9.Визначення поняття віртуальної пам`яті і особливості її реалізації в сучасних системах.

Віртуа́льна па́м'ять — схема адресації пам'яті комп'ютера, при якій пам'ять для запущеної програми реалізується однорідним масивом, в той час як насправді операційна система виділяє пам'ять блоками в різних видах пам'яті, включаючи короткочасну (оперативну) і довгочасну (жорсткі диски, твердотільні нагромаджувачі).

Також під віртуальною пам'яттю часто розуміють файл підкачки (Windows-системи), або окремий розділ на диску (Unix-системи). Ця пам'ять використовується для того, щоб дати можливість системі або користувачу одночасно виконувати більшу кількість програм, ніж це дозволяє фізична оперативна пам'ять.Віртуальну пам'ять підтримують процесори, що працюють у захищеному режимі, починаючи з 80286, але широко стали використовувати тільки в операційних системах і оболонках для 32-розрядних процесорів (80386+).Віртуальна пам'ять використовується лише за наявності додаткової пам'яті, а її максимальний обсяг визначається розміром файлу підкачки, що виділяється на жорсткому диску на потреби віртуальної пам'яті. Основний параметр, що має відношення до системи віртуальної пам'яті — розмір файлу (або декількох файлів) підкачки.

Що таке віртуальна пам’ять?

Якщо комп’ютеру не вистачає оперативної пам’яті (ОЗП) для роботи програми чи виконання операції, Windows використовує віртуальну пам’ять, щоб компенсувати нестачу.Віртуальна пам’ять поєднує оперативну пам’ять комп’ютера з тимчасовим простором на жорсткому диску. Коли оперативну пам’ять вичерпано, віртуальна пам’ять переміщує дані з неї до файлу довантаження. Переміщення даних у файл довантаження та з нього звільняє оперативну пам’ять для завершення роботи.

Чим більше оперативної пам’яті має комп’ютер, тим швидше працюватимуть програми. Якщо нестача оперативної пам’яті уповільнює роботу комп’ютера, можна збільшити обсяг віртуальної пам’яті. Однак комп’ютер зчитує дані з оперативної пам’яті набагато швидше, ніж із жорсткого диску, тому краще додати оперативну пам’ять.

10.Пояснити різницю між інтерфейсом прикладного програмування і інтерфейсом користувача. Інтерфейс

Інтерфейс користувача (призначений для користувача інтерфейс) — елементи і компоненти програми, які здатні впливати на взаємодію користувача з програмним забезпеченням. Зокрема:

 засоби відображення інформації, відображена інформація, формати і коди;

 командні режими, мова «користувач-інтерфейс»;

 пристрої і технології введення даних;

 діалоги, взаємодія і транзакції між користувачем і комп'ютером;

 зворотний зв'язок з користувачем;

 підтримка ухвалення рішень у конкретній наочній області;

 порядок використання програми і документація на неї. Програмний інтерфейс — система уніфікованих зв'язків, призначених для обміну інформацією між компонентами обчислювальної системи. Програмний інтерфейс задає набір необхідних процедур, їх параметрів і способів звернення.

Прикладни́й програ́мний інтерфе́йс (англ. Application Programming Interface, API) — набір визначень взаємодії різнотипного програмного забезпечення. API — це зазвичай (але не обов'язково) метод абстракції між низькорівневим та високорівневим програмним забезпеченням.

Одним з найпоширеніших призначень API є надання набору широко використовуваних функцій, наприклад для малювання вікна чи іконок на екрані. Програмісти використовують переваги API у функціональності, таким чином їм не доводиться розробляти все з нуля. API є абстрактним поняттям — програмне забезпечення, що пропонує деякий API, часто називають реалізацією (англ. implementation) даного API. У багатьох випадках API є частиною набору розробки програмного забезпечення, водночас, набір розробки може включати як API, так і інші інструменти/апаратне забезпечення, отже ці два терміни не є взаємозамінювані.

Високорівневі API часто програють y гнучкості. Виконання деяких функцій більш низького рівня стає набагато складнішим, або навіть неможливим.