммі Хендрікс, групи “Led Zeppelin”, “Deep Purple”, “Black Sabbath”, “Grand Funk Railroad”.

Heavy-metal rock (англ. –  “важкий-металевий рок”) приходить на зміну хард-року в другій половині 70-х рр., успадкувавши більшість з його музичних складових. В розвитку стилю виділяють дві хвилі. Перша представлена групами “Judas Priest”, “AC/DC”, “Thin Lizzy”, “Aerosmith”, “Scorpions”. Друга хвиля виникла наприкінці 70-х років. Її репрезентують “Motorhead”, “Iron Maiden”, “Saxon”. На початку 80-х рр. heavy-metal розгалужується на три основні стильові напрями: speed-trash-metal  (“швидкий гуркочучий метал”, фундатори - групи “Metallica” та “Slayer”), якому властива гранична швидкість гітарної гри, використання низького хриплого чоловічого вокалу, експериментування з метроритмом; black-death-metal (“чорний смертельний, смертоносний метал”, сформований і розвинений у творчості груп “Napalm Death” та “Sepultura”), специфічними ознаками якого є відсутність мелодичної лінії у вокальній партії та перенастроювання вниз струн гітари, внаслідок чого вона звучить дуже похмуро; melody metal (“мелодійний метал”), представники якого (“Bon Jovі”, “Motley Crue”, “Europe”, “Cinderella”, “Scorpions”) надавали перевагу мелодійності, наспівності вокальних та інструментальних партій, яскравості шоу. Евлоюція цього різновиду “важкого” року відбувалась до поп-музики.

Початок найактивнішого періоду історії російського та українського хард-енд-хеві співпадає з поширенням в західній масовій музиці так званої “нової хвилі британського хеві-металу” (NWOBHM). Масштаби поширення, якісні та кількісні характеристики вітчизняної рок- музики, на наш погляд, не можна порівнювати зі світовими. Серед причин такого стану – особливості політичної ситуації, що стала для українського та російського року перепоною на шляху західних впливів, перешкодою для їх поширення на Заході; об’єктивне історичне походження слов’янського року – не безпосередньо від афро-американського та англо-кельтського коріння, а від англо-американського рок-н-ролу. Це характеризує вітчизняний рок як явище, певною мірою, вторинне по відношенню до західної рок- музики, адже, як відомо, не національний фольклор країн Східної Європи став фундаментом стилю (як це було, скажімо, в Англії), а навпаки, саме засвоєння рок-н-рольних стандартів змусило вітчизняних рок-музикантів звернути увагу на національний фольклор.

Незважаючи на факт існування та розвитку протягом певного часу в межах однієї країни, російський та український хард-енд-хеві помітно відрізняються як за суто музичними характеристиками (що можна пояснити особливостями національних музичних культур з їх різними інтонаційними коренями), так і за ідеологічно-соціальними домінантами. Головним для російського року було, як відомо, протистояння адміністративно-командній системі. В Україні така позиція набула додаткового, національно-патріотичного забарвлення. Український “важкий” рок висловлювався не стільки “проти”, скільки “за” - за відродження національної культури, мови, традицій. Якщо в Росії процес протистояння був головним рушієм розвитку року до початку 90-х рр., то в Україні в часи перебудови ідейна спрямованість року зазнала зміни: визначальною рисою творчості та її основним стимулом став патріотизм та пошук індивідуального стилю.

Сьогодні хард-енд-хеві – це складна система, що має більше тридцяти стильових відгалужень. Творчість колективів, що репрезентують субжанр, може належати до одного або кількох стильових відгалужень. Це дозволяє об’єднати їх у три охарактеризовані вже стильові напрями.

Яким чином відбувалося формування рок-музики в Україні.        Такий бурхливий початок рок-епопеї урвався раптово. «Празьку весну» 1968 року, або «Весну свободи» в Чехії було роздавлено радянськими танками і ці трагічні події мали досить драматичний відгомін в самому СРСР. Відділи КДБ, які розросталися як гриби після дощу, повели непроголошену війну проти інакомислення. У фокусі всевидячого ока КДБ опинилася і рок-музика. Ціла система обмежень і заборон мала б звести нанівець вільну творчість ніким не контрольованих груп. По суті рок -музику було заборонено. Натомість культивували радянську естрадну пісню і адаптований фольклор.

Однак усе це не означає, що « рок-н-рол помер». Атмосфера підпільних концертів ще більше підігрівала інтерес до цієї музики, а тотальний застій 70-х покликав до життя надзвичайно оригінальний андеграунд — літературний, поетичний, мистецький. Саморобні записи рок-н-рольних кумирів блискавично розмножувалися і ходили по руках нарівні із записами західних груп. Звістки про концерти миттєво збирали гігантські натовпи молоді, тому потрапити на концерт зірок вважалося великою вдачею. Рок -н-рольна повінь, що розлилася країною, вже поволі тоненькими струмками пробивалася в ефіри державних ТБ і Радіо. Щодо 70-х — це були роки розвинутого соціалізму та вокально-інструментальних ансамблів. Кожен такий ансамбль був закріплений за якою-небудь обласною філармонією, мав власних художніх і адміністративних керівників та виконував пісні, затверджені вищими інстанціями. Переважну частину репертуару становили твори членів Спілки композиторів. Свої власні твори музикантам дозволяли виконувати лише після того, як ці твори затверджували художні ради, що складали партійні працівники і члени цих самих творчих спілок. Найзапекліші опозиціонери і партизани від рок -н-ролу перемістилися в жанри, які знаходилися поза зоною досягнення радянської цензури — тобто грали популярний тоді джаз- рок , арт- рок , або музику, що не передбачала вербального ряду. Яскравий слід лишили по собі "Крок", "Репортаж", "Ореол", "Кредо", "Кросворд" та інші.

1980-ті роки принесли перші паростки надії. Фатально постаріло Політбюро, наскрізь гнила економічна система та величезна кількість політичних анекдотів провіщали близькість свіжого повітря свободи. Пітерсько-московська «червона хвиля» як виразна рок -опозиція режиму, широко розлилася в СРСР. Це був час вибуху магнітофонної культури . Платівки фірми «Мелодія» мали доволі жалюгідний вигляд порівняно з бобінами і касетами, які тиражувалися кустарним способом, містили пісні "Зоопарук", "Кіно", "Акваріуму", "Аліси" та інших знакових груп епохи перебудови. Розквіт рок-музики в середини 80-х був інспірований початком горбачовської перебудови з її доктринами «гласності» і «прискорення». Заборонений плід поволі ставав доступним — легалізація рок -руху відбувалася лавиноподібно, в усіх містах з’являлися рок-клуби, а всі філармонійні ВІА нашвидкоруч перелицьовували своє звучання «під рок ». Київський рок -клуб «Кузня» «вихлюпнув» на поверхню цілу обойму команд, які швидко здобули популярність не лише в Україні. Ешелон «важкого року» очолювали "Едем", "Перрон", "Квартира 50", "Кому Вниз", "Титанік", лідерами «альтернативного крила» були "Колезький Асесор", "Воплі Відоплясова" та "Раббота Хо". Усі вони активно концертували, адже клуби в різних містах тісно співпрацювали один з одним, постійно влаштовували якісь акції і фестивалі. Тодішні рок -клуби, створені ентузіастами і самими музикантами являли собою симбіоз репетиційної бази, концертного майданчика, інформаційного центру і тиражуючої компанії.

Наприкінці 80-х років з’являється нова формація музикантів, чітко орієнтованих на ідеї національного відродження України. Їхню появу стимулював потужний фестивальний рух «Червона рута», який зібрав під свої знамена національно свідому творчу інтелігенцію. Найяскравішою подією була «Червона рута» в Чернівцях 1989 р. Саме там уперше на повний голос прозвучали "Брати Гадюкіни", Віка Врадій (сестричка Віка), "Зимовий Сад", "Кому Вниз", "ВВ". На хвилі відродження у Львові, Тернополі, Івано-Франківську, Києві та інших містах з’явилися досить самобутні групи, які різко відрізнялись від безлічі інших і старанно копіювали західні стандарти. В цілому, початок 90-х — це роки диференціації за стилями і напрямами. Роки напружених пошуків самих себе в світовому океані музики. А головне — відбулося таїнство самоідентифікації рок -музиканта в площині рідних традицій, в межах своєї — рідної землі.      Однак відсутність музичної індустрії і бодай мінімальної шоу-бізнесової інфраструктури безмежно гальмуюють природні поривання музикантів займатися виключно музикою, примушуюють їх «тікати» в суміжні види діяльності. Вони самі «по крихті» збирають студії, клепають апаратуру, самі організовують концерти і самі ж опікуються виданням власних альбомів. На відміну від поп-музики, комерціалізація як така, майже не торкнулася рок -музики — тут ніхто не заробив великі гроші, ніхто не зробив кар’єру… Радше навпаки. Тому не буде нахабством з нашого боку розглядати рок, як чисте мистецтво людей талановитих, з чистими серцями.      Багато цікавих і яскравих груп, про яких мова йтиме нижче, походять із столиці. Але Київ — ще не вся Україна. Захід, схід і південь також породили зірок і зірочок, що залишили помітний слід в історії жанру."