Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
рег_економ_лек_2011.doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
10.11.2019
Размер:
1.25 Mб
Скачать

  1. Предмет, метод і завдання дисципліни

  1. Предмет і завдання курсу.

  2. Зв’язок предмета з іншими дисциплінами. Структура і зміст тематичного плану.

  3. Список літературних джерел.

1. Предмет і завдання курсу

Предметом курсу “Регіональна економіка” є вивчення економічних категорій, закономірностей розвитку, основних принципів та форм організації регіональних економічних відносин, що виникають між суб’єктами господарювання на загальнодержавному, міжрегіональному та регіональному рівнях. Предмет регіональної економіки “захоплює” багато інших галузей економіки і, навпаки, практично усі інші галузі економіки мають справу з проблемами регіональної економіки.

Таким чином, предмет регіональної економіки у широкому сенсі є складним та багатогранним. Його основними складовими є:

  • Економіка окремого регіону;

  • Економічні зв’язки між регіонами;

  • Регіональні системи (національна економіка як система взаємодіючих регіонів);

  • Розміщення продуктивних сил;

  • Регіональні аспекти економічного життя.

Завдання курсу полягає у наданні знань про комплексний, міждисциплінарний характер аналізу регіональних соціально-економічних процесів; одержанні базових знань з теорії та практики використання різноманітних інструментів управління економікою регіону; забезпеченні опанування методами та навичками аналізу та оцінки економічної політики за умов ринкової економіки для окремих регіонів держави враховуючи їхню специфіку.

Це необхідно майбутньому спеціалісту для того, щоб:

1. Правильно, об'єктивно оцінювати процеси, які відбуваються в економіці.

2. Розуміти зміст, особливості, тенденції розвитку економічних відносин, особливості цих відносин на загальнодержавному, міжрегіональному та регіональному рівнях.

3. Вміти розробляти, вирішувати регіональні економічні проблеми на різних рівнях.

2. Зв’язок предмета з іншими дисциплінами. Структура і зміст тематичного плану

Курс базується на основах економічної теорії, політекономії і тісно пов'язаний з дисциплінами, які формують фах випускників, а саме:

«Державне управління»;

«Макроекономіка»;

«Мікроекономіка» та інші.

Для повного засвоєння даної дисципліни необхідно також вивчити теорії відомих зарубіжних та українських економістів в галузі регіональної економіки, основи механізму регіонального управління, управління у сфері зовнішньоекономічних зв'язків регіонів, ознайомитись з думками вчених, керівників різних регіональних структур.

Курс передбачає вивчення наступних розділів:

Розділ 1. Теоретичні основи регіональної економіки

Розділ 2. Управління економікою регіону

Розділ 3. Економіка розвитку галузей господарства в регіоні

3. Список літературних джерел

  1. Айзард У. Некоторые исследования в области регионального развития и сотрудничества и некоторые вопросы региональной науки, не имеющие ответов // Региональное развитие и сотрудничество. 1998. Вып. 1-2. с.61)

  2. Гранберг А.Г. Основы региональной экономики: Учебник для ВУЗов. – М.: ГУ ВШЭ, 2000. – 495 с.

  3. Долішній М., Мошенець О. Ринкові механізми регіонального управління // Регіональна економіка. – 2001. - №1

  4. Єпіфанов А.О., Сало І.В. Регіональна економіка. К: “Наукова думка”, 1999

  5. Запоточний І. В., Захарченко В. І. Державне регулювання регіональної економіки / За заг. ред. д.е.н., проф. Захарченка В. І. – Харків – Львів – Одеса: ТОВ “Одіссей”, 2003 р. – 592 с.

  6. Комаров М.П. Инфраструктура регионов мира: учебник. – СПб.: Изд-во Михайлова В.А., 2000. – 347 с.

  7. Мрінська О.В. Розвиток регіональної політики в Європейському Союзі у контексті її становлення в Україні // Український географічний журнал. – 2001. - №1

  8. На шляху до Європи. Український досвід єврорегіонів: (Проект Київського Ін-ту Схід-Захід)/ Є. Кіш, О. Вишняков, Л. Лендьел та інші; за ред. С.Максименка, І. Студеннікова. – К.: Логос, 2000. – 224 с.

  9. Одесская область: Территориальная организация и структура хозяйства. Концепция социально-экономического развития / А.Г. Топчиев (руководитель), Н.П. Михайлова, А.Э. Молодецкий, Н.Е. Нефедова, А.И. Полоса и др. – Одесса, Маяк, 1991. – 312 с. + 20 отд.л.к.

  10. Павлов В. Методологія формування та механізми реалізації політики соціально-економічного розвитку регіону // Регіональна економіка. – 2001. - №1

  11. Павлов В. Регіональна політика – сутність і значення // ПРОбізнес. – 2000. – листопад

  12. Програма Одеської обласної державної адміністрації “Регіональна ініціатива. 2002-2006 роки” (розпорядження від 12 лютого 2003 р. №87/А-2003)

  13. Регіональна політика в країнах Європи. Уроки для України: (Проект Київського центру Ін-ту Схід-Захід). С.Максименко, Є.Кіш, М. Лендьел, І. Студенніков; за ред. С.Максименка,. – К.: Логос, 2000. – 72 с.

  14. Руденко Л.Г., Кулік О.О. Економічні, соціальні і екологічні відміни регіонів України в контексті регіонального розвитку // Український географічний журнал. – 2000. - №3

  15. Руденко Л.Г., Підгрудний Г. П. Столична область і Київ у регіональному вимірі України // Український географічний журнал. – 2001, №2

  16. Стеченко Д. М. Інноваційні форми регіонального розвитку: Навчальний посібник – К.: Вища школа, 2002. – 254 с.

  17. Топчиев А. “Нижний Дунай» – новый еврорегион Восточной Европы и Причерноморья // Южный Экспресс – 1999. - август-сентябрь

  18. Declaration of the Assembly of European Regions on Regionalism in Europe/ - Basel, 4th December 1996. PP. 5-6.

  19. Glossary: institutions, policies and enlargement of the European Union // European Commission. – Luxembourg – 2000

  20. www.rada.gov.ua - Офіційний сайт Парламенту України

  21. www.kmu.gov.ua - Офіційний сайт Уряду України

  22. www.me.gov.ua - Офіційний сайт Міністерства економіки України

  23. www.minfin.gov.ua - Офіційний сайт Міністерства фінансів України

  24. www.bank.gov.ua - Офіційний сайт Національного банку України

  25. www.kuchma.gov.ua - Офіційний сайт Президента України

  26. www.europa.eu.int - Офіційний сайт Європейського Союзу

  27. www.icps.kiev.ua - Міжнародний центр перспективних досліджень

  28. Періодика:

  • Журнал “Економіка України”

  • Журнал “Фінанси України”

  • Журнал “Регіональна економіка”

  • Журнал “Економіст» (Росія)

  • Український географічний журнал

2. Економічне районування та теріторіальна організація господарства

  1. Економічне районування України

  2. Проблеми і перспективи економічного районування

Економічне районування України за часів СРСР враховувало існування господарства як складової частини народногосподарсь­кого комплексу союзної держави.

В післявоєнні роки групою вчених під керівництвом ака­деміка К.Г. Воблого було розроблено сітку районування з п'яти інтегральних економічних районів: Центрального (Київська (вклю­чаючи територію нинішньої Черкаської області), Чернігівська, Житомирська, Вінницька і Кам'янець-Подільська (тепер — Хмельниць­ка); Південно-Східного (Сталінська (тепер Донецька), Ворошилово-градська (тепер Луганська), Дніпропетровська і Запорізька); Північно-Східного (Харківська, Полтавська, Сумська); Південно-Західного (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська (ліквідована, тепер частина Одеської)); Західного (Львівська, Дрогобицька (ліквідована), Станіславська (тепер Івано-Франківська), Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська). Крим на той час знаходився на правах області в скла­ді РСФСР (Кримсько-татарську АР було ліквідовано під час війни). На основі цієї сітки економічних районів і базується більшість роз­робок з сучасного економічного районування України.

У 1963 році, згідно загальносоюзного районування, на тери­торії України було виділено три великі інтегральні райони: Донецько-Придніпровський (у складі 8 областей); Південно-Західний (у складі 13 областей) і Південний (у складі 4 областей). Масштабний ранг цих районів був більшим за об'єктивно притаманний Україні, як цілісному народногосподарському комплексу, але в основному відповідав потребам розвитку і розміщення продуктивних сил такої супердержави, як СРСР. Ця сітка економічних районів використову­валась до 1991 р., коли через розпад СРСР і перехід до самостійного економічного розвитку, нагальним завданням стало окреслення но­вої сітки економічних районів, відповідної потребам моменту. Перші спроби нового економічного районування України виявилися не зовсім досконалими. За основу нового районування більшість дослідників (серед них відомими є, зокрема, розробки В.А.Попов-кіна, О.І.Шаблія) тим чи іншим чином використовувала розробки групи К.Г.Воблого, які не втратили своєї актуальності через те, що за період індустріального розвитку України регіональна спеціалізація господарства не перетерпіла істотних зрушень. Однак, жодна зі схем районування не стала загальновизнаною економічною та економіко-георафічною наукою. Розробки з економічного районування, проведені у 90-і роки з участю провідних вчених Ради по вивченню продуктивних сил Ук­раїни НАН України завершилися у 1998 році внесенням в проект Закону України «Про Концепцію державної регіональної економіч­ної політики» запропонованої в такому складі сітки економічних районів України:

• Донецького (Донецька, Луганська області);

• Придніпровського (Дніпропетровська, Запорізька. Кірово­градська області);

• Східного (Полтавська, Сумська, Харківська області);

• Центрального (Київська, Черкаська області, м. Київ);

• Поліського (Волинська, Житомирська, Рівненська, Черні­гівська області);

• Подільського (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

• Причорноморського (Автономна Республіка Крим, Мико­лаївська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь);

• Карпатського (Закарпатська, Львівська, Івано-Франків­ська, Чернівецька області).

Після цього запропонована нова сітка економічних районів, у цілому відповідна основним науковим критеріям економічного рай­онування, фактично не змінювалася, за виключенням назви Причор­номорського району, зміненої на Південний. Вказана сітка інтег­рального економічного макрорайонування використовується, серед інших схем, у більшості економічних наукових та багатьох навчаль­них закладах України.

В світлі регіональної економічної політики держави та форму­вання відповідної їй концепції нового адміністративно-територіаль­ного устрою країни з усією актуальністю постає питання удоско­налення економічного районування. Так, у цьому контексті основними проблемними питаннями, які потребуютьтеоретико-методологічного обгрунтування, є наступні.

Питання про ранг бюджетотворної територіальної соціально-економічної системи (ТСЕС) другого рівня. Так, якщо зараз бюдже-тотворною ТСЕС вищого рангу є країна в цілому, де на рівні дер­жавного народногосподарського комплексу формується бюджет, то бюджетотворною ТСЕС другого рівня є область. Крупний інтег­ральний економічний район свого бюджету не має. В результаті змін адміністративно-територіального устрою роль бюджетотворної ТСЕС другого рівня може перейти, в різних варіантах

а) до території, яка дорівнює укрупненій області, (охоплює приблизно півтори або дві нинішні області),

б) до території рангу економічного макрорайону. Можливими є й варіанти незначного зменшення кількості об­ластей (на 1-4) або ж їх фактичного збереження в існуючих кордо­нах з незначними змінами, які суттєво не відображаються на сис­темному рангу обласної ТСЕС.

Друге питання стосується теоретико-методологічних та прак­тичних проблем виділення економічних районів. На сучасний мо­мент територія Поліського та Південного районів відзначається у цілому не характерною для України взаємною відокремленістю складових територіальних частин. Так, Поліський економічний рай­он складається з двох територіальне відокремлених анклавів — Волинсько-Житомирського Полісся та Чернігівщини (Східного Полісся). У них є різними районоформуючі центри - м. Житомир та м. Чернігів. У Південному районі проблематичним є віднесення до нього території АР Крим з особливими передумовами господарю­вання та своїм районоформуючим центром -- м. Симферополь. Східний район, який охоплює територію української Слобожанщини в дійсності за географічним розташуванням є Північно-Східним, а самою східною областю України є Луганська область Донецького району. Проблематичним у сітці районування є положення Кірово-градщини, яка за природно-економічним потенціалом є схожою з Центральним економічним районом, аж ніяк не з Придніпров'ям, хоча й тяжіє до останнього за господарськими зв'язками.

Щодо вказаних питань, то, вирішення першого з них повинно враховувати як національний, так і світовий досвід формування за­гальнодержавного й місцевого бюджетів, адміністративно-територіального поділу територій країн, а також загальноекономічні зако­номірності функціонування продуктивних сил на різних стадіях циклу виробництва. Зокрема, з точки зору раціонального та еко­номічно, соціальне й екологічно ефективного використання сукуп­ного ресурсного потенціалу територій, масштабний ранг нинішньої області, як основної бюджетоформуючої ланки другого рівня, на етапі сталого економічного зростання може стати просто недос­татнім. В недалекому минулому, зараз та в середньостроковій пер­спективі, тобто на етапі перехідного та трансформаційного періодів за рахунок дії об'єктивних факторів, дійсно формування бюджету території рангу економічного макрорайону є важким, а зважаючи на національні реалії- й неможливим завданням. Проте досвід розви­нутих країн з суттєвими регіональне диференційованими суспільно-економічними та природно-економічними передумовами господа­рювання (Німеччина, Росія, Іспанія, Велика Британія тощо) показує, що для економіки, яка ефективно розвивається, оптимальним мас­штабним рангом бюджетоформуючої ланки другого рівня є тери­торія, яка дорівнює за площею декільком (як правило 2-3) областям України. Тобто, на стадії подолання в основному кризових явищ в економіці й соціально-економічних процесах, можливим є укруп­нення бюджетотворної одиниці другого рівня до території, яка б охоплювала економічний район макромасштабного рангу. При цьо­му всебічне урахування управлінськими ланками таких регіонів конкретно-регіональних передумов економічної діяльності цілісних за природно-ресурсним, соціальним та виробничим потенціалом 8 -10 макрорайонних господарських комплексів надасть змогу в май­бутньому ефективно вирішити ряд перспективних завдань. Серед них головними є завдання збалансування рівнів соціально-економіч­ного розвитку як всередині районів, так і між ними, а також докорін­не підвищення загальної ефективності господарювання в комплексі зі зміцненням в цілому всієї української держави з метою розбудови підґрунтя сталого розвитку країни.

Вирішення другого питання є можливим через постійне вдо­сконалення схеми районування України з урахуванням традицій районування нових здобутків економічної та географічної науки, а також сучасних тенденцій розвитку і розміщення продуктивних сил.

З категорією "розміщення продуктивних сил" нерозривно пов'язана категорія "територіальна організація виробництва"; Проте конкретний зміст кожної з них неоднаковий, бо вони відображають дві різні за часом і змістом концепції щодо розподілу продуктивних сил за територією. Категорія "розміщенняпродуктивних сил" зосереджує всю нашу увагу на розподілі за територією населених пунктів, центрів і підприємств. При цьому важливо враховувати, що всі об'єкти бувають за своїм характером і змістом різними і приурочуються як до джерел сировини, палива, електроенергії, так і до місць концентрації трудових ресурсів і споживання готової продукції. Розміщення продуктивних сил — це динамічний стан, що характеризує розподіл елементів на території відповідно до природних, соціальних, економічних умов окремих регіонів країни,

Розміщення об'єктів на території може бути рівномірним, розсіяним, ареальним, зональним і т, д. Загальною формою розміщення продуктивних сил є їх територіальна структура, що складається в процесі діяльності людей в межах різних територій Ядрами зосередження діяльності людей є населені пункти навко­ло яких формуються певні територіальні згустки — елементи територіальної структури. Отже, в процесі розміщення продуктивних сил формується сітка розселення, яка є основою системи розселення. Лише діалектична єдність процесів розселення діяльності людини з відповідною територією може повністю розкрити особливості розміщення продуктивних сил.

Категорія "територіальна організація продуктивних сил" — науково обгрунтоване розміщення взаємопов'язаних виробництв, підприємств сфери обслуговування населення та інфраструктури. Територіальна організація передбачає досягнення економічного і соціального ефекту внаслідок комплексування життєдіяльності людей і найбільш раціонального використання території на основі реалізації принципів управління. Поняття "територіальної органі­зації" за змістом значно ширше, ніж поняття "розміщення", бо останнє — це лише частина процесу територіальної організації.

В розміщенні виробництва умовно можна виділити три стадії. Перша — підприємства розміщуються поодиноко, незалежні одне від одного, тому вони не зв'язані між собою. Друга - підприємства розміщуються групами на компактній території поблизу одне від одного. В результаті виникає територіальне поєднання підприємств. Його характерна риса — це спільна для всіх підприємств виробнича інфраструктура (транс­портні мережі, будівельна індустрія, система енерго-, водо-, газо­постачання, каналізація) та єоціально-економічна, невиробнича інфраструктура (система розселення з комунальним господарст­вом, підприємства сфери обслуговування, науки, освіти та ін.) Третя — підприємства встановлюють виробничі зв'язки між собою, що проявляється у спільному використанні території, промислового "сервісу" (спільного обслуговування), а також, на основі кооперування і комбінування. Це створює можливість стадійності виробничого процесу (послідовного виробничого циклу) для даної сукупності підприємств, яка називається виробничим комплексом.

Так, наприклад, розміщуючи об'єкти промисловості, виходять із різних міркувань і критеріїв ефективності запропонованих варіантів кожна галузь має свою специфіку розміщення, тому головним завданням, коли обґрунтовується розміщення про­мислових об'єктів, є пошук варіантів з найменшими вироб­ничими витратами на будівництво, сировину, матеріали, а також на забезпечення підприємств робочою силою, всіма комуніка­ціями і транспортом. Отже, концепція розміщення промислового виробництва виходить із принципів розвитку окремих галузей, із критеріїв економії витрат на будівництво об'єкта та його експлуа­тацію. Коли ж мова йде про територіальну організацію промисло­вості, то необхідно створити цілу систему просторового поєднання і взаємодії різних підприємств і галузей. Критерієм економічної ефективності територіальної організації промисловості є комплекс­ність виробництва, тобто можливість зниження виробничих витрат, підвищення продуктивності праці та загальної ефективності вироб­ництва завдяки взаємозв'язкам підприємств, їх комплексуванню.

В основі територіальної організації промисловості лежить її територіальна структура — склад і співвідношення взаємо­пов'язаних форм територіального зосередження виробництва. Категорія "територіальна структура промисловості" відображає розміщення промислових об'єктів певними територіальними су­купностями у вигляді промислових пунктів, центрів, вузлів, районів. Територіальна структура — це основа для вивчення об'єктивних процесів територіальної організації виробництва і визначення наукових напрямків управління цими процесами. Вона формується протягом тривалого часу і має недоліки через неузгодження галузевого управління з територіальним. Вдоскона­лення територіальної структури промисловості на основі подаль­шого розвитку концентрації, спеціалізації, кооперування і комбінування виробництва, раціонального розміщення підприємств і формування промислових комплексів є одним з важливих завдань територіальної організації виробниіггва.

Необхідно відмітиш, що за широкого підходу проблема територіаіьної організації виробництва, крім економічних і соціальних аспекгів зачіпає також технічні, екологічні, архітектурні ті інші питання. Тому наукові розробки повинні бути спрямовані на вдосконалений територіального управління, складання цільових комплексних програм. Разом з тим проблема територіальної організації виробництва не виходить за межі управління виробничими процесами і тому не охоплює всіх питань, що стосуються регіональних відмінностей у виробничих відно­синах і розселенні людей, а також проблем регіональної політики. При такому широкому охопленні всіх складових виробництва, невиробничої сфери, адміністративно-територіального устрою держави, регіонального управління виробництвом виникає потреба в територіальній організації суспільства.

Поняття територіальної організації суспільства на думку охоплює всі питання, що стосуються територіального поділу праці, розміщення продуктивних сил, регіональних відмінностей у виробничих відносинах, розселенні людей, взаємодії суспільства і природи, а також проблем регіональної, соціально-економічної політики. В більш вузькому розуміння воно охоплює такі категорії, як адміністративно-територіальна організація держави, регіональне управління виробництва, формування територіальних організаційно-господарських утворень, визначення територіальних об'єктів управління, еоціально-економічне районування. Територіальна організація суспільства є поєднанням функціональних територіальних. структур (розселення населення, виробництва, природокористування) об'єднаних структурами управління з метою здійснення відтворення життя суспільства відповідно до економічних законів.

Засобом регулювання територіальної організації суспільства є державні регіональні програми, що розробляються і реалізуються у масштабах держави, окремих регіонів, адміністративних та інших територіальних утворень для вирішення соціально-економічних проблем. Регіональні програми державної ваги повинні фінансува­тись в основному з держбюджету, для їх реалізації доцільно залу­чати також кошти різних інвесторів.

3.Закономірності, принципи і фактори розміщення продукти­ вних сил та формування економіки регіонів

1.Закономірності розміщення продуктивных сил

2.Принципи розміщення продуктивных сил

3.Фактори розміщення продуктивных сил та їх економічна оцінка

Розміщення продуктивних сил складається під дією певних закономірностей — багаторазової повторюваності внутрішніх, суттєвих і необхідних причинне-наслідкових зв'язків, що ви­кликаються впливом факторів розвитку виробництва. Вони поді­ляються на загальні і специфічні. Перші діють у будь-якому товарному виробництві взагалі. Це, перш за все, закономірність територіального поділу праці; концентрації і спеціалізації вироб­ництва; регіональних відмінностей у продуктивності праці та ін. Специфічна закономірності властиві певним суспільно-економічним формаціям і тилам господарської діяльності, їх дія про­являється в різних способах виробництва, що відрізняються своїм базисом.

Розміщення продуктивних сил — іде результат дії об'єктивних законів і закономірностей, а також суб'єктивних процесів, що виникають в результаті діяльності людини. Закон розглядається наукою як необхідне, суттєве, стійке, повторюване відношення між явищами в природі і суспільстві. Закономірність — об'єктивно існуючий повторюваний, суттєвий зв'язок явищ природи і суспільного життя. Між законами і закономірностями існує найміцніший взаємозв'язок. Саме тому зустрічаємо в літературі ото­тожнення цих двох понять. Рад вчених вважає, що законами можна назвати лише ті із множини закономірностей, які відоб­ражають найбільш суттєві відношення (є найважливішими для науки і практики). Інші стверджують, що всі загальні закони, діючи в конкретному, специфічному середовищі, набувають ха­рактеру закономірності (М.М. Некрасов). Так, наприклад, закон концентрації виробництва у просторовому аспекті виступає як закономірність територіальної концентрації виробництва; закон комплексного розвитку виробництва — як закономірність тери­торіальної комплексності. Інколи закономірність може тракту­ватись як прояв дії декількох законів.

Всі закони і закономірності — відношення об'єктивні, вони проявляються незалежно від волі і свідомості людей. Законо­мірності розміщення продуктивних сил виявляються відношен­нями між виробничою діяльністю людей і територією, на якій ця діяльність проходить. Пізнання і практичне використання зако­номірностей дозволяє вибрати найефективніші варіанти поліпшення виробництва, цілеспрямовано організувати територію відповідно, до вимог регіональної політики. Така свідома розробка заходів, спрямованих на організацію території у відповідності з закономірностями розміщення, називається принципами розмі­щення продуктивних сил. Формування конкретних принципів розміщення продуктивних сил досить часто випливає із змісту відповідних закономірностей. Тому ігнорування закономірностей веде до великих економічних втрат. Виходячи з цього будь-яка країна повинна здійснювати ефективну регіональну політику, що базується на пізнанні економічних законів і закономірностей розміщення продуктивних сил.

Тепер спробуємо розглянути систему основних закономір­ностей розміщення продуктивних сил, що виявлені в процесі вивчення господарських комплексів.

Закономірність територіального поділу праці. Територіальний поділ праці є процесом спеціалізації певної території (групи країн, однієї країни чи її районів) у виробництві певних видів продукції і послуг на основі розвиненого обміну. В результаті терито­ріального поділу праці в народному господарстві формується така територіально-галузева структура, яка відповідає природним, демографічним, економічним і соціальним умовам району і пот­ребам міжрегіонального ринку. Розміщення продуктивних сил з урахуванням територіального поділу праці і спеціалізації регіонів знижує витрати виробництва і веде до підвищення ефективності народного господарства. Практично процес територіального поді­лу праці відбирає на кожній території ті галузі, для розвитку яких склались найбільш вигідні природні та соціально-економічні передумови. В результаті розвивається ефективна територіальна спеціалізація з допоміжними і обслуговуючими галузями, фор­мується господарський комплекс з його внутрішньою структурою і міжрегіональними зв'язками.

Закономірність регіональної інтеграції господарства передба­чає встановлення тісних економічних зв'язків між районами. Вона реалізується шляхом поєднання елементів суспільного гос­подарства — локальних і регіональних форм територіального зосередження людської діяльності в процесі територіальної організації виробництва. Внутрірайонна інтеграція означає поєд­нання елементів суспільного господарства району в єдину цілісну систему — територіальну систему продуктивних сил. її результат — формування суспільно-господарського комплексу району, що має складну структуру і міцні виробничо-економічні зв'язки.

Закономірність територіальної комплексності продуктивних сил проявляється на основі таких основних груп взаємозв'язків: між галузями спеціалізації, допоміжними і обслуговуючими; між ви­робництвом і природними ресурсами району; між виробництвом і трудовими ресурсами; між виробництвом і невиробничою

сферою; між виробництвом і територією. Елементарний вироб­ничий зв'язок між підприємствами, що виконують певні функції при виробництві спільного кінцевого продукту називається виробничим комплексом. Підприємства здебільшого спеціалізовані і обмінюються між собою комплектуючою продукцією, але вони не обов'язково мають територіальну спільність, а можуть бути на значній відстані. Такі утворення наиваються елемен­тарними техніко-економічними комплексами. Вони є тими основними структурними елементами, тими клітинками, з яких складається тканина економічного району". Якщо під­приємства розміщені компактно і територіальна близькість відіграє важливу роль у їх функціонуванні, тоді формується утво­рення, що називається територіально-виробничим комплексом (ТВК),

ТВК за масштабами дуже різні: від великих (районних) форм до дрібних — локальних. У районному ТВК завжди можна виявити поєднання певних промислових центрів і вузлів, спеціа­лізованих і багатогалузевих утворень, що доповнюють один одно­го в процесі територіального поділу праці. Найвищий рівень розвитку комплексності досягається в народногосподарському комплексі країни.

Комплексний розвиток означає пропорційність, збалансова­ність між природними ресурсами, трудовими ресурсами, вироб­ничою і невиробничою сферами, між різними групами галузей (спеціалізації, доповнюючими та обслуговуючими), а також внутрігалузевих груп. В умовах перебудови економіки підхід до комплексності має передбачити таку схему: галузь — матеріальне виробництво — господарський комплекс. Це дає можливість повніше виявити ланки комплексного розвитку, яких не вистачає, і своєчасно доповнити ними господарський комплекс регіону,

Закономірність територіальної концентрації продуктивних сил відображає об'єктивну тенденцію суспільного виробництва до зосередження в обмеженому просторі і проявляється у підвищенні виробничого навантаження на одиницю площі. Дія цієї законо­мірності географічне проявляється у формуванні територіальних утворень елементів виробництва, а економічно — у формуванні агломераційного ефекту (взаємне розміщення сумісних об'єктів в одній точці).

Територіальна концентрація дозволяє підвищити коефіцієнт забудови території, створювати міжгалузеві допоміжні вироб­ництва, єдині очисні споруди, формувати цілісну виробничу інфраструктуру і групові форми розселення. Вона сприяє розвитку важливих напрямків науково-технічного прогресу - електри­фікації, механізації, автоматизації і хімізації виробництва. Концентрація виробництва в межах певної території — це база формування ТВК. Серед наслідків концентрації виробництва необхідно відмітити, що вона обмежує кількість підприємств у кожній галузі, прискорює агломерацію різних виробництв, ви­никнення територіальних поєднань і комплексів виробництва. В кінцевому результаті, вона веде до централізації і локалізації будівництва, зокрема до його зосередження у великих і найбіль­ших містах.

Територіальна концентрація виробництва і населення обу­мовлюється особливо сприятливими природними умовами, вигід­ним економіко-географічним положенням, загальною економічною ситуацією, а також історико-економічними особливостями роз­витку території. Цей процес найбільш чітко проявляється у фор­муванні промислових утворень — центрів, вузлів, агломерацій, технополісів аж до урбанізованих зон. Однак надмірна концент­рація продуктивних сил в ряді регіонів призводить до зниження ефективності суспільного виробництва і може перетворити територію в зону екологічної біди. Такі явища вкрай не бажані, оскільки вони викликають негативні економічні і соціальні пронеси.

Закономірність територіальної диференціації продуктивних сил має безпосередній зв'язок з територіальною концентрацією ви­робництва і населення. Діалектична єдність процесів розселення і діяльності людини з відповідною територією розкриває особ­ливості розміщення продуктивних сил та всі аспекти їх дифе­ренціації. Суть цієї закономірності полягає в тому, що будь-яка територіальна система продуктивних сил (район, країна, група країн) об'єктивно диференціюється на частини. При цьому збе­рігається територіальна цілісність об'єкту. Отже, будь-яка госпо­дарська територія завжди неоднорідна з точки зору розміщення продуктивних сил. Диференціація території з її господарством зумовлюється цілим рядом причин і, зокрема, головною — дією процесу територіального поділу пралі.

Територіальна диференціація продуктивних сил найчастіше проявляється у формуванні територіальної структури виробницт­ва і розселення. Населені пункти виступають ядрами діяльності людини. Навколо цих ядер формуються певні елементи терито­ріальної структури господарства.

Закономірність зближення рівнів соціально-економічного роз­витку регіонів, її дія проявляється в процесі територіального поділу праці, територіальної концентрації продуктивних сил та інтеграції виробництва. Оскільки між регіонами країни існують досить значні відмінності у забезпеченні природними ресурсами, матеріально-технічною базою, трудовими ресурсами, еконо­мічними і соціальними умовами, рівні їх соціально-економічного розвитку різні. Це повинно враховуватись при розміщенні про­дуктивних сил і при проведенні регіональної економічної полі­тики держави. Закономірність полягає в тому, що рівні соціально-економічного розвитку регіонів у процесі посилен­ня взаємозв'язків між ними мають тенденцію до зближення. Основним показником рівня розвитку регіону прийнято вва­жати величину національного доходу на душу населення.

Зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів не означає, що всі вони на певному етапі розвитку матимуть однакові показники. Такого бути не може через те, що у кожному з них відбуваються соціально-економічні, політичні, демогра­фічні процеси, які істотно впливають на характер виробництва і відтворення. Будь-який регіон — це динамічна територіальна система і при певних сприятливих умовах, вона може розвиватись прискореними темпами, випереджаючи інші регіони. Економічна політика держави повинна бути спрямована на те, щоб не до­пустити надмірних розривів між найбільш розвиненими регіо­нами і тими, що мають найнижчі показники розвитку економіки. Вважається, що розрив між найбільш і найменш розвиненими районами країни не повинен перевищувати 20-25% {22, с.67).

На основі пізнання закономірностей розробляються прин­ципи розміщення продуктивних сил — правила діяльності та управ­ління економікою, економічна політика держави в реалізації законів розміщення. Це означає, що принципами слід керуватись при розміщенні виробництва.

Одним з головних є принцип раціонального розміщення вироб­ництва. Сугь цього принципу полягає утому, щоб при розміщенні об'єкті в досягалась висока ефективність народного господарства. Раціональне розміщення виробництва передбачає:

— наближення матеріаломістких, паливно-енергомістких, во­домістких галузей до джерел сировини, палива, енергії і води;

— наближення трудомістких галузей до районів і центрів зосередження трудових ресурсів;

— наближення масового виробництва мало транспортабельної продукції до місць її споживання;

— ліквідація (уникнення) зустрічних перевезень однотипної сировини, палива, готової продукції із одного регіону в інший;

— обмеження надмірної концентрації промисловості у вели­ких містах, переважне розміщення нових промислових об'єктів у малих і середніх містах;

— охорона природи і науково обґрунтоване природокористу­вання, забезпечення здорових гігієнічних умов життя та праці населення.

З принципом раціональності тісно пов'язаний принцип ком­плексного розміщення виробництва, що випливає з однойменної закономірності. Згідно з цим принципом розміщення об'єктів передбачає:

— комплексне використання природних ресурсів та всіх ви­робничих відходів;

— раціональне використання трудових ресурсів всіх вікових груп чоловічої і жіночої статі;

— «становлення ефективних виробничих зв'язків між під­приємствами та стадіями еиерговиробничих циклів;

— створення єдиної виробничої інфраструктури з метою об­слуговування локальних міських та локальних кущових комп­лексів.

Одним з важливих є принцип збалансованості і пропорційності розміщення виробництва. Він передбачає дотримання збалансова­ності між виробничими потужностями, обсягом виробництва — з одного боку, і наявністю сировинних паливно-енергетичних, трудових, сільськогосподарських ресурсів регіону — з іншого. Дотримання пропорційності між галузями спеціалізації, допо­міжними та обслуговуючими, між видобувною і обробною ліж­ками виробництва, між виробництвом засобів виробництва (група "А") і виробництвом предметів споживання (група "Б"), а також між виробничою та невиробничою сферами,

Розміщенім виробництва на території країни обов'язково повинно враховувати принцип внутрідержавного та міжнародного територіального поділу праці, спеціалізацію господарства внутрі­державних регіонів і країн в цілому та спеціалізацію і економічні зв'язки між державами. На основі цього принципу країна повинна розвивати ті галузі і виробництва, для яких складаються найкращі умови, а їх продукція користується постійним попитом на між­народному ринку. Одночасно необхідно проводити політику лібе­ралізації імпорту на ряд товарів, що не виробляються в країні через несприятливі природні умови, або ж внаслідок того, що на їх виробництво потрібні високі витрати.

Принцип обмеженого централізму передбачає органічне поєд­нання .інтересів країни та її економічних регіонів. При цьому передбачається створювати всі умови до розвитку продуктивних сил в регіоні з метою підвищення рівня соціально-економічного розвитку. Однак розвиток кожного регіону не повинен вступати у суперечність, з державною регіональною політикою. Вона розробляється за певними регіональними варіантами з врахуванням обмежень на різні ресурси, можливостей взаємозамінності остан­ніх тощо. Існує також етапність у досягненні цілей регіональної політики і регіональних програм, виходячи із тверезої оцінки наявних можливостей, пріоритету цілей та ін. [21, 28).

Наукове обґрунтування і реалізація на практиці принципів розміщення продуктивних сил покладені в основу регіональної політики держави, що передбачає управління соціально-еконо­мічним розвитком регіонів. Головною метою регіональної політи­ки є рішуча перебудова структури виробництва і управління, засудження і відмова від відомчого підходу до розміщення про­дуктивних сил, технологічне оновлення виробництва в регіонах і створення нормативних умов праці, побуту та відпочинку тру­дящих.

Вивчення і пізнання об'єктивних закономірностей терито­ріальної організації продуктивних сил можливе лише за умови аналізу множини факторів, що впливають на розвиток і розмі­щення різних галузей народного господарства. Оцінка факторів розміщення складає основний зміст науки про територіальну організацію виробництва, бо лише при уважному вивченні всіх факторів можна робити висновки про ефективність розміщення.

Факторами розміщення продуктивних сил називають усю су­купність аргументів (причин), що зуммиоють вибір місця для окремих підприємств, їх груп і галузей. При зміні складу факторів повинні змінитися і місця розміщення об'єктів. Кожен район характеризується набором певних факторів, що визначають при­датність його території для розміщення конкретних об'єктів.

Розрізнять такі групи факторіє:

природні —- кількісні запаси і якісний склад природних ре­сурсів, умови їх експлуатації і використання, кліматичні, гідро­геологічні, орографічні умови та ін.; екологічні — природоохоронні і конструктивні заходи з метою бережливого використання при­родних ресурсів і забезпечення сприятливих екологічних умов для життя і діяльності населення; технічні — досягнутий і можливий рівень технік і технології; соціальна-демографічні — забезпеченість виробництва трудовими ресурсами, стан виробничої і соціальної інфраструктури; економічні — вартість капіталовкладень, строки будівництва, ефективність виробництва, призначення і якість про­дукції, виробничі зв'язки, економіко-географічне і транспортне положення та ін.

Орієнтовна оцінка кожного з факторів дається на основі глибокого вивчення особливостей економіки кожної галузі зок­рема. Так, в разі оцінки факторів розміщення важкого машино­будування вирішальне значення має близькість підприємств до металургійних баз і районів збуту. До металургійних баз тяжіють підприємства, що виробляють металургійне, гірничошахтне і підйомно-транспортне устаткування; до районів споживання — заводи групи сільськогосподарського машинобудування. Однак для більшості галузей машинобудування основне значення мають два фактори: трудомісткість і орієнтація на трудові ресурси та можливість кооперування виробництва.

Оцінюючи фактори розміщення, аналізується структура за­трат на виробництво, співвідношення матеріальних та інших затрат, трудомісткість і фондомісткість у різних галузях. Безпо­середній вплив на вибір варіантів розміщення виробництва має співвідношення основних техніко-екоиомічних показників виробництва — його трудо-, матеріало- і капіталомісткості, енерго- та ресурсомісткості з обов'язковим врахуванням споживного фактора.

Розглянемо окремо найважливіші фактори кожної групи.

Сировинний фактор. Відомо, що затрати на сировину і мате­ріали в багатьох галузях промисловосгі складають більше половини всіх затрат. Такі виробництва і галузі називають матеріаломістки­ми. Ступінь матеріаломісткості визначається відношенням суми затрат на сировину до обсягу промислової продукції (в грошових або натуральних показниках). Однак це вимагає детальної інфор­мації і певних розрахунків. Тому простіше буде співставити нату­ральні величини: вагу вихідної сировини, потрібної для виробництва однієї тонни готової продукції і вагу готової про­дукції. Якщо відношення сировини до готової продукції дещо перевищує одиницю, то виробництво буде нематеріаломістким; якщо ж на виробництво одиниці продукції потрібно сировини в декілька разів більше, то воно відноситься до матеріаломістких. На практиці виділяють галузі низької, середньої і високої мате­ріаломісткості.

Враховуючи матеріаломісткість розміщують підприємства по­близу джерел сировини, на певній відстані від нна, або ж далеко від сировинних баз. Так, деякі галузі виробництва (гірничодобув­на промисловість, калійна, лісопильна, цукрова), переважно розміщуються поблизу сировинних баз. Характерним прикладом може бути кольорова металургія (початкові стадії виробничого циклу), де обов'язково суміщені стадії виробництва і збагачення руди. Руди кольорових металів, як правило, полікомпонентні, тому їх переробка передбачає складні технологічні цикли та одержання різних металічних сполук. Оскільки вміст основного компоненту в рудах мінімальний (0,5 ... 5%), вони потребують обов'язкового збагачення в місцях видобутку. В багатьох галузях, наприклад, в чорній металургії повного циклу питомі витрати сировини (включаючи основні матеріали) складають не менше 2,5 т, в цукровій промисловості — 5 - 7, в гідролізній промисло­вості — 5,3 - 7,7, при виплавці міді із концентратів — 7,5 т. Отже, внсокоматеріаломісткі галузі мають чітко виражену сировинну орієнтацію. Це такі галузі: кольорова металургія (крім виробництва легких металів), чорна металургія з повним технологічним циклом (частково), важке машинобудування, деякі галузі хімії (вироб­ництво соди, калійних добрив, важкий органічний синтез), промисловість будівельних матеріалів (цементна, гіпсова, цегельна), легка і харчова промисловість (первинна переробка сільськогосподарської сировини, виробництво цукру, олії і т. д.).

Характерно, що матеріаломісткі галузі відрізняються високою концентрацією виробництва, бо розміщуються вони, як правило, в районах видобутку сировини, виплавки металів, заготовки лісу чи сільськогосподарської сировини. Прикладом можуть бути металургія та машинобудування Донбасу і Придніпров'я, цукрова промисловість лісостепових областей України, целюлозно-папе­рова промисловість Західного Уралу та ін. Однак поряд з ма­теріаломісткими виробництвами є й такі, для яких роль сировини немає великого значення при їх розміщенні. Сюди відносяться галузі точного машинобудування і приладобудування, виробництво засобів електроніки, оптико-механічних приладів тощо. Вартість сировини в цих галузях набагато менша вартості готової продукції і домінуючим фактором при їх розміщенні виступає наявність трудових ресурсів.

Паливно-енергетичний фактор. Типовими ознаками енерго-місткості галузей є частка паливно-енергетичних затрат у со­бівартості готової продукції і питомі витрати палива й енергії на її виробництво. В технологічних процесах різних галузей може переважати споживання електроенергії (електромісткі виробництва), палива (паливомісткі), тепла (тепломісткі виробництва).

Виходячи з того які питомі витрати палива й енергії характерні для різних виробництв, розрізняють три групи галузей; і) високо-енергомісткі, де частка паливно-енергетичних затрат складає 30-45% (вони значно переважають затрати на сировину І матеріали); 2) середньо- або малоенергомісткі, в яких частка паливно-енерге­тичних затрат складає лише 15-20% (тобто менше у порівнянні з затратами на сировину і матеріали);

3) неенергомісткі, де палив­но-енергетичні затрати складають менше 6% (тобто в багато разів менші від затрат на сировину і матеріали) [А.Ю. Пробст, 1965].

До електромістких виробництв відносяться: виплавка легких металів (алюміній, титан, магній), електролітична виплавка міді, нікелю, феросплавів, виробництво синтетичного каучуку, віскоз­ного шовку, високоелектромісткі галузі, орієнтуються на райони масового виробництва електроенергії, вони розмішуються біля гідроелектростанцій, або в центрах з потужною тепловою енер­гетикою. Так, наприклад, виробництво титану, магнію, алюмінію в Україні зосереджено у Придніпров'ї (Запоріжжя) — одному з найпотужніших енергетичних районів. На виробництво 1 тонни алюмінію потрібно затратити !б тис. кВт. год, магнію — 20 тис. кВт. год, а на виробництво титану — 60 тис. кВт. год. електроенергії

До тепломістких належать такі виробництва, шо в процесі виготовлення готової продукції споживають багато тепла. Так, на

глиноземних заводах, що виробляють напівфабрикати для алюмінію, на одну тонну глинозему необхідно витратити 3 тонни умовного палива, на одну тонну віскозного шовку — 1,5 тонни, для виплавки тони нікелю витрачається 50 тон умовного палива. Багато теплоносіїв споживається на хлібопекарних заво­дах, у содовому виробництві, при виробництві синтетичного каучуку, целюлози, цементу, скла та в інших виробництвах. Всі види паливомістких виробництв розміщуються, звичайно, побли­зу паливних баз або на шляхах перевезення палива. Особливо це характерно для розміщення теплових електростанцій (ТЕС). Так, головними районами теплової енергетики в Україні є Донбас і Придніпров'я. Саме тут працюють найбільші ТЕС потужністю в З млн. кВт. Для такої станції потреба в умовному паливі складає не менше 6,5 млн. тонн на рік,

Водний фактор. При виробництві промислової і сільськогосподарської продукції споживається велика кількість прісної води. Саме тому вплив водного фактора на розміщення виробництва має велике значення. Відсутність води, або обмеженість водних ресурсів у регіоні може стати серйозною перепоною для розміщення тих галузей і виробництв, які розглядаються як водомісткі. Так, у промисловому виробництві найбільш водомісткими є галузі хімії органічного синтезу, чорної металургії, а також очистка первинної текстильної сировини. Наприклад, при виробництві тонни синтетичного каучуку необхідно втратити 220 куб.м води, целюлози — 200 куб.м, а віскозного шовку — до 500 куб.м.

Найбільш водомістким видом виробництва є вирощування сільськогосподарських культур на зрошувальних землях. Так, на виробництво 1 т рису потрібно 8 тис. м води, бавовнику — 5 тис. куб.м і т.д. Водоспоживання у сільському господарстві залежить у значній мірі від зрошення. На Україні зрошувальні системи побудовані переважно в зоні недостатнього зволоження (південні райони). Основна маса води надходить з Дніпра і його приток. Однак водні ресурси нашої держави обмежені і тому Україна відстає від більшості країн СНД за показником водоспоживання.

Нерівномірність у розподілі водних ресурсів на території України вимушує вдаватись до перекидання вод із одного річко­вого басейну в інший, з тим щоб забезпечити дефіцитні райони, З цією метою були побудовані канали: Дніпро-Кривий Ріг, Дніпро-Донбас, Північно-Кримський. Діючими каналами пере­розподіляється велика кількість води як для потреб промисловості, так і для сільського господарстві. Все більше води потребує комунальне господарство. В розрахунку на одного жителя в Україні втрачається щорічно до 87 куб.м води.

Велика роль належить водосховищам, що споруджуються го­ловним чином в басейнах Дніпра, Дністра, Південного Бугу, Сіверського Дінця та на малих річках. Регулювання річного стоку за допомогою водосховищ забезпечує потреби енергетики і водо­постачання галузей промисловості, сільського господарства, на­селення міст та селищ міського типу. У зв'язку з обмеженістю водних ресурсів на території України необхідно переводити про­мислові підприємства на замкнуте оборотне водопостачання і знижувати норми витрат води на виробництво промислової про­дукції.

Фактор робочої сили (трудовий). Вплив цього фактору на роз­міщення виробництва визначається кількістю затраченої праці на виробництво одиниці продукції, числом робітників, потрібних на певну кількість продукції, кількістю продукції в розрахунку на одного робітника. Індикатором трудомісткості служить також показник частки заробітної плати у собівартості виробленої про­дукції.

За ступенем трудомісткості виробництва всі галузі поділяють­ся на три основні групи: 1) високо трудомісткі з великими затратами праці (в людино-годинах) на одиницю продукції при відносно малій вазі кількості випущеної продукції в розрахунку на одного робітника; 2) середньої трудомісткості з меншими, ніж у першій групі, затратами праці на одиницю продукції при відносно великій вазі кількості випущеної продукції в розрахунку на одного робітника; 3) нетрудмісткі з мінімальними затратами праці на одиницю продукції при найбільшій за вагою кількості випущеної продукції в розрахунку на одного робітника.

Якщо виходити із затрат праці на одиницю випущеної про­дукції і частки заробітної плати у її собівартості, то найбільш трудомісткими галузями, що орієнтуються на місця зосередження робочої сили виявляться такі: машинобудування (за винятком металомістких виробництв), легка промисловість (крім первинної обробки сільськогосподарської сировини), а також ряд хімічних виробництв (виробництво гумовотехнічних виробів, пластичних мас, хімічних волокон та ін.). В сучасному промисловому вироб­ництві найвищу трудомісткість мають галузі електроніки (вироб­ництво ЕОМ, телевізорів, радіоприймачів, побутової електроніки); приладобудування, оптико-механічне виробництво, автомобіле­будування; верстатобудування, швейна, текстильна, взуттєва га­лузі. Ці галузі розміщуються у містах з вільними трудовими ресурсами. З метою раціонального використання трудових ре­сурсів жіночої статі в районах зосередження підприємств важкої промисловості розміщуються підприємства легкої, харчової галу­зей (текстильні комбінати, взуттєві фабрики, кондитерські фабрики). Так, наприклад, у Донецьку розміщений великий бавов­няно-прядильний комбінат, у Луганську — взуттєва і конди­терська фабрики, що дозволило зайняти значну кількість жіночої робочої сили в індустріальному Донбасі.

Необхідно відмітити, що деякі виробництва можуть успішно розвиватись лише за умови наявності висококваліфікованих ро­бітників і великих вкладень в науково-дослідну базу. Такі виробництва залежать від фактора наукомісткості і розміщуються переважно в центрах науки та освіти. Такими центрами є великі міста, а також міста-супутники, куди можуть бути винесені наукомісткі виробництва разом з науковою базою. На Україні основна кількість наукомісткнх виробництв розміщена у великих містах — Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Львові. В розвинених країнах світу створені великі фірми міжнародного значення, шо мають у своєму складі потужні науково-дослідні установи. Вони виступають спеціалізованими центрами наукомісткої продукції.

Споживний фактор при територіальній диференціації при­родних ресурсів і населенні діє в напрямку протилежному сировинному та паливно-енергетичному факторам. До районів і центрів споживання тяжіють переважно ті галузі, що зайняті обслуговуванням населення (виробництво товарів народного споживання), або ж виробляють малотранспортабельну продук­цію (у порівнянні з вихідною сировиною і паливом).

Так, у місцях споживання виробляється переважна частина хлібобулочних і кондитерських виробів, молочної продукції та інших видів, які не можуть бути перевезені на велику відстань в силу своїх споживних властивостей. До місць споживання тяжіє завжди виробництво залізобетонних виробів та цілого ряду будівельних матеріалів. Перевезення цих виробів на великі від­стані різко підвищує їх вартість, що є невигідним для виробника І споживача. Ряд виробництв концентрується, як правило, у великих центрах (швейні, взуттєві, меблеві фабрики, м'ясоком­бінати) оскільки сировина, яку вони споживають, без особливих І великих транспортних затрат може бути завезена з інших районів. До цієї групи відноситься також більшість галузей сільськогосподарського машинобудування, виробництво фосфорних, азотних добрив (на базі переробки природного газу). У великих містах розміщуються теплоелектроцентралі (ТЕЦ), вони забезпечують подачу тепла для потреб промисловості і комунального господарства. Роль споживного фактора часто посилюється Фактором робочої сили, оскільки місця зосередження населення. Це не лише джерела трудових ресурсів, але й райони споживання промислової продукції.

Транспортний фактор — один з найбільш впливових при розміщенні виробництва. В залежності від величини транспорт них витрат розміщення виробництва тяжіє до сировини, або ж до споживачів. Визначаючи інтенсивність його впливу, необхідної враховувати, перш за все, витрати сировини і палива на одиницю виробленої продукції. Якщо вони перевищують вагу готових виробів, то підприємства вигідно розміщувати поблизу сировини і палива, бо це приводить до скорочення транспортних витрат, навпаки, в тих випадках, коли витрати сировини і палива менші за вагу готової продукції, підприємства можуть бути розмішені на значній відстані від сировинних баз (наприклад, виробництво суперфосфату, макаронних виробів, печива). Нарешті, якщо на виробництво готового продукту витрачається стільки сировини скільки становить його вага, то тоді підприємства розміщуються виходячи з економічної доцільності (або а районах залягання сировини та поблизу них, чи в районах споживання готової продукції, або ж з місцях концентрації робочої сили).

Враховуючи транспортний фактор і зокрема порівняльну собівартість перевезення сировини, палива, готової продукту. Виділяють три групи галузей:

1) галузі, що тяжіють до джерел сировини і палива у зв'язку із значним перевищенням собівартості перевезення сировини палива у порівнянні з собівартістю перевезення готової продукції

2) галузі, в яких перевезення сировини і палива обходиться дешевше, ніж перевезення готової продукції і які внаслідок цього орієнтуються на райони і центри споживання;

3) галузі, що мало реагують на транспортний фактор розміщуються незалежно від собівартості перевезення сировини палива і готової продукції.

Вплив транспортного фактору на розміщення виробництв) визначається шляхом сумування виробничих і транспортних витрат та встановлення частки останніх у загальних затратах. Якщо наприклад, частка транспортних витрат у сумарних виробничих транспортних затратах на одиницю продукції за певний період (з| рік) зменшилася, то це свідчить про зниження впливу транспортного фактору.

З метою ліквідації нераціональних перевезень продукції проводиться районування виробництва і споживання найважливіші її видів. Районування виробництва сприяє раціональній територіальній організації промисловості і сільського господарства районування споживання визначає найбільш оптимальні ' збуту виробленої продукції.

Фактор науково-технічного прогресу впливає на розміщенні підприємств і галузей в результаті наукових відкриттів та змін зон технології промислового і сільськогосподарського виробництва. Так, наприклад, завдяки застосуванню в чорній металургії для виплавки металів мінерального палива, що замінило деревне вугілля, Донбас з його кам'яним вугіллям став основним мета­лургійним районом Російської Імперії в кінці XIX століття, а Урал, де використовувалось деревне вугілля поступився йому першістю. Після запровадження у чорній металургії новітніх технологій найбільш вигідно розміщувати підприємства в районах з достатньою кількістю палива й руди. Однак руду в збагаченому виді також можна завозити з інших районів, якщо є велика потреба у металургійному виробництві. Так, у Північному районі Російської Федерації (м. Чєреповець) побудований потужний комбінат чорної металургії з повним циклом, який використовує збагачені руди з Кольського півострова та вугілля з Печорського басейну. Металургія Череповця е важливою сировинною базою для розвитку машинобудівного комплексу Санкт-Петербурга і Центральних областей Росії.

Досить сильний вплив на розміщення виробництва мають хімічні технології. Відомо, що після освоєння нового способу виробництва синтетичного каучуку сировиною для його вироб­ництва певний час був спирт одержаний з картоплі. Саме тому заводи синтетичного каучуку були розміщені в районах виробництва дешевого картопляного спирту (центральні області Росії). Однак після того як спирт почали масово виробляти з нафтопродуктів, нові підприємства перемістились у райони По­волжя, вздовж трас нафтопроводів, або ж у місця перерозподілу нафти різним споживачам.

Розвиток науково-технічного прогресу у виробництві супро­воджується тенденцією до зниження матеріаломісткості, енергомїсткості, трудомісткості продукції, Особливо важливо знижувати матеріаломісткість на підприємствах машинобудування України оскільки витрати металу у нас ще досить великі і значно пере­вищують показники розвинених країн світу. Зниження матеріа­ломісткості у машинобудуванні сприятиме змінам у розміщенні деяких важливих виробництв, перш за все, переміщенню галузей складного машинобудування в райони достатньої кількості кваліфікованих трудових ресурсів, що значно віддалені від го­ловних металургійних баз країни. Це зокрема стосується більшо­сті областей правобережної України, та західноукраїнського регіону. Науково технічний прогрес у транспорті також викликає істотні зміни в розміщенні виробництва. Так, завдяки розвитку високовольтних ліній передачі електроенергії (електронний тран­спорт) послабилась залежність виробництва від енергетичних баз, і прокладання трубопроводів змінило розміщення цілого ряду хімічних виробництв. Виникли великі хімічні підприємства в Черкасах і Рівному на базі використання природного газу, що надходить сюди з магістральних газопроводів, нафтохімічні комбінати в Лисичанську і Кременчузі, побудований хімічний комбінат в районі Одеси (м. Южний), що переробляє аміак, який транспортується аміакопроводом з Поволзького району Росії.

В міру розвитку і вдосконалення технології змінюються ви­трати сировини, палива й енергії на одиницю готової продукції, що у свою чергу посилює територіальні зрушення у виробництві. Однак, створюючи умови для більш вільного розміщення під­приємств, науково-технічний прогрес діє і в протилежному на­прямі. В результаті росту масштабів виробництва зростає його залежність від відповідних за розмірами сировинних і паливно-енергетичних баз. Отже, з розвитком техніки деякі галузі про­мисловості відчувають в процесі свого розвитку посилення впливу певних природних ресурсів. Це змушує підприємства освоювати відносно бідні природні ресурси, вдаватися до їх комплексної переробки, залучати до виробництва все нові природні ресурси, розширювати сировинну і паливно-енергетичну базу.

Фактор ринкової кон'юнктури визначає рух цін, цінних папе­рів, розмірів виробництва, зайнятості. Кон'юнктура ринку скла­дається на основі співвідношень між наявними на ринку матеріальними цінностями і послугами та потребами в них. Стимулом для розвитку виробництва є ріст попиту на вироблену продукцію, і навпаки, зменшення попиту веде до скорочення виробництва. Якщо зниження попиту на сировину та готові вироби продовжується тривалий період, то це може призвести до значних змін у розміщенні виробництва.

Звернувшись до прикладів з історії розвитку паливної промисловості та енергетики країн світу, можна переконатись у тому, що на початку XX століття у паливному балансі більшості держав головне місце посідало кам'яне вугілля. Вугільна промисловість була важливим районоутворюючим фактором у Донбасі, Сілезькому та Рурському басейнах. На базі вугільних родовищ виникли потужні електростанції, сформувались металургійні комплекси. Однак у другій половині століття на арену виходять більш економічні види палива - нафта і природний газ і поступово витісняють тверде паливо. У порівнянні з цими видами палива вугілля виявилось неконкурентноспроможним, бо його вартість значно вища (в перерахунку на умовне паливо собівартість вугілля перевищує собівартість нафти у 5 разів, а газу— в 10 разів). Саме тому у другій половині XX століття частка вугілля у світовому енергобалансі знижувалась до 40%, а в окремі періоди навіть до 20& проти 70-75% у першій половині. На карті світу з'явились і швидко розвивались нові райони нафтогазохімічної промисловості: після другої світової війни - Волгоуральський і Західносибірський в Росії, Техаський і Каліфорнійський в Північній Америці та ряд інших. Внаслідок зростання світового виробництва нафти і газу роль цих видів палива різко підвищилась, що не могло не відбитись на розвитку і розміщенні електроенергетики багатьох країн світу,

Сприятлива кон'юнктура на ринку для деяких видів сільськогосподарської продукції визначила спеціалізацію аграр­ного сектора економіки ряду країн. Так, Куба стала світовим виробником цукру-сирцю, країни Центральної Америки — про­дукції тропічного землеробства, Шрі-Ланка — чаю, а Сінгапур — арахісу. В колишньому СРСР головними районом вирощування бавовнику стали середньоазіатські республіки.

Ринкова кон'юнктура складається під великим впливом на­уково-технічного прогресу. Застосування нових технологій у виробництві сприяє поліпшенню якості товарів, підвищує їх конкурентну здатність, такі товари користуються широким по­питом і реалізуються за підвищеними цінами. В результаті кон­курентної боротьби між виробниками перемагають сильніші. Вони розширюють виробничі потужності, будують нові об'єкти, що обов'язково приводить до певних змін у розміщенні та територіальній структурі виробництва.

Нажаль економіка України сьогодні знаходиться у такому стані, що багато її галузей не змогли зайняти належне місце на європейському і світовому ринку і виявились не конкурентноздатними. Для виправлення цього становища необхідно впроваджу­вати нові технології, знижувати виробничі витрати, підвищувати якість продукції. Цього можна досягти шляхом вдосконалення інвестиційної політики, реконструкції виробництва, структурної перебудови економіки.

Фактор економіко-географічного положення (ЕГП) займає серед інших дещо виняткове місце, оскільки положення кожного об'єкту народного господарства у просторі обумовлене впливом ряду причин і закономірностей. Економіко-географічним поло­женням об'єкту (країна, район, населений пункт, підприємство) називається сукупність просторових відношень даного еконо­мічного об'єкту до інших, які впливають або можуть впливати на його розвиток. Аналіз ЕГП означає розгляд просторових відношень досліджуваних об'єктів у порівнянні з положенням усіх інших. До найважливіших відношень належать відношення до джерел природних і трудових ресурсів, ринків збуту продукції, головних економічних центрів і вузлів.

Виходячи з відношення об'єкту до його оточення розрізняютї за масштабністю охоплюваної території макро-, мезо- і мікро-положення. Відношення об'єкту до найближчого оточення харак теризує мікроположення. Мезоположення відображає положення об'єкта на мезорегіональному рівні, а макроположення — на рівм декількох держав або макрорегіональному рівні. Наприклад положення Харкова в межах Харківської області є мікроположен ням, держави — мезоположенням, у Європі — макроположен ням.

За місцем зосередженості об'єкта людської діяльності ЕГП може бути центральним, периферійним, глибинним, ексцентрич ним, суміжним. За спеціалізацією об'єктів діяльності людини: тр'нспортно-географічним, промислово-географічним, агрогео-графічним, сошально-географічним, еколого-географічним і т.д, Транспортно-географічне положення поділяється на підтипи — приморське, Вузлове, прикордонне. Соціально-географічне положен­ня може охоплювати відношення об'єктів до соціальних явиш (центрів культури, науки, політики тощо). Промислово-географічні положення характеризує відношення промислового підприємства до джерел сировини (родовищ корисних копалин), ринків праці й збуту продукції. Агрогеографічне положення об'єкта характеризує його відношення до агроресурсів, споживачів продукції, поста­чальників засобів виробництва тощо.

Вплив економіко-географічного положення полягає у тому, що об'єкт або райок має певні економічні вигоди при оптимальній взаємодії екологічних зв'язків з іншими об'єктами і районами. Економічний потенціал об'єкта залежить від інтен-' сивності зв'язків і максимального використання переваг внутрірайонного, міжрайонного та міжнародного територіального поділу праці. Так, міста з вигідним ЕГП перетворюються у великі транспортні вузли, через які здійснюється переміщення вантажів, перевантаження їх з одного виду транспорту на інший. Виділяються транспортні вузли де сходяться лінії сухопутного транс­порту (Харків, Донецьк, Львів); сухопутного і річкового (Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя); сухопутного і морського (Одеса, Миколаїв, Херсон, Маріуполь). З економіко-географічним поло­женням пов'язане створення економічних зон, які формуються навколо великих центрів з прилягаючою до них господарською територією.

Екологічний фактор. Починаючи з другої половини XX сто­ліття надзвичайно посилився вплив людини на природу оскільки різко зросли масштаби промислового і сільськогосподарського виробництва, з'явились нові види транспорту. Це призвело до швидкого зменшення на планеті лісів, родючих земель і до забруднення атмосферного повітря. Особливо небезпечним є збільшення викидання в атмосферу окису вуглецю і двоокису сірки великими електростанціями та хімічними підприємствами, а також фреонів. Не менш небезпечним вважається забруднення довкілля відходами господарської діяльності.

Серед галузей і виробництв, які мають найбільший вплив на забруднення атмосферного повітря України провідне місце зай­має енергетична та вугільна промисловість (46% шкідливих речо­вин від загального обсягу викидів). Питома вага викидів від підприємств металургійної промисловості в запільному обсязі викидів становить 30,7%, хімічної і нафто-хімічної 5%, причому на ці галузі припадає понад 40% всіх викидів вуглеводнів. В цілому незважаючи на деяке зниження, обсяг викидів в Україні зали­шається високим, що зумоялюе підвищений рівень забруднення атмосфери багатьох промислових регіонів (Кривий Ріг, Маріуполь, Дніпропетровськ, Запоріжжя Луганськ, Горлівка, Рубіжне та і-н).

Досить напруженою в Україні є ситуація із станом водних ресурсів, які на сьогодні стали дефіцитними як для промисловості так і сільського господарства і все більш виснажуються. До того ж у ріки України щорічно скидається 2,7 млрд. м. куб забруднених стоків. Основна їх кількість скидається в ріки Донецького та Придніпровського районів (близько 66%). Значного техногенного впливу на даний час зазнають підземні водоносні горизонти. У долинах Сіверського Дінця, річок Західного Донбасу, Кривбасу, Криму, Прикарпаття та ін. Зафіксовано більш як 200 осередків стійкого забруднення експлуатованих водних горизонтів, що призвело до забруднення 6% розвіданих запасів підземних вод, а майже 24% опинились під загрозою виснаження.

Необхідно зазначити, що стан земельних ресурсів та систем землекористування в Україні також викликає занепокоєння. За даними Національної доповіді про стан навколишнього сере­довища різке зростання сільгоспугідь та ріллі призвело до скоро­чення лісів, багаторічних насаджень, третина ріллі зазнала ерозії (площа еродованих угідь становить 33%),

Отже, в системі виробництво-природа перевага не може бути віддана ні виробництву перед навколишнім середовищем, ні навколишньому середовищу перед виробництвом. Необхідно забезпечити таку взаємодію компонентів системи виробництво-природа, при якій високі темпи економічного росту і задоволення потреб населення поєднуються із збереженням і відновленням якості навколишнього середовища. Однак розширення природо­користування в процесі подальшого розвитку продуктивних сил супроводжується виснаженням природних ресурсів і накопиченням у навколишньому середовищі відходів виробництва і споживання, а значить погіршенням умов життєдіяльності суспільства Щоб уникнути цього, необхідно проводити ряд заходів з метою раціоналізації природокористування і екологізації господарської, і перш за все виробничої діяльності. Проведення програми з екологізації виробництва вимагає не окремих заходів, а комплексу взаємопов'язаних робіт, що здійснюються за спеціальною довгостроковою програмою. Збереження природних комплексів в зонах техногенного впливу — це головне і найбільш складне завдання! екологізаиії виробництва, яке безпосередньо пов'язане з розмі­щенням продуктивних сил.

Екологізація виробництва — не складова частина екологічної політики держави, що передбачає проведення комплексу заходів правового і економічного регулювання. Врахування екологічного фактору в розміщенні продуктивних сил повинно передбачати по-перше, недопустимість концентрації шкідливих виробництв у населених пунктах і регіонах з високою концентрацією населен­ня; по-друге, необхідно зважати на рельєф місцевості і мікро­кліматичні умови враховуючи розу вітрів, потоки повітряних мас і т.д.

4.Регіон у системі територіального поділу праці

1.СУЧАСНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ ТЕОРІЙ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

2.МЕТОДИ ТА СХЕМА ПІЗНАННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

3.НОВІ ПАРАДИГМИ ТА КОНЦЕПЦІЇ РЕГІОНУ

1.СУЧАСНІ НАПРЯМКИ РОЗВИТКУ ТЕОРІЙ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Зміст теорій регіональної економіки визначається предметом цієї науки. Як і будь-яка інша наука, регіональна економіка у своєму розвиткові поєднує індуктивний та дедуктивний підходи отримання нових знань та намагається створити нові узагальнюючі теорії.

На зміст та структуру регіональної економіки значно впливають загальні економічні теорії (наприклад, теорії загальної економічної рівноваги, економічного відтворення, економічного росту та інші), теоретична географія, а у останній час – міждисциплінарні теорії сталого розвитку.

Теорії розвитку регіону в значній мірі базуються на теоріях макроекономіки вже тільки тому, що «великий регіон» як складна система є близьким структурним аналогом країни (національної економіки). І тому немає необхідності винаходити повну теорію економіки регіону. Але одночасно між регіоном і країною існують якісні розбіжності. З одного боку, регіон має обмежений політичний і економічний суверенітет, функціонує в рамках правової, фінансової, грошової та інших національних систем. З іншого боку, «розумний поділ праці» між теоріями макроекономіки і регіональної економіки припускає, що на рівні регіону доцільно надавати пріоритет і, отже, великої глибини і деталізації дослідженням таких проблем, як інфраструктурні мережі, розселення, агломераційні ефекти, взаємодія економіки і навколишнього середовища.

Для аналізу внутрішньої структури регіону використовуються теоретичні результати мікроекономіки.

Теорія міжрегіональних відносин тісно переплітається з теоріями міжнародної торгівлі і міжнародної економічної інтеграції. Близькість зазначених теорій визначається подібністю основних понять, фактів, проблем, методології аналізу.

Теорія розміщення виробництва, капіталу, населення та інших факторів базується на відповідних предметних розділах економічної науки. Зокрема, сучасна теорія розміщення виробництва тісно стикається з теорією галузевих ринків. У свою чергу, регіональна економіка доповнює економічні теорії завдяки включенню просторових факторів економічного розвитку (географічного положення, локалізації ресурсів і т.п.) і форм просторової організації економіки.

Розвиток сучасної теорії регіональної економіки здійснюється по двох головних лініях:

1) розширення та поглиблення змісту (предмету) досліджень (доповнення класичних теорій новими факторами, вивчення і осмислення нових процесів і явищ, акценти на комплексні проблеми, що вимагають міждисциплінарного підходу);

2) посилення методології досліджень (особливо застосування математичних методів і інформатики).

Сучасна наука "регіональна економіка" використовує різноманітний аналітичний інструментарій, як загальнонауковий, так і спеціальний. Уявлення про складність структури інструментарію, що використовується, дає схема, побудована У. Айзардом.

2.МЕТОДИ ТА СХЕМА ПІЗНАННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Регіональна економіка використовує наступні наукові методи: програмно-цільовий, системного аналізу, балансовий, картографічний, соціально-економіко-математичного моделювання.

Програмно-цільовий метод у сучасних умовах формування ринкових економічних відносин має важливе значення для комплексної реалізації невідкладних і загальнозначущих регіональних соціальних завдань, що передбачають максимальну ефективність використання задіяних засобів і таких, що характеризуються конкретними (за можливістю вираженими кількісно) кінцевими показниками, досягнення яких вистачає для вирішення поставленою програмою проблеми. Кожна програма повинна розроблятися з обліком адресності та обмеження у часі, містити завдання для конкретних виконавців і детально розроблену систему управління. Фінансування даних програм здійснюється з місцевого бюджетів (або федерального).

Класифікація регіональних соціальних програм здійснюється за їхнім статусом, функціональній спрямованості і термінам реалізації. До найбільш значущих та актуальних для більшості регіонів соціальних завдань відносяться: адресна допомога громадянам і групам населення з низькими доходами, що знаходяться за межею бідності, обумовленими об'єктивними, що не залежать від них обставинами (непрацездатність, наявність великого числа утриманців і т.п.); поліпшення здоров'я населення; збереження досягнутого рівня і якості виховання підростаючого покоління та його підвищення на основі нових освітніх технологій; підтримка культурного потенціалу, заощадження культурної спадщини тощо.

Метод системного аналізу ґрунтується на принципі поетапності, включає визначення цілей, завдань, постановку наукової гіпотези для всебічного вивчення кожної з територіальних систем, особливостей розміщення і розвитку продуктивних сил (головним критерієм оптимального розміщення є ефективність виробництва, найбільш повне задоволення потреб населення). Метод системного аналізу розглядає цілісність системи, її внутрішні і зовнішні зв'язки, погоджує складні галузеві і територіальні проблеми, що особливо важливо в умовах суверенізації регіонів при становленні ринкових відносин.

Балансовий метод один з основних методів дослідження проблем в економічній географії і регіональній економіці. Він дозволяє вибрати найбільш раціональні співвідношення між галузями, що визначають профіль господарства економічного району і галузями, що доповнюють даний територіальний комплекс. Баланси необхідні при розробці варіантів розміщення виробництв, їхнього економічного обґрунтування, внутрірегіональних і міжрегіональних зв'язків. Використовуючи балансовий метод, можна визначити потреби регіонів у ресурсах і товарах, у робочій силі, оцінити ступінь задоволення регіону в продукції за рахунок власного виробництва, обсяги ввозу і вивозу необхідної продукції, а також виявити диспропорції в розвитку господарського комплексу регіону і намітити шляхи їх усунення. Баланси дозволяють оцінити доцільність розміщення нового господарського об'єкта на конкретній території, визначити його потужність і вартість. Найважливішою складовою частиною балансу є зведений розрахунок обсягу необхідних капіталовкладень для забезпечення динамічного соціально-економічного розвитку регіону.

Картографічний метод є специфічним методом в економіко-географічних і регіональних дослідженнях. Карта – це джерело знань і об'єкт вивчення. Завдяки карті забезпечується якісне засвоєння великого фактичного матеріалу, яким володіють географія і регіональна економіка. Територіальні економіко-географічні процеси та особливості розміщення продуктивних сил у розрізі країни і окремих регіонів найбільш наочно відбиваються тільки на географічній карті.

Метод соціально-економіко-математичного моделювання використовується в процесі досліджень у зв'язку з проблемами розміщення продуктивних сил і розвитку господарства регіонів, що стають більш складними, а галузеві і територіальні зв'язки – більш важкоуправлямими. Виділяють такі напрямки соціально-економіко-математичного моделювання територіальних економічних процесів, як:

  • розробка моделей територіальних пропорцій розвитку регіонів;

  • розробка математичних моделей по розміщенню різних галузей господарства і регіонів;

  • моделювання процесів розміщення продуктивних сил у розрізі країни та окремих регіонів;

  • моделювання формування господарських комплексів регіонів. Розробляючи математичні моделі, можна відпрацювати десятки і сотні варіантів територіальних сполучень продуктивних сил, що дає оптимальне рішення проблем їхньої територіальної організації.

Застосування перерахованих вище методів дозволяє забезпечити найбільш раціональне розміщення продуктивних сил, створити більш раціональну територіальну структуру господарства, впроваджувати цілеспрямовану регіональну політику.

3.НОВІ ПАРАДИГМИ ТА КОНЦЕПЦІЇ РЕГІОНУ

У працях основоположників регіональної економіки регіон виступав тільки як зосередження природних ресурсів і населення, виробництва і споживання товарів, сфери обслуговування. Регіон не розглядався як суб'єкт економічних відносин, носій особливих економічних інтересів. Навпаки, у сучасних теоріях регіон досліджується як багатофункціональна і багатоаспектна система. Найбільше поширення одержали чотири парадигми регіону.

Регіон як квазідержава являє собою відносно відокремлену підсистему держави і національної економіки. У багатьох країнах регіони акумулюють все більше функцій і фінансових ресурсів, які раніше належали «центру» (процеси децентралізації і федералізації). Одна з головних функцій регіональної влади – регулювання економіки регіону.

Регіон як квазікорпорація являє собою великий суб'єкт власності (регіональної і муніципальної) і економічної діяльності. У цій якості регіони стають учасниками конкурентної боротьби на ринках товарів, послуг, капіталу (прикладами можуть служити захист «торгової марки» місцевих продуктів, змагання за більш високий регіональний інвестиційний рейтинг і т.п.). Регіон як економічний суб'єкт взаємодіє з національними і транснаціональними корпораціями.

Підхід до регіону як ринку, що має визначені межі (ареал), акцентує увагу на загальних умовах економічної діяльності (підприємницький клімат) і особливостях регіональних ринків різних товарів і послуг, праці, кредитно-фінансових ресурсів, цінних паперів, інформації, знань і т.д. Дослідження в рамках даного підходу іноді виділяють в особливу дисципліну регіональне ринкознавство.

Три зазначені парадигми в теорії регіону включають проблему співвідношення ринкового саморегулювання, державного регулювання і соціального контролю. Серед вчених-регіоналістів рідко зустрічаються прихильники крайніх позицій: або цілком ринкова економіка (радикальний лібералізм) або економіка, яка є управляється централізовано. Безліч теоретичних відтінків уміщається в платформі «соціальне ринкове господарство».

Підхід до регіону як до соціуму (спільності людей, які проживають на визначеній території) висуває на перший план відтворення соціального життя (населення і трудових ресурсів, освіти, охорони здоров'я, культури, навколишнього середовища і т.д.) і розвиток системи розселення. Вивчення ведеться в розрізі соціальних груп з їхніми особливими функціями та інтересами.

Даний підхід ширший за економічний. Він включає культурні, освітні, медичні, соціально-психологічні, політичні та інші аспекти життя регіонального соціуму, синтезу яких регіональна наука із самого початку приділяла велику увагу.

Подібність регіону і національної економіки визначає можливості застосування для регіону макроекономічних теорій (неокласичних, неокейнсіанських та ін.), особливо тих, які ставлять в основу виробничі фактори, виробництво, зайнятість, доходи. Теорії регіональної макроекономіки відповідають парадигмі «регіон як квазідержава». Таке застосування більш адекватне для однорідних (гомогенних) регіонів.

5.Сутність, мета і завдання регіональної економічної політики\

  1. Адміністративно-територіальний устрій та економічне районування в Україні

  2. Політика регіонального розвитку в Україні. Структура органів регіонального управління та регіональне планування

  3. Регіональна бюджетно-податкова система

  4. Інноваційно-інвестиційна політика регіонального розвитку України

  5. Зовнішньоекономічна діяльність в регіоні

  1. АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ ТА ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ В УКРАЇНІ

Законодавчі основи адміністративно-територіального устрою України викладені в IX розділі Конституції, який має назву "Територіальний устрій України":

Основний Закон України включає до адміністративно-терито­ріального устрою Автономну Республіку Крим, 24 області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Міста Київ та Севастополь мають спе­ціальний статус, який визначається законами України. Згідно зі ст. 132 Конституції України, територіальний устрій України ґрунтується на за­садах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації та децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості со­ціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних та культурних традицій.

Конституція вказує (ст. 2), що Україна є унітарною державою із засте­реженням статусу адміністративної автономії для Автономної Республіки Крим, якій присвячено окремий розділ Конституції.

Автономна Республіка Крим має значну само­стійність у вирішенні місцевих питань, має власну Конституцію (яку затверджує Верховна Рада України не менш як половиною від конститу­ційного складу, ст. 135), вищі представницький (Верховна Рада Авто­номної Республіки Крим, ст. 136) та виконавчий (Рада Міністрів Ав­тономної Республіки Крим, ст. 136) органи.

Автономній Республіці Крим надане право нормативне регулю­вати питання (ст. 137):

  • сільського господарства і лісів;

  • меліорації та кар'єрів;

  • громадських робіт, ремесел та промислів;

  • благодійництва;

  • містобудування та житлового господарства;

  • туризму, готельної справи, ярмарків;

  • музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури, історико-культурних заповідників;

  • транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів;

  • мисливства, рибальства;

  • санітарної та лікарняної служб.

До відання Автономної Республіки Крим належить (ст. 138):

1) призначення виборів депутатів Верховної Ради і затвердження складу виборчої комісії Автономної Республіки Крим;

2) організація та проведення місцевих референдумів;

3) управління майном, що належить Автономній Республіці;

4) розроблення, затвердження та виконання бюджету Автономної Республіки Крим на основі єдиної податкової і бюджетної політики України;

5) розроблення, затвердження та реалізація програм Автономної Республіки Крим з питань соціально-економічного та культурного роз­витку, раціонального природокористування, охорони довкілля – від­повідно до загальнодержавних програм;

6) визнання статусу місцевостей як курортів; встановлення зон са­нітарної охорони курортів;

7) участь у забезпеченні прав і свобод громадян, національної зла­годи, сприяння охороні правопорядку та громадської безпеки;

8) забезпечення функціонування і розвитку державної та націо­нальних мов і культур в Автономній Республіці Крим; охорона і вико­ристання пам'яток історії;

9) участь у розробленні та реалізації державних програм повернення депортованих народів;

10) ініціювання введення надзвичайного стану та встановлення зон надзвичайної екологічної ситуації в Автономній Республіці Крим або в окремих її місцевостях.

Законами України Автономній Республіці Крим можуть бути деле­говані також інші повноваження.

Деталізація питань адміністративно-територіального устрою країни відображена в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні" (21 травня 1997 р.).

Таким чином, АР Крим, 24 області та міста Київ і Севастополь – це основні компоненти адміністративно-територіальної системи України. Саме вони визначені як регіони в Указі Президента України "Про Концепцію державної регіональної політики" і є мезорегіонами стрижневими компонентами регіональної структури України.

У цілому в Україні сформувалася достатньо складна п’ятирівнева адміністративно-територіальна структура, причому в рамках 3-го і 5-го рівнів існують своєрідні підструктури.

Своєрідне місце в адміністративно-територіальній і регіональній структурі України займають міста та інші населені пункти міського типу:

  • столиця України – м. Київ є урбанізованим регіоном;

  • серед міст обласного значення виділяються декілька крупних і великих міст, що фактично є урбанізованими субрегіонами (міста-мільйонери: Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса, великі міста: Запоріжжя, Львів, Кривий Ріг, Маріуполь, Миколаїв, Луганськ, а також м. Севастополь);

  • частина міст обласного значення, включаючи обласні центри (45 великих міст) і райони в містах (120), можна віднести до урбанізованих мікрорегіонів;

  • решта міст обласного значення (більш 100 середніх і малих міст) – до урбанізованих мінірегіонів.

  1. ПОЛІТИКА РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ. СТРУКТУРА ОРГАНІВ РЕГІОНАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ ТА РЕГІОНАЛЬНЕ ПЛАНУВАННЯ

Суть регіональної політики – звести до мінімуму ті нерівності, які створюють підґрунтя для виникнення соціальних конфліктів, перешкоджають соціально-економічному розвиткові країни в цілому. Тому, для того, щоб визначити задачі регіональної економічної політики і засобу їх рішення, необхідно виявити нерівності і їхні причини (див. мал. 4.1.).

У роботах закордонних регіоналістів до числа найбільш розповсюджених причин регіональних нерівностей відносяться:

  • різкі розходження природнокліматичних умов життя і підприємництва в окремих регіонах країни;

  • масштаби, якість і напрямки використання природних ресурсів, що визначають "продуктивність" регіонів. Цей фактор впливає не тільки на сільське господарство, рибальство, видобуток корисних копалин і лісове господарство, але і на умови економічної діяльності і життя людей;

  • периферійне або глибинне положення регіону, унаслідок чого підвищуються транспортні витрати, ростуть виробничі витрати і звужується ринок збуту;

  • застаріла структура виробництва, запізнювання з введенням інновацій;

  • агломераційні переваги (перетинання міжгалузевих зв'язків і розвита інфраструктура) і агломераційні недоліки (перенаселення);

  • стадія технологічного розвитку, що виражається в перевазі тих або інших видів виробництв і виробничо-технологічних укладів;

  • демографічні розходження (структура населення, динаміка відтворення, у тому числі обумовлена етнорелігіозними особливостями);

  • підприємницький клімат (податкова система, ступінь адміністративного контролю над фірмами і т.д.);

  • політичні та інституціональні фактори (наприклад, ступінь регіональної автономії);

  • соціально-культурні фактори (ступінь урбанізації, освіченість населення, наявність наукових і культурних центрів та ін.).

Відповідно до чинного законодавства однією з найважливіших функцій місцевих органів влади є забезпечення комплексного і збалансованого розвитку адміністративних областей, районів та міст. Реалізація таких завдань потребує від місцевих органів активної діяльності з метою регулювання багатьох відтворювальних процесів, що відбуваються на території регіону.

У програмі конкретного регіону в залежності від природних умов і структури господарства, ступеня концентрації промисловості та її особливостей варто враховувати своєрідність цілей, завдань та засобів вирішення економічних і соціально-культурних проблем.

Однак і в цих умовах принциповим залишається положення про необхідність дотримання пріоритетів загальнодержавного значення й органічної єдності розвитку продуктивних сил регіонів із завданнями структурної й інституційної перебудови народного господарства країни в цілому.

З метою комплексного вирішення проблем Одещини облдержадміністрацію були визначені основні напрямки регіонального розвитку, які містяться у програмі "Регіональна ініціатива".

Основні пункти програми "Регіональна ініціатива".

1. Реформування системи оплати праці, у тому числі зменшення оподаткування заробітної плати, забезпечення випереджаючого зростання росту заробітної плати.

2. Подолання безробіття, створення нових робочих місць, стимулювання розвитку малого та середнього підприємництва.

3. Фінансова підтримка сільського господарства, створення обласного земельного банку для кредитування сільгосппідприємств з використанням структур колишнього банку "Україна".

4. Продовження газифікації сіл і селищ. Газифікація м. Білгорода-Дністровського - найстарішого міста області та єдиного міста обласного значення, яке не забезпечене газом.

5. Забезпечення населення сільських районів якісною питною водою: протягом 2002-2005 років забезпечити централізованим водопостачанням 82 населені пункти в найбільш критичних районах області, закінчити спорудження Кілійського, Дністровського, Суворівського і Татарбунарського групових водоводів.

6. Реконструкція водоочисної станції "Дністер" для забезпечення якісною питною водою м. Одеси та інших населених пунктів.

7. Будівництво каналу Дунай-Чорне море по українській території за умов. що узгоджений проект дозволить покращити ситуацію у придунайських портах і вирішити гострі соціальні проблеми населення.

8. Становлення українського морського флоту, який відродить могутність України як морської держави.

9. Реконструкція залізничної лінії Одеса-Ізмаїл, діючих залізничних станцій та вокзалів, будівництво нової ділянки автомобільної траси Одеса-Рені поза межами українсько-молдавського кордону біля села Паланка на основі науково-обґрунтованого проекту. Реконструкція автомобільної дороги "Обхід міста Одеси". Будівництво окружної автомобільної дороги, яка прилягає до автодороги Одеса-Мелітополь-Новоазовськ (на Таганрог).

10. Реалізація регіональної комплексної програми "Меліорація Одещини - 2001 - 2010 роки", що передбачає забезпечення сталого та гарантованого функціонування діючих меліоративних систем, які перебувають у задовільному стані, їх реконструкцію і технічне переоснащення, підвищення екологічної безпеки зрошення.

11. Прийняття Закону України "Про економічний експеримент щодо стабілізації роботи підприємств верстатобудівної промисловості Одеської області", спрямованого на покращання ситуації у цій галузі.

12. Реформування житлово-комунального господарства, удосконалення системи управління житловим фондом, систем встановлення тарифів на комунальні послуги, будівництво житла для військовослужбовців і працівників правоохоронних органів.

13. Облаштування державного кордону, покращання матеріально-технічного забезпечення прикордонників, закінчення будівництва стаціонарного причалу на острові Зміїний.

14. Посилення енергетичної самодостатності області: реконструкція Одеської ТЕЦ, відновлення електроенергетичного обладнання. будівництво в Ізмаїльському енергорайоні парогазової теплової електростанції, яка дозволить значно покращити енергозабезпечення південних районів області.

15. Вирішення проблем працевлаштування молоді, випускників вузів і середніх спеціальних навчальних закладів.

16. Збереження історично-архітектурної і культурної спадщини Одещини: продовження реконструкції будівель театрів, музеїв і культурних центрів, підтримка талановитої молоді - майбутньої слави області.

17. Покращання медичного обслуговування сільських мешканців, реалізація законів України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку", забезпечення центральних районних лікарень сучасним обладнанням, а також ремонт і будівництво нових шкіл.

18. Затвердження міжнаціонального миру і примирення, підтримка національно-культурних громад, друкованих видань і телерадіоорганізацій, які висвітлюють діяльність національних громад, покращання підготовки кадрів для національних шкіл.

19. Вирішення соціально-екологічних проблем населених пунктів, розташованих навколо озера Сасик і придунайських озер, відродження лісів на півночі області, які постраждали внаслідок стихійного лиха в листопаді 2000 року.

20. Відродження лікувальних курортів Одещини.

  1. РЕГІОНАЛЬНА БЮДЖЕТНО-ПОДАТКОВА СИСТЕМА

До діючих інструментів реалізації потенційних можливостей кожного регіону слід віднести формування і використання його фінансових ресурсів. Регіональні фінанси – це економічні відносини у процесі формування, розподілу і використання коштів у регіонах. Їх відображують у територіальних зведених фінансових балансах, балансах доходів і витрат населення, регіо­нальних бюджетах. Для здійснення активної політики регіо­нального розвитку, підвищення життєвого рівня населення країни потрібно нарощувати обсяги фінансових ресурсів.

Наукове визначення місцевих фінансів як сукупності тео­ретичних положень і певної суми знань і вмінь остаточно сформувалося наприкінці XIX ст. Це явище об'єктивне й зумовлене розвитком демократичних засад у суспільстві. Так, у цей період завершилось становлення в більшості країн світу, насамперед у Західній Європі, місцевого самоврядування, яке одержало законодавче закріплення в конституціях. Місцевими органами влади визначались комуни, общини, муніципаліте­ти, штати тощо. Вони наділялися правами й відповідальністю в загальній системі державного управління та відповідною фі­нансовою базою.

У XX ст. відбулися значні зміни та певна уніфікація орга­нів місцевого самоврядування більшості європейських країн. У 1985 році було підписано Європейську Хартію про місцеве самоврядування, яка заклала загальноєвропейські принципи організації місцевого самоврядування У листопаді 1996 року до Європейської Хартії про місцеве самоврядування приєдна­лася й Україна.

Нині через місцеві фі­нанси перерозподіляються значні фінансові ресурси. До європейських країн з найвищими показниками муніципальних витрат щодо ВВП належать: Швеція – 25,5%, Данія – 19,9%, Норвегія – 18,9%, Угорщина – 19%, Фінляндія – 18%, Лит­ва – 13,1%. Понад 10% ВВП перерозподіляється через муніци­пальні витрати в Австрії, Латвії, Великобританії, Швейцарії. Близько 10% - у Болгарії, Чехії, Німеччині, Люксембурзі.

В Україні цей показник становив у різні роки від 15 до 18%, отже, Україна належить до європейських країн із висо­кими показниками перерозподілу ВВП через місцеві фінанси. Наведені дані ще раз підтверджують, що місцеві фінанси є важливою ланкою фінансової системи держави. За своєю економічною суттю, місцеві фінанси — це сукупність фінансових відносин щодо створення й використання фондів фінансових ресур­сів для забезпечення органами місцевого самоврядування ви­конання покладених на них функцій у галузі економічного й соціального розвитку відповідних територій.

В Україні місцеві фінанси перебувають нині на стадії сво­го становлення й розвитку. На сьогодні вже створено певне правове підґрунтя. У Конституції України одинадцять розділів присвячені місцевому самоврядуванню, де зазначено, що ма­теріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме й нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що с власністю територіаль­них громад, сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єк­ти їхньої спільної власності.

Ці та інші положення Конституції України відобразилися і в Законі "Про місцеве самоврядування в Україні", ухваленому в травні 1997 р.

Місцеві фінанси охоплюють:

  • Місцеві бюджети

  • Бюджети адміністративно-територіальних одиниць

  • Фінанси суб’єктів господарювання

Місцеві бюджети — визначальна ланка місцевих фінансів. У них зосереджено понад 80% від усіх фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні місцевого самоврядування.

У промислово розви­нених країнах їм належить значна роль в економічному й соціальному розвитку. Так, у США, Японії, Німеччині з місцевих бюджетів фінансується майже 40% від усіх бюджетних витрат держав.

До місцевих належать обласні, районні, міські, селищні та сільські бюджети. Це фонди фінансових ресурсів, що зосеред­жені розпорядженні місцевих рад народних депутатів та органів місцевого й регіонального самоврядування. Компетенція кожного з них у галузі бюджету й фінансів розмежована, усьо­го місцевих бюджетів в Україні понад 14 тисяч. Найчисельніша група – це сільські, селищні та міські бюджети.

Згідно з чинним законодавством органи місцевого самоврядування в межах своєї компетенції самостійно розробляють, затверджують і виконують бюджети місцевого самоврядування. Втручання в цей процес із боку державних органів не припускається. Бюджети місцевого самоврядування не включаються до інших місцевих бюджетів і до державного бюджету України. Ці бюджети містять видатки на фінансування підприємств й організацій місцевого господарства, на фінансу­вання здійснюваних місцевими органами заходів у сфері освіти, культури, охорони здоров'я, фізичної культури, соціального забезпечення, на утримання місцевих органів влади та управління.

У доходи республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, обласного, міського (міст Києва та Севастополя) бюджетів зараховуються:

- частина податку на додану вартість та акцизного збору, яка визначається Законом про державний бюджет України на наступний рік, але не менше 20%;

- податок на прибуток підприємств і організацій усіх форм підпорядкування й власності (крім комунальної) в розмі­рі, що становить 70% від ставки, передбаченої чинним законо­давством для відповідної категорії платників, та 100% податку на прибуток підприємств і організацій комунальної власності цього рівня;

- частина прибуткового податку з громадян:

- податок на майно підприємств і організацій усіх форм підпорядкування і власності;

- плата за землю до обласних бюджетів і 70% — до бюд­жетів міст Києва й Севастополя;

- надходження від внутрішніх позик і грошово-речових лотерей, ще проводяться за рішенням відповідних представ­ницьких органів влади згідно із законами України;

- частина доходів від приватизації державного майна, яка визначається Законом про державний бюджет на рік;

  • відрахування, дотації та субвенції з державного бюджету України

- надходження від оренди цілісних майнових комплексів, що перебувають у комунальній власності цього рівня;

- дивіденди, одержані на акції та цінні папери, що належать державі в акціонерних підприємницьких структурах, створених за участю підприємств комунальної власності цьо­го рівня.

Найактуальнішою проблемою для зміцнення фінансової бази місцевого самоврядування і насамперед дохідної частини місцевих бюджетів є чітке розмежування доходів і видатків між місцевими бюджетами і державним бюджетом України.

  1. ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНА ПОЛІТИКА РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

Інвестиційна політика має бути спрямована на створення у кожному регіоні оптимальних за структурою основних фондів, виробничих потужностей і соціально-культурної бази. У зв’язку з цим пріоритети політики регіонального розвитку повинні включати: забезпечення оптимального співвідношення між великими, середніми і малими підприємствами; територіальне розосередження промисловості, розвиток на периферійних територіях (малі міста, міські і сільські населені пункти) дрібного виробництва, що ґрунтується на інтенсивній технології та використанні місцевої сировини.

Відносно окремих територій заходами політики регіонального розвитку є: створення пільгових умов для підприємництва у певних зонах; визначення напрямів державного інвестування, кредитів, субсидій і дотацій на розвиток соціальної сфери; установлення і диференціація обмежень та нормативів тощо. Ці заходи можуть бути разовими, короткочасними, середньо- та довгостроковими.

Важливим завданням держави у процесі реалізації полі­тики щодо інвестиційної діяльності є прогнозування інвестиційного клімату. Його моніторинг в Україні здійснюють різні державні органи, у тому числі Адміністрація Президен­та України і Кабінет Міністрів України. У структурі окре­мих органів виконавчої влади, зокрема місцевого рівня, ство­рено підрозділи, які визначають інвестиційний клімат на від­повідному рівні. Однак ці дослідження потребують загальновизнаних теоретичних і методичних розробок із проб­лем визначення інвестиційної привабливості регіонів.

У фаховій літературі подано різні методики оцінки інвес­тиційної привабливості регіонів. Наприклад, за даними Б. Губського, лондонський фінансовий журнал «Euromoney» роз­раховує так званий інтегральний показник надійності, що вимі­рюється за стобальною шкалою. У США регулярно публіку­ються індекси, що характеризують рейтинг штатів за різними критеріями і мають різну спрямованість: політичну, еконо­мічну, соціальну, екологічну. Низка відомих наукових центрів та інвестиційних компаній періодично публікують ранговий за рівнем інвестиційної привабливості перелік країн з метою орієнтації потенційних інвесторів.

Назріла потреба в оцінюванні інвестиційної приваб­ливості регіонів України, яке може здійснюватися за та­кими узагальненими показниками:

  • рівень загальноекономічного розвитку регіону;

  • рівень розвитку інвестиційної інфраструктури регіону;

  • демографічна характеристика регіону;

  • рівень розвитку ринкових відносин і комерційної струк­тури регіону;

  • рівень криміногенних, екологічних та інших ризиків.

Кожний синтезований показник визначають за сукупністю аналітичних показників, що входять до його складу. Кількісне значення кожного синтезованого показника отримують підсумуванням рангових значень (у системі регіонів), що входять до складу аналітичних показників. Структура прямих іноземних інвестицій в регіони України представлена на табл. 4.1.

Інвестиційний паспорт регіону.

У країнах з перехідною економікою потрібний значно біль­ший, ніж у стабільних системах (як ринкових, так і адміністра­тивних), обсяг інформації для прийняття рішення про інвес­тування. Крім загальної інформації про інвестиційні проек­ти необхідна детальна інформація про підприємства — об'єк­ти інвестування та про інвестиційний регіон.

Інвестиційний регіон поки що не є загальновизнаним поняттям, але використовується у практиці досліджень, пов'я­заних з передпроектним обґрунтуванням інвестицій. Як пра­вило, інвестиційний регіон окреслюється адміністративною одиницею або групою адміністративних одиниць (райони, об­ласті, республіки), але може включати в себе частини інших адміністративних одиниць за різними ознаками.

Інвестиційні регіони можуть формуватися виходячи із різних задумів, але завжди з урахуванням цілей, що поставлені інвес­тором перед дослідником. Інформаційним забезпеченням регу­лювання регіонального розвитку слугує інвестиційний паспорт. Складання змісту інвестиційного паспорта здійснюється з ура­хуванням системи інформаційних даних за такою схемою.

  1. Загальні відомості про регіон, коротка економіко-географічна довідка. Подаються найзагальніші дані: чисельність населення, площа території, основні населені пунк­ти; відомості про економічну спеціалізацію регіону, рівень розвитку порівняно з іншими регіонами, природний потенціал, геополітичне положення.

  2. Адміністративна структура регіону, основні державні органи, адміністративна карта. Як пра­вило, йдеться про базовий регіон.

  3. Транспортно-географічне положення і терито­ріальна організація господарства. Економічна карта те­риторії.

  4. Ґрунти, кліматичні умови та екологічна си­туація. Типи ґрунтів і регіональна спеціалізація сільськогоспо­дарського виробництва. Для екологічно несприятливих регіонів необхідна інформація про заходи щодо покращання ситуації.

  5. Політична ситуація, національний склад насе­лення, рівень соціального напруження, основні релі­гійні конфесії та їх місцеві особливості. Політична ситуація має особливо важливе значення для інвесторів як чинник, що визначає стабільність. Багатонаціональність сприймається як чинник стабільності (наприклад, у Закарпатській області). Для багатонаціональних регіонів необ­хідно наводити відомості про національну структуру і між­національні відносини.

  6. Природні ресурси і сировинна база, карта родо­вищ корисних копалин. Це один із головних об'єктів інте­ресу, що його виявляють іноземні інвестори. Тут бажано показа­ти можливості комплексного використання сировини на місці.

  7. Населення регіону, трудові ресурси, кваліфі­кація робочої сили, продуктивність праці, рівень заробітної плати, зайнятість, структура доходів і витрат населення, система підготовки кадрів. Важ­ливим показником не тільки цього розділу, але і всього інвес­тиційного паспорта є наявність кваліфікованої робочої сили у співвідношенні з оплатою праці.

  8. Економіка регіону. Загальна характеристика. Циф­рові дані за галузями матеріального виробництва подаються у вигляді таблиць з виділенням інформації по підприємст­вах і зведених даних по об'єднаннях, адміністративних оди­ницях, інвестиційних регіонах.

  9. Виробнича інфраструктура. Транспорт, зв'язок, енергопостачання, газопостачання з картосхемами відповід­них мереж.

  10. Соціальна інфраструктура. Показники розвит­ку, стан комунального господарства міст, основні статті ви­трат на соціальні потреби.

  11. Інвестиційна інфраструктура. Відомості про банки, біржі, страхові компанії.

  12. Стан інвестиційного законодавства. Відомості щодо діючих нормативно-законодавчих актів.

  13. Зведений фінансовий баланс. Подається фінансо­вий баланс базової адміністративної одиниці.

  14. Потенціальні інвестиційні проекти. Альтернатив­ні варіанти проектів, попередня оцінка ефективності капіталь­них вкладень.

  15. Перспективи розвитку регіону. Загальна харак­теристика, концепція модернізації економіки, програма со­ціально-економічного розвитку, оцінка перспектив регіону про­відними експертами тощо.

За наявності гнучкого фінансово-кредитного механізму регу­лювання регіонального розвитку управління реалізацією про­грами можна вважати забезпеченим. Розробка інвестиційного паспорта регіону ґрунтується на використанні економічних методів управління. Він є єдиним документом, що визначає засади економічного регулювання інвестиційних процесів у єдності виробничого і регіонального рівнів, а також відбиває взаємодію підприємств з регіональним органом управління.

Перші спеціальні (вільні) економічні зони (СВЕЗ) у сучасному вигляді виникли у 30-х роках у США в період виходу країни з «Великої депресії». Тоді було започатковано створення вільних зовнішньоторговельних, а згодом і бізнесових зон.

СВЕЗ як форма організації господарської діяльності особливо інтенсивно почали створюватись в країнах Західної Європи та Америки у 50-х роках 20 ст., і вже в 70-х роках вони набули значного поширення. Водночас, почали виникати «особливі економічні зони». Першу особливу економічну зону було створено в 1960 році. Вона включала аеропорт і місто Шеннон (Ірландія). Саме досвід її діяльності став вихідним при масовому поширенні таких формувань у всьому світі.

Правовою базою для розробки СВЕЗ у нашій країні є За­кон України «Про загальні засади створення і функціону­вання спеціальних (вільних) економічних зон» від 13 жовт­ня 1992 р. Він визначає порядок створення і ліквідації та механізм функціонування СВЕЗ на території України, загальні правові, економічні основи їх статусу, а також єдині правила регулювання відносин суб'єктів економічної діяльності зон з місцевими органами і органами державної виконавчої влади.

Згідно із Законом метою створення СВЕЗ є залучення іноземних інвестицій, активізація спільно з іноземними інвес­торами підприємницької діяльності для забезпечення вироб­ництва, експорту товарів та послуг, поставок на внутрішній та зовнішній ринки високоякісної продукції.

Основними типами СВЕЗ є: зовнішньоторговельні (експортні, імпортні, транзитні, порто-франко, вільні митні зони, митні склади тощо), комплексно-виробничі (експортно- або імпортноорієнтовані), науково-технічні зони (у формі регіональних інноваційних центрів, науково-виробничих парків та локально-інноваційних центрів), туристично-рекреаційні, офшорні (банківсько-страхові) та зони прикордонної торгівлі.

З точки зору формальних критеріїв до найпривабливіших міст і регіонів створення СВЕЗ можна віднести Одесу, Ізмаїл, Іллічівськ, Херсон, Миколаїв, Маріуполь (порти), Волинську, Одеську, Львівську, Закарпатську, Чернівецьку області, Автоном­ну Республіку Крим, міста Київ, Рені, Скадовськ, Керч, Севасто­поль. Наведений перелік не включає тих областей, що межують та економічно тісно пов'язані з прикордонними регіонами Ро­сії, Білорусії, Молдови, але в деяких випадках можуть бути базою для створення зон спрощеної торгівлі та прикордонної виробничої кооперації. Як доповнення до них, існують перспек­тивні проекти будівництва «сорок п'ятої паралелі» і створення Чорноморської зони економічного співробітництва.

Територія пріоритетного розвитку – це спеціально ви­значена частина території держави, межі якої, найчастіше збігаються з межами існуючих адміністративно-територіальних утворень і на якій запроваджується особливий (пільговий) режим інвестиційної діяльності, спрямований на залучення інвестицій та забезпечення соціально-економічного розвитку регіону.

Ефективному використанню інвестиційного чинника має сприяти створення виробництв на територіях пріоритетного розвитку. Проте спеціального законодавства, яке б визначало загальні питання створення і функціонування ТПР із спеці­альним режимом інвестиційної діяльності, у нашій країні й досі немає. В Законі України «Про зайнятість населення» від 1 березня 1998 р. лише запроваджено поняття «територія пріоритетного розвитку». Нині прийнято 12 законів і близь­ко 30 підзаконних актів, які регламентують лише деякі кон­кретні питання діяльності ТПР. Державну стратегію і такти­ку в розбудові ТПР визначає насамперед Постанова Кабіне­ту Міністрів України № 1756 «Про заходи щодо створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон і територій із спеціальним режимом інвестиційної діяльності» від 24 вересня 1999 р.

На ТПР формується особливий режим здійснення підприєм­ницької діяльності, який передбачає податкові, митні, валют­но-фінансові, організаційні пільги. Причому структура і нор­ми спеціального режиму ТПР встановлюються окремо для кожної території.

Право на користування пільгами отримують лише ті су­б'єкти підприємницької діяльності, які відповідають галузе­вим пріоритетам, пройшли конкурсний відбір, підписали уго­ду з уповноваженим органом і прийняли рішення здійсню­вати узгоджений інвестиційний проект. Перелік пріоритет­них видів діяльності визначає Кабінет Міністрів України.

Як правило, ТПР – це «проблемні» або «депресивні» ре­гіони, що характеризуються монополізацією або стоять перед перспективою примусового зростання регіоноутворюючих ви­робництв; є трудонадлишковими, з недостатнім розвитком сфери прикладання праці, високим (порівняно із середнім по державі чи області) рівнем безробіття та низьким (порівняно із середнім по державі чи області) рівнем доходів на­селення; зазнали впливу природної чи техногенної ката­строфи; мають у своїй структурі наукомісткі галузі та істотний науково-технічний потенціал, а також перспективний (з огляду на поточну кон'юнктуру) виробничий і ресурсний потенціал.

Нині в Україні територіями пріоритетного розвитку є Луганська, Донецька, Харківська, Чернігівська, Сумська, Житомирська, Волинсь­ка та Закарпат­ська області, Автономна Республіка Крим (див. мал. 4. 2.).

Необхідність запровадження спеціальних режимів інвес­тиційної діяльності на окремих ТПР зумовили такі головні проблеми:

  • структурне безробіття у вугільних регіонах (закриттю під­лягає 63 шахти у Донецькій, Луганській та Волинській обла­стях з вивільненням понад 23 тис. працівників);

  • екологічні катастрофи (аварія на Чорнобильській АЕС, забруднення середовища гірничо-хімічним виробництвом «Сірка» (Львівська обл.), паводок у Закарпатській області);

  • закриття і реструктуризація підприємств ВПК (насампе­ред у Харкові та Шостці, у зв'язку з чим кількість безробіт­них у цих містах становить 24 тис. осіб).

Термін «технополіс» складається із двох слів грецького походження: «техно» - майстерність, уміння; «поліс» - міс­то, держава. Ідея створення технополісів - компактних нау­ково-промислових міст, що займаються розробкою інновацій­них технологій і розвитком наукомістких виробництв, - за­родилась на початку 50-х років у США.

Ареал поширення технополісів досить масштабний – вони склалися в Західній Європі, Північній Америці і Північно-Східній Азії. За ознаками функціональної організації до них близькі технологічні парки (США, Франція, Велика Брита­нія, Ірландія, Фінляндія, Швеція, Іспанія), наукові парки (США, Фінляндія, Данія, Нідерланди, Велика Британія, Бель­гія, Японія, Тайвань), дослідницькі промислові парки (США, Велика Британія), парки-клуби і ділові комплекси (Фран­ція), бізнес-парки (Велика Британія), інноваційні центри (Велика Британія, ФРН, Франція).

Технополіси істотно різняться за масштабами, структурою та обсягом послуг, які надаються, за рівнем наукомісткості, складом учасників. У склад технополісів можуть входити: технопарки (науковий, промисловий, екологічний, конверсій­ний, інноваційний, бізнес-парк та ін.); інкубатори (інновацій­ний центр, інкубатор бізнесу, науковий готель та інше). Ре­гіони науки і технології можуть включати в себе технополіси, технопарки та інкубатори, а також розгалужену інфраструк­туру, яка підтримує наукову та виробничу діяльність.

Технополіс – самодостатнє міське утворення з науково-дослідними установами, навчальними закладами, високотехнологічними і наукомісткими підприємствами, житловими ма­сивами, об'єктами обслуговування та рекреації, комунікаціями.

Створення технополісу дозволяє кардинально вирішити такі проблеми, як реконструкція матеріально-технічної бази науки та виробництва, забезпечення комфортабельним жит­лом, оздоровлення середовища, змістовне дозвілля.

Дуже компактні за територією технополіси Німеччини. Біль­шість із них займають площу в межах 2500 м2. У Франції найменший за площею технополіс — у Кані. Він займає 7,5 га.

Найприйнятнішою формою організації інноваційної діяль­ності в межах міста є технопарки. В містобудівному відно­шенні вони становлять планово виражену частину міської території, яка має необхідну інфраструктуру, де сконцентро­вані наукові установи, впроваджувальні організації, підпри­ємства наукомістких і високотехнологічних виробництв, уста­нови, пов'язані з підготовкою та перепідготовкою кадрів. При цьому територіальні параметри технопарків, що створюють­ся, співвідношення між дослідницькою і виробничою функція­ми, об'ємом і сферою кооперації можуть розрізнятися залеж­но від конкретної економічної ситуації в регіоні (місті).

У нашій країні найсприятливіші умови для створення тех­нопарків і технополісів мають значні міські агломерації, і передусім Київська, Харківська, Дніпропетровська, Одеська, Донецька, Львівська. Так, у Києві доцільним є створення технополісу, який буде орієнтуватися на базові галузі мікроелектроніки, зокрема виробництво найновіших засобів цифрового зв'язку; в Дніпро­петровську – виробництво сучасних інформаційних систем на основі супутникового зв'язку; у Львові – виробництво робототехніки; у Харкові – двигунів тощо.

Бізнес-інкубатори вважають одним із потенційно найефек­тивніших економічних засобів прискореного впровадження інновацій та економічного розвитку.

Інкубатори високих технологій вперше з'явилися в Ізраїлі згідно зі спеціальною програмою Бюро головного вченого Міністерства промисловості і торгівлі. Метою концепції інку­баторів було створення сприятливих умов для розвитку не­стандартних ідей і технічних рішень, що потребували додат­кової перевірки, організації команди фахівців, унікального обладнання, формування бізнес-плану на віддалену перспек­тиву. Ідея, що пройшла інкубатор, повинна була дійти до ста­дії, коли вона може отримати державну підтримку.

Головне призначення бізнес-інкубатора – першочерго­ва підтримка малого (переважно інноваційного) підприєм­ництва. Вченим, інженерам, винахідникам, що виявили бажання організувати власний бізнес, надається в інкубаторі пільго­вий доступ до всього необхідного для здійснення своїх ідей.

Фірми, що створюються, проходять через бізнес-інкубатор ряд етапів:

  • відбір нового клієнта з числа претендентів;

  • перший рік роботи (надання юридичної, фінансової, техніч­ної допомоги на пільгових умовах);

  • другий і третій роки — становлення і зростання фірми, збільшення числа її працівників (скорочується допомога, умо­ви діяльності наближаються до тих, які існують у «зовніш­ньому середовищі»);

  • вихід фірми з бізнес-інкубатора (бізнес-інкубатор надає допомогу при розміщенні підприємства на новому місці).

Практика свідчить, що значно більше інноваційних малих підприємств виживають у конкурентному середовищі в ме­жах інкубаторів, ніж поза ними. В 1998 р. у США налічува­лось понад 350 фірм-інкубаторів, що виникли з метою орга­нізації нових підприємств, у тому числі інноваційних, а до 1980 р. їх було лише 10. Серед відомих американських ком­паній, що володіють бізнес-інкубаторами, є «Дженерал елек­трик» та «ІВМ».

Інкубатори, як правило, забезпечують себе на засадах са­мофінансування. Відомо, що вони бувають трьох типів: безприбуткові ті, що працюють із залученням коштів місце­вих органів влади, які зацікавлені у створенні робочих місць та економічному розвитку регіону; прибуткові ті, що не надають пільги при здаванні в оренду свого майна (орендарям пропонується широке коло різноманітних послуг, однак сплачують вони тільки ті із них, якими реально скориста­лися); бізнес-інкубатори при вищих навчальних закладах надають ефективну підтримку підприємствам: необхідні кон­сультації науковців, дослідну та лабораторну базу, обчислю­вальну техніку, можливість підвищити рівень своїх знань через спілкування з викладачами та користування бібліоте­кою.

В Україні вже створені бізнес-інкубатори при окремих вищих навчальних закладах, а також за ініціативою деяких місцевих органів влади (або при підтримці урядових про­грам іноземних країн). Так, за ініціативою міської держадмі­ністрації для підтримки інноваційної діяльності в столиці створено Київський інноваційний інкубатор (КІБІН) У Івано-Франківську в 1996 р. створено Україн­сько-канадський бізнес-центр, який здійснює головні функції бізнес-інкубатора. Інноваційні бізнес-інкубатори діють при державному університеті «Львівська політехніка», Харківсько­му державному політехнічному університеті.

  1. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ В РЕГІОНІ

На нинішньому етапі посилюється роль регіональних одиниць в активізації зовнішньоекономічних зв'язків країн. Особливо яскраво цей процес виявляється в країнах Західної Європи. Вже тепер при вирішенні багатьох господарських питань біль­шість регіонів країн—членів Європейського Союзу прямо контактують між собою, без залучення національних урядів.

В Україні лише з проголошенням державного суверенітету управління зовнішньоекономічними відносинами стало преро­гативою країни. Були розділені функції державного регулюван­ня і безпосереднє здійснення зовнішньоекономічної діяльності.

Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. головними суб'єктами зовнішньоеконо­мічної діяльності в країні визначені підприємства і об'єднан­ня всіх видів, а також організації, які діють на підставі своїх статутних документів, та фізичні особи. Як юридична особа з широкими повноваженнями організації та регулювання світогосподарських зв'язків країни цим Законом визначена і дер­жава в особі її органів (Верховна Рада, Кабінет Міністрів, Національний банк, Держмитком). Що стосується регіонів, то їх владні структури, відповідно до ст. 10 цього ж Закону, ді­ють як суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності лише че­рез комерційні організації, які мають статус юридичної особи України. Надані ж місцевим органам Законом України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне само­врядування» від 26 березня 1992 р. повноваження в сфері зов­нішньоекономічних зв'язків зводяться переважно до координації органів управління зовнішньоекономічною діяльністю та видачі експортно-імпортних ліцензій на деякі групи товарів.

Отже, чинне законодавство України, всупереч логіці об'єк­тивного розвитку і світового досвіду, фактично вкрай обме­жує функції регіонів у сфері світогосподарських зв'язків. Удосконалення механізму функціонування регіональних зовнішньоекономічних зв'язків передбачає:

  • повне скасування існуючої системи централізованого вста­новлення регіонам експортних квот і обмежень у регулюван­ні експортно-імпортних операцій. Регіональна державна ад­міністрація спроможна самостійно визначити перелік това­рів, які на території регіону підлягають квотуванню, і встано­вити граничні розміри їх вивезення і ввезення з урахуванням зовнішньоекономічних інтересів держави;

  • розширення повноважень регіональних структур у за­стосуванні заохочувальних заходів, а також відповідних санк­цій до тих, хто ігнорує інтереси держави, регіону;

  • надання регіонам повноважень в укладенні зовнішньо­економічних договорів і угод з регіонами інших країн, особ­ливо сусідніх держав.

Отже, стабілізація і подальше пожвавлення зовнішньоеко­номічних зв'язків регіону неможливі без докорінних змін ролі держави, оздоровлення економіки. На регіональному ж рівні ситуація, що склалася, спонукає до енергійних пошуків дійових господарських форм, спроможних радикально і швид­ко змінити становище на краще.

Україна завдяки вигідному геополітичному положенню має великі потенційні можливості щодо його розвитку, оскільки 19 з 25 регіонів держави є прикордонними, а зовнішній кордон є найдовшим серед європейських країн (див. табл. 4.2.).

Слід зауважити, що на відміну від країн Центрально-Східної Європи (за винятком Румунії) та Росії, Україна до травня цього року не мала спільного кордону з жодною країною Європейського Союзу. Державний кордон України умовно можна поділити на дві частини: та, що пролягає країнами ЦСЄ, і друга, що утворилася після дезінтеграції СРСР і пролягає між Україною та країнами СНД.

Світова практика переконливо показує, що в сучасних геополітичних умовах пряма міжнародна співпраця на рівні регіонів різних країн є найбільш ефективною і набуває все більшого поширення. Для України це один з головних механізмів щодо виходу на світовий ринок. Тим паче, що прикордонні регіони України – Карпатський, Бузький, Причорноморський – активно входять до нових міжнародних формувань, таких, як Карпатський єврорегіон, єврорегіон «Буг», єврорегіон «Нижній Дунай», Асамблея європейських регіонів, економічна інтеграція ЧЕС – Чорноморське економічне співробітництво. Ці ж регіони та Україна в цілому беруть участь у розробці проектів міжнародних транспортних коридорів ЄС та транспортної системи країн ЧЕС (див. мал. 4.3.).

Регіон перетинають такі важливі міжнародні транспортні коридори, як МТК № 7 - "Дунайський водний шлях"; МТК № 9 - "Хельсінкі - Санкт-Петербург - (Мінськ) - Москва - Київ - (Кишинів) - Одеса - Олександрополіс", Транскавказький (через Одесу - Поті - Тбілісі - Баку), "Балтика - Чорне море" (через Гданськ - Одесу).

Дунайський водний шлях (МТК № 7) після спорудження каналу Рейн - Майн - Дунай (1992 р.) дає найбільш зручний і дешевий вихід масовим вантажам з Центральної і Північної Європи, включаючи Великобританію, у Причорноморські країни і Закавказзя. У Європі усе більш популярною стає функціональна (цільова і маршрутна) організація роботи транспорту з використанням змішаних (комбінованих) перевезень. У цих умовах інтерес до Дунайського водяного шляху помітно зростає, і для його максимального використання необхідно погасити регіональні конфлікти в Югославії, а також розробити адекватну програму розвитку зазначеного регіону.