2) Як органічно випливає з попереднього матеріалу, загаль­ноприйнятим є розмежування культури на матеріальну та духовну

матері­альна культура — досягнення, які виражають головним чином рівень освоєння людиною сил природи. Вона охоплює всю сферу матеріально-практичного існування і розвитку людей, всю сферу їхнього безпосереднього впливу на природу.  У процесі своєї діяльності люди створюють матеріальне багатство суспільства, яке включає в себе як засоби праці (інструменти, верстати, машини тощо), так і засобиіндивідуального споживання (їжа, помешкання, одяг, побутові речі та ін.). В обох цих видах матеріального багатства суспільства функціонують речові елементи мате­ріальної культури, її предметна форма існування.

 

Найважливішим показником матеріальної культури є знаряддя праці,

Таким чином, матеріальну культуру можна поділяти на культуру праці (засоби праці) ікультуру побуту (засоби споживання Духовна культу­ра — результат духовної діяльності людей. Вона функціо­нує як досягнення, що показують рівень і глибину пізнання природи і суспільства, широту світогляду, втілення в су­спільне життя ідей і знань. Найкраще сутність духовної куль­тури розкриває її структура. Доструктури духовної куль­тури суспільства включені такі основні елементи: а) цінності сфери суспільної свідомості, тобто світо­глядна культура (філософські, політичні, наукові, релігійні та інші ідеї і погляди людей), моральна культура (норми поведінки, "культурні форми спілкування", культура по­чуттів), естетична культура (мистецтво і література, художнє конструювання, технічна естетика), а також науково-тех­нічна творчість тощо. Ці цінності закріплюються у погля­дах та вчинках людей, звичаях і традиціях, у творах літера­тури і мистецтва.

 

Особливий вимір займають у ціннісній сфері суспільної свідомості такі явища духовного життя людей, як мова, мислення (логіка). Звільнення людських почуттів та характеру від так званогозоологічного індивідуалізму, вміння володіти своїми почуттями і настроями є також суттєвими елементами духовної культури;

б) різні соціальні інститути й організації, які здійсню­ють духовне виробництво, регулюють і спрямовують куль­турно-історичний процес;

в)  матеріально-технічна база духовної культури, яка використовується для виробництва і поширення досягнень культури серед населення (окремі галузі промисловості — поліграфічна, книговидавництво, музичних інструментів, паперова; театри, музеї, палаци культури, бібліотеки, а та­кож засоби зв'язку, масової інформації тощо).

 Культура як феномен суспільного життя є ре­зультатом суспільної діяльності, за допомогою якої матеріально і духовно людина перетворює світ і саму себе, створюючи власний, відмінний від природи світ, в якому вона живе.

4) Звичайно, що у реальному житті суспільства вище названі аспекти взаємодоповнюються, переплітаються. Аналіз цих взаємопов’язаних сторін культури дозволяє з'ясувати, у чому полягають її основні функції.  Основні функції культури: 1. адаптаційна 2. пізнавальна  3. аксіологічна (ціннісна) 4. інформаційна  5. комунікативна (діалог культур) 6. нормативна  7. гуманістична  8. людинотворча (соціалізація особистості) 9. виховна  10. світоглядна

5) На сучасній території України стародавні люди з'явилися в епоху раннього палеоліту — близько 1 млн років тому. Залишки тимчасових поселень — найдавніших стоянок первісних людей — знайдені археологами в різних місцевостях, у тому числі в Україні — на Дністрі, біля с Лука-Врубловецька (Кам'янець-Подільський р-н Хмельницької обл.), в Донбасі поблизу с. Амвросіївка, на березі р. Кринки, недалеко від Житомира та ін. Найдавнішою стоянкою первісних людей на території України є поселення, розкопане археологами на високому (100 м) лівому березі ріки. Тиси біля села Королеве Виноградівського району на Закарпатті. У десятиметровій товщі суглинкових відкладів тут знайдено вісім культурних горизонтів (шарів), які відносяться до різних часів від 1 млн до 35 тис. років до нашої ери. Всього на Закарпатті відкопано 20 палеолітних стоянок первісних людей.

Близько 150 тис. років тому почалося чергове похолодання. Величезні льодовики, які насувалися з півночі континенту, поступово вкрили більшу частину Європи і досягли Північного Прикарпаття, Середнього Подніпров'я і межиріччя Дону та Волги.

Залишки тогочасних стоянок-поселень знайдені в багатьох місцевостях України — на дніпровському Надпоріжжі, на Волині і Наддністрянщині, в Криму і Приазов'ї. Найбільш характерними є стоянки, виявлені в печерах Криму,—у гроті Кіїк-Коба (поблизу м. Сімферополя) і в с. Старосоллі (в околицях Бахчисарая), в урочищі Круглик на Запоріжжі.

6) Трипільська культура, або культура Кукутені (рум. Cucuteni, або культурна спільність «Кукутені-Трипілля») — археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині (у вказаній «розширеній» назві культури присутня ще назварумунського села Кукутень). Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 роками до н. е., розташовувалась між Карпатами та річкою Дніпро на території сучасних України, Молдови та Румунії, займаючи територію загальною площею понад 35 тис. км². В часи розквіту цій культурі належали найбільші за розміром поселення у Європі: кількість жителів деяких з них перевищувала 15 тис. осіб. Країну трипільців іноді також називають Українська Аратта

Творцями трипільської культури були племена, що просунулися з Балкан та Подунав'я у Прикарпаття (територія сучаснихРумунії, Молдови та України). Пам'ятки її дослідники поділяють на етапи^[1]:

• Початковий: 5300—4000 до н. е. (румунське Прикарпаття)

• Ранній: 4000—3600 до н. е. (Прутсько-Дністровське межиріччя)

• Середній: 3600—3100 до н. е. (Дністро-Бузьке межиріччя)

• Пізній: 3100—2500 до н. е. (Дністро-Дніпровське межиріччя)

Ранній етап

У другій половині VI тисячоліття та у першій половині V тисячоліття до н. е. племена трипільської культури розселювалися в басейні Дністра і Південного Бугу, де дослідники виявили багато ранньотрипільських поселень. За цього періоду вони розташувалися здебільшого в низьких місцях біля річок, 

Основою господарства за цього періоду було хліборобство і скотарство, полювання,рибальство і збиральництво також мали важливе значення. Сіяли пшеницю (однозернянку, двозернянку, полбу), ячмінь, горох. Землю обробляли з допомогою мотик, зроблених з рогу оленя, каменю або з кістки та з палиць-копалок з загостреними кінцями. Урожай збирали з допомогою серпів з кремінними вкладнями. Зерно розтирали кам'яними зернотерками. Жінка ліпила посуд, виробляла пряжу, одяг тощо і відігравала в суспільному житті значну роль. Чоловіки полювали, стерегли худобу, виробляли знаряддя з кременю, кісток та каменю.

У тваринництві перше місце належало великій рогатій худобі, на другому були свині, вівці, кози. Відомий домашній кінь. Для поповнення м'ясної їжі за цієї доби велике значення мало полювання на оленя, дику свиню та сарну.

Середній етап

Археологічні знахідки часів трипільської культури на територіїБессарабії

На середньому етапі розвитку племена трипільської культури посідали величезні просторилісостепу від Східної Трансільванії на захід до Дніпра на схід. Вони розселилися в районі сточищ Верхнього і Середнього Дністра, Прута, Серета, Південного Побужжя та Правобережжя Дніпра

Пізній етап

За пізнього періоду трипільської культури значно розширилася територія, заселена трипільцями: на землі східної Волині, сточища pік Случі й Горині, обидва береги Київського Придніпров'я та степи північно-західного Причорномор'я, де трипільці стикалися з носіями інших культур. Значно зросло значення скотарства. Скотарство напівкочового характеру складалося переважно з дрібної рогатої худоби (вівці, кози). Помітного значення набув кінь (Усатове). За цього періоду, на думку деяких фахівців, складається патріархальний лад.

 Змінюється характер житлобудівництва, зникає спіральна орнаментація в мотивах розпису посуду і типові трипільські його форми, натомість з'являється новий тип посуду, орнаментованого відтисками шнура, схематизується антропоморфна пластика. З'являється новий тип поховання в ямах з насипом та без насипу з кам'яною обкладкою навкруги і витворюється обряд поховання, подібний до обряду сусідніх патріархальних племен ямної культури. Усатівські племена західних районів Північного Причорномор'я та нижнього Подністров'я (села Усатове, Галеркани, Борисівка, Маяки та ін.) були асимільовані носіями ямної культури, відтак праіндоєвропейцями. Історична доля інших пізньотрипільських племен була різна; зміни в їхній культурі Середнього і Горішнього Подністров'я пов'язані з появою на цій території племен культури кулястих амфор (рання бронза).

7) Скіфи - могутні іраноязичні кочеві племена, які прибули на рубежі VIII-VIIвв. до н.е. з східної околиці Євразії в степові райони Північного Причорномор'я.

"У скіфів немає ні міст, ні зміцнень, і свої житла вони возять з собою. Всі вони кінні стрільці і промишляють не землеробством, а скотарством; їх житла в кибитках". (Геродот)

Скіфи-кочівники - один з найвідоміших номадов стародавнього світу. І один з найперших. Вони відкрили низку кочових народів, сменявших один одного на просторах південноросійських степів впродовж багатьох століть світової історії: скіфи, сармати, гуни, болгари, хазари, печеніги, половці, монголи.

Скіфська культура - термін, до якого дослідники вкладають різний зміст. У вузькому значенні цим терміном називають культуру тільки самих скіфів, які займали територію степів Північного Причорномор'я між Дунаєм і Доном. У більш широкому сенсі термін вживався як назва культури, поширеної на території степової та лісостепової зон на північ від Чорного моря та Північного Кавказу в VII - III ст. до н. е.. У цю епоху європейські та азіатські степи і прилеглі до них території були заселені різними за походженням племенами, що говорять на різних мовах. Проте основне заняття їх (чабанські скотарство, полювання, частково землеробство), матеріальна культура, суспільний лад, мистецтво всіх цих племен мали багато спільного. Для скіфської культури характерно широке застосування курганного обряду при похованнях. Поруч із похованням знатного скіфа або їх царя клали вбитих жінок-наложниць, слуг, рабів коней. Зверху насипали високий курган. Наприклад, курган Ульского аулу (VI ст. До н. Е..), Висотою 15 м знаменитий тим, що тут у жертву померлому було принесено більше 400 коней. Виразні елементи скіфської культури - бронзові котли, дзеркала з петельки і ручками в центрі диска, розповсюдження звіриного стилю в мистецтві. Весь комплекс цих яскравих ознак мав широке поширення в культурах кочівників степів Євразії, так званого скіфо-сибірського світу. Цим обумовлено і поява терміну "скіфо-сибірський звірячий стиль".

Споконвічною рисою  скіфського мистецтва є неповторний  "скіфський тваринний стиль", тісно пов'язаний з релігійними і міфологічними уявленнями, в яких тваринний світ займав особливе місце

Говорячи ж про особливості культури скіфів, в першу чергу варто звернутися до так званого "звіриним стилем" у скіфської культури. Поняттям "звірячий стиль" прийнято позначати широко відому образотворчу манеру майстрів-художників першої половини - середини I тисячоліття до н. е.. Ця манера зображення мала характерні загальні риси в декоративно-прикладному мистецтві скіфських, сарматських, Сако-масагетскіх та інших кочових племен, що населяли Велику степ. Не можна назвати жодної категорії побутових предметів, які не прагнули б прикрасити кочівники. Тисячі виробів з металу, дерева, берести, шкіри, виявлених в степах Євразії, мали спільні художні мотиви - зображення різних тварин (оленя з підібраними ногами, який звернув хижака, і грифа, тощо) і сцени боротьби хижаків або нападу хижаків на копитних.

Дискусія про походження скіфо-сибірського звіриного стилю у вітчизняній науці багато років велася навколо двох гіпотез

8) Суттєві зміни в історії давніх слов´ян приходять в І тис. н.е. Це пов´язано з їхнім великими розселенням, що стало вагомим фактор у формуванні етнокультурної та політичної карти слов´янських народів на території Центральної та Східної Європи. Найяскравіше творчий геній давніх слов´ян на території України виявися в зарубинецькій (II ст.до н.е. - II ст. н.е.) та черняхюськт´ (II—V ст. н.е.) культурах. Слов´яни традиційно розвивали землеробство - провідну галузь господарства протягом тривалого часу. Воно було орним, але екстенсивним. Прогрес у землеробстві супроводився вдосконаленням сільськогосподарських знарядь праці. Важливе місце у виробничій діяльності слов´ян займала деревообробна справа. Археологічні знахідки дають підставу вважати, що токарний верстат, з´явившись у III—IV ст., вже не зникає з виробництва. Деревооброблення досягло високого рівня спеціалізації в галузі будівельної та столярної справи. У середині І тис. н.е. значного розквіту набула ювелірна справа. Територія між Дніпром, Карпатами і Дунаєм досить густо заселялася давньоукраїнськими племенами. Поселення розташовувались на відстані 3-5 км. Тут були прості будинки з дерева і глини, вкриті соломою та очеретом. Усі будівлі ховалися за земляним валом, огороженим великими гострими кілками; будували дерев´яні вежі та укріплення. Так виникали міста-городища (від слова "городити"). Звідси походить старослов´янська назва міста - град. Міфологічні персонажі за характером їхніх зв´язків з колективом, важливістю для людини поділяються на декілька рівнів. До найвищого рівня належали боги з найзагальнішими функціями (ритуально-юридична, військова, господарсько-природнича). До таких богів відноситься головний бог у слов´ян-язичників - Сонце, або Дажбог. Пізніше - це Хоре. На честь Сонця слов´яни влаштовували велике свято влітку, коли були найдовші дні. Богом грози вважався Перун, богом вітру - Стрибог, покровителем скотарства - Велес, богом вогню та ковальства - Сварог, богинею мудрості й краси - Лада. Після прийняття християнства у слов´ян новий рік збігся з Різдвом і Святками. Люди складали колядки - пісні-побажання, ворожили про майбутній врожай і долю, дівчата мріяли дізнатися ім´я свого судженого. Давні слов´янські свята дійшли й до наших днів - Коляда, Івана Купала, зустріч весни. У складних історичних умовах слов´янські народи створили самобутню культуру, що стала основою їх консолідації, виникнення державності, збереження і примноження духовних традицій. Стародавня слов´янська культура на українських землях формувалася протягом тривалого часу; у цьому процесі значну роль відігравали, з одного боку, традиції автохтонних народів, передусім антів, з іншого, - культурні зв´язки із сусідніми народами. Ця культура характеризується цілісністю і самобутністю. На її основі виникла культура Київської Русі.

9)

Первісна людина на території сучасної України з’явилася ще за доби па­леоліту. Так фахівці називають початковий і найдовший період іс­торії, коли відбу­лося виділення людини з тваринного світу, з’явилися перші штучні знаряддя праці. В ранньомупалеоліті почалося й роз­селення людства з Афри­канського континенту в Європу та Азію.

На українських землях первісна людина з’явила­ся у так звану ашельську добу, що датується проміжком від 1,5 млн. до 150 тис. років тому. Це був час найдавніших людей – архантропів, об’єм мозку яких ко­ливався від 800 до 1300 см3 (у сучасної людини 1400–2000 см3). Архантропи освоювали нові території, проживаючи невеликими групами-общинами. Користувалися вони досить однотип­ними кам’яними знаряддями, наприклад ручними рубилами, виготовляли й знаряддя з кістки, рогів та деревини. Основними господарськими заняттями виступа­ли полювання на диких тварин, у тому числі великих, та збирання рослинної їжі – плодів, ягід, коріння.

Архантропи використовували вогонь, але ще не вміли його штучно видобувати. Оволодіння вогнем мало величезне значення: він забезпечував надійний захист від холоду та звірів, давав мож­ливість заселяти раніше недоступні райони, термічно обробляти м’ясну їжу.

У різних регіонах України знайдено близько 30 ашельських стоянок. Найдавніша з них – Королево, що на березі р. Тиса у Закарпатті, – датується приблизно 1 млн. років. Кам’яні знаряддя праці та сліди їх виробництва виявлені тут на глибині 12 м від сучасної поверхні.

Подальша еволюція людини привела до появи в середньому палеоліті, інакше – доба мустьє (150–35 тис. років тому), неандертальців, або палеоантропів (давніх людей). В Україні відо­мо близько 200 їхніх стоянок. Кам’яні знаряддя неандертальців стали досконалішими й більш різно­манітними. Особливе значення мали гостроконечники, що використову­вались як ножі і, мабуть, як наконечники для списів, а, крім них, – скребла.

Зовні неандерталець був корінної статури, трохи сутулий, з роз­винутою мускулатурою (сила його кисті в 5 разів перевищувала можливості сучасної людини). Будову черепа та мозок (об’єм 925–1800 см3) він мав порівняно примітивні, го­лову – досить велику, видовженої форми, з низьким лобом і нависаючим надбрів’ям.

В добу існування неандертальців відбулася поява «людини розумної», латинню «Homo sapіens». Викопних людей су­часного типу ще називають кроманьйонця­ми, за назвою грота Кро-Маньйон (Франція), де вперше було знайдено п’ять їхніх кістяків. У фізичному плані кроманьйонець відрізнявся від нас хіба-що більшою кремезністю. Розселення цих людей в Європі почалося близько 40–35 тис. років тому. З цього часу й бере початок період пізнього палеоліту, який завершився близько 11 тис. років тому.

Техніка виготовлення знарядь праці й госпо­дарство кроманьйонців досягли досить високого ступеня розвитку. Вони створювали різноманітні знаряддя з каменю та кістки, прикраси, статуетки, що нагадують людину, фігури тварин. Основним джерелом добування їжі слугувало полювання на великих тварин – мамута, зубра, бізона, носо­рога, печерного ведмедя. Мисливська зброя стала досконалішою: з’явились дротики, гарпуни, списометалки.

Кроманьйонці споруджували жит­ла на зразок чуму чи яранги, а також землянки і напівземлянки. Як будівельний матеріал використо­вувалося дерево (жердини), кістки й шкури великих тварин.

Почалася нова епоха, що дістала назву середнь­ого кам’яного віку – мезоліту (9–6 тис. до н. е.). Умови життя людей, зокрема прийоми добування їжі, різко змінились, що стало поштовхом до виготовлення складніших знарядь праці. Були створені вироби для обробки дерева – долото, сокира, тесло. Почалося широке використання при полюванні досить складного для того часу механічного знаряддя – лука. Великі мисливські колективи, необхідні для вдалого промислу мамутів та бізонів, змінились порівняно невеликими групами лісових мисливців. Озброєна луком людина навчилась забивати тварин на відстані, а дичину – на льоту і мала тепер більшу самостійність та можливість полювати індивідуально.

Крім мисливства одним із основних занять стає рибальство.

Одним з важливих досягнень стає винайдення керамічного посуду

11) Біблія – це стародавня збірка, різних за формою і змістом релігійних та світських творів, які писалися від дванадцятого століття до нашої ери аж по друге століття нашої ери, тобто майже півтори тисячі років. Уперше на українську землю Біблія прийшла з Візантії. Принаймні відомо, що слов`янський просвітитель Кирило бачив у Криму руське Священне писання; в часи ж Київської Русі Біблія потрапила на українську землю, очевидно, як кирило-мефодіївський переклад. Ми знаємо, що Кирило й Мефодій склали нам абетку – ми й досі звемо її кирилицею; вони ж таки вперше переклали Біблію на старослов`янську, тобто літературну, мову, спільну для всіх слов`ян-християн грецікого обряду. Поширювалися тут і глаголичні біблійні книги, тобто писані глаголицею-азбукою, що була поширена в Моравії, Чехії, Паннонії, Західній Болгарії, Хорватії і в нас, у Київській Русі – Україні. Ця азбука подібна до кирилиці, але зі складнішим накресленням усіх сорока літер. Вважається, що цю абетку також створив Кирило, а кирилиця – це вже вдосконалена глаголиця.

Поширювалася Біблія і грецькою мовою.

Популярними були Чотириєвангелія та Апостоли. З євангелій найдавніші, що дійшли до нашого часу, називаються Мстиславове, Турівське, Галицьке – вони належать до ХІ-ХІІ ст. Найдавніші ж Апостоли датовані 1195 і 1220 роками. Повне зібрання біблійних книг, призначене для українських та білоруських земель, надрукував у 1517-1519 роках Франциск Скорина, а на основі Біблії Скорини Лука з Тернополя створив свій біблійний кодекс 1569р. 1581 року вийшла знаменита Острозька Біблія – результат праці острозького культурного осередку, очолюваного українським ученим Герасимом Смотрицьким.

Повний текст Біблії вийшов у друкарні Києво-Печерської лаври в 1758 році, а перший переклад повної Біблії власне українською мовою було видано лише в 1905 році.

Переклали її знамениті українські письменники Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький та не менше відомий вчений Іван Пулюй; сама книжка вийшла у Відні, бо царський уряд забороняв перекладати Біблію чи окремі її книжки українською мовою.

Біблія – це книга яку читали й брали собі в душу мільйони людей із різних кінців світу, планети нашої, в теперішньому і минулому. Вона впродовж віків справила великий вплив на духовне життя, літературу, культуру, образотворче мистецтво українського народу.

Всі течії християнства своїм Свя­тим Письмом вважають Біблію. Вона складається з двох основних частин — Старого та Нового Запо­вітів. Перша, давня частина Біблії — Старий Заповіт, як зазначалося, визнається також іудаїзмом.

12)

Переклад Біблії є надскладним та неоднозначним завданням. Уся неординарність

даного явища полягає в своєрідному накладанні двох культур, двох мовних традицій,

і перекладач повинен враховувати ці особливості. Проблемі перекладу Святого

Письма українською літературною мовою у мовознавчій науці не приділялося

належної уваги. Це, безперечно, пояснюється тими політичними умовами, в яких

перебувала релігія в Україні. На сьогоднішній день відомо лише кілька перекладів

Святого Письма українською літературною мовою. Серед них повні переклади О.

Лободовського, П. Морачевського, І. Пулюя, І. Огієнка та неповні переклади М.

Шашкевича, Українського Біблійного Товариства. Кожен із цих перекладів

заслуговує на оцінку фахівця. З-поміж досліджень, присвячених даній темі, назвемо

розвідки українських вчених праці П. І. Житецького [1 ], в яких автор намагається

зробити глибокий аналіз ряду перекладів Євангелій українською мовою. Він аналізує

переклади, що їх здійснили: П. Куліш, П. Морачевський, О. Лободовський. Вагомим

теоретичним дослідженням, що з’ясувало проблеми та особливості перекладу

Святого Письма і вказувало на необхідність досконалого перекладу сучасною

українською мовою, є робота Ю. Липи [2]. Значним досягненням у цій сфері

досліджень були праці професора І. Огієнка [3; 4; 5]. Саме йому судилося зробити

найдосконаліший переклад з першооригіналу. У цій статті, орієнтуючись передусім

на Біблію в перекладі І.Огієнка, спробуємо висловити деякі думки щодо

функціонального та стилістичного вживання, семантичного обсягу окремих

українських лексем, що об’єктивують концептосферу Бог. Зауважимо, що це думки

філолога, а не перекладознавця

13) КУЛЬТУРА У ВІКАХ Майже три тисячоліття відділяють нас від епохи, що увійшла в людську історію під назвою «античний світ» (II тисячоліття до н. е. —  кінець V cm. н. е.). Коли кажуть про античність, мають на увазі дві країни — стародавні Грецію і Рим. І хоч крім них існували ще старіші держави — Єгипет, [...]