Еволюція ек.Науки: напрями, школи і течії

Назва Економіка походить від грецького “Оikonomike” де Оікос – означ будинок, госп, а Nomos – закон. Вперше термін застосував Арістотель у 3-тис до н.е. Протягом 17-19 ст виділислися такі основні етапи розвитку ек. науки : Меркантелізм, фізіократи, класична ПЕ ( марксизм, марженалізм ) Як система знань ек процесів та явищ ек наука почала розвиватись лише в 16-18 ст, коли ринкове господарство почало ставати загальним. Стародавні мислтелі досліджували проблеми введення дом госп, грошей, податків, торгівлі, тобто лише окремі сторони ек процесів. ПЕ – вивчає такі сусп відносини і закони, які належать до базових в житі суспільства оскільки є складовими суспільнового в-ва

• Меркантелізм – (Антуан де- Монкрентьєн, Манн, Юм) Вони важали що джерело багацтва – сфера обігу, торгівля, а саме багацтво ототожнювали з накопиченням грошей (золото срібло). Термін ПЕ – запропонував де- Монкрентьєн у своїй праці “закони сусп господарства (трактат з ПЕ)” – 1615р

• Фізіократи – (Француа Кене, Тюрго, Мірабо, Норе) акцент доследження перенесли на природу і в-во, але джероло багацтва – тільки праця у СГ. Усі інші сфери безплідні, аа праця у них лише покриває витрати на їхнє існування.

• Класична ПЕ –( Уільям Петі, Сміт, Рікардо) виникла з розвитком капіталізму, її представники зосереджують увагу на аналізі ек явищах і закономцірностяхї розвитку всіх сфер в-ва. Саме вони започаткували трудову теорію вартості, а ринок розглядають як саморегулюючу систему. В цей період ПЕ зявилась як наука.

• Марксизм – ( Маркс, Енгельс) досліджували систему законів капіталістич суспільства з позиції роб класу. Зробили аналіз розвитку форм вартості, запропонувапли концепції додаткової вартості, грошей, продуктивності праці, відтрорення, ек криз, земельної ренти. Досліджували виробничі відносини в процесі в-ва.

• Маржиналізм- (Менгер, Візер, Джеванс, Вальрас) виник в Австралії 19-20ст. Ця теорія що пояснює ек процеси та явища, виходячи з використання граничних, крайніх, величин, які характерезуютьне внутрішню сутність самих явищ, а їхню зміну у звязку зі зміною інших явищ. Включає 3 школи : Австалійська, Англійська, Амереканська.

Сьогодні існують різні підходи до вирішення ек проблем: Неокласицизм, кейнціанство, інституціоналізм, неокласичний синтез

неокласичного синтезу (Пол Самуельсон, Василь Леонтьєв, Джон Хікс).  Особливості неокласичного синтезу:  1) Для неокласичного синтезу характерне розширення та поглиблення тематики досліджень. Мова йде не про корінний перегляд, а про розвиток загальноприйнятої теорії, створення систем, які об'єднують, узгоджувальних різні точки зору;  2) Широке використання математики як інструмент економічного аналізу;  3) Прихильники неокласичного синтезу уточнювали старі і розробляли нові проблеми у відповідності зі змінами, що відбуваються в індустріальній основі і механізмі ринкової економіки. Дискутуючи з опонентами, вони прагнули синтезувати традиційні погляди з новими поглядами й підходами. 

Сучасне кейнсіанство виступає у вигляді декількох течій. Ще в 60-70х роках на арені економічної думки з'явилося таке велике напрямок, як посткейнсианство. Історично воно склалося зі злиття двох потоків. З одного боку, це було англійське ліве кейнсіанство, центр якого знаходився в Кембриджі, де тривалий жила і працювала лідер цієї течії - Дж. Робінсон. З іншого боку, діяльність таких економістів у США, як Ф. Клаудер, А. Леонхуфвуд, Х. Мінскі та інших. Кейнсіанців і їх критиків розділяє питання про стабільність економічної системи. Прихильники сучасного кейнсіанства і раніше, виходять з того, що в капіталістичному господарстві існують стійкі причини, здатні викликати хворобливі відхилення від стабільності зростання і повного використання ресурсів, а тому необхідно втручання держави для їх коригування. Акценти зміщені на інші галузі аналізу, пов'язані в першу чергу з функціонуванням ринків-капіталів, товарів і праці. І тут основна увага приділяється аналізу проблем, що породжуються активним впливом фінансової сфери на хід реального виробництва. 

Неолібералізм - напрям в економічній науці і практиці господарської діяльності, що має в основі принцип саморегулювання економіки, вільної від зайвої регламентації.  Сучасні представники економічного лібералізму слідують двом, певною мірою традиційним, положень: по-перше, вони виходять з того, що ринок (як найбільш ефективна форма господарювання) створює найкращі умови для економічного зростання, і, по-друге, вони відстоюють пріоритетне значення свободи учасників економічної діяльності. Держава повинна забезпечити умови для конкуренції і здійснити контроль там, де відсутні ці умови. Практично (і це в більшості випадків змушені визнавати неоліберали) держава тепер втручається в економічне життя в широких масштабах і в різних формах.  По суті, під назвою неолібералів виступає не одна, а декілька шкіл. До неолібералізму прийнято відносити чиказьку (М. Фрідман), лондонську (Ф. Хайєк), фрайбурзькой (В. Ойкен, Л. Ерхард) школи. 

Як течія економічної думки (пов'язана з іменами Веблена, Коммонса, Мітчелла), інституціоналізм порівняно молодий: його виникнення та оформлення як наукової школи ставиться до к. ХIX століття. Але вже до 30-х років нашого століття ідеї інституціоналізму отримують широке поширення в середовищі істориків, економістів і соціологів. Перший період розвитку інституціоналізму отримав найменування так званої старої негативної школи. Другий етап тривав з 40-х по 60-і роки ХХ століття; з початку 70-х років відкривається новий - і поки останній - етап у розвитку інституціоналізму.  У інституціоналізму виділяють три основні напрямки, які намітилися в кінці XIX століття: інституціоналізм соціально-психологічний, соціально-правової та емпіричний (кон'юнктурно-статистичний).