Григоріанський календар

У 325 році юліанський календар на Нікейському соборі був прийнятий як обов’язковий для всіх християн. У цей час день весняного рівнодення припадав на 21 березня, в часи ж Юлія Цезаря — на 24 березня. День весняного рівнодення пов’язувався у християнській релігії зі святом Пасхи, яке поступово пересувалось на середину весни і згодом могло стати зимовим святом. У зв’язку з цим було вирішено зробити Пасху рухомим святом, яке повинно було відзначатися після весняного рівнодення — 21 березня і не пізніше 25 квітня.

У XVI ст. весняне рівнодення перемістилось на 11 березня за юліанським календарем. Тому католицьке духовенство вирішило провести календарну реформу. Ініціатором її став папа римський Григорій XIII. В основу реформи були покладені принципи, запропоновані у 1576 р. італійським ученим, лікарем і астрономом Алоїзієм Ліліо. В комісію з реформи календаря ввійшли вчені астрономи і духовні особи. Основним її завданням було повернути весняне рівнодення на 21 березня і надалі запобігти накопиченню різниці між календарним і тропічним роком. Реформу провели у 1582 р. таким чином: після 4 жовтня слід було рахувати не 5, а 15 жовтня. Отже, початок весни у наступному 1583 р. повертався на 21 березня. Щоб запобігти у майбутньому запізненню календаря, було змінено систему вставляння високосних днів. Порівняно з юліанським календарем, у григоріанському в кожні 400 років вставляли на З високосних менше, а саме, зберігши попередню систему високосу, не вважали високосними лише рубіжні роки століть, перші два числа яких не діляться на 4. Наприклад, 1600, 1700, 1800, 1900 і 2000 у юліанському календарі були б високосними, а у григоріанському лише ті, (в цьому випадку 1600 і 2000), дві перші цифри яких діляться на 4. Решта високосних років вставлялась, як і в юліанському календарі.

Григоріанський календар за тривалістю року на 24 секунди довший від тропічного року, тому відставання на одну добу настане тільки через 3323 роки, що буде мати практичне значення в далекому майбутньому. Рахунок часу за юліанським календарем стали називати старим стилем , за григоріанським — новим стилем. Але новий стиль був спочатку прийнятий лише у протестантських і католицьких країнах, а в православних — зберігався старий стиль, що було наслідком рішень Константинопольського собору православних церков, хоча і визнавалася неточність юліанського календаря і необхідність створення нового — точнішого.

Новоюліанський календар

У 1918 р. в Росії був запроваджений григоріанський календар, і юліанський залишився лише в Греції, Румунії та Сербії. Необхідність проведення календарної реформи зумовила у травні 1923 р. на Константинопольському соборі православних східних церков поставити питання про запровадження новоюліанського календаря, який розробив югославський учений, професор Белградського університету Мілутин Міланкович (1879—1956). Новоюліанський календар мав іншу, ніж у григоріанському, систему високосу. В ньому вилучалися 7 діб за 900 років, що відповідає 218 високосним і 682 простим рокам. Серед рубіжних років століть високосними ставали ті, які при діленні на 9 дають залишок 2 або 6. Такими роками, якщо почати з 2000 року, є 2000, 2400, 2900, 3300 і т.д. Перевага новоюліанського календаря була в тому, що він був точнішим за попередні, і похибка на одну добу стосовно тропічного року набігала за 43500 років. Проте рішення Константинопольського собору не були виконані, бо Греція, Сербія і Румунія запровадили у себе не новоюліанський, а григоріанський календар.