Видатні люди Сумщини

Підготувала:

Сакун Ірина

Керівник:

План

І Вступ .................................................................................................. 3

ІІ Видатні люди Сумщини

1. Лушпа Михайло Панасович............................................................ 4

2. Лук’яненко Володимир Матвійович.............................................. 8

3. Голубничий Володимир Степанович........................................... 14

4. Красовицький Зіновій Йосипович................................................ 22

5. Мокренко Анатолій Юрійович..................................................... 24

ІІІ Висновки........................................................................................ 27

Додатки .............................................................................................. 28

Вступ

Серед чарівної української природи, там, де неквапливий Псел приймає до себе Сумку, а в Сумку вливається її маленька притока Стрілка, розкинулося місто Суми – адміністративний, економічний і культурний центр Сумської області.

Місту більше ніж триста років.Багатою і змістовною була історія розвитку міста у 70-80-х роках ХХ століття. Саме в цей період озгорнулося будівництво комвольно-прядильного комбінату,заводів гумово-технічних виробів, силікатної цегли, асфальтового заводу, нової ТЕЦ. Було зведено ряд цехів хімічного комбінату, другий майданчик насосного заводу, лабораторію випробовування компресорів надважкого тиску ВНДІТЕХмашу, було завершено будівництво другої черги заводів «Центроліт» і важких компресорів. Зріс житловий фонд міста, було зведено корпуси політехнічного і педагогічного інститутів, культосвітнього технікуму, було розгорнуто будівництво нових закладів культури.

Забудова міста велася за затвердженим у 1969 році Радою Міністрів УРСР генеральним планом, розробленим групою архітекторів Київського науково-дослідницького інституту містобудування. За цим планом Суми перетворилося в одне з найкрасивіших міст України. Мешканці міста своєю сумлінною працею створили цю красу. Саме вони своїми справами зробили внесок у розвиток науки, культури, спорту, створюючи велич того міта, в якому вони народились і живуть. Всіх, звичайно, перелічити неможливо, адже тільки удостоєних різними державними нагородами за трудові відзнаки у нашому районі близько 600 чоловік. Серед нагороджених є й такі люди, слава про яких сягнула далеко за межі міста і області. Про деяких з них ми і хотіли б згадати сьогодні.

Лушпа

Михайло Панасович

(1920-2007 рр.)

Державний і партійний діяч, почесний громадянин міста Суми, член Спілки архітекторів України

"Я не просто люблю Суми, я вріс у це місто своїм корінням. Робіть так, щоб місто квітло, співало, сяяло". Ці слова Михайла Лушпи, якнайкраще характеризують Почесного громадянина Сум як "батька міста".

Народився Михайло Панасович 20 жовтня 1920 року в селі Могриця, нині Сумського району в селянській сім’ї. В 1940 році закінчив Сумську середню школу № 20 (нині це СШ №18). Будучи учнем 9-го класу, був прийнятий кандидатом в члени КПРС. Був єдиним, мабуть, на весь Радянський Союз школярем, котрий став кандидатом в члени КПРС в такому юному віці.  Продовжив навчання в Харківському інженерно-будівельному інституті на факультеті архітектури. Далі служба в армії - полк по охороні Московського Кремля. На початку Великої Вітчизняної війни навчався у Вищому політичному училищі НКВС (м. Ново-Петергоф). Воював на Ленінградському фронті, захищав Ленінград. В 1941 р. став членом КПРС. Війну закінчив, маючи орден Жовтневої революції, орден Трудового Червоного прапора, орден Дружби народів, два ордени “Знак Пошани”, медаль “За оборону Ленінграда” і 17 медалей. Інвалід Великої Вітчизняної війни. Закінчив Пензенське військове училище, навчався в Московській артилерійській академії. З 1946 року на партійній роботі: інструктор, завідуючий сектором партійної роботи Сумського обкому КПУ. В 1953 році закінчив Сумський державний педагогічний інститут імені А. Макаренка, Вищу партійну школу в місті Києві. З 1953-1963 – 2-й, 1-й секретар Конотопського міськкому партії. 1963–1972 – голова виконкому Сумської обласної Ради, заступник голови Сумського облвиконкому. З 1972–1988 – перший секретар Сумського міськкому КПУ. З 1988 – заступник голови Сумської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури.

Д елегат ХХУ з’їзду КПРС.

Делегат Верховної Ради кількох скликань, Сумської обласної ради.

Лауреат премії Ради Міністрів СРСР.

Н агороджений орденами Трудового Червоного Прапора, Жовтневої революції, Дружби народів, Вітчизняної війни ІІ ступеня, «За заслуги» ІІІ ступеня, Рівноапостольного князя Володимира, двома орденами «Знак пошани», медалями.

Лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка (1981).

«Про присудження Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка в галузі літератури, журналістики, мистецтва і архітектури 1979 року: постанова ЦК КП України і Ради Міністрів Української РСР // Ленінська правда. – 1981. – 10 березня. – С. 2.

В галузі архітектури: Лушпі Михайлу Панасовичу – архітекторові, одному із авторів проекту Сумського театру драми і музичної комедії імені М. С. Щепкіна.

Врешті, Почесний громадянин міста Суми – багато років ця людина щодня, щохвилини, щомиті писала історію нашого міста. І це, дійсно, - «епоха Лушпи». Силою своєї посади, власного характеру і звичайно, силою любові до рідного міста, М. Лушпа багато зробив для розбудови Сум у 70 - 80-ті роки. 

За часів керівництва Михайла Панасовича по сумських дорогах поїхали перші тролейбуси, з'явилися широкі проспекти та багатоповерхові мікрорайони, зведено театр ім. Щепкіна, обласну наукову бібліотеку, залізничний та автобусний вокзали, на повну потужність запрацювали машинобудівні та хімічні підприємства, руками архітекторів створені МЦ «Романтика», унікальний парк «Казка», сквер «Дружба». Місто розквітло трояндовим цвітом, прикрасилося до того ніколи не баченими «співаючими» фонтанними перлинами.

Кажуть: досить миті, щоб стати героєм, але необхідне ціле життя, щоб стати гідною людиною. Для сумчан Михайло Панасович став взірцем працездатності, професіоналізму та людяності. Він був людиною слова: завжди виконував свої обіцянки. Підлеглі знали його як суворого начальника, але водночас він був людиною веселої вдачі. За це його цінували, любили та поважали.

Робочий день його починався задовго до 8.00. А закінчував він міські справи інколи й опівночі.

Помер Михайло Панасович 23 травня 2007 року, коли гостював у сина в Києві. В понеділок  28 травня в  будівлі  театру  ім.  М. С. Щепкіна  відбулася церемонія прощання з «мером  міста троянд». 

Похований  Михайло  Лушпи  з усіма  військовими почестями  на  Центральному  гордоском кладовищі.

Відтепер на згадку про людину-легенду нашого міста, на згадку та вічну пам’ять сьогодні відкрито меморіальну дошку на домі, в якому він жив дошку за адресою провулок Академічний, 7, його ім’ям названо проспект, що веде до мікрорайонів, запланованих і розбудованих за часів його керівництва.

На перехресті вулиці Харківська та проспект М.Лушпи незабаром з’явиться пам’ятник Почесному громадянину міста Суми Михайлу Лушпі. 29 квітня на засіданні містобудівної ради своє проектне рішення пам’ятника Михайлу Лушпі запропонували автор монументу Едуард ГОЛОВИН та скульптор Богдан ЛЮКЛЯН. Витвір монументального мистецтва планують встановити на перехресті вулиць Харківська та проспекту М. Лупши. За задумом авторів, п ’єдестал має бути вироблений з полірованого граніту, чотирьохметрова скульптура – вилита з бронзи. В центрі композиції - постать Михайла Лушпи, який тримає в руках планшетку (розміром 1,2 метра), на якій будуть розташовані відомі всім сумчанам об’єкти, що були споруджені в "епоху Лушпи" – фонтан "Садко", обласна наукова бібліотека імені Крупської, молодіжний центр "Романтика", театр ім. Щепкіна тощо.

Лук’яненко

Володимир Матвійович

(18.10.1937)

      

На початку шляху Життя Володимира Матвійовича тісно пов'язане зі Слобожанським краєм. Він народився у Харкові. На його дитинство припали нелегкі часи: гніт фашистської окупації, негаразди повоєнного життя. У 1950 році разом із батьками Володимир переїхав до Сум – міста, яке стало по-справжньому рідним, яке визначило його подальшу долю. Тут він закінчив школу, тут, після навчання у Харківському політехнічному інституті, почав свій трудовий шлях. Його життєвим вибором став Сумський машинобудівний завод ім. Фрунзе. Починаючи з посади помічника майстра, уже через півроку Володимира Матвійовича призначено майстром, ще через рік – старшим майстром. Його вроджене уміння працювати з людьми, цінувати їхню працю не могли залишитися непоміченими колективом «Фрунзе». Уже у двадцять вісім років Володимир Лук'яненко стає начальником механоскладального цеху № 6 – на той час одного з найбільших цехів заводу, а у тридцять два займає відповідальний пост головного інженера підприємства. У 1972 році Володимир Матвійович призначений на посаду директора заводу, з 1976-го – генеральний директор об'єднання. Усі, кому довелося працювати з Володимиром Матвійовичем, одностайні у тому, що він завжди цілком і повністю віддається справі. Його вмінню швидко орієнтуватися у будь-якій ситуації, знаходити правильні рішення, вести за собою тисячі людей можна по-доброму позаздрити. Володимир Лук'яненко жодного разу у житті не порушив свого кредо: «Щоб досягти мети, потрібно щодня наполегливо працювати». І перш за все, він говорить про себе. Настільки вимогливих до себе людей у наш час, на жаль, одиниці.

Починаючи з 70-х років, Сумське машино-будівне об'єднання ім. Фрунзе стрімко закріплює за собою імідж новатора у сфері розробки та впровадження прогресивних методів управління економікою. За безпосередньої участі Володимира Матвійовича була розроблена і успішно впроваджена науково обгґрунтована комплексна програма управління ефективністю виробництва, проведений експеримент із введення самофінансування, у результаті чого за цим методом стали працювати підприємства п'яти всесоюзних міністерств. Володимир Лук'яненко – з числа тих людей, які ставлять перед собою мету і впевнено йдуть до її досягнення, якою б грандіозною вона не здавалася на перший погляд. Завдяки Володимиру Матвійовичу свого часу було вирішено не одне важливе народногосподарське завдання. Наприклад, за його участі були створені і поставлені до м. Оренбургу вісім заводів отримання гелієвого концентрату з бідних гелієвмісних газів. За успішну реалізацію даного складного проекту в 1980 році Володимир Лук'яненко був удостоєний Державної премії СРСР.

Наприкінці 70-х років уряд СРСР ухвалив рішення про будівництво шести найбільших газопроводів високого тиску для транспортування природного газу з Крайньої Півночі в європейську частину держави і далі у північні країни. Компресорні станції північних районів цих газопроводів спочатку передбачалося укомплектувати газоперекачувальними агрегатами західноєвропейських виробників. Проте президент США Рональд Рейган наклав ембарго на постачання цієї продукції. У зв'язку з цим у Радянському Союзі приймають рішення оснастити газопровід своїми агрегатами. Звичайно ж, єдино можливими виконавцями цього нелегкого завдання визнали сумських машинобудівників.

Об'єднання отримало необхідні кошти для розширення своїх виробничих потужностей. У стислі терміни були введені у дію нові цехи, закуплено унікальне імпортне обладнання. Об'єднанню ім. Фрунзе знадобилося лише два роки для того, щоб створити і освоїти серійне виробництво потужних газоперекачувальних агрегатів для транспортування газу найбільшим у світі магістральним газопроводом Уренгой-Ужгород. Це стало можливо завдяки величезному науково-технічному і виробничому потенціалу підприємства, наявному досвіду з виготовлення подібного обладнання, а також допомозі ряду науково-дослідних, проектних інститутів СРСР і багатьох оборонних підприємств. Ідеєю зробити «своє», і не гірше, а то і краще, ніж у інших, загорілися усі без винятку: і безпосередньо на заводі ім. Фрунзе, і в усьому Союзі. Оскільки всі усвідомлювали – це прорив, це нова ера в радянському машинобудуванні. Для контролю за монтажними та пусконалагоджувальними роботами на компресорних станціях було створено штаб із числа провідних фахівців-розробників і виробничників, його очолив особисто Володимир Лук'яненко.

Ф рунзенці працювали на усіх об'єктах. Інформація про просування робіт збиралася та аналізувалася кожні 3-4 години. Так все починалося. Сьогодні ж понад дві тисячі газоперекачувальних агрегатів торгової марки FRUNZE успішно експлуатуються в різних куточках світу: від Крайньої Півночі – до спекотних пустель. У наші дні важко знайти на території СНД хімічний комбінат, де б не працювало теплообмінне, насосне, компресорне і центрифугальне обладнання, виготовлене сумськими машинобудівниками.

З 1981 року підприємство є основним постачальником насосів для атомних електростанцій, і перш за все – головних циркуляційних насосів. Географія постачання дуже широка – Росія, Фінляндія, Німеччина, Словаччина, Болгарія, Литва, Вірменія, Угорщина, Чехія, Китай, Іран і багато інших.Ферми, стріли та інші системи стартових комплексів космодромів «Плесецьк» і «Байконур» теж зроблені руками фрунзенців. За вагомий внесок у розвиток космічної техніки Федерація космонавтики СРСР нагородила Володимира Матвійовича медаллю імені академіка С.П. Корольова.

П риєднавшись до фрунзенського колективу у 50-х роках, молодий фахівець Володимир Лук'яненко на собі відчув відсутність нормальних житлових умов у працівників підприємства. Чотири двоповерхові заводські гуртожитки не в змозі були забезпечити потреби робітничої молоді, і до всього – про жодні комунальні зручності мова не велася. Також були величезні проблеми з дитячими садочками, школами, лікарнями тощо. Тому, ставши на початку 70-х років директором заводу, Володимир Матвійович особливу увагу приділив розвитку житлового будівництва та соціальної сфери в Сумах. За його ініціативи було розпочато будівництво будинків готельного типу, які у народі назвали «малосімейки». У результаті уся робітнича молодь, що проживала у приватному секторі, отримала квартири: хай невеликі, зате з усіма зручностями. Далі великими темпами пішло будівництво повноцінних житлових будинків. Володимир Лук'яненко був переконаний: якщо фрунзенці добре працюють, то й жити повинні достойно. У 1975 році заводчан вперше прийняла база відпочинку «Сонячна галявина», активно розширювався піонерський табір, добудовувався у же шостий дитячий садок, працювала ціла мережа заводських їдалень, буфетів та магазинів. І саме у цьому році було створено власне ремонтно-будівельне управління, яке щорічно здавало в експлуатацію до 20 тис. кв. м житла. Незабаром на базі цього управління організувався будівельний трест – на той час найпотужніша будорганізація, силами працівників якої було зведено близько 200 тис. кв. м житла, побудовано 6 дитячих комбінатів, медично-санітарна частина, Палац юного техніка, міський дитячий парк і багато інших соціальних об'єктів.У цей же час директивними органами був проголошений старт продовольчої програми. І Володимир Матвійович одним із перших взявся за її виконання. Керівник домігся виділення об'єднанню більше 3 тис. гектарів земельних угідь для отримання власних кормів. У короткі терміни були побудовані ферми для великої рогатої худоби і свиней, автоматизований зернокомплекс, склад, сховище для мінеральних добрив. На заболочених територіях поблизу заводу, непридатних для промислового використання, спорудили теплиці, загальна площа яких перевищила 6 га. Все це успішно працювало на благо фрунзенців. Заводські підприємства громадського харчування були повністю забезпечені продуктами власного виробництва.

У 1985 році за видатні виробничі успіхи, великий особистий внесок у створення нової техніки для паливно-енергетичного комплексу країни Володимиру Лук'яненку присвоєно високе звання Героя Соціалістичної праці. Ділові якості керівника сумського машинобудівного об'єднання були гідно оцінені керівництвом держави. Володимир Матвійович отримав пропозицію очолити міністерство хімічного і нафтового машинобудування СРСР. На цій високій посаді він пропрацював з 1986 по 1989 роки.

Як згадує Володимир Матвійович, йому пощастило працювати в одній команді з видатними людьми того часу: Михайлом Горбачовим, Миколою Рижковим, Борисом Єльциним, Віктором Чорномирдіним, Аркадієм Вольським та багатьма іншими. Багато успішних проектів реалізував Володимир Лук'яненко, працюючи у міністерстві, один з головних – підготовка підприємств галузі до переходу на роботу в ринкових умовах. Далі керівництво країни прийняло рішення реструктурувати діючі міністерства, у тому числі – хімічного і нафтового машинобудування. Володимир Матвійович отримав безліч привабливих пропозицій подальшої роботи у Москві. У цей же час трудовий колектив сумських машинобудівників делегував своїх представників до Володимира Лук'яненка з проханням повернутися на завод. Володимир Матвійович погодився. Переважною більшістю голосів фрунзенці обрали його на посаду генерального директора підприємства, яке він очолював до кінця 2007 року. Сьогодні Володимир Матвійович – Президент ВАТ «Сумське НВО ім. М.В. Фрунзе». Його величезний досвід і знання дозволяють йому успішно здійснювати діяльність, пов'язану з міжнародним співробітництвом товариства, взаєминами з державними і громадськими органами, пошуком нових ринків та підготовкою до запуску нових видів продукції, питаннями у сфері науково-дослідної та дослідно-конструкторської роботи, контролем за виконанням планових завдань акціонерів ВАТ.

Найбільшим досягненням машинобудівної галузі останнього десятиліття стало будівництво промислових об'єктів на умовах «під ключ». Звичайно ж, ініціатором даного масштабного проекту стало Сумське НПО ім. Фрунзе і зокрема його керівник Володимир Лук'яненко. Повіривши у сили свого колективу, він прийняв рішення здійснювати розробку, виготовлення, повнокомплектне постачання основного і допоміжного обладнання з урахуванням усіх вимог замовника, включаючи технічні параметри, кліматичні і сейсмічні умови в місцях експлуатації. Крім того, фахівці підприємства виконують будівельні, монтажні та пусконалагоджувальні роботи, при необхідності проводять навчання персоналу, здійснюють гарантійне і післягарантійне обслуговування. За таким принципом уже побудовані десятки станцій у Туркменістані, Росії,Азербайджані, Узбекистані, Казахстані та інших країнах.

Велику увагу Володимир Матвійович приділяє також переоснащенню підприємства. За його безпосереднього керівництва було виконано великий обсяг будівельних робіт, технічне переозброєння виробничої бази, впроваджено передові досягнення економічного та науково-технічного прогресу. Усього за останнє десятиліття на підприємстві введено в дію більше 110 тис. кв. м виробничих площ.

Володіючи нестандартним мисленням, Володимир Лук'яненко постійно займається науковою діяльністю. Протягом багатьох років він бере активну участь у дослідницькій роботі, є автором 60 винаходів. Володимир Матвійович має понад 100 опублікованих наукових праць, є доктором технічних наук, академіком Академії інженерних наук України, професором Національного Харківського політехнічного університету та Московського державного університету інженерної екології.

Суми – його рідний дім. Володимир Лук'яненко завжди вирізнявся активною життєвою позицією і любов'ю до рідного міста, яким він по праву вважає Суми. На всіх етапах свого життєвого шляху Володимир Матвійович не залишається осторонь від суспільно-політичної ситуації як у країні в цілому, так і безпосередньо у Сумах. Він обирався депутатом Верховної Ради СРСР, депутатом Сумської обласної ради народних депутатів. Під час двох останніх президентських кампаній Володимир Лук'яненко був довіреною особою кандидата в Президенти Віктора Януковича.

Лук'яненка – це гідне продовження справи, розпочатої понад століття тому сумськими промисловцями і меценатами Харитоненком, Терещенком, Сухановим, які невпинно дбали про благо свого рідного міста та його жителів. Завдяки Володимиру Матвійовичу в Сумах побудовані сучасні житлові мікрорайони, дитячі садки і школи, торгові комплекси і ресторани, готелі, заклади охорони здоров'я, культури, спорту. Великий внесок Президента НВО ім. Фрунзе у відродження національних духовних традицій, відновлення релігійних святинь. За його підтримки споруджено будинок Сумського єпархіального управління, реконструйовано Софронієвсько-Молченський Різдва Пресвятої Богородиці монастир, Путивльський жіночий монастир, зведено каплицю на місці зруйнованого у 30-их роках минулого століття Храму Різдва Пресвятої Богородиці. За ці заслуги Володимир Матвійович нагороджений орденами Святого Нестора літописця, Святого князя Володимира І та ІІ ступенів, грамотою Української православної церкви.

В олодимир Лук'яненко – людина-легенда, людина-історія. Кожен, кому пощастило бути із ним знайомим, захоплюється його невтомною життєвою енергією, величезною любов'ю до своєї справи. І, напевно, саме у цьому і криється головний секрет цього великого машинобудівника – він просто любить. Любить усім серцем те, чим займається, і віддається йому повністю, до останку. За свою подвижницьку працю Володимир Матвійович удостоєний багатьох почесних звань і нагород. Він – Герой Соціалістичної праці, нагороджений двома орденами Леніна, Жовтневої революції і Трудового Червоного прапора. Володимир Лук'яненко – Герой України, є повним кавалером ордена України «За заслуги», лауреатом ряду державних премій СРСР і України.

Величезний авторитет Президента Сумського НВО ім. Фрунзе і за кордоном. За особистий внесок у зміцнення співробітництва між мислових підприємств України і країн СНД, його ім'я серед переможців рейтингу «Топ-100. Кращі топ-менеджери України».

Життєлюбність Володимира Матвійовича невичерпна. Він не може сидіти без діла. Багато і багато років він займається спортом. В юності захоплювався легкою атлетикою, добре грав у шахи. І зараз, у досить поважному віці, він не уявляє свого життя без плавання, регулярних спортивних занять. У рідкісні вільні хвилини Володимир Лук'яненко обов'язково відпочиває на природі. Він – досвідчений мисливець і вдатний рибалка. І, звичайно ж – книжки. Де б не був Володимир Матвійович, книга – його незмінний товариш.

За розвиток економічного та наукового потенціалу дружньої держави Росії Володимир Лук'яненко удостоєний звання «Почесний машинобудівник Росії». Крім того, він нагороджений орденом Дружби і визнаний лауреатом премії ім. О.М. Касигіна.

На знак визнання заслуг Володимира Матвійовича у сфері налагодження співпраці з Туркменістаном президент Гурбангули Бердимухамедов нагородив його орденом «Галкиниш» («Відродження»).

Голубничий

Володимир Степанович

(2 червня 1936 р)

Відомий спортсмен - скороход, ім’я якого навічно висічено на меморіальних дошках в чотирьох Олімпійських столицях світу - Римі, Токіо, Мехіко і Мюнхені. 

Жоден з легкоатлетів планети не міг зрівнятися з ним за стабільністю високих результатів, які він демонстрував понад 25 років. 

Його рекорд спортивного довголіття прямо-таки унікальний, надзвичайний. Судіть самі, Голубничий - учасник 5-ти Олімпійських ігор, володар двох золотих ( Рим і Мехіко ), срібної ( Мюнхен ) і бронзової ( Токіо ) олімпійських медалей. У нього - повний комплект медалей чемпіонатів Європи. 

Опісля активних занять спортом В. Голубничий стає тренером і на цьому поприщі теж виявляє себе якнайкраще. 

В. Голубничий об’явлений Міжнародною федерацією легкої атлетики “скороходом століття”. 

Найприємніше, що після будь - яких міжнародних змагань, В. Голубничий повертався завжди в рідні Суми.

Володимир Степанович народився 2 червня 1936 року. Радянський спортсмен (Легка атлетика), заслужений майстер спорту (1960). Дворазовий олімпійський чемпіон на Олімпіадах в Римі і Мехіко, срібний призер олімпійських ігор в Мюнхені, бронзовий призер Олімпіади в Токіо. Чемпіон Європи (1974), неодноразовий чемпіон СРСР (1960-1974).    У 17 років він легко виграє чемпіонат України серед дорослих в ходьбі на 10 кілометрів, залишивши позаду багатьох відомих майстрів. Потім встановлює кілька рекордів Україні на різних дистанціях. А через два роки на змаганнях у Києві стає і світовим рекордсменом в ходьбі на 20 кілометрів. Тоді, в 1955 році, результат Голубничого - 1:00 30 хвилин 2,8 секунди вважався видатним, тим більше що показав його 19-річний спортсмен. Пройде 21 рік, і в тому ж Києві на чемпіонаті країни, де буде відбиратися команда для участі в Олімпійських іграх у Монреалі, Голубничий покаже феноменальний за теперішніх часів результат -1:00 23 хвилини 55,0 секунди. І знову все здивуються: чи жарт сказати, адже власникові цього досягнення через місяць виповниться 40 років!

   1956 Володя зустрічав з особливими надіями. Йому, лідеру радянських скороходів, марилося олімпійська перемога. Але мріям не судилося збутися. На Олімпіаду в Мельбурн поїхали інші.  Навесні 1956 року Голубничий захворів.Запалення печінки загрожувало розлучити його зі спортивною ходьбою. Він не хотів здаватися, ретельно лікувався і через кілька місяців знову вийшов на доріжку стадіону. Поки, звичайно, і мови не могло бути про заняття спортивною ходьбою. Невеликі пробіжки, різноманітні стрибки, метання медіцінболи – такий був арсенал його вправ на перших порах.    І знову йому не щастить. В один із жовтневих днів 1956 року, коли вже запалився вогонь Мельбурнській олімпіади «швидка» відвезла в лікарню світового рекордсмена Володимира Голубничого. Цього разу біль здолала його на стадіоні під час заліку з бігу (він тоді вчився в школі тренерів). Належало «здавати» біг на 110 метрів з бар'єрами. Якби Володя пробіг тільки для заліку, то, можливо, нічого б і не сталося Але він завжди – і в житті, і в спорті – прагне бути першим. От і тоді Володя вирішив показати добрий результат. Стрімко пронісся над шістьма бар'єрами і ... Далі бігти не зміг-скрутила біль.    Серйозне захворювання печінки знов вивело з ладу талановитого спортсмена. Цього разу думка лікарів було як вирок: ніяких тренувань, ніяких навантажень. Він не зміг погодитися з цим, хоча в глибині душі розумів, що лікарі на 99 відсотків праві. Але у нього залишався один відсоток надії. І тут йому на очі потрапила книга Бориса Раєвського «Тільки вперед», про мужність, дивовижну працьовитість і цілеспрямованість плавця Леоніда Кочеткова, який зумів після важкого поранення на фронті не просто повернутися в басейн, але і стати світовим рекордсменом. Особливо підбадьорився Володя, коли дізнався, що Кочетков – фігура не вигадана, що прообразом йому послужив наш відомий спортсмен Леонід Мєшков.

  «Кочеткову лікарі говорили, по суті, ті ж слова, що й мені: «Тримати ложку такою рукою, можливо, зуміє, плавати – ні» - Писав Володя у своєму щоденнику. – А взяв і всім на зло поплив. Чим же я гірший від нього? Адже і у нього випадок був надзвичайний, але хвороба не зламала його волю, і він видерся ».

   Книга «Тільки вперед» стала для нього настільною. Окремі сторінки її він і зараз знає напам'ять. Вона вселила віру у можливість швидкого повернення в спорт, кликала на стадіон.

   Володя беззаперечно дотримувався приписи лікарів. Звичайно, допомогли ліки, дієта, режим. І ще, а може бути перш за все, сильна воля, величезне бажання повернутися в спорт.

   Володя відчув себе краще, приступив до занять в школі тренерів і потихеньку почав тренуватися. Він намагався не думати про хворобу. Втім, вона сама нагадувала про себе. Не раз знову траплялися напади. Але Голубничий не думав про те, щоб здатися, і продовжував тренування.    Довгих три роки він боровся з хворобою, і кожен раз, виходячи на старт, не був упевнений в тому, що дійде до фінішу. Але, видно, не даремно кажуть, перемога любить героїв. Зрештою, він переміг хворобу і знову увійшов у групу лідерів світової спортивної ходьби. До нього прийшли великі перемоги і справжнє визнання.

   Сильний характер Володі сформувався ще в дитинстві ... Ось один епізод. Одного разу разом з друзями-шестикласниками Володя гуляв на березі Псла, а поруч робочі вантажили на понтони пісок. Попросили хлопців допомогти. Ті не відмовилися. Робота була важка, але хлопці з нею впоралися. Робочі попросили своїх помічників прийти і на наступний день. У призначений час на березі з'явився лише один Володя. Йому виділили понтон. За день він один його навантажував, а потім в іншому місці розвантажував. Нестерпно нила спина, боліли руки, ноги. Якісь незнайомі хлопці, що спостерігали за його роботою, радили йому кинути це важке заняття. А він дев'ять днів наполегливо вантажив пісок, поки не виконав всю роботу. Мужність не завжди помітно, не завждивона кидається в очі. Уявіть, скільки сил, скільки енергії потрібно віддати в самому кінці нескінченно довгого і важкого шляху, щоб взяти та й перемогти своїх суперників. Так було на Олімпійських іграх в Римі і Мехіко. Саме в самих головних, найбільш відповідальних змаганнях він відчував третє дихання, про який знають тільки чемпіони.    У другому матчі СРСР - США з легкої атлетики в задушливій Філадельфії в 1959 році він фінішував першим, незважаючи на те що лікарі діагностували у нього тепловий удар. А ось ще одне свідчення бійцівського характеру Володі. Це було на Олімпіаді в Римі. Голубничий першим увійшов на стадіон після дев'ятнадцяти з половиною сонячних кілометрів і за коло до фінішу відчув себе чемпіоном. Сил залишалося небагато, всього якась крапля. Напевно, тому Голубничий зменшив темп, тим більше що, за його розрахунками, за ним повинен був йти товариш по команді - Геннадій Солодов, а значить, «золото» і «срібло» отримають представники нашої команди. Не знав Володю, що Солодова буквально біля входу на стадіон зняли судді за порушення стилю спортивної ходьби. Не міг навіть уявити, який бій належить йому витримати на останніх метрах дистанції!

   Володя розміреним кроком йде до фінішу і вітає глядачів. І вони йому відповідають вітаннями і аплодисментами. Раптом, чує, захвилювався стадіон, ще сильніше кричали вболівальники. Не розуміє Володя в чому справа. Випадково на трибуні він зауважує свого товариша по збірній Григорія Климова. Той махає руками, жестикулює щось кричить. «Озирнись!», Нарешті, крізь гул стадіону доноситься до Володі. Голубничий обертається і в двох кроках від себе бачить незнайомого суперника. Після фінішу Володя дізнається, що на останніх метрах його намагався наздогнати австралієць Ноель Фрімен. Але поки він не замислюється над тим, з ким йому належить битися. Як розповідав Голубничий, в ці секунди він вирішував дилему: якщо продовжувати йти в такому ж темпі, суперник вирветься вперед, якщо різко додати швидкість, судді, чого доброго, ще знімуть з дистанції – адже на останньому кілометрі знімають без попередження. Дуже плавно, дуже обережно Голубничий став набирати швидкість. І звідки тільки сили взялися на цей останній фінішний кидок! Він не дав себе обійти і першим перетнув лінію фінішу. Так прийшла до нього перша олімпійська перемога.

   Його шлях до перемог завжди був тернистим, завжди був важкий. Але навіть тоді, коли йому не вдавалося перемогти, Голубничий бився до кінця, проявляючи справжній спортивний героїзм. Так було і на Олімпіаді в Токіо. Ще до приїзду в Японію Володя зрозумів, що перетренувався. Сезон 1964 для наших провідних легкоатлетів виявився, на жаль, перенасиченим відповідальними стартами. Часті виступи, довге перебування в стані підвищеної бойової готовності ще до Олімпіади прирекли наших скороходів і бігунів на роль аутсайдерів в цих головних змаганнях.

   Прикро чотири роки готуватися і програти. Він розумів, що цього разу не зможе перемогти. І все ж вийшов на старт, сподіваючись принести своїй команді залікові бали. На третьому кілометрі дистанції англійський спортсмен К. Меттьюз вільно пішов від інших бігунів і, немов на крилах, помчав до перемоги. Спроби Голубничого наздогнати втікача успіхом не увінчалися. До того ж Володі оголосили попередження, і він поступово почав відставати. Йти з кожним кроком ставало все важче, очі застилав туман, ноги буквально грузли в асфальті: він втратив рівновагу і впав.

   Поруч зупинилася суддівська машина, судді уважно спостерігали за скороходом. Володя піднявся і не поспішаючи пішов, намагаючись йти як можна технічніше. А потім, остаточно прийшовши до тями, він «включив» іншу швидкість, прагнучи надолужити згаяне. Він обходив одного суперника за іншим, але на фініші був лише третім. І все ж бронзова медаль, завойована ним в Токіо, особливо дорога Володимиру Степановичу. Тому що дісталася вона дуже нелегко і ще тому, що переміг він самого себе, зумівши відкрити та використовувати до цих пір невідомий йому запас сил. Важко встановити, коли в ньому народився справжній боєць. Його характер гартувала життя, перевіряла на міцність спортивна ходьба. Ось уже двадцять п'ять років у спеку і мороз, завірюху і дощ він виходить на шосе і доріжку стадіону і крокує свої нескінченні довгі кілометри. Цілеспрямованості Голубничого, його фанатичної відданості спортивній ходьбі, його величезному працьовитості може позаздрити кожен. І не випадково за всю історію вітчизняної легкої атлетики він був і залишається одним з найнадійніших спортсменів. Тренери збірної команди країни завжди могли розраховувати на нього, знали: Голубничий не підведе.

    І перед Олімпійськими іграми в Мехіко, як і перед попередніми, він був нашою головною надією у спортивній ходьбі.

   Чи важко бути фаворитом? Важко, особливо якщо ти приїжджаєш у місто, де має виступати за місяць до старту! У Мехіко радянська команда вилетіла більш ніж за тридцять днів до відкриття Олімпійських ігор. Такі були рекомендації вчених, вони дбали насамперед про акліматизації спортсменів, але не подумали про труднощі, які треба було подолати олімпійцям, надовго відірваним від Батьківщини. Треба володіти залізними нервами, щоб щодня зустрічатися з майбутніми суперниками на стадіоні, в їдальні, в клубі, давати інтерв'ю, знаходити в газетах прогнози про твоє виступі і завчасно не перегоріти.    Вікно кімнати, в якій поселилися нерозлучні друзі Володимир Голубничий і Микола Смага, виходило прямо на стадіон Олімпійського села. Не виходячи з кімнати, можна було спостерігати за суперниками, прикидати, хто як готовий. Найбільше враження справив на друзів американець Р. Лейрд, відмірюють коло за колом в неймовірно високому для гірського Мехіко темпі. Довго думали Володя з Колею, як нейтралізувати свого конкурента. І вирішили вимотати, нав'язати йому свій тактичний план спортивної боротьби. Домовилися, що з самого початку дистанції вони підвищать темп, а щоб підтримати його, будуть по черзі лідирувати. Але план цей реалізувати виявилося не так легко. Спочатку захворів Володимир Степанович. Виміряв температуру, глянув на термометр - і очі мало не полізли на лоб: 38,2 °! Пішов до лікаря. Той його уважно оглянув і прийшов до висновку, що температура ця не простудного, а нервового характеру. Значить, гаряча атмосфера Олімпійського життя подіяла і на великодосвідченого спортсмена.

   А ще через кілька днів захворів Микола. У нього виявилася ангіна. Температура підскочила до 38 °! І все ж, долаючи нездужання, Смага вийшов на старт. Звичайно, він розумів, що шансів на перемогу у нього практично немає, і все ж вирішив боротися, битися за перемогу свого друга - Голубничого.    Це тільки так здається, що легка атлетика - вид спорту суто індивідуальний. Тут теж цінується командна перемога. Заради неї виходять на старт багато спортсменів, чиї імена рідко можна зустріти в різних гороскопах, що пророчать майбутніх переможців. Зайняти місце в олімпійському фіналі, принести своїй команді залікові бали в боротьбі за неофіційну командну першість – така мета багатьох атлетів. Звичайно, в глибині душі вони мріють про більше, сподіваються завоювати медаль. Але трапляється це не часто. І нехай про них пишуть куди менше, ніж про чемпіонів та призерів, ціна їх місця у фіналі буває часом не нижче, ніж інша перемога.

   В даному випадку Смага не залишився без медалі (він отримав бронзову нагороду). Серед спортивних цінностей олімпійська медаль займає не останнє місце. Але куди вище котируються цінності духовні: благородство, самозречення, товариство – якості, які проявив Смага в жаркому Мехіко.

   Голубничий вийшов у лідери на перших же метрах шляху, а за ним невідступно слідує американець Р. Лейрд. На секунду Володимир Степанович зупиняється і пропускає свого суперника вперед - за лідером завжди йти легше. Голубничий пересувається економно, не піднімаючи голови, його очі слідкують лише за ногами американця. І раптом він чує крик. Озирається і бачить, що основна група скороходів проноситься мимо. Значить, захопившись боротьбою с Лейрдом, він збився з дистанції.

    Опинившись в самому кінці довгого ланцюжка скороходів, Голубничий і Лейрд накрутили темп до межі. Удвох вони незабаром наздогнали лідерів. Але ривок цей дорого обійшовся американцеві, довго високого темпу він витримати не зміг і поступово став відставати. А Володя прилаштувався за спиною Смаги.    Як ви знаєте, за планом вони повинні були лідирувати поперемінно, але у Голубничого не виявилося сил відразу після затяжного старту вийти вперед. Він повільно приходив до тями. А весь цей час попереду був Смага. Він покірливо прийняв на себе роль лідера, хоча, мабуть, із задоволенням поступився б першу позицію Володимиру. Але він розумів: для Голубничого це може обернутися програшем. І Смага весь час йшов попереду. Добрих 18 кілометрів протримався він лідером цієї неймовірно важкої гонки. Микола зумів вивести свого друга з групи, допоміг йому перемогти. Мільйони телеглядачів, що спостерігали за легкоатлетичними змаганнями Олімпіади, напевно, назавжди запам'ятали драматичний фініш цієї виснажливої ​​ходьби. На останньому кілометрі дистанції мексиканець Хозе Педраса, скориставшись безконтрольністю суддів, почав мало не бігом наздоганяти наших спортсменів. Вже на очах у переповненого стадіону він, підтриманий криками тисяч співвітчизників, випередив Смагу і майже дістав Голубничого. Почалося суперництво між мексиканцем, що відчуває себе в рідній стихії, і радянським спортсменом, для якого кожен крок у цій незвичній атмосфері середньогір'я (як-не як – висота 2240 метрів над рівнем моря) давався насилу. Хто кого?

   У ці важкі хвилини Голубничий знайшов в собі сили збільшити швидкість. Він не міг програти, тому що зараз бився не тільки за себе, а й за Миколу, за свою команду. Почуття часто виконують роль стимулу до дій. Він віддав себе наказ: «Вперед!» - І кинувся до перемоги. Крок за кроком Голубничий йшов від свого переслідувача, нарешті, той, зрозумівши безглуздість подальшої боротьби, припинив погоню. Фініш! Перемога! Обличчя Голубничого спотворено від напруги. Смага, ледве пройшовши фінішну лінію, без свідомості падає на землю. Все віддано боротьбі, перемозі. Так була завойована перша золота медаль радянської команди на Олімпіаді в Мехіко.

Смагу і Голубничого після Мексики багато хто став називати спортивними братами. Так, дійсно ця важка траса Олімпіади по-справжньому зріднила їх. Два комуніста, два бійця, два українських хлопця зробили все, щоб принести своїй Батьківщині перемогу.

   Після Мексиканської олімпіади Голубничий майже цілий рік не виступав - заліковував старі травми, відпочивав, зменшив навантаження на тренуваннях. 

   Ну, а у вільну хвилину Володя разом з друзями Миколою Маринич, Володею Галевич, Володею Новаком вирушав порибалити. Риболовля, відмінне засіб відновлення душевної рівноваги. Саме тут, на березі Псла, він став замислюватися над тим, чи варто продовжувати виступати. І коли вирішив, що варто, забув про роки і як одержимий став тренуватися. Потім був Мюнхен. Срібна медаль, завойована ним у віці 36 років на Іграх XX Олімпіади, могла, як вважали багато, красиво підвести риску його спортивній кар'єрі. І коли вирішив, що варто, забув про роки і як одержимий став тренуватися. Потім був Мюнхен. Срібна медаль, завойована ним у віці 36 років на Іграх XX Олімпіади, могла, як вважали багато, красиво підвести риску його спортивній кар'єрі. "Відразу після нагородження я піднявся на трибуну до наших уболівальників і тренерам, - записав Голубничий в своєму щоденнику, - мене поплескували по плечу, тиснули руки, вітали і раптом до мене долетіла фраза, сказана напевно без жодного злого наміру.«Молодець, старий , ти гідно завершив свій спортивний шлях!»

Невже це все? Не буде більше боротьби важкої і виснажливої, довгих кілометрів шляху, палючого вітру, не буде поруч товаришів, з якими, ось вже воістину, пройшов півсвіту, не буде останніх метрів дистанції, заради яких виходиш на старт, не буде медалей? Адже медалі - це не тільки моя праця, за ними і нелегка робота тренерів, лікарів, масажистів, товаришів.

У книгах деяких ветеранів можна прочитати, що в спорті вони найбільше цінують його красу і ту насолоду, яку він приносив і приносить їм протягом усього життя. Але мені здається, що це все ж не зовсім точно. У всякому разі, я не зустрічав такого спортсмена, для якого слова «спорт» і «перемога» не уособлювали одне і те ж. І дивлячись в Мюнхені на молодих суперників, я їм по-доброму заздрив. Для них перемоги могли бути більшою реальністю, ніж для мене, «старого». Але, усвідомлюючи це, я все ж відчував, що продовжую мріяти про перемоги, вірити в успіх ... І коли я зрозумів це, то сказав самому собі: йти рано ».

1974 рік. Голубничий продовжує виступати. Хоча особливо видатних результатів і не показував. Перед чемпіонатом Європи в Римі його найкраще досягнення сезону поступалося результатами 16 бігунів. Здавалося б, де вже тут мріяти про перемогу! Але Голубничий не був би Голубничий, якби вийшов на старт без віри в успіх. Він відразу ж запропонував виключно високий для задушливого Риму темп і всю дистанцію диктував суперникам свої умови.    Так нікому і не поступившись лідерства, він першим увірвався на стадіон. Останні метри йшов легко, невимушено. А потім, через кілька годин після фінішу, Голубничий, зазвичай скупий на слова, коли розмова стосується труднощів, що випали на його долю, зізнався, що десь на сімнадцятому кілометрі у нього почало зводити ноги, все попливло перед очима, у вухах застукали тисячі молоточків ... І лише йому одному відомо, як вдалося це стан подолати.

  «Цей 38-річний чемпіон Римської олімпіади з м'якою посмішкою встановив надзвичайний рекорд у великому спорті, перемігши через 14 років на тому ж стадіоні, де його вітав світ ...» - писала італійська газета «Туттоспорт». 

Красовицький

Зіновій Йосипович

(1923-2007)

К расовицький Зиновій Йосипович народився 27 листопада 1923 року в м. Середино-Буда Сумської області. Дитинство його пройшло у Сумах. Після закінчення школи у 1941 році був направлений на навчання до Куйбишівської військово - медичної академії. З 1943 року, як військовий фельдшер, приймав участь у боях на Курській дузі. У складі Першої Гвардійської Червонопрапорної танкової армії з боями визволяв Україну і рідне місто Суми, Білорусь, Польщу й дійшов до Берліну. Особисто виніс з поля бою 178 поранених, при цьому сам отримав чотири поранення, найбільш тяжке − в Берліні: почалася гангрена ноги, яку хірургам довелось ампутувати. За бойові заслуги нагороджений двома орденами Червоної Зірки, двома орденами Вітчизняної Війни, двома орденами Червоного Прапора, багатьма медалями.

Після повернення з війни Зіновій Йосипович вступив до Харківського медичного інституту, який закінчив з відзнакою у 1948 році і був направлений на роботу в м.Суми.

Все життя Зиновія Йосиповича нерозривно пов`язане з рідною Сумщиною. Він неодноразово обирався депутатом міської ради народних депутатів, де очолював Комісію з питань охорони здоров`я.

Понад 50 років Зиновій Йосипович працював на ниві охорони здоров`я рідного краю. Спочатку завідував інфекційними відділеннями 2-ої та 4-ої міських лікарень, з 1976 року інфекційним відділенням першої міської лікарні, яке згодом стало школою передового досвіду в Україні. За це З.Й. Красовицького нагороджено срібною медаллю ВДНГ за успіхи у розвитку інфекційної служби. Паралельно Зіновій Йосипович прикладав чимало зусиль для реалізації своєї мрії – створення сучасної інфекційної лікарні, де наука і практика поєднувались би на рівні світових стандартів. Наполегливість, фантастична працездатність Зиновія Йосиповича, його беззаперечний авторитет дали змогу у 1992р. організувати лікувальний заклад нового типу – центр з інфектології та медико-біологічних проблем в екології, який згодом обрав статус обласного закладу та перетворився в обласну інфекційну лікарню, яку Зиновій Йосипович очолював до 2000 року.

З.Й. Красовицький − був ерудованим лікарем, чуйним до хворих, постійно підвищував свої теоретичні знання й практичні навички. Працюючи лікарем, захистив кандидатську дисертацію. У 1980 році йому було присвоєна вчена ступінь доктора медичних наук.

Зіновієм Йосиповичем опубліковано більш ніж 150 наукових робіт у вітчизняних і міжнародних виданнях. В цих роботах відображений досвід автора, критичність думки, спостережливість клініциста, знання сучасних методів діагностики й лікування, вміння дати розумну пораду лікарю. Роботи З.Й.Красовицького отримали визнання, як в нашій країні, так і за її межами. Неодноразово нагороджувався грамотами Уряду за внесок у розвиток інфекційної служби. Постійний член правління науково-практичного товариства інфекціоністів СРСР, України, член правління міжнародного товариства алергологів і імунологів. На базі закладів, якими керував З.Й. Красовицький, неодноразово проводились високі форуми інфекціоністів союзного та республіканського значення: проблемні комісії, конференції, пленуми, симпозіуми.

Викладав курс інфекційних хвороб у Сумському медичному училищі. Подготував цілу плеяду інфекціоністів; наразі більш ніж 150 лікарів, які пройшли школу З.Й. Красовицького, працюють в Україні та за її межами. Його учні та послідовники очолюють медичні установи, географія їх – від рідної Сумщини до Владивостока.

У 1998 р. З.Й. Красовицький очолив кафедру інфекційних хвороб з курсом епідеміології Сумського державного університета.

Діяльність Зиновія Йосиповича високо оцінена державою. За бойові заслуги він нагороджений двома орденами Червоної Зірки, двома орденами Вітчизняної Війни, багатьма медалями. Йому присвоєне звання Заслуженого лікаря України, нагороджено орденами Жовтневої революції, Трудового Червоного Прапора, “За заслуги”.

Рішенням Сумської обласної ради у 2003 році обласній інфекційній клінічній лікарні присвоєне ім`я її засновника – З.Й.Красовицького, а в листопаді 2004 року на фасаді лікарні в урочистій обстановці відкритий барельєф видатного лікаря.

Різноплановий, багатий але й далеко не простий життєвий шлях пройшла ця неординарна особистість, яка ще за життя стала легендою. Були злети і падіння, які він сприймав з властивою мудрістю; були досягнення і невдачі; була відданість друзів, колег, учнів, але були й відчуження, і, навіть, зради. Однак, при всіх життєвих ситуаціях він залишався Особистістю. Людиною великої гідності, впевненості в собі, в правильності власних переконань та вчинків.

Останні роки життя Красовицький З.Й. провів у Німетчині, куди переїхала вся його родина. Тужив за рідною Україною, постійно стежив за нелегкими процесами її державотворення, глибоко переживав за долю та незалежність рідного краю.

Послідовників справи Зиновія Йосиповича багато, в тому числі й онуки – лікарі, які наполегливо втілюють у життя заповіти діда. Завжди поруч з Зиновієм Йосиповичем була вірна дружина – Маріам Семенівна, з якою у 2007 році він відзначив 60- річний ювілей подружнього життя.

Мокренко

Анатолій Юрійович

(1933)

А натолій Мокренко – знаменитий естрадний та оперний співак (баритон), Народний артист України (1973), Народний артист СРСР (1976), лауреат Національної премії України ім. Шевченка (1979) та Державної премії Грузії ім. Паліашвілі (1973).

Серед видатних постатей на ниві української культури другої половини XX – початку XXI ст. одне з першорядних місць належить Анатолію Юрійовичу Мокренку. Вірний син свого народу, син української землі, він віддає серце і розум справі, яку безмежно любить. І як співак, і як діяч культури, і як цільна особистість – це людина високого мислення і щедрої душі. Ту правду, яку він несе через професійну діяльність та свою громадянську позицію не змити ні з душі, ні з обличчя, бо нею живе його людська сутність. Мова йде про аристократизм душі цього сина землі, про вроджений аристократизм, яким обдарували його батько і мати, тернівські селяни і на все життя засвітили в серці найрідніші слова – Народ і Україна. Згадуються слова, занотовані в Недригайлівській районній газеті, де часто друкувалися його статті, роздуми про народну пісню й культуру, нариси про таланти України, вірші, а саме: «Куди б не вели нас дороги життя, серце ми лишаємо в отчому домі. Чим більше мандруємо світами, тим сильніша тяга до рідного краю». Анатолій Юрійович Мокренко народився 22 січня 1933 р. в багатодітній сільській родині с. Терни, тепер смт Сумської області. У своїх спогадах він писав, що пройшов досить непростий і тернистий життєвий шлях. Хлопчиною пережив і війну, і окупацію, і розруху, і голод. Знав важку працю на землі. Водночас дуже любив співати, танцювати, читати й писати вірші. У своїх спогадах він згадав: «Змалечку душа моя повнилася по вінця маминою піснею, народною творчістю». Саме цей стан душі проніс Анатолій Мокренко крізь все життя та творчість. Потрапив він до двох військових училищ, став інженером-геологом (закінчив 1956 р. Київський політехнічний інститут з відзнакою. Працював гірничим інженером-геологом (1956 – 1963 рр.), перебував в експедиціях на Кавказі, Північному Уралі, в Криму та Карпатах, а також на Півдні України. Але доля вивела його на мистецьку ниву. Після закінчення Київської державної консерваторії імені П.І.Чайковського (по класу вокалу О.Гродзинського, 1963 р.), А.Мокренко працював протягом 1963 – 1968 рр. солістом оперної студії при Київській консерваторії імені П.І.Чайковського, де набував професійного досвіду та потоваришував з відомими діячами українського оперного мистецтва. З 1985 р. й до нині А.Мокренко – професор кафедри вокального співу Київської державної консерваторії імені П.І.Чайковського. Надзвичайно пріоритетним у життєтворчості митця став період роботи в Державному академічному театрі опери та балету УРСР ім. Т.Г.Шевченка: з 1968 року як соліст, а з 1991 по 1999 рр. – генеральний директор і художній керівник (тепер Національної опери України імені Тараса Шевченка). В його репертуарі понад 40 провідних партій для баритона вітчизняної та зарубіжної оперної класики. Багато зробив Анатолій Юрійович і для нашої естради. У його репертуарі – велика кількість творів українських композиторів та народні пісні. Особливе місце в творчості співака займають пісні Олександра Білаша, найвідоміші з яких – “Два кольори”, “Дзвенить у зорях небо чисте”, “Віконце”, “Подай крилята”, “Марія”, “Любисток”, “Галина-Калина”, “Соняшник”, “Цвітуть осінні тихі небеса”, “Їхав я по гравію”, “Найсвятіше на світі”, “За літами”. Це неймовірно, але лише за часів незалежності співак нарешті видав свої перші а льбоми – компакт-диски “Анатолій Мокренко виконує пісні Олександра Білаша” та “Марії” (2010).

Співак багато записувався на радіо і телебаченні. Виступав на оперних і концертних сценах США, Франції, Німеччини, Англії, Іспанії, Швеції, Канади та інших країн світу. Брав участь у зйомках кількох кінофільмів, серед яких “Тигролови” за Іваном Багряним, “Чорна рада”, “Поет і княжна” та інші. 23 серпня 1995 року нагороджений відзнакою президента України «Орден князя Ярослава Мудрого» V ступеня.

Анатолій Мокренко з інтересом і відповідально ставиться до історії України, історії народу. Це віддзеркалюється в його творчості. Він пише про це так: «Є історія подій. А є історія душі народної – це народна пісня. Історія зафіксувала дати, а пісня летіла у віки, всотуючи настрій, світогляд, думи. Чи не диво з див ?! Донести живу душу предків наших. Хто втратив здатність дивуватися з того, той втратив зв’язок з історією народної душі, тобто – з вічністю. А духовний зв’язок з вічністю – це культура людини, бо культура – то пам’ять. А пам’ять – то досвід людський, а досвід – то основна рушійна сила вдосконалення роду людського». Часто у своїх виступах Анатолій Юрійович згадує про видатні історичні постаті України: Байду, Богдана Хмельницького, Кармалюка, Довбуша та ін. і пояснює це так: «Щоб осягнути світи, треба передусім знати долю свого народу, його історію. Людина, байдужа до історичного шляху предків, байдужа і до народної пісні – до їхньої пісні. Це – втрата вікових зв’язків внутрішньої самобутності, втрата гідності людської. Бо відчути в собі народ – це відчути найвищу особисту відповідальність за його поступ». Як відомо, Анатолій Юрійович ще задовго до проголошення Незалежності України (24 серпня 1991 р.), протягом 1985 – 1990 рр. разом з Георгієм Майбородою та земляком Олексою Ющенком брав участь у всіх масових заходах щодо боротьби за незалежність. В одній із своїх статей він пише: «Історія – це особистості. Народ гуртується навколо національної ідеї, але носієм цієї ідеї завжди є особистість». У 1990 р. А. Мокренко виступив ініціатором святкування 500-річчя від дня заснування Чортомлинської Січі (поблизу Нікополя), яке пройшло з величезним успіхом.