Іконографія

Іконографія (від грец. зображення, образ і пишу,) - спеціальна історична дисципліна, що вивчає різні зображення певної особи, події, фрагменти місцевості, виконані за допомогою мальовничих, скульптурних, графічних засобів, що розробляє прийоми і методи визначення вірогідності зображених історичних подій, їх датування, упізнання осіб з метою ефективного використання отриманих даних в історичних дослідженнях.

Об’єкт вивчення іконографії. - зображення на різних матеріалах (наскальні малюнки, мініатюри, гравюри, ілюстрації, малюнки на папері, портрети на полотні, скульптури і т.д.), що відносяться до різних епох. Образотворчі джерела як пам’ятники епохи своєрідно характеризують особливості суспільства, відбиваючи історичну дійсність. Вивчення їхнього комплексу вимагає наукового підходу, особливих методів дослідження різних по походженню творів мистецтва. Предметом іконографії є дослідження історії створення і виникнення малюнків, їхнього побутування, авторства, інтерпретації, форми фіксації, вироблення методик дослідження і використання іконографічних даних в історичному дослідженні. Так, при вивченні історії Київської Русі, її культури пам’ятники образотворчого мистецтва, зокрема мініатюри, займають істотне місце. Малюнки доповнюють, і досить істотно, тексти історичних пам’ятників. Слово «мініатюра» походить від латинського що значить «червона фарба» - кіновар, який офарблювали ініціали і заставки книг. Згодом під мініатюрами стали розуміти малюнки, що ілюструють текст. Цей термін застосовується і до портретів малого розміру, що звичайно писались на пластинках слонової кістки, картоні й інших матеріалах, і вказує на їхній малий розмір {від фр. малий, невеликий) Мініатюри з’явилися на Русі разом з літописною традицією.

Найбільш відомі і вивчені мініатюри ХIV-ХVII ст. Вивчення мініатюр, звірення їх по речовим пам’яткам дозволило авторові класифікувати їх по змісту, на такі що відображають: політичне життя ( прийом київськими князями послів, підписання договорів і ін.); соціально-економічну (збір данини, навчання грамоті, релігійні мотиви й ін.); розвиток сільського господарства і ремесла, виробничі процеси (плуги, лопати, ножиці, домашні тварини, ливарні форми, молотки, ковалі за роботою й ін..); військові укріплення і зброя (пушки, ядра, шаблі, мечі й ін.); одяг, явища природи (грім, сонце й ін..). Мініатюри розрізняються і по виду. У залежності від часу й епохи вони були різної форми: круглій, овальні, рідше квадратні, складні й ін. Однією з розповсюджених областей застосування художньої мініатюри є портрети. Це невеликі портретні зображення, виконані тонким пензлем на кістці, пергаменті, картоні, папері, металі, порцеляні із застосуванням емалі, гуаші, акварелі, рідше олійних фарб. Вони носили приватний характер і призначалися для конкретного власника. Мініатюра ХVIIІ-ХІХ ст. є чи не єдиним джерелом для персоніфікації історії. Найбільш відомі мініатюристи в Росії відрізнялися простотою і правдивістю зображення. Наприкінці ХVIIІ -Х1Х ст. видатними майстрами мініатюри були Г.И.Скородумов, В.Л.Боровиковський, А.Ритт, К.П.Брюллов, Л.И.Теребенєв.

Великий комплекс українських мініатюр вивчив Г.Н.Логвин, що присвятив їм спеціальну роботу. Він розглядав портрет у мініатюрі в нерозривному зв’язку з друкованими портретами історичних деталей. Книжкова мініатюра Древньої Русі, близька по стилю до сучасних їм іконам і фрескам, дала розвиток граверному мистецтву, хоча до ХVII ст. мініатюра і гравюра існували паралельно.

Гравюра - вид графіки, спосіб розмноження, друковане відтворення малюнка, виконаного різними прийомами гравіювання на дерев’яній, металевій або іншій основі. Дошка, оброблена фахівцем-гравером і покрита фарбою (друкована форма), може дати велике число відбитків (гравюр або естампів). Як вид графіки гравюра з’явилася в VI ст. в Китаї, а в Західній Європі - у ХIV ст. Її розквіт припадає на епоху Відродження. Одними з перших гравюр на Русі вважаються зображення апостола Луки і високомистецькі орнаменти в книзі «Апостол» (1564 р.), виконані Іваном Федоровим. З ХVІ ст. ілюстрації займають значне місце в першодрукованих книгах. Поступово поряд з орнаментальними заставками, гравюрами релігійного, житійного, морально-естетичного характеру у виданнях стали з’являтися історичні портрети і гравюри, що зображують побут і одяг, архітектуру ХVI - ХVIIІ ст. Розквіт української гравюри припадає на кінець ХVII - початок ХVII ст. і зв’язаний з ім’ям Л.Філіповіча.

У 1622 р. Касян Сакович опублікував у Лаврській друкарні цикл поминальних віршів на честь українського гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного, ілюстровані портретом Петра Сагайдачного, козака з рушницею, гербом війська Запорізького і сценою взяття козаками Кафи (Феодосії). Гравери ХVI - ХVII ст. створювали високомистецькі декоративні прикраси книг. Якщо для ХVI ст. була характерна гравюра на дереві, то у ХVIIІ ст. отримала поширення гравюра на металі.

Уявлення про ілюстрування стародрукованих видань в Україні в ХV - ХVIIІ ст. дає книга «Пам’ятки книжкового мистецтва: Каталог стародруків, виданих на Україні», підготовлена Я.Запаскою і Я.Ісаєвичем. Вона містить багато репродукцій прикрас і гравюр, у ній описані усі відомі книги, надруковані в Україні до 1700 р. кириличним і латинським шрифтами. У книгах ХVI - ХVIIІ ст. серед ілюстрацій поміщали різну символіку, герби. Майстри в складній ілюстрованій гравюрі зображували пам’ятники архітектури, одяг, побутові сцени. Каталог «Українські книги кирилівського друку ХVI- ХVIIІ ст.» містить цілий ряд таких ілюстрацій. Серед них зображення князів Давньої Русі, герби війська Запорізького, міста Львова, Львівського братерства, портрети Петра Могили, Петра Сагайдачного й ін. Гравери відображали предмети і сюжети навколишньої їхньої дійсності. Так, ілюстрації до «Учительного євангелія» (1637 р.) показують методи обробки землі і сівби того часу, відносини в суспільстві (притча про смерть) та ін. Гравіровані зображення, як у книгах, так і самостійні, давали поживу розуму й уяві не тільки грамотних, але і неписьменних людей, розширювали їх уявлення про природу, навколишнє середовище. Стародавні рукописні і друковані книги містять значний іконографічний матеріал. Сюжетна гравюра, що відбила елементи побуту, архітектури, обстановки того часу, як і реалістичний портрет історичних діячів, представляють велику джерельну цінність при дослідженні конкретних періодів історії. На початку ХVII ст. з’явилася перша книга без тексту, що складається з гравюр із сюжетними зображеннями. Вперше в практиці східнослов’янського друкарства Києво-Печерська друкарня випустила гравіровані аркуші з простими, нескладними для розуміння сюжетами і книги, що складаються з ілюстрацій. Власне гравюра, малюнок, картина, портрет, мініатюра ХV-XIX ст. є об’єктом дослідження джерелознавців, іконографічний матеріал заслуговує пильного вивчення як історичне джерело відповідного періоду. Особливу сферу іконографії являє собою книжкова ілюстрація, що характеризує соціально-історичний аспект визначеного твору. Малюнки, створені в різний час з натури або на підставі баченого художником, є об’єктом дослідження. Вони характеризують зовнішній вигляд, одяг і побут різних народів.

Одним з найбільш значних документів історії є портрет. По портретних зображеннях ми можемо судити не тільки про зображену людину, але і про епоху, у якій він жив. Слово «портрет» походить від давньофранцузького вислову, що перекладається «один в один». В образотворчому мистецтві портрет - це зображення визначеної конкретної людини (або групи людей), у якому відтворено її вигляд, розкрито внутрішній світ у його індивідуальній неповторності. Портретом називається окремий витвір живопису, скульптури або графіки, а також жанр образотворчого мистецтва. Виникнення портретного жанру в мистецтвознавстві прийнято відносити до ХІV - ХVII ст., хоча зображення людини, у тому числі і портретні, відомі і в глибоку давнину. Історія портрета - це відбитий в особах шлях людства в століттях. Вивчення портрета іконографічними методами може стати джерелом самих різних знань як про саму людину і її час, так і про побут і вдачу, соціальний стан, рід занять, про костюм і моду епохи, у яку жив зображений. Багата портретна спадщина, залишена майстрами різних століть, показує шлях усвідомлення людиною себе як особистості. Недарма Гегель стверджував, що прогрес живопису, починаючи з недосконалих досвідів, полягає в тім, щоб доопрацюватися до портрета. Дійсно, виникнення портретного жанру зв’язано з тими історичними етапами, коли людина прагне усвідомити себе як істоту неповторну в проявах своєї особистих якостей, зовнішності, темпераменту. Індивідуалізація людської суті складає одну з головних умов портретного мистецтва.

Виникнення портрета пов’язане з бажанням зберегти вигляд людини, уберегти її від забуття. Цьому служили надгробні зображення і похоронні маски, виконані з воску або алебастру (у Давньому Римі), із золота (у давньому Єгипті). Відомі фаюмські портрети, зроблені більш 2 тис. років тому восковими фарбами на дощечках, зображення померлих древніх єгиптян, а також «натрунні» портрети, що з’явилися в українському мистецтві в ХVII ст. і спочатку виконували роль своєрідних двійників покійного. Похоронні, меморіальні портрети мають свої витоки в глибокій давнині. Але чи були вони першими портретами в історії людства, однозначно сказати не можна. Невідомо також, де і коли був виконаний перший портрет. Існує легенда про юну гречанку, що розстаючись з коханим, обвела його профіль на стіні будинку. Це і був перший портрет, виконаний з натури, тобто з живої конкретної людини «на пам’ять». По суті всі портрети, коли б вони ні виконувалися і кого б ні зображували, зроблені «на пам’ять». Чи то портрет старійшини роду, могутнього правителя держави або войовничого полководця - усі вони створювалися для пам’яті нащадків. По численних портретах сьогодні можна більш яскраво і чітко уявити собі окремі історичні особистості, їхній вигляд, натуру, темперамент. Головну роль у створенні подібного враження грає майстерність художника, що виконав портрет. Наприклад, завдяки мистецтву художників епохи Відродження ми переконуємося в справедливості історичних свідчень про найвищих служителів церкви - пап Юлія II, Павла Ш, Інокентія X. Тривалий час, починаючи із древності, правом на портретування користувались владу імущі. Нерідко це було питанням престижу. У силу цих обставин портрет був свого роду суспільним привілеєм. Так, у давньому Єгипті пам’ятники-портрети ставили лише фараонам, в античній Греції ліпили портретні статуї знаменитих спортсменів, тоді як в основному зображення конкретних людей, навіть знаменитого Перикла, були ідеалізованими і були схожі один на одного (хоча і серед них зустрічаються такі неповторні образи, як портрет Сократа. Зовсім по-іншому представлені люди на римських портретах, реалістичних і часто безсторонніх. Відношення до людини в Давньому Римі було куди більш прозаїчним, чим у греків. Про це свідчить, наприклад, мармурове погруддя першого римського імператора Юлія Цезаря, що передає хворобливу утому на похмурому обличчі. З поширенням християнства портрет поступається місцем канонізованим образам бога-людини, поруч з яким зображення реальних людей - батьків церкви і государів різних країн - стають схожими на іконописні лики. Система церковних образотворчих канонів поширюється у всіх країнах, що прийняли християнство. Однак згодом священні лики здобувають яскраво виражені національні риси (прикладом тому можуть бути українські ікони ХVII- ХVIIІ ст., де часто в образах святих угадуються реально існуючі люди. Так, св. Уляна з ікони початку ХVIIІ ст. з іконостаса церкви с. Сорочинці на Полтавщині схожа на багату городянку, Христос на іконі «Перетворення» другої половини ХVI ст. із с. Яблонево на Львівщині зображений у білому одязі, що вишитий червоними візерунками). Щирий розквіт переживає портрет в епоху Ренесансу, коли художниками багатьох країн була створена галерея портретів, що відображають характери повнокровні й активні, радіючі життю і страждаючі в ньому. Портрет цього часу наочно показує шлях розвитку самосвідомості людини: від маленьких уклінних зображень донаторів (донатори - люди, що зробили багаті дарунки церкви або замовили ікону для неї.) у ніг святого до окремих, самостійних портретів (Леонардо да Вінчі і Мікеланджело, зображені Рафаелем у виді давньогрецьких філософів Платона і Геракліта в знаменитій фресці «Афінська школа», або портрет ігумена Красовського, виконаний також у техніку фрески на стіні Кирилівської церкви і Києві в ХVII ст.). Пізніше повсюдним стає звичай писати портрети не тільки правителів і їхніх наближених, але і людей, помітних своїми справами в науці і культурі, полководців і повстанців.

Але незважаючи на повсюдне поширення фотографії, а потім кіно і телебачення, розвиток новітніх комп’ютерних технологій, портрет в образотворчому мистецтві не втратив свого значення. Об’єктив фотоапарата всього лише безпристрасно фіксує те, що в нього потрапляє. Художник відбирає головне, те, що йому здається важливим і акцентує на ньому увагу. При цьому, хоче він того чи ні, виявляє своє власне бачення і сприйняття предмета відображення. Іноді портрет, виконаний рукою художника, як це не парадоксально, виглядає більш точним, ніж фото.

Вивчаючи мініатюри, гравюри, малюнки, портретний живопис, іконографія за допомогою специфіки своєї інформації сприяє створенню наочного уявлення про минуле людства. Іконографічний матеріал - це коштовне історичне джерело, що представляє суму знань про особистості, її місці в історичному процесі.

Тісно стикуються між собою нумізматика, геральдика, фалеристика, сфрагістика, вексилологія, філателія, які мають багато спільних і дотичних об'єктів вивчення, а також шляхів наукового дослідження.

У системі історичних наук загального, спеціального (допоміжного) циклів завжди і постійно існують певні зв'язки, зумовлені спільними науковими інтересами та використанням спільних об'єктів, джерел вивчення і дослідження.