3.Критерії оцінки соціально-економічного розвитку регіону

Регіональна економічна політика сьогодні потребує докорінної зміни. Сучасний стан державного управління регіонами в Україні можна охарактеризувати як передкризовий, тому існує невідкладна потреба в розробці та реалізації нової регіональної політики, яку було б зорієнтовано не на зовнішні, а на ендогенні фактори, яка б передбачила нову ефективну систему управління ресурсним потенціалом регіону, могла б забезпечити баланс загальнодержавних інтересів з регіональними та місцевими інтересами, ґрунтувалась на засадах єдності та цілісності державної території, поєднанні централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їхніх економічних, екологічних і демографічних особливостей.

Для докорінних змін в регіональній політиці необхідно звернути увагу на реалізацію критеріїв оцінки регіонального соціально-економічного розвитку з позицій ефективного управління саме ресурсним потенціалом регіону. Також важливого значення набуває не лише виділення таких критеріїв в ефективному розвитку регіонів, а й розробка методики їх оцінки.

Отже, можливе виділення наступних критеріїв оцінки соціально-економічного розвитку регіону.

По-перше, це критерій оцінки територіальності, який має універсальне методологічне значення та дає змогу об’єктивно оцінити відносну цілісність, завершеність того чи іншого етапу економічного і соціального розвитку регіонів країни. Адже кожен регіон має свою окреслену територію та характеризується певними показниками розвитку, що ми можемо спостерігати з основ економічного районування країни.

Критерій оцінки єдності регіональної політики орієнтує на комплексний підхід до врахування природно-господарських особливостей кожного регіону, завдань його економічного та соціального розвитку; передбачає поєднання економічних методів управління та місцевої ініціативи, відповідальність місцевих органів управління за комплексний розвиток відповідних територій. Критерій єдності має вагоме значення, так як в обґрунтуванні рішень соціально-економічного розвитку регіону мають враховуватися всі чинники економічного, соціального, екологічного, організаційного та технічного характеру.

Наступний, критерій оцінки комплексності відображує об’єктивні процеси суспільного поділу праці та регіональної інтеграції виробництва, орієнтує на забезпечення комплексно-пропорційного розвитку господарства регіонів. Комплексність спрямована на піднесення суспільного виробництва на якісно новий ступінь, посилення соціальної спрямованості його розвитку, забезпечення повної збалансованості виробничих ресурсів з потребами господарського комплексу, істотне підвищення продуктивності праці, задоволення на цій основі потреб виробництва і населення.

Критерій оцінки оптимальності, перш за все, означає дотримання обґрунтованої економічної відповідності між нарощуванням виробничого потенціалу галузей господарства країни та розробкою і реалізацією заходів щодо охорони навколишнього середовища, а також орієнтує на забезпечення найбільш раціонального регіонального розвитку з використанням прогресивних норм і нормативів, диференційованих за районами.

Наступний, критерій оцінки пріоритетності розвитку регіону, на наш погляд, є основним серед виділених критеріїв оцінки. Він сприяє ранжуванню цілей і завдань соціально-економічного розвитку регіону відповідно до просторової стратегії його комплексного розвитку та допомагає оцінити реальні виробничо-економічні і ресурсні можливості, орієнтує на дотримання соціальної спрямованості використання рекреаційних, матеріальних та фінансових ресурсів, а також засобів подальшого розвитку соціальної інфраструктури.

На нашу думку, критерій оцінки пріоритетності регіонального розвитку - основний шлях інтенсифікації економіки регіону, що допоможе оцінити пріоритетне використання ресурсного потенціалу регіону на його вирішальних напрямах.

Критерій оцінки варіантності передбачає необхідність аналізу вибору шляхів досягнення цілей і розв’язання завдань управління регіональним розвитком, певні зрушення у галузевій і територіальній структурах господарства регіону, використання його переробних та економічних ресурсів.

Даний критерій, на наш погляд, є дуже об’ємним та передбачає розробку різноманітних методик та варіантів оцінки регіонального розвитку, що складаються на основі альтернативності проектованих темпів і пропорцій розвитку галузей, гіпотез інвестиційної політики, технічних і технологічних рішень в організації виробничих процесів, змін у забезпеченні сировиною, матеріалами, комплектуючими виробами, паливно-енергетичними і трудовими ресурсами.

Наступний, критерій оцінки узгодження інтересів місцевих органів управління і комплексного розвитку регіону з госпрозрахунковими інтересами підприємств на основі єдиної відомчо-територіальної системи стимулювання і відповідальності. Даний критерій передбачає взаємну економічну оцінку відповідальність і взаємні зобов’язання щодо комплексного розвитку та функціонування адміністративно-територіальної одиниці.

Один з найважливіших критеріїв є критерій оцінки пропорційності забезпечення фінансовими ресурсами за рівнями адміністративно-територіальної ієрархії та розширення фінансово-економічної самостійності територіальних одиниць нижнього рівня. Фінансові ресурси є одним з основних критеріїв ефективного соціально-економічного розвитку регіону .

Необхідно докорінно змінити діючу в країні систему визначення соціально-економічних пріоритетів розвитку регіону, а також розробити нові методи реалізації найважливіших першочергових завдань. Визначення пріоритетів - необхідна умова підвищення ефективності суспільного виробництва, наближення його територіально-галузевої структури до структури суспільних потреб, прискорення науково-технічного прогресу, удосконалення суспільно-господарських, міжрегіональних, міжгалузевих, галузевих і внутрішньогалузевих пропорцій .

Як вже зазначалося, критерій оцінки пріоритетності регіонального розвитку є основним для оцінки пріоритетного використання ресурсного потенціалу регіону на його вирішальних напрямах. Визначення пріоритетності тієї чи іншої галузі або сфери діяльності є вирішальним критерієм в ефективному управлінні фінансами регіону. Потреба у коштах – основне завдання при вирішенні питання розвитку економіки регіону. Тому швидкість обігу капіталу і обсяги коштів, що виділяються на формування фінансових ресурсів регіону, у більшості випадків має бути критерієм пріоритетності. Інакше кажучи, витрачення коштів, призначених на розвиток регіону, повинно бути сконцентровано на тих об’єктах, які мають найвищий потенціал майбутнього економічного зростання.

11. Економіка регіонів України: стан та перспективи розвитку

1 Проблеми спеціалізації і комплексно-пропорційного розвитку економічних регіонів України

1.1Донецький район

1.2 Придніпровський район

1.3 Північно-Східний район

1.4 Цептрально-Полісский, По­дільський, Центрально-Український, Карпатський та Західно-ІІолісський райони

1.5 Причорноморський район

Економічні райони України відрізняються між собою абсо­лютними показниками розвитку виробництва, специфікою галузевої структури господарських комплексів, рівнем територіальної концентрації виробництва, системами розселення, проГшемати. кою перспективного розвитку. Важливо забезпечити раціональне розміщення продуктивнім сил в усіх районах з урахуванням природних і штучних ресурсів, економіко-географічного і транспортного поло­ження, а також функціонування ринку.

Найбільш розвиненим районом України є Донецький. Він характерізується найвищою територіальною концентрацією індустріаль­ного внробництва і виділяється високим рівнем розвитку сільського господарства. На території району виявлені великі запаси цінних корисних копалин, що обумовило тут розвиток ресурсомістких галузей важкої промисловості. Центральна частина Донецької і суміжна з нею західна територія Луганської області є однією з найбільших високоурбанізованих зон в Україні.

Генеральним напрямком соціально-економічного розвитку Донбасу с вдосконалення структури виробництва на базі переваж­ного використання інтенсивних факторів, ефективного функціо­нування виробничого і науково-технічного потенціалу, раціонального використання природних і трудових ресурсів. Високий рівень концентрації виробництва і населення в районі, інтенсивне залу­чення в господарський оборот природних і економічних ресурсів, переважання в галузевій структурі промислових галузей важкої індустрії, призвели до негативних наслідків економічного і со­ціального характеру. Насамперед слід зважати на забруднення атмосферного повітря підприємствами чорної металургії. По-друге, гостро стоїть проблема забезпечення промисловості Донба­су водою, тому в процесі реконструкції підприємств необхідно -нейтралізувати дефіцит водних ресурсів і орієнтувати промисловість у майбутньому на те, щоб обмежити розвиток водомістких виробництв. Це стосується, в першу чергу, виробництва прокату. Йдеться про виведення з експлуатації зношеного устаткування і докорінну технічну реконструкцію лише тих підприємств, де є можливість впровадження ефективних технологій. По-третє, вкрай необхідно провадити структурну перебудову промислового виробництва, а також ліквідувати існуючі диспропорції у розвитку галузей і територіальної структури шляхом випереджаючогорозвитку в першу чергу трудомістких галузей обробної промисло­вості, що використовують жіночу працю, а також деконцентрації промисловості у ряді промислових вузлів. Розв'язати ці складні питання можна за умови обмеження розвитку в районі енерго-містких і водомістких виробництв, всебічного врахування при розміщенні об'єктів природно-ресурсного і екологічного факто­рів, вивчення трудоресурсного потенціалу. Важливою умовою ефективного функціонування промисловості Донбасу є докорінна реконструкція і технічне переоснащення діючих підприємств. Більшість провідних галузей промисловості працюють на старих основних фондах, що унеможливлює досягнення високої продуктивності праці і підвищення якості продукції. Особливо важкі умови склалися у вугільній промисловості Донецької та Лугансь­кої областей. Підвищення ефективності вугільної промисловості Донбасу реально можливе тільки за рахунок впровадження науко­во-технічного прогресу, створення великих сучасних шахт у найбільш перспективному Західному Донбасі. Одночасно перед­бачається вивести зі складу ряд діючих шахт, на яких видобуток вугілля неефективний. Це обов'язково призведе до вивільнення з вугільної промисловості значної кількості робітників. Тому постає ще одна проблема — перекваліфікація робочої сили і її працевлаштування в інших галузях. Очевидно доведеться розв'я­зувати досить складне завдання переспеціалізації центрів вугіль­ної промисловості.

Промисловість Донецького району довгий час мала однобічну галузеву структуру, що орієнтувалась головним чином на сировинну базу (запаси вугілля, руд деяких металів, хімічної мінеральної сировини, нерудної металургійної сировини). Така структура була закладена в умовах колишнього СРСР і нав'язана цьому регіону "зверху". Вона відзначалася досить великими мас­штабами споживання палива, електроенергії, металу, води, зе­мельних ресурсів, що призвело до сильного негативного впливу на навколишнє середовище. Ресурсомісткі галузі Донбасу довгий час стримували розвиток всіх інших, що могли б розвиватись не зашкоджуючи природі. Сьогодні вони потребують великих інвестиційних вкладень, яких у держави немає. Отже, єдиний шлях виведення промисловості Донбасу з глибокої кризи - структурна перебудова і забезпечення якісних змін у промисло­вому виробництві.

Другий індустріальний район України — Придніпровський (Дні­пропетровська і Запорізька області). Його вигідне транспортне положення (по території району проходить нижня течія судноп­лавного Дніпра, територія виходить на півдні до Азовського моря) багато в чому сприяло розвитку економічних зв'язків з іншимирайонами. Найбільш інтенсивні вони з Донецьким районом (обмін паливом і залізною рудою з метою розвитку в обох районах чорної металургії повного циклу). Провідною галуззю індустріаль­ного виробництва Придніпровського району виступає машинобу. дування і металообробка. Район також € великим виробником зерна, соняшнику, м'яса, молока, фруктів. Він характеризується високою землезабезпеченістю на одного працюючого в сільсь­кому господарстві.

Характерною особливістю розвитку промисловості Придні­пров'я є те, що у двох галузях — чорній металургії та у мета­ломісткому машинобудуванні зосереджено 3/4 основних промислово-вігробничих фондів і 70% індустріальних робітників. Такий гіпертрофований розвиток цих галузей негативно впливає на формування сучасних виробництв середнього і точного машинобуду­вання і створює ряд екологічних проблем в регіоні. Однобічна орієнтація промисловості району на видобуток залізної руди та вип­лавку чорних металів зумовила нагромадження відходів виробництва, що залежуються на родючих землях і є забрудниками навколишнього середовища. Отже, необхідно розробити програму реконверсії струк­тури промисловості та рекультивації земель, порушених в ареалах видобутку залізної руди у Криворізькому басейні.

Дальший розвиток продуктивних сил Придніпров'я в значній мірі залежить від вирішення проблем великих промислових вузлів — Дніпропетровсько-Дніпродзержинського, Запорізького, Криворізького, що визначають характер розміщення виробництва всього району. Ці промислові вузли потребують докорінної реконструкції і технічного переобладнання підприємств чорної металургії (видобуток залізної і марганцевої руди, виплавка мета­лу на заводах з повним циклом) з метою підвищення ефективності виробництва та охорони навколишнього середовища. У цьому зв'язку особливого значення набуває проблема охорони водних ресурсів Дніпра від забруднення відходами промислових під­приємств та комунального господарства. Розв'язання проблеми охорони водних ресурсів можна досягти шліхом впровадження безвідходних технологій в галузях чорної металургії, хімії та гірничодобувної промисловості. Потребує повного розв'язання проблема раціонального використання зрошуваних земель і розширення робіт по меліорації засолених масивів на зрошуваних землях за рахунок їх гіпсування. Важлива соціальна проблема — поліпшення відпочинку трудящих в закладах санаторно-курортного типу Приазов'я, розширення їх ємкості, створення сучасної інфраструктури та належного сервісу для відпочиваючих.

Основними соціально-економічними проблемами Півнінно-Східного району (Харківська, Полтавська і Сумська області) є, з одногобоку, обмеження промислового розвитку Харкова, поліпшення його територіально-планувальної структури. Для цього необхідно вивести за межі міста підприємства і цехи, що розміщені в житловій забудові і негативно впливають на стан довкілля, а також посилити спеціалізацію промисловості на розвитку наукомістких галузей машинобудування. З іншого боку, треба значно підви­щити рівень економічного розвитку двох сусідніх областей -Полтавської і Сумської. Цього можна досягти за рахунок дальшо­го зростання промислових вузлів, розширення промисловості, спеціалізації середніх і малих міст. Особливо велика роль відводиться машинобудуванню — провідній галузі спеціалізації району. Йдеться передусім про зростання виробництва і рекон­струкцію підприємств на яких устаткування працює понад десять і навіть більше двадцяти років.

Дальший розвиток продуктивних сил району потребує збере­ження і відновлення природної родючості високоякісних чорно­земних грунтів, запобігання їх окисленню і засоленню. Збільшення виробництва сільськогосподарської продукції в районі ставить певні завдання щодо розміщення її переробки на промислових під­приємствах тобто необхідно забезпечити потрібну збалансованість потужностей харчової промисловості з обсягами виробництва сиро­вини — молока, м'яса, цукрових буряків, овочів, фруктів. Необхідне також розширення ланки збереження сільськогосподарської про­дукції (сховища, холодильники).

Важливі проблеми розвитку і розміщення продуктивних сил потрібно вирішувати у Цептрально-Поліському(Столичному), По­дільському, Центрально-Українському, Закарпатському та Західно-ІІоліському(Північно-Західному) районах. Всі вони сформувались на території правобережної України. Головними передумовами формування господарських комплексів районів Правобережжя були: вигідне економіко-географічне положення, трудові ресурси-і родючі землі. За рівнем територіальної концентрації промисло­вості ці райони значно поступаються районам Лівобережжя. Най­більшими господарськими вузлами на правобережжі України виступають Київський на сході та Львівський на заході. Райони цієї території України характеризуються відносно кращим забез­печенням трудовими ресурсами і спеціалізуються на приладобу­дуванні та машинобудуванні, гірничо-видобувній промисловості, зокрема на видобутку самородної сірки і калійних добрив, виробництві меблів, а також на легкій і харчовій промисловості. Сільське господарство має широку спеціалізацію: виробництво зерна, цукрових буряків, льону-довгунця, плодів і овочів, молока і м'яса та іншої продукції. Основними напрямками розвитку продуктивних сил в рай­онах правобережної України виступають:

- нарощування і підвищення ефективності виробничого і науково-технічного потенціалу деяких областей Центрально-Поліського, Подільського, Західно-Поліського та Карпатського районів;

- посилення інтеграційних зв'язків з країнами-сусідами, на заході з Польщею, Угорщиною, Чехію, Словаччиною, Румунією, а також дальший розвиток і закріплення зв'язків з сусідніми районами Білорусії, та країнами Прибалтики;

- раціоналізація використання трудових ресурсів, особливо в сільській місцевості;

- обмеження росту промислового потенціалу великих міст (Київа і Львова), всебічний розвиток виробничих комплексів та їх інфраструктури в середніх і малих містах, підвищення їх економічної і соціальної ролі в суспільстві;

- інтенсифікація виробництва в агропромисловому комп­лексі, зокрема переведення сільського господарства на індустріаль­ну основу, послідовне освоєння науково обгрунтованих систем ведення господарства, розширення використання ґрунтозахисних методів обробки землі і проведення протиерозійних заходів, збільшення врожаю всіх сільськогосподарських культур;

- розвиток курортно-оздоровчого і туристського комплексу в Карпатському районі, формування великих бальнеологічних комплексів міждержавного значення на базі рекреаційних ре­сурсів Прикарпаття і Закарпаття.

Підвищення рівня соціальне-економічного розвитку районів Правобережжя обґрунтовується порівняно низьким ступенем територіальної концентрації промисловості при високій густоті населення і розвинутій системі міського і сільського розселення. Виходячи з оцінки природно-ресурсного потенціалу, тут доцільно розвивати комплекс галузей обробної промисловості і зокрема харчової промисловості. Особливої гостроти ця проблема набуває в малих і середніх містах, що характеризуються низькими темпами соціально-економічного розвитку, не мають відповідної будівель­ної бази, розвинутої виробничої і соціальної інфраструктури.

Для областей Причорноморського району України важливо перш за все зміцнити енергетичну базу, посилити розвиток морсь­кого транспорту, реконструювати і технічно переобладнати портове господарство, оснастити флот сучасними суднами. Причорно-морський район і в майбутньому залишиться найбільшим цент­ром відпочинку і туризму міждержавного значення.

У промисловому комплексі району доцільно розвивати і поглиблювати спеціалізацію на суднобудуванні і судноремонті, виробництві сільськогосподарських і електротехнічних машин, основної хімії базі солей Сіваша і соляних озер. Заслуговує особливої уваги проблема розвитку портово-промислового ком­плексу — форми територіальної організації морського господар ства і прилеглої морської території, взаємообумовлене поєднання морських портів, промислових підприємств, приморських посе­лень, соціально-виробничої інфраструктури. В результаті такого поєднання морських портів і промислових підприємств дося­гається економічний ефект за рахунок стійких міжг.шузевих зв'язків, скорочення транспортних витрат, комплексного вико­ристання всіх видів ресурсів, раціонального управління. Для вдосконалення процесів управління виробництва на території необхідно створювати на базі виробництв, що визначають науко­во-технічний прогрес, "технополіси", тобто локалізовані осе­редки науково-технічної думки разом з передовими технологічно гнучкими промисловими підприємствами і комплексами. Ядром формування "технополіса" виступає Одеса — місто зосередження науково-дослідних, проектно-конструкторських, технологічних інститутів і конструкторських бюро, багатьох вузів, середніх та середніх спеціальних навчальних закладів.

Невідкладною проблемою для Причорноморського району продовжує залишатись поліпшення функціонування його агроп­ромислового комплексу. Розвиток агропромислового комплексу базується на подальшому розширенні масштабів зрошувального землеробства, вдосконаленні структури сільського господарства для досягнення повного використання сприятливих грунтово-кліматичних особливостей території і розвитку переробної про­мисловості.

Необхідно зазначити, що вибір оптимальних варіантів для. розвитку регіонів України багато у чому пов'язаний з удоскона­ленням їх територіальної спеціалізації у внутріукраїнському і зовнішньому територіальному поділі праці. Це торкається майже всіх регіонів, а найбільше тих, що спеціалізуються на розвитку промислових галузей та їх груп. Назріли також питання переспеціалізації тих галузей, що були спеціалізованими в межах колишнього СРСР, а також цілого ряду промислових поселень, де природні мінеральні ресурси в основному вичерпані.

12 Міжнародні економічні зв'язки України та її інтеграція в європейські та інші світові структури

1.Сутність і значення міжнародних економічних зв‘язків в становленні національної економіки Уукраїни

2.Вплив міжнародного теріторіального поділу праці на формування міждержавних економічних зв‘язків

3.Механізм зовнішньоекономічної діяльності України: сутність та принципи формування

4.Основні форми економічного співробітництва країн світу

5Сучасний стан зовнішньоекономічних зв‘язків України. Структура експорту

6.Проблеми та перспективи розвитку зовнішньоекономічних зв‘язків України

1. СУТНІСТЬ І ЗНАЧЕННЯ В СТАНОВЛЕННІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Розміщення продуктивних сил країн світу, і в тому числі України, нерозривно пов’язано з розвитком міжнародного поділу праці і формуванням міждержавних економічних зв’язків. Міжнародний поділ праці — це спеціалізація окремих країн на виробництві тієї чи іншої продукції чи наданні послуг у світовому масштабі. Кожна країна світу концентрує на своїй території виробництво певних видів продукції, для виробництва якої вона має найбільш сприятливі економічні і природні передумови. Країна повинна мати певні переваги перед іншими країнами у виробництві продукції спеціалізації. Для цього необхідно мати: кваліфіковані кадри; достатній природно-ресурсний потенціал; вигідне економіко-географічне положення; специфічні агрокліматичні умови; попит на продукцію спеціалізації на світовому ринку та високий рівень її конкурентоспроможності.

Територіальний поділ праці, в тому числі і міжнародний, є проявом суспільного поділу праці і має історичний характер. У первісному суспільстві поділ праці існував між жіночою і чоловічою працею, між працею дорослих і дітей. Перший суспільний поділ праці відбувся у зв’язку з поділом племен, що займалися тваринництвом і рослинництвом. Другий — у зв’язку з відокремленням ремесла від землеробства і тваринництва. Але і в першому, і в другому випадках виробництво і споживання продукції мали локальний, здебільшого замкнутий характер. Третій суспільний поділ праці пов’язаний з появою нового суспільного прошарку населення — купців, що виконували функції посередників між регіонами виробництва і регіонами споживання продукції. Завдяки цьому суспільний поділ праці набув ознак територіального.

Поява машин привела до підвищення продуктивності праці, до збільшення концентрації виробництва промислової продукції в окремих регіонах країни. Поява і подальший розвиток сучасних видів транспорту, особливо залізничного, морського, авіаційного, трубопровідного обумовили поглиблення міжнародного територіального поділу праці. В інтеграційні, або обмінні процеси втягується все більша кількість країн, територій, віддалених материків.

Все це веде до необхідності поглиблення спеціалізації окремих країн, до розширення кількості галузей міжнародної спеціалізації. Виникають регіональні утворення світу, які мають свою конкретну галузеву і регіональну спеціалізацію: країни Північної Америки (США, Канада, Мексика), Європейський Союз (ЄС), країни ОПЕК — основні поставщики нафти на світовий ринок (до 60% світових поставок).