8. Літературна спадщина Івана Вишенського.

Серед письменників давньої української літератури найвидатнішим полемістом кінця XVI - початку XVII століття був Іван Вишенський. На жаль, біографічних відомостей про цього письменника-полеміста дуже мало: лише те, що був він людиною освіченою, а в 30-35 років постригся в ченці, став монахом-аскетом, переселився у Грецію на Святу гору, на Афон.

На Афоні І. Вишенський почав свою літературну діяльність як письменник-полеміст, твори якого пробуджували в народі антикатолицькі й антифеодальні настрої.

Спадщина І. Вишенського - це шістнадцять відомих сучасному літературознавству творів, які за життя полеміста поширювалися в рукописних списках. Найвідоміші твори І. Вишенського - це "Послання до єпископів", "Послання до всіх, в Лядській землі живущих", "Послання до князя Острозького", "Викриття диявола-світодержця" та інші.

Першим у «Книжці» Вишенський вмістив „Обличеніє диявола миро держця”, хоч написане воно було дещо пізніше за інші твори. І, мабуть, це не випадково. Використавши євангельську легенду про спокушення в пустелі дияволом Христа, полеміст, з одного боку, створив алегоричний і якоюсь мірою автобіогра­фічний образ «поляка-странника», людини безмежно чесної і самовідданої, а з другого — образ хвалькуватого і можновлад­ного «диавола-миродержца», що уособлює не тільки феодаль­но-кріпосницький лад польського королівства, але й підступну католицьку церкву на чолі з найбільшим «дияволом» — папою римським, написане в улюбленій Вишенським полемістом у формі діалогу — в даному випадку між дияволом-світодержцем і бідним поляком,— «Обличение» мовби готувало тогочасних читачів до глибшого розуміння наступних творів, таких як «По­рада» з її знаменитою апологією чернецтва, тощо. З-під пера Вишенського постала яскрава кар­тина гендлярства і продажності духовних і світських можно­владців у шляхетській Польщі. Коли гордий і волелюбний український народ не вдалося поневолити й поставити на коліна, польська влада звернулась по допомогу до католицької церкви та єзуїтів (Ви­шенський називає їх «папіжниками»), щоб вони шляхом підкупу навернули православних до католицизму. Зрозуміла річ, вони насамперед звертаються до духовенства, найбільш ласого до наживи. На запитання «поляка-странника», що йому дасть дия­вол, коли він перейде на його бік, тобто до католицизму, диявол спочатку обіцяє духовну владу людям світським диявол за зраду обіцяє різні посади — суд­ді, старости, каштеляна, воєводи, аж до гетьмана, канцлера і навіть найвищу владу — королівську. Людей найнижчого, або посполитого, стану, тобто міський люд і селян, обіцяє зробити корчмарями, купцями, хитромудрими майстрами-ремісниками або й просто дасть їм шмат землі, хату та дружину, щоб був рабом власного господарства і не розмірковував над сатанин­ським діянням спокусника. І все це з умовою впасти ниць І вкли­нитися всесильному дияволу — уособленню всього злого, нече­стивого, облудного, продажного, який є антиподом Христа, найвищого втілення благородства і чеснот. Антиподом диявола і в його особі всього суєтного є і «поляк-странник», який від імені всіх, кого спокушає нечистий, твердо заявляє про свою непідкупність, про свою вірність православній «старій вірі». Слід наголосити, що Вишенський як у цьому, так і в інших творах, стаючи на оборону православної церкви, ідеалізує її, та це й не дивно, адже він "був сином свого часу, віруючою людиною, ченцем.

Демократизм виявив Вишенський і в своєму „Писании до всіх обще в Лядской землі живущих», в якому дав загальну картину загнивання феодально-кріпосницького ладу в Польсько-Литовському королівстві, А картина ця була страшна. Письмен-ник-публіцист немовби скальпелем хірурга зробив розтин хво­рого державного тіла і виставив на вселюдський огляд усі виразки тогочасного суспільства. Вишенський гостро викриває визискувачів, хто б вони не були за національними чи становими ознаками. Чому ж земля плаче, чому стогне? Тому що немає віри, надії, любові, справедливості, покори, апостольських проповідей — все перетворилося на «нечисгЬйшее житие и безвьрие». Натомість запанували несправедливість, брехня, кривда, лицемірство, без­вір'я, ненависть, розпуста, особливо серед власть імущих, які по­ставили себе вище Бога над підданими, захоплюються світським вченням поганських учителів, „машкарників і комедійників».

Знаменно, що Вишенський викриває і таврує не тільки поль­ську шляхту, а й українське панство; Вони також відступили від бога й віри, піддалися диявольській спокусі, вклонилися всьому лихому й злому, насамперед розтлінному збагаченню. Та найбільше картає полеміст вище українське духовенство.

«Послання до єпископів» - композиційно твір досить стрункий. Починається він корот­ким вступом, після чого йде розповідь про нечестиве життя єпи­скопів, які не виконують шість заповідей божих. Далі автор по­дає конкретну характеристику кожного з «мирославнійших», що проголосили унію; друга частина твору складається з чотирьох тез, у яких він полемізує з єзуїтами та уніатами з приводу замі­ни церковних обрядів, про можливість контролю простих людей над церквою, про підлеглість патріархам і, нарешті, про брат­ське «чудо». Закінчується послання своєрідним закликом до боротьби з католицизмом, звучить віра у великі потенціальні можливості нескореного народу. Уміло використавши шість так званих заповідей Христових: голодних нагодувати, спраглих напоїти, подорожніх привітати, голих одягти, хворим допомогти, ув'язнених відвідати, Вишенський показав, що єпископи та інші уніатські владики не тільки не виконують їх, а глумляться над ними. Ніхто з владик не при­вітав подорожніх, не допоміг хворим, не відвідав в'язнів, навпа­ки, вони самі били, лаяли парафіян, кидали до в'язниць своїх супротивників або катували їх до смерті, як це трапилося з гро­шовитим малярем Філіпом.

Особливо гнівно звучать слова полеміста, коли він говорить про ставлення владик до другої і четвертої заповідей, малюючи принагідно картину жорстокої сваволі церковних феодалів.

Церковники не тільки не одягнули голих, а й безбожно гра­бували бідних, відбирали у них коней, волів, овець, здирали гро­шові податки, посилали на тяжкі роботи. Мабуть, ніхто до Вишенського в українській літературі не говорив такої жорстокої правди про життя покріпаченого люду в Речі Посполитій, ніхто так сміливо й відверто не розвінчував класову природу феодального суспільства, ніхто не насмілював­ся показати справжнє єство світських і особливо церковних маг­натів. Таким чином, письменник, сам того не помічаючи, пока­зав, що релігія була не тільки засобом духовного, а й соціального закабалення народу, Та це ще була, так би мовити, узагальнена картина розбещеного життя феодалів-кріпосників у церковних сутанах. Далі полеміст розповідає про кожного з них окремо; ким і чим вони були раніше та ким і чим вони стали, здобувши духовний стан І перебігши на лакейську службу до папи рим­ського і польського короля. Характеристика єпископів-зрадників відзначається не тільки яскравою образністю, а й документальною правдивістю.