1.3. Заходи прихованого протекціонізму

Кількісні обмеження є альтернативою тарифів при регулюванні зовнішньої торгівлі, однак існують інші нетарифні методи., які застосовуються паралельно із системою митного регулювання. Дану групу обмежень інколи називають „прихованими методами протекціонізму”.

За деякими оцінками існує декілька сотень видів прихованого протекціонізму, за допомогою яких країни в односторонньому порядку обмежують імпорт чи експорт. Їх можна класифікувати на чотири основні групи:

політика державних закупівель;

внутрішні податки і збори;

вимоги національного вмісту;

технічні бар’єри [6, с. 167].

Політика в рамках державних закупівель базується на тезі „купівля тільки вітчизняних товарів”. Тобто державні органи і підприємства можуть купувати певні товари лише в національних виробників, навіть, якщо вони дорожчі, ніж імпортні.

Внутрішні податки і збори спрямовані на підвищення ціни реалізації імпортного товару з метою втрати його конкурентоспроможності. Вживати даний захід можуть як центральні, так і місцеві органи державної влади. Податки можуть бути прямими (податок на промисел, податок на продаж імпортних товарів) або непрямими (ПДВ, акцизний збір, збори за митне оформлення, портові збори).

Внутрішні податки і збори відіграють дискримінаційну роль тільки в тому разі, якщо вони накладаються виключно на імпортні товари, тобто стосовно національних товарів діє зовсім інша система оподаткування. Якщо країна ставить за мету створити рівні стартові умови для конкуренції національних та імпортних товарів, то діє однакова система оподаткування.

Розв’язуючи проблему захисту національного ринку від конкуренції іноземних товарів, уряди деяких країн заохочують заміну імпорту внутрішнім виробництвом, запроваджуючи місцеві вимоги до певних галузей. Ці обмежувальні бар’єри дістали назву „вимоги про вміст місцевих компонентів”. Суть їх полягає в тому, що держава законодавчо встановлює певний відсоток вартості товару, який мусить забезпечуватися місцевим виробництвом. Як правило, вимоги вмісту національних компонентів використовуються країнами, що розвиваються, які провадять політику імпортозаміщення, тобто намагаються реалізувати економічний потенціал країни з метою подальшої відмови від імпорту. Розвинуті країни також застосовують даний захід для запобігання розміщення факторів виробництва, аби зберегти в країні певний рівень зайнятості.

Серед технічних бар’єрів найбільш поширеними є вимоги і норми, пов’язані з безпекою товарів, серед яких особлива роль відводиться дотриманню санітарно – гігієнічних норм і вимог. В основному вони діють стосовно імпорту сільськогосподарських товарів, харчових продуктів, тварин , медикаментів, предметів парфумерії та косметики, ядохімікатів та деяких інших товарів. Усі ці норми формально не пов’язані з зовнішньоторговельною політикою і спрямовані на охорону здоров’я населення, тваринного й рослинного світу, але вони є досить серйозною перешкодою на шляху імпорту.

Проводячи зовнішньоекономічну політику, кожна країна світу передбачає створення системи заходів щодо захисту національного ринку від неякісних товарів. Підґрунтям для побудови даної системи є сертифікація експортно – імпортної продукції на відповідність вимогам безпеки країни залежно від групи товарів, якісні характеристики встановлюються національними органами контролю загальноприйнятими у торговельній практиці способами: за національним стандартом, технічними умовами, за зразком, за описом, за попереднім оглядом, за вмістом окремих речовин, за виходом готового продукту, за екологічними ознаками тощо.

Відповідно до статті 18 Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність”, товари, що імпортуються на територію України підлягають обов’язковій сертифікації на їх відповідність фармакологічним, ветеринарним та екологічним нормам, якщо такі вимоги діють і щодо аналогічних товарів національного виробництва згідно з Законом України.

Документами, що підтверджують відповідність товару обов’язковим вимогам нормативних документів та дають право на ввезення цього товару на територію України, є:

сертифікат відповідності, виданий органом із сертифікації України за результатами сертифікації товару;

свідоцтво про визнання іноземного сертифіката, видане органом із сертифікації України за результатами визнання іноземного сертифіката.

Одним із нетарифних бар’єрів стосовно імпорту товарів, який останнім часом набув широкого вжитку, стало маркування та упаковка товарів. У багатьох країнах створено складні системи національних вимог до упаковки імпортованих товарів. Вони визначають розміри, масу, форму, обсяг інформації, яку повинне містити маркування товарів. Такі вимоги зазвичай відповідають національним особливостям виробництва і споживання товарів.

Ці вимоги можуть бути різнобічними:

обов’язкове маркування на двох мовах (Канада, Фінляндія);

регулювання стандартів розміру і розфасовки попередньо упакованих товарів (Канада);

додаткові вимоги до упаковки фруктів, овочів, шоколаду та інших товарів (Австрія).

У більшості країн на етикетці, передусім для харових товарів, має бути нанесена повна інформація про масу, фірму, адресу виробника, склад, консерванти і подібне.

2. НЕТАРИФНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЇ ТОРГІВЛІ В УКРАЇНІ