1. Поняття «індивід», «індивідуальність», «особистість».

Коли ж ми розглядаємо окремо взяту людську особину, тобто індивіда ми відволікаємося від загальбіологічних властивостей людини як виду, оскільки вони однакові для всіх людей і зосереджуємо на властивій тільки даній людині психологічних рисах й особливостях. От ця-та своєрідність психологічних властивостей, станів й якостей даного конкретного індивіда, що відрізняє його від інших людей, і називається індивідуальністю. Індивідуальність особини проявляється в особливостях конституції, темпераменту, характеру, психічних процесів і станів, у мотивах, стилі діяльності, здатностях і т.п. Індивідуальність, є, таким чином, природна своєрідність людини, що переломилося, завдяки оволодінню культурою, у його зовнішності й поводженні як сукупності психічних процесів, властивостей і станів. Індивідуальність конкретної людини проявляється в перевазі певних психологічних властивостей темпераменту (скажемо, сензитивности) або характеру (наприклад, уразливість), у своєрідності процесів мислення або уяви, силі волі, зовнішності й т.п. В остаточному підсумку саме індивідуальність, несхожість відрізняє нас від інших у безпосереднім поводженні. Личность - це не стільки природне, скільки саме й насамперед социокультурное й духовна якість людини, що характеризує його як діяча, автора, творця власного життя. Особистість тому є психосоциальное утворення, що визначається й формируемое соціально значимою діяльністю. Найважливішою особливістю діяльності є те, що вона виступає суб'єктом суспільних відносин: трудових, правових, сімейних, політичних, групових, етнічних, міжособистісних і т.п. Коротко говорячи, особистість - це свідома людина, що несе відповідальність за способи й результати своїх дій. Уже із цього короткого визначення очевидно, що сутність особистості не зводиться тільки до психологічних властивостей даного індивіда, тобто до індивідуальності. Сутність особистості укладена саме в суспільному змісті й призначенні її діяльності, тобто в її соціальній якості.. Справа полягає в тім, що особистість - це людин, що усвідомлює й відстоює певні етичні, эстетические, праксические, аксиологические - цінності. І ці цінності можуть суперечити сформованим нормам, зачіпати нтереси влада імущих, викликати конфлікти в соціумі. Особистість здатна вибирати й відстоювати той або інший спосіб життя, сприяти розвитку людства або, навпаки, гальмувати його.

4. Потреба. Види потреб.Психологічний зміст діяльності описується наступною послідовністю понять: потреба, мотив, мета, знаряддя, інструменти, спосіб дії, ступінь самостійності й значимість результату.Потреба - це нестаток, пережитий людиною як життєва необхідність. Без задоволення якої не може існувати або організм, або соціальне Я; тобто особистість. Организмические потребами називаються біологічними або вітальними («био» - життя по-гречески, «кручене» - життя по-латинському), а потреби особистості бувають психологічні, социокультурные й духовні (аксиологические). Біологічні потреби - це потреба в їжі, у сні, у питві, у сексі, у материнському поводженні. Социокультурные потреби - це виховані потреби в соціальній безпеці, у самоповазі й повазі інших, у дотриманні соціальних норм, звичаїв і ритуалів. Духовні потреби (ціннісні) - це потреби в переживанні високих почуттів, що ставляться до праксической, эстетической, етичної, інтелектуальної релігійної діяльності.Потреби самі по собі не ініціюють діяльність людини. Вони активізують бажання, бажання, наміри, однак безпосереднім імпульсом до діяльності виступає емоційний прояв потреби, усвідомлюване як інтерес. Інтерес породжує таке потребностное стан, що викликає імпульс, спонукання до дії, як тільки уро-

КІНЬ порушення мозкових центрів, відповідальних за активацію мозку (це гіпоталамус, центри задоволення або болю й ін.) досягає такого рівня, при якому активуються необхідні для даної діяльності психічні процеси й стани.

20

Підлітковий період - період значних фізіологічних і особистісних змін. Активно йде процес статевого дозрівання, змінюється поведінка підлітка, підвищується чутливість, запальність. Сором'язливість легко переходить в грубість і розв'язність. Підліток з усіх сил прагне стати більш дорослим.

При цьому він стає, як правило, більш критичним стосовно до старших, особливо батькам, але дуже некритичний до себе, завищуючи оцінку своїх досягнень і можливостей. Рідше буває, що визнання авторитету і сильних сторін кого-небудь із навколишніх супроводжується недооцінкою своїх достоїнств і можливостей, приниженням власних позитивних якостей

1. Зовнішні проблеми - Питання екстер'єру, тобто зовнішнього вигляду, зачіпають однаковою мірою і хлопців, і дівчат. Просто хлопці говорять про це менше, вважаючи, що повинні самі з усім упоратися.

2. Гіперсексуальність - У цей час вже починається статеве дозрівання, яке характеризується коливанням рівня гормонів. Підвищення титру статевих гормонів викликає припливи сексуального бажання, як у хлопців, так і у дівчат.

3. «Я - найрозумніший» - Вважаючи, що дорослі розуміють проблему підлітка, діти, грунтуючись на п.2, намагаються уникати розмов з батьками спочатку на «особисті» теми, а після - взагалі.

Не викликає сумніву той факт, що сучасне підліткове суспільство зазнає значного впливу від інформаційних технологій, часом досить згубний.

Для мільйонів підлітків і навіть дітей більш молодшого віку пріоритетним стає думка, світогляд не їх батьків, а музичних кумирів, зірок кіно.

8

Лі́дерство (англ. Leadership) — реалізація організаційного керівництва, яка реалізується топ-менеджментом. Лідерство охоплює (але не обмежується тільки цим) розробку бачення, планування, прийняття рішень, мотивування, організацію, розвиток, наділення повноваженнями і спрямування діяльності людей на досягнення конкретних цілей.

У сучасній науці, за наявністі спільності вихідних позицій, лідерство характеризується неоднозначно. Можна визначити наступні основні підходи до його трактування:

1. Лідерство – це різновид влади, специфікою якої є спрямованість зверху вниз, а також те, що її носієм виступає не більшість, а одна людина або група осіб. Політичне лідерство, пише Жан Блондель, - це «влада, здійснювана одним або декількома індивідами, для того, щоб спонукати членів націй до дій».

2. Лідерство – це управлінський статус, соціальна позиція, пов'язана із прийняттям рішень, це керівна посада. Така інтерпретація лідерства випливає зі структурно-функціонального підходу, що припускає розгляд суспільства як складної, ієрархічно організованої системи соціальних позицій і ролей. Заняття в цій системі позицій, пов'язаних з виконанням управлінських функцій (ролей), і дає людині статус лідера. Іншими словами, як відзначає Даунтон, лідерство – це «становище в суспільстві, що характеризується здатністю особи, що це становище займає, скеровувати й організовувати колективну поведінку деяких або всіх його членів».

3. Лідерство – це вплив на інших людей.

Керівн́ицтво — (адміністрування, розпорядництво) є однією з функцій управління, а в умовах командно-адміністративної системи саме тією функцією, що разом з контролем включила в себе всі інші функції.

Стиль керівн́ицтва — сукупність засобів впливу керівника на підлеглих, яка обумовлена специфікою завдань, поставлених перед підприємством, взаємовідносинами керівника з підлеглими, обсягом його посадових повноважень, особовими якостями всіх членів колективу.

По «шкалі влади» стилі керівництва підрозділяються на кілька видів, наприклад, на:

• авторитарний (директивний)

• демократичний (колегіальний)

• ліберальний (поблажливий)

Таблиця Характеристика стилів керівництва^[1]

Параметри взаємодії керівників з підлеглими	Стилі керівництва
	авторитарний	демократичний	ліберальний
1. Прийоми ухвалення рішення	Одноосібно вирішує питання	Перед ухваленням рішення радиться з підлеглими	Чекає указівок від керівництва чи рішення наради
2. Спосіб доведення рішення до виконавців	Наказує, розпоряджається, командує	Пропонує, просить	Просить
3. Розподіл відповідальності	Бере на себе чи перекладає на підлеглих	Розподіляє відповідальність відповідно до переданих повноважень	Знімає із себе усяку відповідальність
4. Відношення до ініціативи	Придушує	Заохочує, використовує в інтересах справи	Віддає ініціативу в руки підлеглих
5. Відношення до підбора кадрів	Боїться кваліфікованих працівників	Підбирає грамотних працівників	Підбором кадрів не займається
6. Відношення до недоліків власних знань	Усе знає — усе вміє	Постійно підвищує свою кваліфікацію, враховує критику	Поповнює свої знання і заохочує цю рису у підлеглих
7. Стиль спілкування	Тримає дистанцію, не товариський	Дружньо налаштований, любить спілкування	Боїться спілкування, спілкується з підлеглими тільки з їх ініціативи
8. Характер відносин з підлеглими	Диктується настроєм	Рівна манера поведінки, постійний самоконтроль	М'який, покладливий
9. Відношення до дисципліни	Прихильник формальної твердої дисципліни	Прихильник розумної дисципліни, здійснює диференційований підхід до людей	Вимагає формальної дисципліни
10. Відношення до морального впливу на підлеглих	Вважає покарання основним методом стимулювання. Заохочує тільки по святах	Використовує різні види стимулів, не завжди орієнтуючись на свята	Діє приблизно так само, як і демократ

5

Діяльність - одна з основних категорій психологічної науки. Предметом психології є саме цілісна діяльність суб'єкта в різних формах та видах, у її філогенетичному, історичному та онтогенетичному розвитку. Основною, генетичне вихідною е зовнішня, предметна діяльність, яка породжує всі види внутрішньої психологічної діяльності. Складовими діяльності є дії та операції, що співвідносяться з потребами, мотивами, цілями.

Прийнято розрізняти три основні види людської діяльності: гру, навчання та працю. Кожен із цих видів визначається своїми мотивами, цілями й засобами.

У грі дитину приваблює сам її процес, домінуюче значення має «виконання» певних ігрових ролей.

Головна мета навчання - засвоєння знань, навичок і вмінь, підготовка до трудової діяльності.

Праця пов'язана зі свідомою діяльністю людини, спрямованою на створення матеріальних і духовних цінностей. У всіх цих видах діяльності важливу роль відіграє спілкування.

Загальною характеристикою живої матерії є її активність, за допомогою якої здійснюється обмін речовин із середовищем. Чим вищий рівень розвитку живої матерії, тим складнішою і різноманітнішою є її активність. Активність рослин практично обмежена обміном речовин з оточуючим середовищем. Активність тварин включає елементарні форми дослідження цього середовища і научіння. Самою різноманітною є активність людини. Вона суттєво відрізняється від активності тварин, а тому для її характеристики використовують поняття „діяльність”, залишаючи для тварин поняття „життєдіяльність”. Діяльність – це зовнішня ( фізична ) і внутрішня ( психічна ) активність людини, що регулюється усвідомлюваною метою

Це специфічний вид активності людини, який спрямований на пізнання і творче перетворення оточуючого середовища, включаючи себе і умови свого існування. Суттєвою відмінністю діяльності людини від поведінки тварин є те, що вона регулюється усвідомлюваною метою. Поведінка тварин спрямована на задоволення біологічних потреб є генетично заданою. Вона має пристосувальний характер. Поведінка людини регулюється суспільно встановленими нормами задоволення потреб.

Першопричиною діяльності виступає потреба. Це - неусвідомлюваний стан організму, який ще не має конкретно предметного вираження.

Вона виникає як своєрідний сигнал про те, що для нормальної життєдіяльності чогось не вистачає, людина переживає певний дискомфорт. Усвідомлений аналіз цього стану приводить до виникнення мети.

Мета ( ціль ) – це ідеальний образ об”єкта який в свідомості людини може задовольнити виниклу потребу. Будучи образом кінцевого результату, вона може бути близькою і далекою. Віддалена мета завжди конкретизується в ряді ближніх цілей.

Іноді потреба зразу спонукає людину до діяльності, тобто породжує мотив, але частіше мета виступає своєю активною стороною в якості мотиву.

Мотив – це те, що спонукає до діяльності і надає їй специфічні риси у виборі засобів і способів досягнення мети. Мотивами можуть бути потреби, інтереси, емоції, переконання та ідеали. Різноманітність діяльності породжує різноманітність мотивів. Як і мета, вони бувають близькими і далекими, особистими і суспільними. Залежно від наявних мотивів люди по різному ставляться до діяльності

14

Рушійною силою психічного  розвитку  за Л.С. Виготським, є  навчання . При вивченні цієї проблеми він відштовхується від своєї загальної теорії  розвитку  психіки: будь-яка вища психічна функція в  розвитку  дитини з'являється на сцені два рази: спочатку як діяльність колективна, соціальна, тобто як функція інтерпсихічна, а другий раз, як діяльність індивідуальна, як внутрішній спосіб мислення дитини, як функція інтрапсихічна.

Основну тезу теорії Л.С. Виготського можна сформулювати так:  навчання  не є  розвиток , але правильно організоване  навчання  дитини веде за собою  розвиток , а не пристосовується до наявного рівня  розвитку .  Навчання  повинне орієнтуватися на нові можливості дитини, повинне забігати наперед  розвитку .

Хоча  навчання  і пов'язане безпосередньо з перебігом дитячого  розвитку , однак вони ніколи не здійснюються рівномірно і паралельно один одному.  Розвиток  дитини ніколи не йде тінню за шкільним  навчанням . Між процесами  розвитку  і  навчання  складаються складні динамічні залежності.

 Навчання  не є тотожним  розвитку . Воно створює «зону найближчого  розвитку », тобто пробуджує внутрішні процеси  розвитку , які поступово, через співробітництво та взаємодію з оточуючими, стають надбанням самої дитини.

Отже, основними напрямками процесу психічного  розвитку  дитини с:

—  розвиток  знань і способів діяльності в процесі  навчання ;

—  розвиток  психологічних механізмів їх застосування;

— розвиток загальних властивостей особистості. Взаємозв'язок та взасмообумовленість цих ліній призводять до змін, які називають психічним розвитком.

2

Психодинамический підхід. - Бере початок від принципів і методів психоаналізу, що виходить з динамічного розуміння психічних явищ "... як прояви боротьби душевних сил, як вираження цілеспрямованих тенденцій, які працюють згідно один з одним або один проти одного" (3 Фрейд, 1915).

Поведінковий (біхевіоральний) підхід. = Суть цього підходу, висхідного до теорій І. П. Павлова і Б. Скіннера, полягає в модифікації поведінкових стереотипів через використання принципів теорії навчання. Поведінкові та емоційні проблеми розуміються як закріплені в результаті заохочення і підкріплення дізадаптівних відповідей на середовищні подразники.

Когнітивний підхід. = Сходить до робіт А. Бека і спирається на уявлення про вирішальну роль мислення, пізнавальних (когнітивних) процесів в походженні порушень. Подібно психодинамічного підходу він звертається до неявним, прихованим причин порушень і подібно бихевиоральному - до дізадаптівним поведінковим стереотипам. Але фокус уваги цього підходу зосереджений не на динаміці основних психічних сил і переживань, і не на стимул-реактивних ланцюжках, а на схемах мислення: Будь-яка відповідь на зовнішні обставини опосередкований внутрішньою організацією психічних процесів, патернами мислення. Збій цих паттернів запускає "негативні пізнавальні схеми", що принципово можна порівняти з помилками програмування та вірусними спотвореннями комп'ютерних програм.

Гуманітарний (екзистенційно-гуманістичний) підхід. = Бере початок в гуманістичної психології та роботах її засновників - К. Роджерса, Р. Мея, А. Маслоу та ін. Сутнісне ядро ​​цього підходу - в розумінні людини як неподільного і принципово цілісної єдності тіла, психіки та духу, а відповідно - у зверненні до інтегральних переживань (щастя, горя, провини, втрати і т. д.), а не до окремих ізольованим аспектам, процесам і проявам. Категоріальний апарат гуманітарного підходу включає в себе уявлення про "Я", ідентичності, автентичності, самореалізації та самоактуалізації, особистісному зростанні, екзистенції, сенс життя і т. д.

Системний підхід. - Визначається не орієнтацією на теоретичні моделі, а сфокусованість на партнерстві, сім'ї, шлюбі, групах як самостійних організмах, цілісних системах зі своєю історією, внутрішніми закономірностями і динамікою, етапами розвитку, ціннісними орієнтаціями і т. д. Терапія в рамках цього підходу виходить з того, що дисфункціональна система відносин визначає дизадаптації її учасників. Терапевт займає позицію включеного спостерігача або граючого тренера.

Інтегративний підхід. - Стає все більш визначальною тенденцією, всередині якої виділяють методичний еклектизм, психотерапевтичну поліпрагмазії, теоретичну інтеграцію. У практичній площині інтеграція направляється принципом Г. Пауля (1967): Яка психотерапія і ким проведена найбільш ефективна для цієї людини з його специфічними проблемами в його обставинах і оточенні або - за висловом М. Еріксона (1975): для кожного пацієнта - своя психотерапія