Малюнок 5.1. Основні складові політики соціально-економічного розвитку регіону

Таблиця 5.2.

Ідентифікація регіонів України, які межують з регіонами інших держав

№ п/п	Назва регіону України	Назва країни, уздовж державного кордону з якою він розташований
1	Вінницька область	Республіка Молдова
2	Волинська область	Польща, Республіка Білорусь
3	Донецька область	Російська Федерація
4	Житомирська область	Республіка Білорусь
5	Закарпатська область	Румунія, Угорщина, Словаччина
6	Київська область	Республіка Білорусь
7	Львівська область	Польща
8	Луганська область	Російська Федерація
9	Одеська область	Румунія, Республіка Молдова
10	Рівненська область	Республіка Білорусь
11	Сумська область	Російська Федерація
12	Харківська область	Російська Федерація
13	Чернігівська область	Республіка Білорусь, Російська Федерація
14	Чернівецька область	Румунія, Республіка Молдова
15	Автономна Республіка Крим	Російська Федерація

(Регіональна політика в країнах Європи. Уроки для України: (Проект Київського центру Ін-ту Схід-Захід). С.Максименко, Є.Кіш, М. Лендєл, І. Студенніков; за ред. С.Максименка. – К.: Логос, 2000. – 72 с.)

Таблиця 5.1.

Прямі іноземні інвестиції в Україну в регіональному розрізі

Область, регіон	Прямі іноземні інвестиції, млн.дол.				Питома вага області, %				Темпи прирос-ту, %	Місце
	1.1.99	1.1.00	1.1.01	1.1.02	1.1.99	1.1.00	1.1.01	1.1.02	1.1.02
Центр і північ	1433.3	1758.6	2139.0	2326.3	59.0	54.5	55.7	53.0	8.8	-
Вінницька	12.5	13.3	22.6	28.1	0.15	0.4	0.6	0.6	24.3	23
Житомирська	31.9	27.9	27.9	38.1	1.2	0.9	0.7	1.0	36.6	21
м. Київ	831.7	1031.3	1309.1	1522.0	30.1	32.0	34.1	34.6	16.3	1
Київська (без Києва)	259.8	266.2	340.8	351.1	9.4	8.2	8.9	8.0	3.0	2
Кіровоградська	15.4	16.7	19.6	34.4	0.6	0.5	0.5	0.8	75.5	22
Полтавська	85.7	207.4	214.2	146.1	3.1	6.4	5.6	3.3	-32	10
Сумська	20.0	31.2	35.9	49.2	0.7	1.0	0.9	1.1	37.0	15
Хмельницька	12.4	13.9	15.6	18.0	0.4	0.4	0.4	0.4	15.4	25
Черкаська	120.9	103.9	101.8	85.3	4.4	3.2	2.7	2.0	-2	12
Чернігівська	43.0	46.8	51.5	54.0	1.6	1.5	1.3	1.2	5	14
Південь	371.9	386.0	451.4	512.9	13.5	11.9	11.8	11.7	14	-
Республіка Крим	128.7	132.7	147.2	162.9	4.7	4.1	3.9	3.7	11	9
м. Севастополь	13.8	16.7	15.2	15.5	0.5	0.5	0.4	0.4	2	26
Миколаївська	30.6	36.2	46.2	57.7	1.1	1.1	1.2	1.3	25	13
Одеська	182.7	174.4	207.6	236.0	6.6	5.4	5.4	5.4	14	6
Херсонська	16.1	26.0	35.2	40.8	0.6	0.8	0.9	0.9	16	19
Захід	303,1	342,1	407,2	452,1	10.9	10.6	10.6	10.2	11	-
Волинська	42.3	43.3	49.0	48.9	1.5	1.3	1.3	1.1	-0.2	16
Закарпатська	64.9	73.8	92.2	107.5	2.4	2.3	2.4	2.4	17	11
Івано-Франківська	34.5	36.8	40.1	46.3	1.2	1.1	1.0	1.1	15.5	18
Львівська	82.7	113.2	150.0	168.5	3.0	3.5	3.9	3.8	12.3	7
Рівненська	51.0	46.2	45.6	47.9	1.8	1.4	1.2	1.1	5	17
Тернопільська	17.2	18.7	21.4	23.0	0.6	0.6	0.6	0.5	7.5	24
Чернівецька	10.5	10.4	8.9	10.0	0.4	0.3	0.2	0.2	12	27
Схід	652,1	739,9	842,5	1102,1	23.6	23.0	21.9	25.1	31	-
Дніпропетровська	177.2	178.3	186.0	311.9	6.4	5.6	4.8	7.1	68	4
Донецька	166.1	259.4	305.3	334.8	6.0	8.0	8.0	7.6	9.7	3
Запорізька	229.2	215.1	221.0	249.6	8.3	6.7	5.8	5.7	13	5
Луганська	28.2	27.6	31.4	39.3	1.0	0.9	0.8	0.9	25	20
Харківська	51.4	59.5	98.8	166.5	1.9	1.8	2.5	3.8	68.5	8
Всього	2760.4	3226.9	3840.1	4393.4	100.0	100.0	100.0	100.0	14.4	-

Рис. 5.3. Схема міжнародних транспортних коридорів, що пролягли Одещиною

6.Механізм реалізації регіональної економічної політики

1 Регіональні особливості територіальної організації продуктивних сил України

2 Етапи реалізації державної регіональної економічної політики України

3 Механізм реалізації державної регіональної економічної політики

Вивчення особливостей територіальної організації продуктивних сил передбачає глибокий аналіз спеціалізації і комплексного розвитку господарства економічних районів на основі всебічного знання природних і економічних умов, населення, розселення. Сьогодні наука повинна вдосконалювати методи аналізу рівня розвитку продуктивних сил, більш конкретно вивчати природні умови і ресурси районів як вихідну базу для прогнозування соціально-економічного розвитку території. Одне з важливих завдань науки РПС полягає у тому, щоб разом з іншими науками, зокрема з економічною і соціальною географією та регіональною економікою, провести порівняльний аналіз ефективності територіальної організації виробництва в різних районах країни. Особливої гос­троти набувають проблеми охорони природних ресурсів і на­вколишнього середовища, бо вони завжди пов'язані з певною територією і є регіональними. Ці проблеми мають принципове значення для розвитку виробництва і поліпшення умов життя вкожному економічному регіоні.

Перш за все необхідно всебічно вивчати регіональні особливості залягання природних ресурсів на території країни.

Відомо, що забезпеченість країни природними ресурсами е важливим економічним і політичним фактором розвитку суспіль­ного виробництва, а їх структура, запаси, якість, ступінь вивчення і напрямки господарського освоєння мають безпосередній вплив на економічний потенціал території. Вивчення природних ресурсів, виявлення економічної ефективності їх територіального зосередження і раціонального використання в народному госпо­дарстві є однією з головних проблем територіальної організації; продуктивних сил. З цією проблемою пов'язаний ряд завдань регіонального характеру, а саме:

- дослідження структури, складу, запасів, економічної ефективності використання природних ресурсів на території країни 1 її економічних регіонів як природної основи формування регіод нальних господарських комплексів;

- вивчення територіальних форм зосередження природних ресурсів і можливостей їх господарського освоєння з метою комплексного розвитку господарства, ефективного використання мінеральної, сільськогосподарської та інших видів сировини;

- економічна оцінка природних ресурсів в розрізі основних регіонів, адміністративних областей та прогнозування тенденцій їх використання в різних галузях у відповідності з досягненнями науково-технічного прогресу.

Україна відноситься до тих регіонів Є'вропи, які добре освоєні, а природні умови та ресурси яких досить добре вивчені і широко використовуються у господарській діяльності. Оцінка природних умов і ресурсів може бути зроблена за допомогою категорії природно-ресурсного потенціалу. Поняття "природно-ресурсний потенціал" відноситься до найбільш вживаних в економічній та економіко-географічній науках, хоча воно вживається різними авторами в декількох значеннях. Узагальнено природно-ресурсний потенціал (ПРП) території виражає сукупну продуктивність природних ресурсів, засобів виробництва і предметів споживання у суспільній споживній вартості. Важливою властивістю природно-ресурсного потенціалу території є така, що він являє собою природний комплекс в якому існує тісний взаємозв'язок і ієрархічна підпорядкованість всіх складових його елементів. Це означає, що зміни у будь-якому з них викликають відповідні зміни в усіх інших.

Кількісне вираження ПРП території є його сумарною цін­ністю (враховуються всі види використання), тобто сумою до­бутків споживної вартості одиниці ресурсу на його загальну кількість (продуктивність) в межах досліджуваної території.

Оцінка потенціалу мінеральних ресурсів (корисних копалин) базується на показниках умовної річної продуктивності відпо­відних родовищ, помноженій на розрахований строк їх експлуа­тації. Для розрахунку потенціалу земельних ресурсів потрібна економічна оцінка сільськогосподарських угідь, яка визначається як добуток середньої величини валової продукції на площу сільськогосподарських угідь. За допомогою розрахунків можна визначити природно-ресурсний потенціал лісових, фауністичних, рекреаційних ресурсів території.

В структурному відношенні природно-ресурсний потенціал поділяється на такі групи ресурсів: мінеральні (паливно-енер­гетичні і металічні корисні копалини, нерудна сировина, сиро­вина для металургійної промисловості, гірничохімічна сировлна, будівельні матеріали); водні (поверхневий стік, підземні води); земельні (з врахуванням сільськогосподарського призначення і характеру рослинності); лісові (щорічний приріст деревини); Фауністичні (мисливські, рибні медоносні ресурси); природно-Рекреаційні (території придатні для закладів санаторно-курорт­ного, туристичного типів).

Якщо середній бал в Україні прийняти за 100, то до областей з найвищим природно. ресурсним потенціалом входять: Луганська, Дніпропетровська, Автономна Республіка Крим, Чернігівська, Кіровоградська, Херсонська, Донецька, Миколаївська (понад 110 балів); друга група областей має показник 100-110 балів: (Полтавська, Закарпатська, Черкаська); до третьої групи відносяться області: Запорізька, Сумська, Житомирська, Вінницька, Тернопільська (90-100 балів); четверта група — Хмельницька, Волинська, Івано-Франківська (30-90 балів); п'ята група — Київська, Харківська, Львівська, Одеська, Рівненська, Чернівецька (до 80 балів). Отже, четверта і п'яти групи областей недостатньо забезпечені природно-ресурс­ним потенціалом.

Якщо розглянути компонентну структуру природно-ресурсного потенціалу областей України, то до областей з явним пере­важенням мінеральних ресурсів в їх загальному природному потенціалі можна віднести Луганську, Донецьку, Дніпропетровсь­ку (частка потенціалу мінеральних ресурсів близько або понад 70% в загальному природному потенціалі). До областей найбільш забезпечених земельними ресурсами відносяться: Вінницька, Тернопільська, Хмельницька, Одеська, Кіровоградська, Пол­тавська, Черкаська, Миколаївська, Херсонська, Сумська (від 65 до 80% в загальному природному потенціалі). Це області лісосте­пової і степової зон. Понад 50% у природному потенціалі склада­ють земельні ресурси в таких областях як Київська, Житомирська, Волинська, Рівненська, Чернігівська, Харківська Запорізька і Чернівецька. Отже, у 18 областях України ресурсну забезпеченість визначають насамперед земельні ресурси.

Характерно, що регіони Українських Карпат (Львівська, За­карпатська, Івано-Франківська, Чернівецька області) вирізня­ються на загальному фоні сполученням трьох видів природних ресурсів: водних, лісових, природно-рекреаційних (від 45 до 77% за сумою трьох компонентів ресурсного потенціалу).

Територіальне поєднання природних ресурсів в регіонах України -— це важлива база для розміщення певних галузей і виробництв. На основі вивчення природних ресурсів та їх госпо­дарського освоєння протягом певного часу, поступово складають­ся регіональні особливості розміщення продуктивних сил, прогнозуються варіанти територіальної організації регіональних територіально-виробничих комплексів.

Територіальна організація господарства України перебуває у тісному зв'язку з науково-технічним прогресом, який має вирішальні вплив на раціоналізацію розміщення продуктивних сил і формування господарських комплексів економічних регіонів. Розміщення сучас­ного виробництва залежить від багатьох форм прояву науково-технічного прогресу. Основними його напрямками є: розширення мінерально-сировинної і енергетичної бази в регіонах на основі застосування нових методів пошуку і вдосконалення техніки геологорозвідувальних робіт; перехід на виробництво нових синтетичних і полімерних металів, шо дозволяють заміниш дорогоцінні природні матеріали; технічне вдосконалення існу­ючих та розвиток нових видів транспорту, які докорінно зміню­ють виробничо-економічні зв'язки і розміщення матеріального виробництва; технічне вдосконалення систем управління господар­ством території, що постійно підвищує економічну ефективність.

Комплексне виробництво сировини передбачає комбінування і територіальне зближення взаємопов'язаних виробництв, коопе­рування підприємств основного виробництва з іншими галузями. Це повинно підвищити рентабельність гірнкчовидобувних галу­зей при одночасному збереженні навколишнього середовища шляхом раціонального природокористування. При комплексному використанні сировини відходи промислового виробництва, як правило, використовуються підприємствами суміжних галузей. У таких випадках питання охорони навколишнього середовища повинні вирішуватись не з вузьковідомчих позицій, а з урахуван­ням інтересів регіонів та всього народного господарства.

У процесі розвитку продуктивних сил України виникає ряд складних регіональних проблем, які потребують мотивованого розв'язання. Серед таких проблем найгострішими є вдосконален­ня структури народногосподарського комплексу країни шляхом оптимізації територіальних пропорцій і регіональних зв'язків. Сьогодні необхідно здійснити реконверсію галузевої структури в таких важливих економічних регіонах як Донбас і Придніпров'я, прискорити соціально-економічний розвиток регіону українських Карпат при збереженні там екологічної рівноваги, реалізувати ряд регіональних програм і, зокрема, програм розвитку областей Полісся, Приазов'я, Нижнього Придніпров'я.

В Україні сформувався потужний виробничий потенціал гру­пи галузей металургійного комплексу (видобуток залізних і мар­ганцевих руд, виробництво чавуну, сталі, прокату чорних металів). Вони розвиваються у Донбасі і Придніпров'ї. Однак їх технічне оснащення і технологічне забезпечення не відповідають сучасним вимогам науково-технічного прогресу. Внаслідок надмірної територіальної концентрації металургійних виробництв, хімічної промисловості та вугільних підприємств ще більше загострилась екологічна ситуація в Донбасі. У зв'язку з екстенсивним веденням гірничих розробок, нераціональним використанням земель під промислове будівництво багато ділянок стали непридатними для господарського використання. Найбільшої шкоди народному господарству завдає активна деградація грунтів на сільськогоспо­дарських угіддях, зокрема на орних землях. Велике забруднення грунтів спостерігається в результаті техногенних викидів в ін­дустріальних ареалах, що зумовлюють кислотні дощі та попадання у грунт важких металів і токсичних неметалевих речовин. Від­бувається масове забруднення підземних вод промисловими стоками у великих промислових вузлах з еконебезпечними виробництвами (нітратами, пестицидами). У межах Донецької і Луганської областей, як показують дослідження гідрогеологів, до кіния XX століття буде безвідшкодовно втрачено 90% підземних вод.

Важливою для України є подальша доля її вугільної промисло­вості, яка зводиться до доцільності нарощування вуглевидобутку в головному районі розміщення цієї галузі — Донбасі. За останні десятиріччя визначилась стійка тенденція зниження обсягів видо­бутку вугілля у басейні. Головна причина падіння вуглевидобутку полягає у незадовільному стані шахтного фонду та низьких темпах його оновлення. Нові шахти не вводяться, а старі не реконструю­ються, що зумовлює низький рівень концентрації виробництва. Середня виробнича потужність шахти в Донбасі складає біля 2000 т на добу, що в 2-3 рази нижче, ніж в басейнах суміжних з нами держав. Отже, підвищення ефективності вугільної промисловості Донбасу реально можливе лише тільки за рахунок впровадження досягнень науково-технічного прогресу — використання нових ефективних технологій видобутку вугілля на осноіі комплексної механізації, створення великих сучасних шахт, передусім у найбільш перспективному Західному Донбасі.

Нова регіональна політика в Україні передбачає формування вузлів ринкової інфраструктури і технополісів. Технополіси (техно­логічні національні парки) як і вузли ринкової інфраструктури тяжіють до великих наукових, освітніх, адміністративних і куль­турних ядер, до центрів фінансово-екокомічної діяльності. Вони формуються в зонах автомобільної доступності (до 100-150 км) від найбільших центрів науково-дослідної діяльності. В найближчому майбутньому технополісч могли б сформуватись, перш за все, у зонах впливу таких великих центрів як Київ, Харків, Львів, Одеса, Дніпропетровськ, Запоріжжя та цілому ряді інших.

Згідно концептуальних засад державної регіональної еконо­мічної політики, реалізація відповідних заходів передбачає поетапне досягнення її цілей та завдань.

Перший етап (2000-2001 роки):

• створення Центрального органу виконавчої влади з питань регіональної політики;

• розробка і внесення змін до існуючої нормативної бази щодо визначення функцій і розмежування повноважень цен­тральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місце­вого самоврядування;

• розробка методики фінансового вирівнювання регіонів;

• створення Національного і територіальних агентств регіо­нального розвитку;

• розробка мінімальних державних соціальних стандартів;

• розробка середньо- і довгострокових прогнозів ресурсного забезпечення економіки України з урахуванням регіональних особливостей; стимулювання створення ареалів та зон еко­номічного зростання в регіонах;

• формування інфраструктури регіональних і міжрегіональ­них аграрних ринків: товарних бірж, оптових ринків, агротор-гових домів, аукціонів, ярмарків, заготівельних кооперативів, підприємств фірмової торгівлі;

• створення фондів фінансового вирівнювання на централь­ному та регіональному рівнях;

• розробка нормативно-правової бази визначення депресив­них і проблемних регіонів та умов надання їм державної підтримки;

• запровадження нової моделі організації місцевих органів виконавчої влади;

• перехід до формування збалансованих бюджетів усіх рів­нів на реальній доходній базі та оптимізованих .видатках;

• упорядкування територіальних громад, підвищення їх еко­номічної, фінансової та владної дієздатності;

• запровадження системи комунальних запозичень;

• створення інститутів і механізмів забезпечення взаємного представництва центральних та регіональних органів влади;

• визначення регіональних розмірів соціальних виплат з урахуванням демографічної, галузевої і цінової кон'юнктури та створення єдиної бази даних отримувачів соціальної допо­моги;

• створення нового економічного механізму взаємодії дер­жавних органів влади різних рівнів, органів місцевого само­врядування і природокористувачів, включення екологічних вимог у процедуру регіональних управлінських рішень;

• організація державного і громадського контролю за вико­нанням регіональних соціальних програм, ефективним вико­ристанням фінансових ресурсів;

• реорганізація діючої системи соціального захисту, усунен­ня дублювання функцій соціальної підтримки органами пуб­лічної влади різних рівнів, надання усіх видів допомоги в регіонах та територіальних громадах;

• врегулювання питань комунальної власності, державної підтримки розвитку місцевого самоврядування, порядку утво­рення та діяльності органів самоорганізації населення;

• утворення Всеукраїнського об'єднання органів місцевого самоврядування;

• розробка концепції перспективного розвитку малих міст України.

Другий етап (2002-2004 роки);

• формування інтегрованих регіональних та міжрегіональ­них тернторіально-господарських утворень: фінансово-про­мислових груп, консорціумів, холдінгів, корпорацій, технопо-лісів тощо;

• розробка нормативно-правової бази щодо взаємодії регіо­нів України з регіонами країн Європейського Союзу;

• запровадження системи фінансового вирівнювання на ос­нові прозорих і об'єктивних критеріїв та показників;

• створення міжнародних регіонів економічного співробіт­ництва, запровадження особливого режиму транскордонної кооперації шляхом надання відповідних повноважень органам регіонального управління та місцевого самоврядування;

• завершення передачі державного майна, включаючи об'єк­ти соціально-культурної сфери, до складу комунальної влас­ності та його розмежування між рівнями регіонального управ­ління та місцевого самоврядування;

• запровадження програмного підходу до формування дер­жавного та місцевих бюджетів у галузях освіти, охорони здо­ров'я, соціального захисту і культури;

• остаточний перехід на казначейське виконання місцевих бюджетів;

• створення системи адміністративних судів як інструменту забезпечення законності у сфері державного управління та за­хисту прав і свобод громадян, врегулювання окремим Адмініс­тративно-процесуальним кодексом, процедури;

• розгляду справ з цих питань;

• формування та законодавче врегулювання служби в орга­нах місцевого самоврядування;

• розвиток співробітництва асоціацій та об'єднань місцевих регіональних влад з відповідними об'єднаннями зарубіжних країн.

Третій етап (2005-2010 роки):

• розробка методологічного та нормативно-правового забез­печення щодо реформи адміністративно-територіального уст­рою України;

• трансформація адміністративно-територіальної одиниці середньої (район) та вищої (область) ланки адміністративно-територіального устрою на основні збереження його консти­туційної триланкової структури;

• відкриття зелених коридорів та формування спільної еко­логічної мережі з країнами Європейського Союзу та Російської Федерації;

• законодавче врегулювання міграційних процесів і проблем зайнятості прикордонних областей;

• розробка міжрегіональних інвестиційних соціальних про­ектів і створення міжрегіональних бюджетів розвитку;

• підвищення забезпеченості населення озелененими тери­торіями, доведення природних комплексів регіонів до рівня, що забезпечує виконання рекреаційних та середовище регулюючих функцій на урбанізованих територіях;

• створення економічних і нормативно-правових передумов реалізації основних принципів сталого розвитку в регіонах;

• запровадження державних і регіональних інформаційних систем щодо стану потенціалу і потреб регіону.

Для практичного здійснення регіональної економічної політи­ки необхідно створити відповідний механізм.

Механізм регіональної економічної політики включає:

1. Розробку і практичне впровадження регіональних програм та планів соціально-економічного розвитку регіонів, які можуть складатися для певної групи регіонів, окремого регіону, або певної території всередині регіону.

2. Використання економічних методів, зокрема: державного інвестування, створення спеціальних фондів для фінансування регіо­нальних програм, залучення іноземного та приватного капіталів, пільгове кредитування і оподаткування, стимулювання територіаль­ного розвитку за допомогою іноземних коштів.

Ключовим питанням у механізмі регіональної політики є формування і розподіл фінансових ресурсів між державними і місцевими бюджетами. При цьому мають бути визначені опти­мальні пропорції між центральними і місцевими органами фінансування відповідних економічних програм. Важливу роль в стимулюванні економічного розвитку регіонів повинні відігравати позабюджетні фонди, зокрема: фонд сприяння підприємництву, фонд соціального захисту населення та інші, їх формування повинно здійснюватись за рахунок місцевих лотерей, випуску місцевих облігацій, приватизації комунального майна тощо.

В механізмі реалізації регіональної економічної політики важ­ливу роль мають відігравати заходи, які спрямовані на формування та розвиток місцевих та регіональних ринків праці, товарів та по­слуг, цінних паперів тощо, тобто - фінансово-економічні важелі розвитку.

7.Господарський комплекс України, його структура і транс­ формація в ринкових умовах

1Господарський комплекс України та його структура.

2 Національні особливості регіоналізації та глобалізації в Україні

Господарський комплекс, як складова частина національної еко­номіки, являє собою цілісну сукупність як підприємств виробничого спрямування, поєднаних між собою елементами виробничої інфра­структури та організаційною системою управління господарством, так і пріжприємств не виробничої сфери. При цьому сама національна економіка може розглядатися як систе­ма, сформована учасниками економічного циклу суспільного вироб­ництва, які виробляють товари й послуги, а також приймають участь в їх обміні, розподілу й споживанні в межах країни. Інтегральним показником оцінки економічного розвитку національної економіки є показник валового внутрішнього продукту (ВВП), який характери­зує рівень розвитку продуктивних сил країни, особливості його структури, ефективність функціонування окремих галузей, рівень участі країни у світових інтеграційних процесах. В регіональному вимірі інтегральним показником економічного розвитку є виробниц­тво валової доданої вартості (ВДВ). Виробничий комплекс країни є основною ланкою економіки, яка виробляє товари, а виробнича інфраструктура надає значну, а в окремих регіонах - переважну ча­стку послуг.

Національна економіка характеризується організаційно-еконо­мічною, соціально-економічною (інституціональною) та виробничо-технологічною структурами, які відображають внутрішні співвідно­шення її складових з точки зору організації виробництва, розподілу форм власності та існуючих його технологічних циклів. Виробничі комплекси виділяються за організаційно-економічними та виробничо-технологічними ознаками. Інституціональна структура справ­ляє помітний вплив на ефективність функціонування господарського комплексу.

Виробничий комплекс характеризується структурою вироб­ництва — співвідношенням між його галузями, яке виражає госпо­дарські пропорції та стан суспільного поділу праці. Структура ви­робництва визначається як натуральними, так і вартісними показни­ками (валовий внутрішній продукт, валова додана вартість, чи­сельність зайнятих, вартість основного капіталу). Вона характери­зується галузевими, територіальними, відтворювальними про­порціями, а також пропорціями міжрегіонального товарообміну. Ос­новою для виділення виробничих комплексів є сукупність галузевих пропорцій суспільного виробництва. При цьому галузь господарст­ва являє собою цілісну сукупність організацій та підприємств, об'єднаних спільністю функцій, які вони виконують у системі суспільного поділу праці. Територіальна структура виробництва відображає виробничі пропорції у певних галузях виробництва між різними територіями країни.

В залежності від ролі галузей у національній економіці виділяють сфери виробництва товарів та виробництва і надання по­слуг.

Виробничий комплекс є складовою сфери виробництва то­варів і послуг, включаючи в себе види виробничої діяльності, які створюють матеріальні товарні блага (промисловість та сільське господарство), а також виробничу інфраструктуру (наука і наукове обслуговування, будівництво із супутніми галузями, матеріально-технічне постачання, складське господарство, заготівлі, транспорт і зв'язок по обслуговуванню матеріального виробництва).

Інші галузі, пов'язані з товарним виробництвом (торгівля, по­бутове обслуговування, громадське харчування), а також сукупність галузей господарства, які здійснюють функції по наданню послуг населенню (житлово-комунальне господарство, громадський транс­порт і зв'язок по обслуговуванню населення, освіта, охорона здо­ров'я, культура і мистецтво відносяться до соціального комплексу країни.

Окремо виділяються за функціональними ознаками державна організаційно-управлінська інфраструктура (органи управління, су­дової влади, внутрішніх справ і оборони), а також ринкова

інфраструктура, як сукупність галузей, що обслуговують ринкові відносини і об'єднують заклади кредитування, фінансування і стра­хування підприємств і населення. Теорію й практику функціону­вання цих галузей вивчають відповідно наука державного управ­ління, юриспруденція та наука про фінанси.

За галузевою ознакою виробничий комплекс структурно поділяється на:

• промисловість;

• аграрно-промисловий комплекс;

• виробничу інфраструктуру.

Провідною ланкою виробничого комплексу є промисловість - найважливіша галузь виробництва, яка включає підприємства, що здійснюють видобування й заготівлю природної сировини, вироб­ництво засобів виробництва й предметів споживання. Промисло­вість є основною трудопоглинаючою галуззю товарного виробниц­тва, її розвитку загалом зобов'язаний розвиток інших галузей госпо­дарства. За характером виробництва і предметів праці промисло­вість, у свою чергу, поділяється на видобувні й обробні галузі. Видо­бувна промисловість об'єднує галузі, зайняті видобуванням сиро­вини з компонентів природних ресурсів. Обробна промисловість, як сукупність галузей промисловості, підприємства котрих обробляють і переробляють сировину й матеріали, включає в себе більшість ви­робництв, які створюють товари, готові для споживання. Видобувна промисловість іноді називається сировинною. Структура промисло­вості України може бути представлена в генералізованому вигляді чотирма великими міжгалузевими комплексами - паливно-енерге­тичним, металургійним, машинобудівним та хімічним.

Особливе місце займає промислове виробництво товарів з си­ровини сільськогосподарського походження. Це виробництво, разом із сільськогосподарським, виділяється в окремий аграрнопромис­ловий комплекс. Важливою особливістю територіальної структури виробничого комплексу є формування його територіальної організа­ції. Основними її елементами виступають:

Промисловий (агропромисловий) район інтегральний район з переважаючим значенням промислового виробництва як го­ловної галузі виробничої спеціалізації (Донбас, Придніпров'я та ін.)

Промисловий (агропромисловий) вузол — зосередження на обмеженій території (рангу територіально-господарського підрайону, міської агломерації) виробничо-технологічного територіального поєднання підприємств, що склалося історично або формується й на даний час. В Україні розвиваються понад 70 промислових вузлів. Найбільшими є Донецько-Макіївський, Київський, Запорізький, Харківський, Дніпропетровське-Дніпродзержинський вузли.

Агропромисловий кущ - специфічна локальна форма ор­ганізації аграрно-промислового виробництва, яка характеризується компактним розміщенням на невеликій території агропромислових пунктів і центрів з їх сировинними зонами (наприклад, Ніжинський агропромисловий кущ м'ясомолочної та овочеконсервної спеціалі­зації).

Промисловий (агропромисловий) центр - місто або селище міського типу, де зосереджено декілька промислових підприємств і які складають спеціалізовану містоутворюючу галузь.

Промисловий (агропромисловий) пункт - поселення разом з промисловим підприємством, яке виникло при ньому (наприклад, селище міського типу, населення якого працює на електростанції, хутір з лісопильним підприємством).

В структурі виробничого комплексу особливу роль відіграють виробничо-інфраструктурні галузі, які забезпечують базові галузі виробництва виробничими послугами. У суспільному виробництві виробнича інфраструктура забезпечує економічно ефективний, швидкий та якісний прискорений процес обігу та споживання. Перш за все у виробничій інфраструктурі необхідно підкреслити постійно зростаючу роль науково-інформаційної галузі виробництва, яка розглядається як специфічна складова інвестиційно-будівельної інфраструктури. Основними центрами і регіонами, де розміщені га­лузі виробництва й інші центри економічної ділової активності, ста­ли території з передовою наукою та освітою (Київський, Львівський та Одеський регіони, Східний економічний район, Придніпров'я, Донбас тощо). Територіальне поєднання освіти, науки, наукоємних виробництв нині є типовим для великих столичних агломерацій і провідних промислових районів. Перспективною формою тери­торіальної організації науково-виробничих комплексів є техно-поліси (технопарки, агрополіси тощо)- цілеспрямовано сформовані зони ділової та наукової активності, в яких поєднуються фінансово-кредитні заклади, науково-дослідні інститути, вищі навчальні закла­ди та наукомісткі промислові підприємства, що взаємодіють між собою. Часто технополіси мають особливі організаційно-правові умо­ви господарювання, які сприяють прискоренню економічної віддачі від виробництва. Основою науково-технічного розвитку країни є науково-технічний потенціал, що являє собою сукупну продук­тивність усіх засобів науково-технічної діяльності та її ресурсів.

У виробничу інфраструктуру входить також будівельний комплекс — сукупність галузей матеріального виробництва і про­ектно-конструкторських та пошукових організацій, які забезпечують будівництво. До складу будівельного комплексу входять такі галузі, як будівництво, промисловість будівельних матеріалів, виробництво будівельних конструкцій і деталей.

Промисловість будівельних матеріалів включає виробництво стінових матеріалів, цементну промисловість, видобуток і первісну обробку мінерально-будівельних матеріалів, склоробну промисло­вість, виробництво облицювальних, оздоблювальних матеріалів та санітарно-технічних виробів. Розміщення промисловості будівель­них матеріалів визначається в основному обсягами будівельно-монтажних робіт за економічними районами та наявністю сировин­ного фактора. В останньому випадку розрізняють галузі переважно сировинної орієнтації — первинну обробку природних будівельних матеріалів (граніту, мармуру, облицювального, бутового каменю та ін.), виробництво цементу, цегли, азбоцементних і шиферних ви­робів, вогнетривких матеріалів, скла, керамічних труб, гіпсу, вапна та ін, а також галузі з орієнтацією переважно на споживача, якими є виробництво бетону, залізобетонних виробів і конструкцій, м'якої покрівлі, санітарно-технічних виробів тощо. Найпотужнішими цен­трами промисловості будівельних матеріалів є Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Запоріжжя, Донецьк, Маріуполь.

Виробництво будівельних конструкцій та деталей включає в себе підприємства з виготовлення збірного залізобетону і залізо­бетонних конструкцій, які тяжіють до великих промислових центрів і вузлів, населених пунктів зі значним обсягом житлового і промис­лового будівництва (основними з них є Харківське, Львівське, Кри­ворізьке, Луганське та Сумське), домобудівні комбінати (найбільш потужні зосереджені в Києві, Донецьку, Луганську, Запоріжжі, Одесі), а також виробництво будівельної цегли, розміщення якої орієнтується на споживача. Великі центри виробництва будівельної цегли — Київ, Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Львів, Чернігів, Івано-Франківськ, Слов'янськ, Бахмут тощо.

Розвиток галузі капітального будівництва України характери­зується прискоренням в останні часи тривалості виробничого циклу, збільшенням кількості нерухомих територіальне закріплених об"єктів, які зводяться, а також високою залежністю виробництва від економіко-географічного положення та природно-географічних умов. Основні обсяги будівництва в Україні поки що зосереджені у вели­ких містах, значними обсягами цивільного будівництва характери­зується м. Київ. У процесі розвитку будівництва в країні виділились окремі галузі спеціалізації-- промислове, комунікаційне, житлове, водогосподарське, військове та ін. Найважливішими факторами, за якими обираються райони і пункти будівництва є сировинний, тру­довий, паливно-енергетичний, водний, кліматичний, фактор рельєфу та сейсмічності тощо.

Провідним є у виробничій інфраструктурі місце вантажного транспорту - - однієї з найбільш важливих галузей національної економіки. Виділяють наземний (залізничний, автомобільний, трубопровідний), водний (морський, річковий, озерний) та повітряний його види. Усі види транспорту об'єднуються в єдину транспортну систему країни, яка являє собою територіальне поєднання шляхів сполучення, технічних засобів транспорту, служб перевезень та форм її територіальної організації, які об'єднують види транспорту і всі ланки транспортного процесу у їх взаємодії і забезпечують успішне функціонування народногосподарського комплексу країни в цілому. Функціонування транспортної системи забезпечує транс­портна інфраструктура, яка включає в себе шляхи сполучення, ру­хомий склад, вантажно-розвантажувальні господарства, а також за­соби управління і зв'язку, технічне обладнання для обслуговування транспортної сфери. Формами територіальної організації транспорту є моно- та багатогалузеві транспортні вузли, станції, морські і річкові порти, пристані, аеропорти.

Залізничний транспорт відіграє провідну роль у здійсненні внутрішньодержавних і значну роль у зовнішньодержавних економічних зв'язках України. На нього припадає основна частина ван­тажообігу і перевезень пасажирів. Цей вид транспорту поєднує у собі важливі техніко-економічні показники: регулярність руху і ви­соку швидкість перевезень, велику пропускну і провізну спро-

можність. Експлуатаційна довжина залізничних колій загального користування в Україні складає 22301 км. Щільність залізничних колій загального користування у середньому по країні складає 37 км на 1000 кв. км території. Найвищим показником щільності залізнич­них шляхів виділяються промислове розвинені Донецька, Луган­ська, Дніпропетровська, Харківська та Запорізька області, а також такі області, як Львівська, Закарпатська, Чернівецька і Вінницька. Електрифікованими є магістральні та найбільш вантажонапружені залізниці: Москва-Київ-Львів-Чоп, Донбас-Кривий Ріг, Харків-Запо-ріжжя-Севастополь, Харків-Лозова-Микитівка, Київ-Миронівка-Дніпропетровськ, Хирівка-Помошна-Одеса-Іллічівськ, Харків-Крас-ний Лиман-Дебальцеве. У структурі перевезення вантажів переважа­ють промислова сировина та паливо -- вугілля, в т. ч. кокс, руди чорних та кольорових металів та самі метали, лісові вантажі, буді­вельні матеріали, в т. ч. цемент, а також громіздкі машини та устат­кування, продукція АПК. Основні фонди галузі складають 48 млрд. грн., а кількість працюючих - більше 300 тис.осіб.

Автомобільний транспорт є найбільш маневровим та ефектив­ним видом транспорту для перевезення масових вантажів дрібними партіями на близьку відстань. Цей вид транспорту розпочинає і закінчує транспортний процес на морському, річковому і залізнич­ному транспорті. Розвиток автомобільного транспорту та його тери­торіальна організація залежать від галузевої структури регіону, її територіальної організації, природних умов, зокрема, рельєфу, що й визначає напрями та щільність автошляхів. Автомобільний транс­порт швидкими темпами розвивається у більшості регіонів країни. Довжина автомобільних доріг загального користування з твердим покриттям становить 163,8 тис. км. Щільність автомобільних доріг загального користування з твердим покриттям у середньому по країні становить 271 км на 1000 кв. км території. Найважливішими автомагістралями України є: Київ-Полтава-Харків-Ростов-на-Дону, Київ-Москва, Київ-Санкт-Петербург, Київ-Одеса, Москва-Харків-Запоріжжя-Сімферополь, Київ-Житомир-Рівне-Львів-Ужгород, Київ-Дніпропетровськ-Донецьк-Маріуполь тощо.

Водний транспорт є порівняно дешевим, він відіграє надзви­чайно важливу роль у формуванні зовнішньоекономічних зв'язків України, особливо з країнами далекого зарубіжжя. Серед найбільш важливих морських портів держави - - Одеса, Іллічівськ, Ізмаїл, Південний, Миколаїв, Севастополь, Ялта, Феодосія, Керч на березі Чорного моря та Маріуполь і Бердянськ на березі Азовського моря. Основні водні транспортні артерії України — Дніпро та його прито­ки Прип'ять і Десна, Дністер, Південний Буг. Основними річковими портами є Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Дніпродзержинськ, Кременчук, Черкаси, Нікополь, Чернігів, Херсон, Миколаїв, Рені, Ізмаїл. Річковий транспорт України системою каналів зв'язаний з ріками сусідніх держав: Білорусі і Польщі, що дає вихід Україні в Балтійське море. Серед рухомого складу водного транспорту пер­спективним є використання суден типу "ріка-море". Після нор­малізації політичної ситуації на Балканах очікується пожвавлення судноплавства по р. Дунай, гирло якої належить до територіальних вод нашої країни.

Трубопровідний транспорт є найбільш економічним й ефек­тивним для транспортування рідкого палива, пального і техно­логічного газу, хімічних продуктів тощо. Його розвиток обумовле­ний розміщенням в Україні нафтової, нафтопереробної і газової промисловості. Через Україну проходять важливі трубопровідні магістралі з Росії в Західну Європу. Нафтопровідний транспорт Ук­раїни включає в себе 12 основних нафтопроводів загальною про­тяжністю біля 3,0 тис. км. Трансєвропейська нафтопровідна мережа представлена нафтопроводом «Дружба», протяжність якого в межах України 680 км. Крупними міжнародними нафтопроводами є Сама-ра-Лисичанськ-Кременчук-Херсон і Мічуринськ- Кременчук. Через ці нафтопроводи в Україну надходить сибірська нафта. Протяжність трубопроводів газопровідного транспорту в Україні сягає 33 тис. км. Магістральні газопроводи Дашава-Київ-Москва, Шебелинка-Брянськ, Шебелинка-Острогожськ-Москва, Дашава-Мінськ-Віль-нюс-Рига виконують також функції міжнародних.

В останні роки пожвавлюється діяльність повітряного транс­порту, розвиток котрого спирається як на базу рухомого складу власного виробництва, так і на імпортні літаки й гелікоптери. Роль повітряного транспорту є найважливішою для виконання стра­тегічних швидкісних перевезень, відносин з іншими країнами, вико­нання спеціальних завдань транспортування вантажів у важкодо-ступні регіони. В Україні в усіх областях є благоустроєні аеропорти, серед яких виділяється аеропорт міжнародного класу у м. Бориспіль. Розвитку повітряного транспорту сприяє діяльність на українських теренах багатьох державних та комерційних вітчизняних й за­рубіжних авіакомпаній, які здійснюють перевезення пасажирів та вантажів з нашої держави у більшість країн світу.

Зв'язок є специфічною галуззю інфраструктури. Послуги зв'язку забезпечують передавання і прийняття інформаційних пові­домлень поштовим, телеграфним, радіотелетрансляційним, телефон­ним, через комп'ютерну мережу та іншими способами. Зв'язок об­слуговує всі галузі матеріального виробництва, соціальну та інсти-туціональну інфраструктуру, служить для задоволення побутових і культурних потреб населення. Сучасний багатогалузевий зв'язок є одним з найбільш науко- і капіталомістких складників народного господарства. Він, з одного боку, відбиває стан економіки країни, а з іншої сторони, для того щоб не стримувати її розвиток, цей склад­ник має його випереджати.

Для сучасного етапу розвитку зв'язку характерне зближення інформаційних та телекомунікаційних технологій, висока ступінь їх взаємозалежності. Згідно сучасній класифікації, зв'язок поділяють на документарний та електрозв'язок. Документарний зв'язок вклю­чає діяльність, пов'язану з прийманням, обробленням, перевезенням і доставкою поштових відправлень, грошових переказів. Елек­трозв'язок включає діяльність, пов'язану з передаванням або прий­манням знаків, сигналів, письмового тексту, зображення і звуку, повідомлень будь-якого виду по радіо, дротовими, оптичними та іншими електромагнітними системами: передавання й прийняття телеграм, включаючи факсимільні, телефонних та радіотелефонних розмов, радіо- і телепередач, забезпечення радіо- і супутникового зв'язку, а також обслуговування засобів і споруд зв'язку. Елек­трозв'язок поділяється на дротовий та бездротовий.

Рівень розвитку засобів зв'язку цілком залежить від розвитку науки та продуктивних сил у цілому. Недостатній рівень розвитку засобів зв'язку призводить до зниження темпів економічного зростання, гальмує виробництво валового внутрішнього продукту та піднесення життєвого рівня населення. Дана галузь є такою, що найбільш динамічно розвивається серед усіх сфер господарської діяльності. У структурних змінах, які відбуваються в галузі зв'язку, провідними є фактори науково-технічного прогресу. Вони виклика­ють заміну телефонними розмовами та електронною поштою (у ви­гляді Е-таіІ, голосових та 8М8 - повідомлень мобільного зв'язку)

традиційні листи й телеграми, заміну газет і журналів, як джерела інформації багатоканальним телебаченням та радіомовленням, елек­тронними публікаціями на Інтернет-сторінках.

Так, замість трьох-чотирьох каналів телебачення, які можна було прийняти в містах України за допомогою звичайного теле­приймача на початку 90-х років, їх кількість збільшилась на поря­док. Зокрема, в мережі кабельного телебачення у великих містах (Київ, Харків, Одеса, Донецьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Львів, Кривий Ріг та ін.) можна прийняти до трьох десятків каналів (з них біля двадцяти - українською й російською мовами). З урахуванням розвитку супутникового, кількість каналів телемовлення, які можна прийняти в Україні сягає сотень й обмежується можливостями теле­приймача. На території, де проживає більша частина населення Ук­раїни, кількість популярних каналів радіомовлення в загальнодо­ступному ультракороткохвильовому діапазоні перевищує десяток. Свою частку у зміну структури послуг зв'язку вклали зміни способу життя, викликані ринковими відносинами. Відносно неприбуткові періодичні видання припинили своє існування, або різко зменшили тиражі, а їх аудиторія читачів, серед яких левову частку складали пенсіонери та люди похилого віку, змінили структуру особистого споживання у бік товарів першої необхідності. Згідно з основними світовими тенденціями, за останні 15 років частка поштових та теле­графних послуг в Україні зменшилась з 43% до 18%, в той час, як послуги телефонного зв'язку збільшились з 44% до 73%. Причому зростає кількість та покращується якість послуг по прийому та пере­дачі телевізійних та радіопрограм, електронного зв'язку, в той час, як частка послуг дротового мовлення, спецзв'язку та фельдзв'язку постійно знижується. Однак існування та розвиток традиційних за­собів зв'язку не є проблематичним, оскільки вони є найбільш надій­ним засобом передачі повідомлень і не залежать від наявності елек-тро- та радіокомунікацій.

У країні спостерігається значна регіональна диференціація у показниках розміщення та розвитку продуктивних сил галузі. Так, у відправленні газет та журналів на столицю України припадає майже 40%. Це пояснюється помітною територіальною диференціацією до­ходів населення, а також тим, що Київ є найбільшим діловим та культурним центром країни. Значною є частка Києва і в розвитку нових видів зв'язку - - електронної пошти, Інтернету, мобільного

зв'язку, пейджингу. На Київ припадає 11,3% телефонних апаратів домашнього користування. На частку Донецької, Дніпропетровської та Харківської областей припадає відповідно 8,3%, 7,8% та 6,7% до­машніх телефонних апаратів. Таким чином найбільш розвинуті про­мислові області припадає більше третини всієї кількості телефонних апаратів.

Для зв'язку України характерними є всі недоліки розвитку продуктивних сил інфраструктури у трансформаційному періоді: нерівномірна щільність охоплення території послугами, фізичний знос і моральне застаріння обладнання, низький рівень розвитку цифрової первинної мережі, недостатня кількість телевізійних ка­налів для потреб державного і комерційного мовлення на більшості географічної території країни, висока питома вага ручної праці в поштовій галузі, а також низька якість поштових послуг, помітні територіальні диспропорції у рівні розвитку галузі в цілому в індустріальних регіонах та на периферії.

На початок 2000 -х років існуюча в Україні первинна мережа, а також найбільш розгалужені вторинні мережі телефонного і теле­графного зв'язку оснащені переважно достатньо застарілими анало­говими системами передачі і таким же комутаційним обладнанням. Цим системам притаманна низька якість каналів зв'язку, особливо помітна при передаванні дискретних сигналів. Пріоритетним на­прямком розвитку первинної мережі є будівництво магістральних цифрових волоконно-оптичних (ВОЛЗ) та радіорелейних (ЦРРЛ) ліній зв'язку, які забезпечують значно більшу пропускну спро­можність ліній зв'язку (на два-три порядки).

Для систем персонального радіовиклику (радіопейджингу), оптимальних для використання у службах оперативного виклику, перспективними є стандарти ЕК.МЕ8 та РЬЕХ.

Мережі стільникового зв'язку, які поступово витісняють з ринку комунікацій радіопейджинг, для підвищення якості та збіль­шення асортименту послуг, розвиваються через використання нових діапазонів радіочастот та способів доступу до мереж, а також впро­вадження сучасніших, порівняно з широко вживаними зараз в Ук­раїні, стандартів.

З точки зору організації транзитних інформаційних маршрутів на шляху із Європи в Азію є вигідним географічне розташування України, чим і зумовлена її участь в багатьох міжнародних телеко­мунікаційних проектах.

Для вирішення питання інформатизації України необхідно провести значні структурні зміни у зв'язку, наслідком яких має ста­ти:

• демонополізація галузі,

• залучення вітчизняного та зарубіжного приватного капіталу,

• створення сучасного регульованого ринку телекомунікацій.

Для розв'язання вказаних завдань необхідно знайти компроміс між інтересами держави, яка відповідає за інфраструктури! системи життєзабезпечення суспільства, та інтересами приватних власників, які забезпечують надходження інвестицій та інновацій у галузь.

Основним напрямом розвитку техніко-технологічної основи галузі є реконструкція та розширення ємності мереж, а також їх цифровізація. Цифрові системи передачі у поєднанні з волоконно-оптичними кабелями дозволяють значно збільшувати ємність станцій телефонного зв'язку. Також вони дають змогу створювати комбіновані станції, які використовуються на місцевих, міжміських та міжнародних мережах зв'язку.

Промисловий комплекс України та його структурні складові:

Паливно-енергетичний комплекс — це сукупність галузей промислового виробництва, які здійснюють видобуток палива, ви­робництво електроенергії, їх транспортування та використання. До складу паливно-енергетичного комплексу входять галузі паливної промисловості (вугільна, нафтова, газова, торф'яна, сланцева) та електроенергетика, що включає теплові, гідро- та атомні електро­станції. В структурі виробництва (видобутку) палива в Україні пере­важає вугілля. Питома вага вугілля складає майже 60%, тоді як на нафту припадає близько 7%, на природний газ — 25%. Разом з тим у споживанні паливно-енергетичних ресурсів домінуюча роль нале­жить природному газу. Вугільна промисловість України своїм розміщенням орієнтується на запаси вугілля, зосереджені в основ­ному в Донецькому, Львівсько-Волинському та Дніпровському ба­сейнах. В загальних запасах вугілля в Україні найвища питома вага належить Донецькому басейну - - 87,0% (близько 100 млрд. т), Львівсько-Волинському та Дніпровському буро-вугільному басейні - відповідно 2,0% (біля 2 млрд. т) та 3,5% (4,1 млрд.т). Крім того, запаси вугілля є на території Харківської і Полтавської областей -8,7 млрд. т та Закарпатської вугленосної площі — 0,2 млрд. т. Для покриття дефіциту вугілля його імпорт в Україну здійснюється в

основному з Росії і Казахстану (для потреб коксохімічної промисло­вості) та Польщі. Першочерговим завданням розвитку вугільної промисловості є компенсація потужностей, що вибули за рахунок завершення вже початого будівництва і реконструкції ряду шахт.

Нафтова і нафтопереробна промисловість України орієнтуєть­ся розміщенням на родовища Передкарпаття - Долинське і Північно-Долинське, Бітків-Бабчинське, Орів-Уличнянське та інші, а також нафтогазоносної провінції на території Полтавської, Сумської та Чернігівської областей, до найбільших з яких належать Гнідинцівське, Леляківське, Глинсько-Розбишівське, Рибальське, Качанівське, Новогригорівське та інші. Розробка цих родовищ стала основ­ною базою для розвитку нафтовидобувної промисловості України у післявоєнні роки. Зараз основний видобуток нафти припадає на Східний нафтогазоносний регіон. Його питома вага у загальному видобутку нафти в країні досягає майже 80%. У Південному нафто­газоносному регіоні на території українського Причорномор'я ба­лансові видобувні запаси становлять 3% від запасів України, тому видобуток нафти практично відсутній. В Україні розміщені і функ­ціонують шість основних нафтопереробних заводів (НПЗ) — Дрого­бицький, Кременчуцький, Лисичанський, Надвірнянський, Одесь­кий, Херсонський. У зв'язку з незначним видобутком нафти в Украї­ні обсяги її переробки в значній мірі залежать від масштабів поста­вок її з-за меж країни, які здійснюються головним чином з Російської Федерації. Найважливішим завданням розвитку нафтопе­реробної промисловості є забезпечення суттєвого зростання техніч­ного рівня виробництва. Насамперед слід підвищити глибину пере­робки нафти до рівня країн, що мають розвинуту нафтопереробку, тобто до 80% від загальних запасів.

Газова промисловість України орієнтується своїм розміщен­ням та розвитком на дев'ять нафтогазоносних областей, об'єднаних у три нафтогазоносні райони: Східний (охоплює Сумську, Полтав­ську, Харківську, Дніпропетровську, Донецьку, Луганську і Черні­гівську області), Західний (Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька і Закарпатська області) та Південний (включає Запорізь­ку і Херсонську області, а також Автономну Республіку Крим). За­безпеченість споживання газу за рахунок власного видобутку в ос­танні роки становить близько 20%. Частка газу, якого не вистачає Україні, імпортується з Росії та Туркменистану. Перспективи роз-

витку газової промисловості України пов'язані з розширенням гео-лого-пошукових робіт, збільшенням обсягів пошукового буріння та прискоренням промислового освоєння відкритих родовищ. Поряд з цим слід широко впроваджувати новітні досягнення технологій і техніки, які дозволятимуть підвищити ефективність видобутку ре­сурсу.

Торф'яна промисловість, розміщена в основному у Поліській природно-географічній зоні для поліпшення забезпечення паливом районів місць зосередження цього виду ресурсів зберігає видобуток паливного торфу, однак повністю забезпечити потреби в ньому не­можливо через невеликі його запаси. На території України загальні геологічні запаси торфу становлять 2172,6 млн. т, у тому числі 1555,0 млн. т - придатні для виробництва палива, з яких балансові запаси становлять 724,7 млн. т. Ураховуючи радіоактивну забруд­неність багатьох торф'яних родовищ, запаси паливного торфу є ще більш обмеженими для використання у виробництві.

Розвиток і розміщення об'єктів електроенергетики залежить від енергетичних джерел, якими користуються підприємства галузі. Нині в Україні експлуатуються три типи генеруючих потужностей: теплові, гідроелектростанції (у т.ч. гідроакумулюючі) та атомні. Ве­ликі теплоелектростанції (ТЕЦ) розміщені в найбільших містах країни: Києві, Одесі, Харкові та інших. П'ять атомних станцій розміщені в Запорізькій, Київській, Миколаївській, Рівненській та Хмельницькій, областях. Основні гідроелектростанції знаходяться на Дніпрі (Київська ГЕС і ГАЕС) — в Київській області, Канівська ГЕС — в Черкаській, Кременчуцька — в Полтавській, Дніпродзер-жинська — в Дніпропетровській, Каховська — в Херсонській облас­ті та Дніпрогес - в Запорізькій області. Будується Дністровська ГЕС та ГАЕС — у Львівській області.

Металургійний комплекс України представлено підприєм­ствами чорної та кольорової металургії. Металургія є галуззю спеці­алізації нашої країни в територіальному поділі праці країн СНД, Європи та на світовій арені. Чорній металургії належить одне із провідних місць у сучасній економіці України. За даними 2000 року, на її частку припадало 27,3% вартості продукції основних галузей промисловості країни. Великий вплив має чорна металургія на роз­виток і розміщення машинобудування, хімічної промисловості, енергетики. В металургії значно розвинене комбінування виробництва, на її відходах працюють виробництво будівельних матеріалів, мінеральних добрив тощо. Металургія є потужним фактором фор­мування територіальних промислових комплексів. В місцях розміщення її основних підприємств зосереджується важке машино­будування, коксохімія, хімія, виробництво вогнетривких матеріалів, формуються крупні транспортні вузли. Розвитком і розміщенням металургія орієнтується на схід України, де сформувалися унікальні природні умови для розвитку цього комплексу. Тут знаходяться найкрупніші, що мають світове значення, паливно-сировинні бази чорної металургії - - Донецький кам'яновугільний, з коксівними марками вугілля, Криворізький залізорудний і Придніпровський марганцеворудний басейни, значні поклади вапняків, доломітів, во­гнетривких глин. Залізорудна база чорної металургії України пред­ставлена Криворізьким і Кременчуцьким басейнами, Білозерським і Керченським родовищами. В Україні із рідкісних металів, які вико­ристовуються в чорній металургії як легуючі добавки для надання сталі певних якостей, є родовища титану (у Житомирській області) та хрому. Головні родовища нерудної сировини (вогнупорів та флюсів тощо), яка використовується в металургії, знаходяться в Донбасі і в Автономній Республіці Крим. Нині в Україні нарахо­вується 50 основних підприємств чорної металургії, у складі яких 14 металургійних комбінатів і заводів, 3 феросплавних заводи, 16 коксохімзаводів, 6 трубних заводів, 8 гірничозбагачувальних комбінатів і три основних заводи металоконструкцій. Найбільшими мета­лургійними комбінатами України, потужність яких становить 5 млн. т і більше металу за рік, є «Азовсталь», «Запоріжсталь» та «Криво-ріжсталь». Головним виробником коксу є Донецький металургійний підрайон. Він дає більше половини всього його випуску в країні. Практично весь металургійний комплекс України зосереджений в Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій областях, де сформувався один з найбільших металургійних районів світу.

На території цього району з урахуванням умов і особливостей розвитку і розміщення галузей комплексу, виділяється три мета­лургійних підрайони. Придніпровський металургійний підрайон розташований вздовж правого і лівого берегів Дніпра — від Кре­менчука до півдня Дніпропетровської і Запорізької областей. За своїм значенням цей підрайон є найбільшим виробником сталі і прокату. Донецький металургійний підрайон охоплює металургійні

підприємства Донецької і Луганської областей. Це основний підрайон по виробництву коксу і чавуну. Приазовський мета­лургійний підрайон включає дві території: місто Маріуполь з його двома металургійними комбінатами - - «Азовсталь» та ім. Ілліча, коксохімзаводом, а також північну і східну частини Керченського півострова. Незважаючи на загальну економічну кризу в країні й у галузі зокрема, металургія є основним постачальником валютних надходжень у державу. Вартість експортної продукції чорної мета­лургії України сягала в окремі роки 3 млрд. доларів, її доля в загаль­ному експорті трималась на рівні понад 40%. Більша частина металопродукції України експортується в країни СНД.

Кольорова металургія України розвивається на основі розроб­ки родовищ сировинних ресурсів — алюмінію, магнію, руд титану, цирконію, нікелю, ртуті та інші. Алюмінієва промисловість викори­стовує в якості сировини боксити, запаси котрих на території Ук­раїни незначні. Промислове значення мають родовища Смілянське (Черкаська обл.) і Високопільське (Дніпропетровська обл.). Дуже важливою сировиною для виробництва алюмінію є каолін. Його ро­довища є в багатьох областях України, а видобувається він в основ­ному у Вінницькій, Хмельницькій, Дніпропетровській і Запорізькій областях. Головними родовищами калійно-магнієвих солей на Ук­раїні є Стебниківське і Калушське у Прикарпатті та сполук магнію — Сивашське в Криму. Виробництво нікелю орієнтується на найбільші родовища промислового значення, якими є Побузьке і Придніпровське. Найбільші родовища титанових руд знаходяться в Житомирській (Іршанське і Стремигородське) і Дніпропетровській (Самотканське). Поки ще не експлуатуються родовища хромітів в Кіровоградській і Дніпропетровській областях, тому потреба Ук­раїни в хромі задовольняється його імпортом з Уралу та Казахстану. Руди цирконію в Україні відкриті в Самотканському родовищі тита­нових руд, вони є також в Приазов'ї. В Україні є значні запаси ртуті. Основне її родовище -- Микитівське, яке розташоване в межах м. Горлівки, є також родовища в Закарпатті та Криму. Розміщення підприємств кольорової металургії зумовлено переважно двома ос­новними факторами — сировинним та енергетичним. Підприємства, які переробляють руди з незначним вмістом основного металу, тяжіють до джерел сировини (виплавка ртуті, нікелю, рідкісних ме­талів). Енергомісткі виробництва (титано-магнієве, цинкове, алюмінієве) розміщують у місцях дешевої електроенергії, як прави­ло поблизу потужних електростанцій. В розміщенні підприємств кольорової металургії в Україні виділяється два основних райони. У Донецькому районі знаходяться Микитівський ртутний комбінат, Костянтинівський цинковий завод «Укрцинк», Артемівський завод по обробці кольорових металів, який випускає латунь, латунний і мідний прокат, а також Свердловський завод алюмінієвого прокату. В Придніпровському районі розвиток галузі орієнтується також на потужну енергетичну базу Дніпрогесу, теплових й атомних електро­станцій. В Запоріжжі зосереджені титано-магнієвий і алюмінієвий заводи, у Вольногорську - Верхньодніпровський гірничо-

металургійний комбінат, який працює на титано-цирконієвих рудах Самотканського родовища, в місті Світловодську, біля Кременчуць­кої ГЕС діють завод чистих металів і завод твердих сплавів. В Кіровоградській області на базі недавно відкритого родовища нікелевої руди діє Побузький нікелевий завод. Виробництво магнію здійснюється також Калушським ВО «Хлорвініл». Для забезпечення потреб у кольорових металах Україна підтримує економічні зв'язки з іншими країнами СНД — з Російської Федерації надходять мідь та її сплави, цинкові концентрати, олово, дорогоцінні метали, з Узбе­кистану — мідь, з Казахстану — свинець і мідь, з Киргизії — сурма.

Стратегічними напрямами розвитку металургійного комплексу України має стати підвищення технічного рівня сталеплавильного, прокатного, трубного, і метизного виробництва для забезпечення поліпшення якісних і сортаментних показників готової металопро-дукції з метою задоволення потреб власних металоспоживаючих га­лузей і підвищення ефективності експортного потенціалу.

Машинобудівний комплекс України значною мірою визна­чає не лише галузеву структуру промисловості, але і її розміщення. Рівень розвитку машинобудування є одним із основних показників економічного і, перш за все, промислового розвитку країни. Визна­чальну роль при розміщенні конкретних машинобудівних підприємств відіграють такі чинники:

Сировинний фактор є одним з провідних, оскільки вироб­ництво усіх видів машинобудування тісно пов'язано з використан­ням металу. В цілому він визначальний вплив чинить на розміщення найбільш металомістких галузей, зокрема, виробництва вантажних вагонів і цистерн, тепловозів, тракторів, продукції важкого машино­будування.

Споживчий чинник справляє вагомий вплив на розміщення підприємств, що виробляють великогабаритні, об'ємні, часто з вели­кою вагою машини. Це виробництво сільськогосподарських машин, устаткування для легкої, харчової, хімічної промисловості, а також металургійного комплексу, нафто-, газовидобувної та вугільної про­мисловості, суднобудування.

Трудоресурсний фактор та чинник наукоємності обумов­люються складністю та працєємністю виробництва машин, що вима­гає розміщення машинобудівних заводів поблизу або безпосередньо у великих містах та в центрах зосередження науково-дослідних і конструкторських баз. Таким чином розміщуються галузі точного наукомісткого машинобудування.

Основними районами концентрації машинобудівної галузі є Придніпровський, Донецький, Східний та Центральний. Загалом, з 2031 підприємств машинобудування і металообробки України найбільша їх кількість зосереджена у Донецькій (207), Дніпропет­ровській (159), Луганській (149) і Запорізькій (126) областях. Багато підприємств розміщено в Київській (74), Харківській (188), Львівській (155), Одеській (108) областях, а також у м. Києві (173).

На основі технологічних процесів, матеріаломісткості та місця і ролі у виробничому комплексі галузі машинобудування поділяються на:

• важке; загальне; середнє;

виробництво точних механізмів; виробництво приладів та інструментів;

• виробництво металевих виробів та заготовок;

• ремонт машин і устаткування.

Важке машинобудування включає виробництва металургій­ного, гірничо-шахтного, підйомно-транспортного та енергетичного устаткування. Переважна більшість підприємств важкого машино­будування розміщується в Донецькому та Придніпровському еко­номічних районах, де є взаємопоєднання сировини і споживача його продукції. Виробництво устаткування для нафто-, газовидобувної промисловості орієнтується своїм розміщенням на райони зосеред­ження споживачів продукції- Східний, Карпатський тощо.

Енергетичне машинобудування спеціалізується на виробниц­тві устаткування для всіх видів електростанцій, в т. ч. парових гідравлічних турбін, атомних реакторів, генераторів, котлів, дизель­них моторів, електроапаратури, кабелю та іншої продукції. Найбіль­шим центром енергетичного машинобудування є Харків, в якому розташовані заводи: «Електроважмаш», турбінний ім. С.М.Кірова, «Електромашина» та електромеханічний (ХЕМЗ).

Стратегічну роль у машинобудуванні виконує верстатобуду­вання. Центром виробництва важких верстатів є Краматорськ. Інши­ми центрами верстатобудування є Київ (завод верстатів-автоматів ім. Горького), Харків (завод агрегатних верстатів), Одеса (верстато­будівний), Запоріжжя (верстатобудівний), Житомир (верстатів-авто­матів). Заводи неметаломісткого верстатобудування розміщені у Мелітополі, Лубнах, Корсунь-Шевченківському.

У структурі загального машинобудування провідне місце зай­мають транспортне машинобудування. Підприємства ці орієнтують­ся в своєму розміщенні в основному на споживача готової продукції, а також на наявність металу. На підприємствах залізничного ма­шинобудування тепловози виробляють на двох кооперованих під­приємствах у Луганську і Харкові. Промислові електровози випус­кають у Дніпропетровську. Тут же, а також у Луганську, можливе створення виробництва магістральних електровозів, для збуту яких Україна має власний великий ринок. Вантажні вагони виробляють у Кременчуці, Дніпродзержинську, Києві -- на Дарницькому вагоно­ремонтному заводі, великовантажні вагони — у Стаханові, цистерни — у Маріуполі.

Усі підвалини є в країні для розвитку морського і річкового суднобудування. Головним чинником розміщення їх є орієнтація на морське узбережжя та внутрішні магістральні водні шляхи. Основ­ним центром морського суднобудування є Миколаїв, де працюють З суднобудівні заводи, другим центром є Херсон, в якому на двох суднобудівних заводах випускають різні типи океанських і морських суден, доки до морських портів і портові крани. У Керчі випускають танкери, у Києві - морські траулери. Судноремонт і виробництво невеликих морських суден є в Одесі, Іллічевську та Маріуполі.

Автомобілебудування України випускає великовантажні (Кременчук), легкові (у Запоріжжі, Сімферополі, Києві, Одесі, Хер­соні, у с. Бортничі Київської області, в Чернігові, Кременчуці тощо) автомобілі популярних марок "Таврія", "Славута", "Волга", "ОАЕЖЮ", "Лада", мікроавтобуси "Газель", "ІУЕСО". В Луцьку налагоджено виробництво легкових автомобілів для сільської міс­цевості. Львівській автобусний завод (ЛАЗ) є найбільшим в СНД. Автомобільна промисловість кооперується з заводами, які випуска­ють двигуни, окремі вузли і агрегати автомобілів (Мелітополь, Пол­тава, Херсон, Чернігів, Синельникове, Кременчук), електрооблад­нання (Херсон, Сутиска Вінницької обл.), запасні частини (Чер­нігів).

Літакобудування України є однією з найперспективніших га­лузей економіки. Його розміщення орієнтується на науково-дослідну базу та висококваліфіковані кадри. Центрами авіаційної промисло­вості є Київ і Харків, найбільші наукові і промислові центри Украї­ни. Тут виробляють пасажирські і транспортні літаки, які мають за­гальносвітове визначення і є конкурентоспроможними на ринку Європи і світу.

У зв'язку з розпадом економічних зв'язків з постачальниками внутрішньоміського транспорту, в останнє десятиріччя в Україні налагоджується власне виробництво тролейбусів (Київ і Дніпропетровськ). В країні також є заводи з виробництва індивідуального транспорту для населення - мотоциклів (Київ), мопедів (Львів), велосипедів (Харків, Чернігів).

Сільськогосподарське машинобудування орієнтується своїм розміщенням в основному на райони виробництва відповідної сільськогосподарської продукції. Найпотужнішими центрами сільськогосподарського машинобудування є Харків (мотори для са­мохідних комбайнів), Одеса (тракторні плуги), Кіровоград (сівалки), Дніпропетровськ і Тернопіль (бурякозбиральні комбайни), Херсон (кукурудзозбиральні комбайни, створюється виробництво зернозби­ральних), Бердянськ (жниварки), Львів (хімсільгоспмашини). Об­ладнання для кормовиробництва і тваринництва, інші сільгосп­машини виробляють у Бердянську, Ніжині, Умані, Ковелі, Коломиї та Білій Церкві, Києві.

Трудомісткі галузі точного машинобудування орієнтуються на великі міста, наявність науково-дослідної бази і кваліфікованих кадрів. Найбільшими центрами електронної та радіотехнічної промисловості є Київ, Харків, Дніпропетровськ, Сімферополь, Одеса, Львів, Вінниця, Чернівці, Київ, Сімферополь, Сміла, Суми. Одеса. Виробництво приладів та інструментів має помітне експортне зна­чення. Основним ринком збуту є країни СНД.

Машинобудування України в змозі забезпечити технікою та обладнанням більшість галузей національної економіки. Так, облад­нання для хімічної промисловості виробляють у Києві, Сумах, Пол­таві, Дніпропетровську, Дніпродзержинську, Павлограді, Фастові, Львові, Дрогобичі, Горлівці, Констянтинівці. Центрами виробництва обладнання для харчової промисловості є Київ, Харків, Одеса, Дніп­ропетровськ, Запоріжжя, Мелітополь, Миколаїв, Херсон, Кірово­град, Донецьк, Луганськ; легкої промисловості -- Харків, Херсон, Київ, Полтава, Черкаси, Одеса, Львів, Чернігів, Прилуки, Суми.

Концептуальні засади промислової політики уряду в галузі машинобудування передбачають випереджаючий розвиток науко-містких і високотехнологічних галузей і виробництв, де Україна вже має або може мати значні технічні, технологічні та наукові доробки (авіаційної, ракетно-космічної, суднобудівної, мікроелектронної та радіоелектронної, виробництва засобів зв'язку та телекомунікацій, електротехнічної та військової промисловості). Передбачається та­кож зростання обсягів виробництва і впровадження машин, устатку­вання, приладів, апаратів та механізмів, які забезпечують економію сировини, палива та електроенергії у процесі їх видобутку, перероб­ки і використання. Для зменшення імпортної залежності економіки необхідним є збільшення виробництва вітчизняного обладнання і техніки для модернізації теплових і гідравлічних електростанцій, сучасної залізничної, медичної та побутової техніки; сільськогоспо­дарської техніки (тракторів, зернозбиральних комбайнів, кормо- та бурякозбиральної техніки), автомобілів тощо.

Хімічний комплекс відзначається особливостями технологіч­ного циклу, в яких, на відміну від інших галузей, основу складають процеси хімічних реакцій. Розміщення хімічної промисловості має свої особливості у зв'язку з тим, що на нього впливають такі чинни­ки:

Екологічний чинник. Хімічна промисловість є одним з основ­них джерел техногенної небезпеки й забруднювачів навколишнього середовища.

Невисока трудомісткість, її підприємства можна розміс­тити у слабо заселених районах. Винятком є виробництва хімічних волокон і фармацевтична промисловість.

Споживчий чинник визначає в основному розміщення підприємств основної хімії (виробництва мінеральних добрив, крім калійних, сірчаної кислоти тощо), та виробництв, що переробляють напівфабрикати хімії органічного синтезу (виробництво хімічних волокон, гумово-технічні вироби тощо).

У міжнародному поділі праці наша країна займає одне з провідних місць у галузі хімічних виробництв, володіючи потужною сировинною базою для хімічної промисловості. В надрах України є запаси майже всіх видів мінеральної хімічної сировини: вугілля, природного газу, нафти, сірки, карбонатної сировини, кухонної і калійної солей, титанових руд тощо. Хімічний комплекс використо­вує в значних обсягах як сировину, так і промислові відходи. Вони створюються у значних обсягах в деяких галузях промисловості (перш за все, в чорній та кольоровій металургії, нафтопереробці, те­пловій електроенерегетиці, лісовій промисловості тощо).

Враховуючи промислово-аграрну спеціалізацію національної економіки, однією з провідних підгалузей хімічної промисловості України є виробництво мінеральних добрив. Підприємства, які виго­товляють азотні добрива, розміщують поблизу крупних кок­сохімічних заводів у Донбасі і Придніпров'ї (Дніпродзержинськ, Кривий Ріг, Горлівка тощо), а також на трасах газопроводів в рай­онах інтенсивного розвитку сільського господарства (Лисичанськ, Черкаси, Рівне) і в припортовому районі Одеси. Виробництво фос­форних добрив, як правило, тяжіє до районів їх споживання, їх виго­товляють у Сумах, Вінниці, Костянтинівці і Одесі, Маріуполі. Ви­робництво калійних добрив розвивається в Прикарпатті в Калуші (Івано-Франківська обл.) і Стебнику (Львівська обл.) у Запоріжжі.

Україна спеціалізується також на виробництві сірчаної кисло­ти та соди. Виробництво сірчаної кислоти зосереджено переважно у центрах переробки фосфатів — у Сумах, Костянтинівці, Вінниці і Одесі. Крім того, її виготовляють у Горловці («Стирол»), Дніпро­дзержинську («Азот»), коксохімічних заводах Донбасу і Придні­пров'я. Содове виробництво переважно сконцентроване у Донбасі (Лисичанськ і Слов'янськ), який має великі запаси кухонної солі. Крупне виробництво соди є і на Кримському содовому заводі в місті Червоноперекопську, який працює на солях Сиваських озер. Синте­тичні смоли і пластмаси виготовляються в районах зосередження покладів первинної сировини (вугілля) в Донбасі (Горлівка, Северо-донецьк, Донецьк, Рубіжне), у Придніпров'ї (Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ, Запоріжжя), в Черкасах, Одесі тощо.

Зважаючи на трудоресурсний чинник розвитку, хімічні волок­на виготовляють у великих містах - Києві, Чернігові, Черкасах, Житомирі, Сокалі (Львівської обл.). У великих містах, які мають науково-дослідні заклади, розвинена хіміко-фармацевтична проми­словість, її центрами є: Київ, Житомир, Харків, Полтава, Луганськ, Львів, Одеса. Найбільші підприємства гумово-азбестової промисло­вості — шинний завод у Дніпропетровську і Білоцерківський завод гумово-технічних виробів. Підприємства цієї галузі є також у Хар­кові, Києві, Запоріжжі, Одесі, Бердянську тощо. Основну частину лаіко-фарбової продукції виготовляють у Донбасі (Луганськ, До­нецьк) і Придніпров'ї (Дніпропетровськ, Кривий Ріг). Виробництво лаків і фарб є також у Києві, Харкові, Кременчуці, Львові, Бори­славі, Івано-Франківську, Одесі, Сімферополі.

В цілому хімічна промисловість набула розвитку в усіх еко­номічних районах України. Значного ступеню територіальної кон­центрації її підприємства набули у Донецькому, Придніпровському й Карпатському економічні районах. Найпотужнішим з них є До­нецький район (Луганська область з найбільшим у країні Лиси-чансько-Рубіжанським промисловим вузлом хімічної спеціалізації.)

На протязі достатньо довгого періоду хімічні галузі разом із промисловим виробництвом, пов'язаним з добуванням і обробкою деревини, об'єднувалися в один, лісохімічний комплекс. Враховую­чи те, що сировина для цієї галузі належить до складу живої приро­ди й цілеспрямовано вирощується людиною, як й інша продукція сільського господарства, в останній час вирощування та добування лісової сировини (лісове господарство та лісозаготівельне вироб­ництво) для галузей промисловості віднесено до аграрно-промислового комплексу, що з наукової точки зору є цілком обґрунтованим.

Лісова, деревообробна та целюлозно-паперова проми­словість України є специфічним промисловим підкомплексом, який являє собою сукупність галузей і виробництв, підприємства котрих здійснюють заготівлю деревини, її комплексну механічну, хіміко-

механічну і хімічну обробку і переробку. В її галузевій структурі виділяють лісозаготівельну, целюлозно-паперову, лісохімічну, гідро­лізну промисловість, виробництво деревно-стружкових плит, кар­тонно-паперової тари, а також меблеву промисловість. Основними районами лісозаготівель є Карпатський (Івано-Франківська і Закар­патська області) і Поліський (Волинська, Житомирська, Київська, Чернігівська області). Традиційно там же розвинуто лісопильне ви­робництво, а також розміщуються і підприємства деревообробної промисловості. Виробництво меблів є галуззю спеціалізації у Закар­патській, Івано-Франківській, Чернівецькій областях. З відходів лісової і деревообробної промисловості України виробляють дерев-ностружкові і деревноволокнисті плити (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Свалява, Дрогобич, Малин, Чернігів, Ко­вель, Сарни та ін.)

Целюлозно-паперова промисловість України об'єднує 25 ве­ликих підприємств, серед яких виділяються: Малинська і Дніпропет­ровська паперові фабрики, Понінківський паперовий комбінат, Хер­сонський целюлозно-паперовий та Ізмаїльський целюлозний заводи, Жидачівський картонно-паперовий комбінат, Корюківська фабрика технічного паперу.

Лісохімічна промисловість розташована у Києві, Коростені (Житомирська область), Великому Бичкові, Сваляві, Перечині (Івано-Франківська область).

Гідролізна промисловість представлена Верхньодніпровським гідролізно-фурфуроловим заводом, цех по виробництву гідролізних кормових дріжджів з нехарчової сировини на Бєлгород-Дністровській картонній фабриці. Функціонують Запорізький гідролізно-дріжджовий завод, Вознесенський (Миколаївська область), Вінниць­кий, Слов'янський (Донецька область), та Васильківський (Київська область) дріжджові заводи.

Концептуальні засади розвитку хімічної промисловості засно­вані на докорінному підвищенні технологічного рівня виробництв, зменшення їх екоємності на основі використання передових техно­логій та урахування світового досвіду, орієнтації хімічного комплек­су країни на виробництво продукції, стратегічно важливої для національної економіки у цілому — мінеральних добривах, хімічних засобах захисту рослин; хімічних матеріалах для легкої промисло­вості, принципово нових полімерних матеріалів із заданими властивостями для машинобудування, шинах та гумотехнічних виробах, лікарських засобах тощо.

Промисловому комплексу України належить головна роль у примноженні виробничого потенціалу України. Без докорінної зміни пріоритетів розвитку промисловості в напрямах забезпечення пріоритетів для високотехнологічних переробних та обробних галузей -виробників продукції кінцевого споживання у порівнянні з галузями сировинного характеру проблематичним є досягнення сталого еко­номічного зростання для всієї національної економіки.

Особливу роль при цьому повинно відігравати відродження виробництва розширеного асортименту товарів народного спожи­вання. Останнє зосереджено в різних галузях економіки України, причому в галузях важкої промисловості виробляється понад 40% всієї вартості товарів народного споживання. Серед них автотранс­портні засоби, побутова техніка, товари радіоелектронної промисло­вості та точного машинобудування, хіміко-фармацевтичні продукти, меблі, будівельні матеріали, скляно-фарфоро-фаянсові вироби тощо. Виготовлення широкого асортименту найбільш необхідних, жит­тєво-важливих товарів народного споживання продовольчої та не­продовольчої груп забезпечує агропромисловий комплекс держави.

В національній економіці України особливе місце займає сфе­ра агропромислового виробництва. Гармонійно сформовані чи не найсприятливішими в світі природно-економічними передумовами господарювання в далекому історичному минулому, сільськогоспо­дарський та переробний сектори суспільного виробництва були й залишаються провідними для нашої країни не тільки для забез­печення життєво-важливих потреб населення в харчових продуктах та товарах легкої промисловості, але й через високу конкуренто­спроможність національної продукції агропромислового сектора на ринках СНД й світу.

За роки інтенсивного розвитку промисловості на засадах індустріальної моделі в економічних формаціях з високими рівнями усуспільнення виробництва в аграрному секторі в Україні було

сформовано потужну територіальну соціально-економічну систему - багатогалузевий аграрнопромисловий комплекс (АПК). В остан­ньому у тісному зв'язку розвивалися виробництво засобів виробниц­тва для АПК, сільське господарство, харчова та переробна проми­словість, а також інфраструктурна сфера аграрно-промислового ви­робництва. Аграрно-промисловий комплекс став одним з найбільш потужних і багатогалузевих формувань в структурі національної економіки. Це складний комплекс виробництва, що об'єднує різні галузі народного господарства. АПК в значній мірі визначає соці­ально-економічний розвиток країни, рівень життя населення, його забезпечення продуктами харчування, а переробну промисловість — сільськогосподарською сировиною. Вирішення продовольчої про­блеми здійснюється саме в АПК, через що він є життєво-важливою ланкою економіки і мусить мати пріоритетний розвиток. На початок 90-х років у АПК України було зайнято біля 1/3 всієї чисельності працюючих, на частку його галузей та сфер виробництва припадало понад 30% основних виробничих фондів. Сільськогосподарське та аграрно-переробне виробництво складало чи не третину національ­ного доходу і майже 2/5 валового суспільного продукту. Причому на теренах Україні на рівні макромасштабних економічних районів сформувалися міжобласні територіально-господарські комплекси, чітко спеціалізовані на агропромисловому виробництві. В таких районах агропромисловий комплекс став структуроформуючим сек­тором суспільного виробництва. Останнє сталося внаслідок обумовленого в основному природно-економічними та історико-економіч-ними чинниками цілеспрямованого профільного розвитку агропро­мислового виробництва або в найбільш сприятливих для цього гео­графічних зонах (завдяки наявності сприятливої для аграрного виробництва ресурсної бази), або ж через брак ресурсів розвитку інших галузей господарства. Як правило, в умовах України ці два чинники діяли одночасно, причому у випадках формування сталої агропромислової спеціалізації великих економічних районів явно виділилися два економічних райони макрорівня, де формування су­часного стану регіональної економіки відбувалося саме на основі агропромислового виробництва.

Так, серед восьми економічних районів України чітко вираже­не аграрно-промислове спрямування економічного розвитку демон­струють Поділля й Полісся, які вкупі охоплюють сім областей України та включають в себе переважну частину природно-географіч­ної зони мішаних лісів та біля третини лісостепу, а загалом займа­ють більше чверті (27,0%) території країни. Близькою до агропроми­слової є спеціалізація Південного району. В інших економічних рай­онах аграрнопромислові галузі також є провідними, але, враховую­чи більш значний рівень промислового розвитку, вони є складовими промислово-аграрної спеціалізації районного виробництва.

АПК має достатньо складну й розгалужену функціональну й галузеву структуру. До його складу входять 4 основні сфери:

1. Сільськогосподарське виробництво - - рослинництво і тваринництво, що створюють сировинну базу АПК. Це його основна базова ланка.

2. Галузі, які виробляють матеріально-технічні засоби для галузей АПК. Це -- сільськогосподарське машинобудування, ви­робництво засобів захисту рослин, мінеральних добрив, комбікор­мова і мікробіологічна промисловість, виробництво тари, спеціаль­ного устаткування і приладів для АПК та ін.

3. Галузі, які забезпечують переробку сільськогосподар­ської продукції (харчова, легка).

4. Виробнича інфраструктура АПК - спеціалізовані транс­порт, складське господарство, матеріально-технічне постачання, інженерні споруди, в тому числі іригаційні системи, заготівля, збері­гання сільськогосподарської продукції, науково-інформаційне забез­печення аграрно-промислового виробництва.

До складу АПК входять два основні виробничі підкомплекси - продовольчий та непродовольчий. Ці комплекси, в свою чергу, залежно від виду сировини, що використовується, поділяються на рослинницькі і тваринницькі підкомплекси.

До складу продовольчого комплексу входять зернопродукто-вий,картоплепродуктовий, цукробуряковий, плодоовочеконсервний, виноградно-виноробний, м'ясний, молочний, олійно-жировий під­комплекси. Крім того, до його складу входять певні інфраструктури і галузі.

Основними територіальними формами організації АПК є ло­кальні і регіональні АПК. Локальні АПК формуються на відносно невеликих територіях на основі поєднання агропромислових підприємств з переробки малотранспортабельної сільськогосподар­ської продукції і мають найнижчу ступінь інтеграції.

В межах економічних районів різного рівня розміщення і взаємодія локальних АПК обумовлюють формування відповідного регіональних АПК. Регіональні (територіальні) АПК можуть вклю­чати територію країни, економічного району, автономної респуб­ліки, області, територіально-господарського чи адміністративного району. В межах природно-господарських зон виділяють зональні АПК, сформовані під впливом природних умов відповідної агроклі-матичної зони. Вони представлені інтегральними агропромисловими зонами і агропромисловими районами та спеціалізованими агропро­мисловими зонами і районами.

На території України сформувалися три основні великі сільськогосподарські зони (крупні регіональні АПК) з певною спеціалізацією сільського господарства та підприємств переробної промисловості і виробничої інфраструктури - - Поліський АПК, Лісостеповий АПК, Степовий АПК, а також локальні специфічні АПК гірських і передгірських районів Карпат і Криму з явно вира­женою вертикальною зональністю виробництва. Виділяються також приміські АПК зі спеціалізацією, сформованою потребами забезпе­чення населення великих міст плодами, овочами, молокопродукта-ми, м'ясом худоби та птиці тощо.

Поліський АПК сформувався в межах Українського Полісся. Поверхня території рівнинна. Клімат помірно-континентальний. Це найбільш зволожена територія України (особливо Західне Полісся). Переважають дерно-підзолисті і болотні грунти, які потребують зба­гачення їх поживними речовинами, вапнування та інших меліора­тивних робіт. Спеціалізація сільського господарства -- скотарство (молочно-м'ясного напрямку), льонарство, картоплярство з вироб­ництвом зернової продукції. На основі переробки сільськогос­подарської сировини тут функціонують молоко-промисловий, м'ясо-промисловий, картоплепродуктовий, льонопромисловий спеціалізо­вані комплекси, а також додаткові — зернопродуктовий, бурякоцукровий, плодоовочеконсервний та виробництво хмелепродукції тощо. Тут виробляється 95% льону-довгунця, 45% картоплі, до 1/5 молока і м'яса держави.

Лісостеповий АПК сформувався в межах лісостепової при­родно-економічної зони. У рельєфі спостерігається чергування ви­сочин із зниженими рівнинами. Ґрунтовий покрив — родючі, високопродуктивні типи земель — чорноземи, сірі лісові грунти, чорноземно-лучні тощо. Сільське господарство спеціалізується на вироб­ництві цукрових буряків, зерна, скотарстві та свинарстві. Розвинуте також виробництво картоплі, овочів, соняшнику, хмелю, м'яти, фруктів, м'яса птиці. Все це створює значну сировинну базу для розвитку бурякоцукрового, зернопродуктового, м'ясопромислового, молоко-промислового та плодоовочеконсервного спеціалізованих комплексів. Тут виробляється 70% цукрових буряків, 40% зерна, по­ловина молока і м'яса України.

Степовий АПК сформувався в межах степової природно-географічної зони. Рельєф рівнинний. Клімат помірний посушливий. Висока випаровуваність вологи приводить до значного її дефіциту. Тут переважають середньогумусні та малогумусні чорноземи, у південних районах -- каштанові грунти. У зв'язку з посушливим кліматом, це — район зрошувальної меліорації. Сільське господар­ство спеціалізується на вирощуванні зернових, соняшника, а також на скотарстві. Виноградарство, овочівництво, свинарство, вівчарство і птахівництво є додатковими галузями, однак, справляють помітний вплив на виробничу спеціалізацію АПК степового регіону. Такі пе­редумови створюють значну сировинну базу для функціонування спеціалізованих комплексів - м'ясопромислового, молокопроми-слового, : .ернопродуктового, олійнопродуктового та плодоовочекон­сервного. У степу виробляється 100% рису, 95% винограду, 80% со­няшнику, до 48% зерна, 70% вовни, овочів — 35%, а молока і м'яса близько 1/3 всього національного виробництва.

Сільське господарство включає в себе дві основні галузі -рослинництво і тваринництво. Валова продукція сільського госпо­дарства у 2000 р. складала 25,8 млрд. грн. у цінах 1996 р.у т.ч. рос­линництва - 15,6 млрд. грн., а тваринництва - 10,2 млрд. грн. (за курсом 1,8 грн за 1 $ США.). Рослинництво за видом продукції, що виробляється, поділяється на ряд галузей: зернове господарство, ви­робництво технічних культур, картоплярство, овочівництво і баш­танництво, плодівництво, польове кормовиробництво та лісове гос­подарство. Основними галузями тваринництва є скотарство, свинар­ство, конярство, вівчарство з козівництвом, птахівництво, ставкове рибництво та ін.

Розміщення галузей рослинництва значною мірою залежить від посівних площ, їх структури та раціонального використання. За­гальна площа сільгоспугідь складає 41827,0 тис. га. Посівна площа

України становить біля 27 млн. га. Провідну роль у структурі посівних площ відіграють зернові культури (50,2% всіх посівів). Друге місце в посівах належить кормовим культурам - - 26% від усієї посівної площі. Третє місце в посівах займають технічні куль­тури - 15,4%, а картопля і овочебаштанні культури — 8,4% посівної площі України. В структурі виробництва зерна (посівна площа -13,6 тис. га) більше половини припадає на озиму пшеницю. Друге місце за валовим збором посідає ячмінь (1/5 збору), на третьому місці знаходиться кукурудза (до 15%), на четвертому - жито (до 4%). Далі йдуть овес, просо, гречка, рис, зернобобові. Основними продовольчими круп'яними культурами, що вирощуються в Україні є гречка, просо і рис. Основними зернофуражними культурами в нашій країні є ячмінь, овес, кукурудза на зерно та зернобобові.

Основні технічні культури України - - цукровий буряк (біля 856 тис. га) та соняшник (біля 2,9 млн.га). Серед інших олійних культур в Україні вирощують сою (65 тис. га) в західному Лісостепу, особливо в Черкаській та Вінницькій областях. Льон-довгу-нець (23 тис. га) — основна прядивна культура України (Полісся). До технічних культур відносяться також махорка, тютюн і хміль. Хміль вирощують на Житомирщині, яка дає 70% його виробництва в Україні. Основні посіви тютюну зосереджені в Криму, Закарпатті, Хмельницькій та Тернопільській областях, а також на Чернігівщині.

В Україні вирощують близько 40 видів різних овочевих куль­тур, виробництво основної маси яких орієнтується на споживача і виробляється в приміських АПК поблизу великих міст, промисло­вих, рекреаційних центрів, а також в сировинних зонах овочекон­сервних підприємств.

Баштанні культури (кавуни і дині) в основному вирощують на півдні і південному сході України - - Херсонська, Миколаївська, Одеська, Запорізька, Дніпропетровська, Донецька області, та Авто­номна Республіка Крим.

Провідною галуззю рослинництва є плодівництво, до складу якого входить садівництво, ягідництво, виноградарство. Ці галузі розвиваються в основному у правобережному Лісостепу, південному Степу, Криму та Закарпатті. Ягідники розміщенні в Лісостепу та Поліссі, а також навколо великих міст та промислових центрів.

Валові збори сільгоспкультур склали у 2000 р. зернових куль­тур - 24,5 млн. тон, цукрових буряків - 13,2 млн. тон, соняшнику -3,5 млн. тон, картоплі - 19,8 млн. тон, а овочів - 5,8 млн. тон.

Для розвитку рослинництва найважливішими умовами є техніко-технологічне забезпечення виробництва, а також постачання для потреб сільгоспвиробників палива, сучасних добрив, засобів за­хисту рослин, насіння тощо.

Багатогалузеве тваринництво є другою складовою галуззю сільського господарства. Розвиток і розміщення галузей тваринниц­тва визначається у значній мірі наявністю кормової бази, яку формують польове кормовиробництво, природні кормові угіддя, а також поживні відходи й комбікормова промисловість. Райони розвинено­го польового кормовиробництва спеціалізуються на молочному і молочно-м'ясному скотарстві, свинарстві, а наявність природних кормових угідь сприяє розвиткові м'ясного і м'ясо-молочного ско­тарства, вівчарства. До складу продуктивного тваринництва входять скотарство, свинарство, птахівництво і вівчарство. Менше значення мають конярство, бджільництво, ставкове рибництво, шовківництво тощо.

Потреби країни у м'ясі, молоці, молочних та та м'ясопро­дуктах забезпечує провідна галузь тваринництва — скотарство, роз­винуте в усіх природно-економічних зонах. Воно має молочно-м'ясну і м'ясо-молочну спеціалізацію переважно в Поліссі і Лісо­степу. На початок 2001 р. в Україні нараховувалось 9,4 млн. гол. ве­ликої рогатої худоби, в тому числі корів — 4,9 млн. гол. Найвища концентрація поголів'я великої рогатої худоби в Правобережному Лісостепу і на заході Поліської зони.

Свинарство -- друга за значенням і кількістю продуктивної худоби галузь тваринництва. Поголів'я - - 7,6 млн. гол. Найбільша концентрація поголів'я свиней в Поліссі і Лісостепу, особливо в Рівненській, Черкаській, Київській, Хмельницькій, Вінницькій об­ластях.

Для великих міських агломерацій важливого значення набуває птахівництво, розміщення якого орієнтується на споживача в приміських АПК, а також в Лісостепу і в Степу, де птахівництво орієнтується на виробництві зерна (концентрованих кормів). В Ук­раїні нараховується близько 150 млн. голів птиці, 90% з яких скла­дають кури.

Вівчарство з козівництвом має допоміжне значення за винят­ком спеціалізованих господарств та господарств у гірських місцевостях. Найбільша концентрація поголів'я овець і кіз в степо­вих та передгірних районах. В степу воно має вовняний напрям, в Лісостепу і Поліссі — м'ясо-вовняний, в Україні нараховується 1,9 млн. голів овець і кіз, проти 8,4 млн. голів у 1991 р. Скорочення поголів'я сільськогосподарських тварин, пов'язане із загальною кри­зою виробництва та зволіканням з реформами на селі, в останні роки уповільнюється. Основу відродження цієї галузі має скласти розви­ток фермерських господарств.

Харчова промисловість є провідною переробною ланкою аг­рарно-промислового виробництва. Із перероблюваної сільськогос­подарської продукції 85% як сировина, поступає на підприємства харчової, а 15% — у галузі легкої промисловості. Розміщення окре­мих галузей цього виробництва має свої особливості залежно від ступеня впливу на них сировинного чи споживчого фактору. У від­повідності з цим виділяються три групи галузей харчової промис­ловості:

1. Галузі, які переробляють нетранспортабельну (або мало-транспортабельну) сировину при високих нормах її витрат і обме­жених строках зберігання і виробляють транспортабельну продукцію, здатну до зберігання. Ці галузі орієнтуються на джерела відпо­відної сировини. До складу цієї групи галузей входять цукрова, спиртова, крохмале-патокова, консервна, маслоробна, олійно-жиро­ва промисловість.

2. Група галузей та виробництв, що переробляють транспор­табельну сировину і випускають малотранспортабельну продукцію або продукцію з обмеженими строками її зберігання. Такі галузі роз­міщуються в районах споживання готової продукції. Це - хлібопе­карська, кондитерська, пивоварна, макаронна, молочна промисло­вість, виробництво безалкогольних та слабоалкогольних напоїв.

3. Галузі, які можуть бути розміщені як в районах зосеред­ження сировини, так і в районах споживання готової продукції (м'ясна, борошномельна). До цієї групи входять і ті галузі, в яких стадії технологічного процесу можуть бути територіальне відокрем­леними. Зокрема, в районах виробництва сировини здійснюються первинні стадії переробки сировини, а в районах споживання - стадії, що завершують процес переробки напівфабрикатів (тютюно­ва, виноробна галузі промисловості).

Харчова промисловість має складну структуру. До неї входять більше 20 галузей. Провідними галузями харчової промисловості України є цукрова, м'ясна, молочна, олійножирова, плодоовочекон-сервна, кондитерська, спиртова, виноробна, соляна. Харчовою про­мисловістю України у 2000 р. виготовлено 75,2 тис. т ковбасних ви­робів, 135,4 тис. т. тваринного масла, 698,9 тис. т продукції з незби­раного молока, 67,3 тис. т сирів жирних, 971,6 тис. т олії, 1283,4 млн. умовних банок консервів, 667 тис. т кондитерських виробів. Таким чином, на душу населення в Україні припадає всього лише 8,1 кг. м'яса, 3,5 кг ковбасних виробів, 2,7кг тваринного масла, 14 кг молокопродуктів, 1,4 кг жирних сирів, 37 кг цукру-піску, 20 кг олії та 20 банок консервів, а також 13,5 кг кондвиробів і 49,7кг хліба.

Однією з важливих галузей харчової промисловості є цукрова. В Україні налічується 192 цукрових заводів, що розміщуються в 19 областях і виробляють 1,8 млн. т цукру (2000 р.). Більша частина цих заводів знаходиться в правобережному лісостепу.

М'ясне виробництво представляють більше сотні потужних м'ясокомбінатів, що розміщуються як в промислове розвинутих об­ластях України, так і в районах наявності сировинної бази. В Україні в 2000 році було вироблено 399,7 тис. т м'яса (в 1990 р. - 2709,9 тис. т). Виробництво ковбасних виробів розміщується в районах зосе­редження міського населення — Донбасі, Придніпров'ї, Києві, Ялті тощо. М'ясоконсервне виробництво зосереджене переважно в сиро­винних районах — Києві, Вінниці, Полтаві тощо.

Молокопереробна промисловість включає маслоробну, сиро­варну, молочноконсервну галузі, а також виробництво продуктів з незбираного молока. На сировину орієнтуються маслоробні, сиро­варні та молочноконсервні заводи. В районах споживання розміщу­ють підприємства, що випускають продукцію з незбираного молока. В Україні працює близько 500 підприємств молокопереробної про­мисловості та 10 молококонсервних заводів, всі вони розміщені в районах зосередження сировини. Виробництво молока в Україні у 2000р.- 12,7млн. т.

Олійно-жирова промисловість представлена олійними завода­ми, які виробляють кілька видів рослинної олії, в основному — соняшникову (90% виробництва), кукурудзяну, лляну тощо. В Україні існує 30 великих олійних комбінатів та заводів, 418 олійницьких цехів. Найвища концентрація галузі в Донбасі і Придніпров'ї.

Плодоовочевоконсервна промисловість переробляє різнома­нітну продукцію овочівництва та плодівництва. Основну роль в її розміщені відіграє сировинний фактор. Через це найбільша концен­трація плодоовочеконсервного виробництва спостерігається на пів­дні України.

Зернопродуктовий підкомплекс АПК включає в себе борош­номельно-круп'яну, хлібопекарську, макаронну, кондитерську га­лузі, виробництво харчових концентратів, а також технічна перероб­ка зерна на спирт, крохмаль, солод, тощо. Вказані галузі розміщу­ються у районах споживання готової продукції (хлібопекарна, мака­ронна, кондитерська, борошномельно-круп'яна, крохмалепатокова, спиртова) в основному в степових і лісостепових районах України. Крохмале-патокова промисловість, крім зерна (кукурудза, пшениця, рис), використовує також картоплю. Через це, орієнтуючись на си­ровину, її підприємства розміщуються і в Поліському економічному районі.

В нашій країні наявні всі передумови для розміщення й роз­витку легкої промисловості, яка охоплює текстильну (з бавовня­ною, вовняною, лляною та шовковою галузями), трикотажну, швейну, шкіряну, взуттєву, хутрову та інші галузі, підприємства котрих, враховуючи хорошу транспортабельність готової продукції, у розміщенні орієнтуються переважно на наявність трудових ресурсів та сировини, а окремих галузей - і на споживача. Легка проми­словість є однією з найбільш працеємних галузей господарства, її трудопоглинаючий потенціал значним чином спрямовано на жіночу частину трудових, ресурсів.

Провідною галуззю легкої промисловості є текстильна проми­словість, Найбільш потужні підприємства її бавовняної підгалузі знаходяться у Херсоні і Тернополі, Донецьку, Нікополі), а також у Києві, Харкові, Чернівцях тощо. Підприємства вовняної підгалузі -у Чернігові, Харкові, Києві, Донецьку, Одесі, Луганську, Сумах, Черкасах, у Карпатському районі. Підприємства — виробники лля­ної та льоно-бавовнової продукції зосереджені у Поліссі. Шовкова промисловість зосереджена у Києві, Черкасах, Луганську, Лиси-чанську. Трикотажна промисловість розвивається на базі потужних Л.Г. Чернюк, Д.В.Клиновий

комбінатів та фабрик, розміщених у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Сімферополі, Миколаєві, Донецьку, Івано-Франківську, Луганську, Чернівцях, Дніпропетровську, Хмельницькому та інших крупних містах.

Шкіряно-взуттєва промисловість розміщенням орієнтується на регіони з розвинутим тваринництвом і представлена фабриками, що діють у Києві, Харкові, Луганську, Львові, Одесі, Запоріжжі, Кри­вому Розі, Хмельницьку та інших містах.

Швейна промисловість зорієнтована переважно на споживача продукції, тому підприємства цієї галузі розміщені у великих містах. Найбільш потужні підприємства зосереджені у Києві, Львові, Хар­кові, Одесі, Луганську. Традиційно швейна промисловість концен­трується також у Подільському економічному районі та в Поліссі, як галузі спеціалізації районного виробництва.

Підприємства хутрового виробництва розміщені у Харкові, Львові, Одесі, Балті, Краснограді, Жмеринці, Тисмениці.

Інфраструктура АПК є пріоритетною сферою господарюван­ня, її розміщення й розвиток визначаються потребами основного виробництва і включають в себе холодильно-складське господарст­во, автотранспортне і дорожнє господарство, таропакувальне вироб­ництво та ремонт і обслуговування сільгосптехніки. Поряд з основ­ними галузями, інфраструктурні забезпечують скорочення втрат сільськогосподарської продукції, стабілізацію її виробництва, зро­стання обсягів продовольчих ресурсів. В Україні проблеми розвитку інфраструктури АПК є одними з найгостріших. Саме ця галузь піддалася руйнації у першу чергу, тому головним завданням щодо її розвитку є спрямування в неї інвестиційно-інноваційних пріорите­тів, особливо -у регіони зі сталою аграрно-промисловою спеціаліза­цією - Полісся, Поділля, Південний район тощо.

На протязі трансформаційного періоду в аграрній сфері національної економіки значно загострилися кризові явища, які сформувалися ще за попередні роки: суттєво знизилися обсяги вало­вої продукції рослинництва, а особливо - - тваринництва, погір­шилося використання ресурсів розвитку аграрних галузей, погли­бився дисбаланс між галузями рослинництва і тваринництва. Змен­шення поголів'я худоби та птиці досягло критичної мережі при значному зниженні його товарної продуктивності -- виробництва м'яса, молока, яєць тощо. Окрему проблему складає високий рівень спрацьованості машинно-технічного парку, деградація інфраструк­тури АПК.

Обов'язковими умовами відродження та ефективного функціо­нування продуктивних сил АПК України є створення такого еко­номічного середовища господарювання, яке б забезпечило можливості комплексного розвитку регіональної економіки. Цільовими його орієнтирами мають стати поглиблення спеціалізації на вироб­ництвах, які мають сприятливі регіональні передумови для розвитку при обов'язковому збільшенні рівня промислового розвитку аграр­них територій, чітко виражена соціальна орієнтація аграрної рефор­ми, підвищення рівня життя сільського населення, стабілізація еко­логічної ситуації на сільськогосподарських землях і в агропроми­слових виробництвах, розширення зовнішньо-експортних зв'язків, покращання можливостей самофінансування через реінвестування.

Для досягнення високого економічного та соціального ефекту необхідними складовими реформування економіки АПК мають ста­ти реструктуризація господарства в напрямі інтенсифікації розвитку малого та середнього підприємництва, особливо в харчовій галузі, легкій промисловості, соціально-культурній та соціально-побутовій сферах інфраструктури села, що надасть і помітний соціальний ефект, сприятиме більш повній зайнятості населення регіону, стиму­люватиме його економічну активність. Особливу роль в економічно­му механізмі комплексного розвитку економіки аграрно-промисло­вих економічних районів має відігравати гнучка фінансово-бюджет­на політика, основою якої є диференційований підхід із забезпе­ченням, з одного боку, цілеспрямованої підтримки депресивних те­риторій, а з іншого боку - створенням можливостей для приско­реного саморозвитку регіонів з позитивними ознаками динамічного зростання суспільного виробництва.

Суспільно-економічні тенденції розвитку продуктивних сил України, згідно європейських та світових напрямів, також характе­ризуються одночасними процесами регіоналізації та глобалізації, ці явища спостерігаються з наростанням.

Для України процеси регіоналізації є тим більше актуальни­ми, оскільки вони супроводжують становлення національної еко­номіки на засадах економічної та політичної незалежності, вільного підприємництва й соціально-орієнтованого ринку. У цих умовах очікування швидких ефектів від якнайповнішого урахування регіо­нальних передумов функціонування продуктивних сил є небезпід­ставним. У першу чергу вони мають датися взнаки через поглиб­лення територіального поділу праці й відповідної йому спеціалізації

регіонів на випуску товарної продукції та послуг, конкуренто­спроможних як на регіональному, так і на національному й міжна­родних ринках. Іншими сторонами цього ефекту повинні стати соціальна та екологічна складові, оскільки регіоналізація об'єктивно орієнтована на все більше урахування регіональних інтересів та підвищення ролі регіональних складових у сукупності потреб ви­робництва й споживання. При цьому характерне для процесів регіоналізації урахування виробником місцевої специфіки спожи­вання, особливо споживання населенням благ та послуг, надає мож­ливості ефективного завантаження потужностей всіх галузей та сек­торів суспільного виробництва у регіоні для задоволення місцевих потреб.

Характерною особливістю протікання процесів регіоналізації в Україні є їх етапність. Загалом, етапи регіоналізації співвідно­сяться з вагомими періодами розвитку національної економіки. За основними тенденціями розвитку можна визначити три періоди цьо­го процесу.

З них перший період охоплює проміжок часу з 1991 приблиз­но до 1995 р. Цей період можна охарактеризувати, як час активної регіональної диференціації розвитку продуктивних сил - гострої кризи суспільного виробництва. Його результатами стали порушен­ня основних територіально-господарських пропорцій, які призвели до диференціації показників соціально-економічного розвитку регіонів. Характерно, що вона відбувалась не за рахунок виперед­жаючого розвитку окремих територій, а через більш значні за інші темпи падіння виробництва у певних регіонах. У першу чергу це випереджаючі темпи падіння суспільного виробництва у тих тери­торій, які й до 1991 року характеризувалися не найкращими показ­никами розвитку, а саме - в областях з високою часткою агропроми­слового сектору в економіці, загалом — в екологічно проблемному Поліссі, в Криму, в Західній Україні. Падіння обсягів суспільного виробництва відбувалося на всій території країни, однак, промисло-во розвинуті області, перш за все Донбас, Придніпров'я та Київщина продемонстрували все ж найкращі ознаки збереження суспільного виробництва. Для першого періоду регіоналізації були характерними процеси достатньо гострого регіонального протисто­яння на політичній арені держави - боротьба соціально-політичних настанов західноукраїнських політичних кіл та представників Сходу, кримський сепаратизм, національно-мовні протиріччя. Проте, саме у цей період в національній економічній науці було створено концепцію регіональної цілісності, яка склала підґрунтя розробці майбутньої регіональної політики країни.

Другий період з 1996 по 1999 рік — період стабілізації нега­тивних процесів був часовим проміжком деякого згладжування те­риторіальних диспропорцій з виходом більшості регіонів країни на "мінімальний" рівень функціонування регіональних народногосподарських комплексів, причому загальноекономічна криза перейшла у певною мірою "хронічну " стадію. У другій половині 90-х років територіальна картина суспільного виробництва в регіонах країни зберегла в основному тенденції попереднього періоду.

Однак, на відміну від стрімкого падіння виробництва у попе­редніх роках, за цей період темпи річного падіння обсягів суспіль­ного виробництва сягали лише декількох відсотків (у 1996 р. -10,0%) за рік. В окремих областях почалося зростання обсягів сус­пільного виробництва, на більшості території країни вказана стабілі­зація економічних процесів спостерігалась у вигляді економічної депресії, тобто як недозавантаження виробничих потужностей, зро­стання всіх форм безробіття, боргів по заробітній платі, падіння до­ходів та зниження життєвого рівня населення.

Останній процес найбільш болючим був у середині 90-х років, оскільки до цього часу були в основному вичерпані попередні збе­реження населення, обмежилися джерела доходів громадян - най­більших масштабів досягло безробіття (у прихованій формі). Проте на цей період пришилися й основні інституційні перетворення в на­родному господарстві, зокрема - мала приватизація й роздержав­лення великих і середніх підприємств, які заклали підґрунтя ринко­вому механізму господарювання й наступному процесу відродження суспільного виробництва.

Усвідомлення того, що регіонально-орієнтоване виробництво може й має скласти підґрунтя відродження національної економіки, вилилося в цей період у створення на загальнодержавному рівні Концепції державної регіональної політики України, яку спрямовано на прискорення регіонального соціально-економічного розвитку шляхом більш повного та ефективного залучення в господарський обіг ресурсного потенціалу регіонів, використання переваг тери­торіального поділу і кооперації праці на основі розширення повноважень і підвищення відповідальності регіональних та місцевих ор­ганів влади і управління щодо вирішення поточних і перспективних проблем територій. Теоретичною базою регіональної економічної політики було запропоновано взяти концепцію економічної са­мостійності регіонів. Являючи собою систему заходів, які здійснюється органами державної влади з метою забезпечення управління політичним, економічним та соціальним розвитком регіонів, ця політика має перш за все сприяти саморозвитку регіонів через створення найбільш сприятливого соціально-економічного простору функціонування продуктивних сил територій. В цей період було в основному подолано сепаратистські тенденції, прийнято Кон­ституцію України, Конституцію АР Крим, відбулося згладжування регіонального протистояння на політичних теренах країни. Також було започатковано функціонування спеціальних економічних зон, як дійового інструменту подолання економічної депресії на регіональному рівні.

Третій період регіоналізації розпочався на межі 1999-2000 р. Його основними ознаками стали зростаючі темпи нарощування ви­робництва в базових галузях, головним чином - у промисловості. Причому зростання промислового виробництва спостерігається у переважній більшості (21 та 25 регіонах в 1999 та 2000 рр. відповід­но. Однак у кількісному вимірі переважний вклад в економічне зрос­тання знову ж таки роблять старопромислові регіони, де в структурі виробництва переважає продукція галузей важкої промисловості. Серед них лідирують потужні сировинно-промислові й машино­будівні комплекси Донбасу, Східного району та Придніпров'я, а та­кож міцний столичний виробничий потенціал. Перед територіями Поліського, Карпатського, Подільського та Південного економічних районів стоїть найактуальніше завдання прискореного розвитку ви­робничого потенціалу. У цей період основні інституційні зрушення торкнулись традиційно пріоритетного для України сільськогоспо­дарського виробництва. Реорганізація колективних сільськогоспо­дарських підприємств, розпаювання земель у 2000 - 2001 рр. на півдесятиріччя запізнилися з відповідними структурними зрушен­нями у відносинах власності в інших сферах суспільного виробниц­тва — у промисловості та в інфраструктурі. Другий період з 1996 по 1999 рік — період стабілізації нега­тивних процесів був часовим проміжком деякого згладжування те­риторіальних диспропорцій з виходом більшості регіонів країни на "мінімальний" рівень функціонування регіональних народногоспо­дарських комплексів, причому загальноекономічна криза перейшла у певною мірою "хронічну " стадію. У другій половині 90-х років територіальна картина суспільного виробництва в регіонах країни зберегла в основному тенденції попереднього періоду.

Однак, на відміну від стрімкого падіння виробництва у попе­редніх роках, за цей період темпи річного падіння обсягів суспіль­ного виробництва сягали лише декількох відсотків (у 1996 р. -10,0%) за рік. В окремих областях почалося зростання обсягів сус­пільного виробництва, на більшості території країни вказана стабілі­зація економічних процесів спостерігалась у вигляді економічної депресії, тобто як недозавантаження виробничих потужностей, зро­стання всіх форм безробіття, боргів по заробітній платі, падіння до­ходів та зниження життєвого рівня населення.

Останній процес найбільш болючим був у середині 90-х років, оскільки до цього часу були в основному вичерпані попередні збе­реження населення, обмежилися джерела доходів громадян - най­більших масштабів досягло безробіття (у прихованій формі). Проте на цей період пришилися й основні інституційні перетворення в на­родному господарстві, зокрема - мала приватизація й роздержав­лення великих і середніх підприємств, які заклали підґрунтя ринко­вому механізму господарювання й наступному процесу відродження суспільного виробництва.

Усвідомлення того, що регіонально-орієнтоване виробництво може й має скласти підґрунтя відродження національної економіки, вилилося в цей період у створення на загальнодержавному рівні Концепції державної регіональної політики України, яку спрямовано на прискорення регіонального соціально-економічного розвитку шляхом більш повного та ефективного залучення в господарський обіг ресурсного потенціалу регіонів, використання переваг тери­торіального поділу і кооперації праці на основі розширення повноважень і підвищення відповідальності регіональних та місцевих ор­ганів влади і управління щодо вирішення поточних і перспективних проблем територій. Теоретичною базою регіональної економічної політики було запропоновано взяти концепцію економічної са­мостійності регіонів. Являючи собою систему заходів, які здійснюється органами державної влади з метою забезпечення управління політичним, економічним та соціальним розвитком регіонів, ця політика має перш за все сприяти саморозвитку регіонів через створення найбільш сприятливого соціально-економічного простору функціонування продуктивних сил територій. В цей період було в основному подолано сепаратистські тенденції, прийнято Кон­ституцію України, Конституцію АР Крим, відбулося згладжування регіонального протистояння на політичних теренах країни. Також було започатковано функціонування спеціальних економічних зон, як дійового інструменту подолання економічної депресії на регіональному рівні.

Третій період регіоналізації розпочався на межі 1999-2000 р. Його основними ознаками стали зростаючі темпи нарощування ви­робництва в базових галузях, головним чином - у промисловості. Причому зростання промислового виробництва спостерігається у переважній більшості (21 та 25 регіонах в 1999 та 2000 рр. відповід­но. Однак у кількісному вимірі переважний вклад в економічне зрос­тання знову ж таки роблять старопромислові регіони, де в структурі виробництва переважає продукція галузей важкої промисловості. Серед них лідирують потужні сировинно-промислові й машино­будівні комплекси Донбасу, Східного району та Придніпров'я, а та­кож міцний столичний виробничий потенціал. Перед територіями Поліського, Карпатського, Подільського та Південного економічних районів стоїть найактуальніше завдання прискореного розвитку ви­робничого потенціалу. У цей період основні інституційні зрушення торкнулись традиційно пріоритетного для України сільськогоспо­дарського виробництва. Реорганізація колективних сільськогоспо­дарських підприємств, розпаювання земель у 2000 - 2001 рр. на півдесятиріччя запізнилися з відповідними структурними зрушен­нями у відносинах власності в інших сферах суспільного виробниц­тва — у промисловості та в інфраструктурі. Тому, враховуючи порівняно довгий лаг економічного ефекту від змін власності в сільськогосподарській сфері, в найближчий час вказані перетворен ня стануть скоріше гальмом, аніж фактором прискорення суспіль­ного виробництва. Така ситуація хоча й є викликаною об'єктивними причинами, не може не відобразитись на повільних темпах подаль­шого виходу з кризи.

Причому, у зв'язку з вищевикладеним, знову в гірших за інші умовах опиняються регіони з переважною агропромисловою спеці­алізацією й обмеженою природно-ресурсною базою для розвитку інших галузей промисловості, у першу чергу - важкої індустрії. За­галом, на попередньому етапі розвитку роль галузей суспільного виробництва, орієнтованих на первинну обробку й переробку сиро­вини природно-ресурсного походження була чи не найбільш ви­значною у виробництві товарної продукції. На відміну від 70-х - 80-х років минулого сторіччя, коли в структурі економіки все більшу частку займав випуск високотехнологічної продукції машино­будівного й хіміко-лісового комплексу, переробних галузей АПК при відносному скороченні частки сировинних галузей, останнє де­сятиріччя характеризувалося зворотною картиною. Причому таке становище об'єктивно домінувало як на внутрішньому ринку, так і (особливо) в експортній зовнішньоекономічній діяльності, де ук­раїнська сировина й напівфабрикати досі є достатньо конкурентос­проможними у порівнянні із зарубіжними аналогами.

На даному періоді регіоналізації розвитку продуктивних сил України найактуальнішим завданням стає об'єднання регіонів краї­ни навколо національної ідеї - досягнення добробуту всіх територій та всіх соціальних груп суспільства через прискорений економічний розвиток, подолання екологічних негараздів, демократичний устрій держави та цивілізовану інтеграцію у світове співтовариство. Це має бути досягнуто й за рахунок впровадження заходів державної регіональної економічної політики, спрямованої на збалансування рівнів соціально-економічного розвитку регіонів, подолання депре­сивних тенденцій територіального розвитку, підвищення рівня жит­тя населення відсталих регіонів, гармонізацію відносин природи і суспільства.

Закономірність глобалізації сучасної економіки відображає реальну дійсність розвитку економічних відносин. Разом з тим, ці процеси супроводжуються значними негативними наслідками для цивілізації в цілому та окремих держав і регіонів. Глобалізація вис­тупає як могутня сила, що породжує надзвичайно гострі проблеми, які необхідно враховувати при розміщенні продуктивних сил і роз­витку економіки України та її регіонів.

Україна має певні конкурентні переваги у світогосподарській системі і тому може брати активну участь у глобальних економічних процесах. Це стосується, зокрема, її унікального у світі природно-ресурсного потенціалу, особливо рудних (залізо- та марганцеворуд­них) ресурсів, які можуть відіграти важливу роль у розвитку світової економіки як її природна база. Природні передумови України суттєво доповнюються існуючим виробничим, людським та науко­во-технічним потенціалом.

В Україні склалися унікальні у світі виробничі комплекси, на­самперед металургійний, машинобудівний та хімічний. Поєднання на незначній відстані (150-300 км) комплексу енергетичних, рудних, нерудних та інших природних ресурсів створює надзвичайно сприятливі умови для розвитку металурго-машинобудівного і хімічного комплексів світового значення, їх функціонування забезпечується сучасною достатньо розвинутою виробничою, соціальною та рекре­аційною інфраструктурою, мережею науково-дослідних і проектно-конструкторських організацій, середніх та вищих навчальних за­кладів по підготовці кваліфікованих спеціалістів тощо.

Міжнародне економічне і соціальне значення має особливий рекреаційний комплекс у складі Азово-Чорноморського, Карпатсь­кого та Поліського підкомплексів. Рідкісні бальнеологічні природні ресурси можуть стати базою розвитку загальноєвропейського тури­стично-рекреаційного господарського комплексу. Окремі підком-плекси можна доповнювати господарськими галузевими комплекса­ми виробництв світового значення.

Великий регіон України - Лісостепова і Степова зони - мають унікальні світового значення агрокліматичні передумови та земельні ресурси агропромислового комплексу. Тут можуть вироблятися продукти харчування, які забезпечуватимуть продовольством насе­лення багатьох країн.

Значна роль України у світогосподарських стосунках і як транзитної держави - на її території зосереджений значний транс­портний потенціал загальноєвропейського і світового значення. Це стосується нафто-, газо- і продуктопроводів, ліній електропередач, які зв'язують Україну з іншими державами, морського і річкового

транспорту, транзитних залізничних шляхів та будівництва авто­мобільних коридорів, що простягнуться з Європи в Азію.

Існуючий геоекономічиий потенціал може забезпечити Ук­раїні належне місце у світовому господарському комплексі, стати базою для розробки перспективних планів розвитку і розміщення її продуктивних сил.

Важливо своєчасно і сповна скористатися цим, щоб не втрати­ти нинішні конкурентні переваги. Зробити це дуже непросто навіть з допомогою вільного ринку. Тому пошук можливостей забезпечити вигоду від глобалізації, перетворити глобальну ринкову силу в про­дуктивну для національної економіки, комплексно використовуючи комбінацію глобалізації з регіональною самодостатністю і забезпе­ченням національних інтересів, — це надзвичайної складності теоре­тичне та практичне завдання для розвитку і розміщення продуктив­них сил та регіональної економіки.

Про велику складність розвитку національної економіки в умовах дії закономірності глобалізації свідчить світовий досвід, який має повчальне значення для України при виробленні власної політики світогосподарських стосунків. Найбільш узагальнено мож­на сказати, що складний і суперечливий розвиток світового співто­вариства характеризується періодичним загостренням кризових соціальних та економічних процесів, відсутністю ефективних і надійних механізмів їх вирішення, а тим більше запобігання.

Виходячи з практичної національної доцільності, а також різноманітних інтересів суб'єктів світового господарства і еко­номічних сил, що визначають курс та особливості функціонування окремих держав і їх блоків, Україна в геоекономічному і гео-політичному відношенні повинна керуватися концепцією розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням дії глобальних ринко­вих сил, перетворенням їх у продуктивні сили у власних інтересах. У зв'язку з цим потрібно визначити стратегію партнерства в різних галузях економіки, політики та соціальної сфери з суб'єктами світогосподарських відносин.

У нинішній ситуації необхідне входження України в певні економічні блоки, оскільки це дозволяє забезпечити власний розви­ток на базі об'єднання сил і координації діяльності.

8.Природний та трудоресурсний потенціал України

1. Сутність, структура і методи оцінки природно-ресурсного потенціалу

2. Особливості просторового розміщення природно-ресурсного потенціалу країни. Проблеми і перспективи ресурсоспоживання та ресурсозбереження

3. Людські ресурси - основа сталого розвитку регіонального виробництва.

4. Трудові ресурси і лідський капітал. Особливостей формування людського ре­сурсного потенціалу України

Природно-ресурсний потенціал регіону є важливим фактором розміщення й розвитку його продуктивних сил. Він визначається сукупною продуктивністю природних ресурсів у конкретно-геогра­фічних природних умовах. Відповідно до найбільш поширеного трактування під природними ресурсами розуміють тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспіль­ства.

Природні умови - - це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяль­ності людей. Однак природні умови значним чином визначають особливості економічної діяльності людини, опосередковано визна­чають ступінь їх ефективності.

Таким чином, компоненти природи стають природними ре­сурсами тоді, коли людина залучає їх у процес виробництва як предмет або засіб праці. У випадку опосередкованого впливу на еко­номічну діяльність ці компоненти природного оточення оцінюються або як природні умови, або як системні компоненти природного се­редовища функціонування продуктивних сил. Таким компонентом, наприклад, є глибокі надра землі, які ми поки не можемо викорис­тати в якості ресурсу, але знаємо про їх існування. Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Сучасні дослідники виділяють такі його складові:

мінеральні;

земельні;

водні;

лісові;

фауністичні (мисливсько-рибальські);

природно-рекреаційні ресурси.

Іноді вчені окремо виділяють в якості компонентів ресурсів просторові ресурси розміщення продуктивних сил, кліматичні, гео­термальні ресурси, енергетичні ресурси приливів та відливів, ресур­си атмосферного повітря тощо.

Природні ресурси оцінюються також за ознаками належності до ресурсної бази розвитку певних видів виробництв:

• промислові природні ресурси;

• сільськогосподарські природні ресурси;

• культурно-ландшафтні ресурси розвитку рекреаційної га­лузі та просторового розміщення галузей соціальної сфери.

• ресурси просторового розміщення галузей інфраструктури (транспортних шляхів, ліній зв'язку тощо).

Природні ресурси оцінюються за ознаками вичерпності, за якими вони поділяються на дві групи: вичерпні (більшість ресурсів) та невичерпні, (тепло землі й сонця, енергія води та вітру). Якщо ресурси можуть бути штучно або через природні механізми віднов­лені, як-то: лісові насадження, фауністичний світ, ґрунтовий пок­рив, водні ресурси тощо, вони вважаються відновлюваними. Усі мінеральні ресурси вважаються невідновлюваними. Усі природні ресурси оцінюються з різних точок зору для з'ясування можливо­стей їх використання у виробничій діяльності людей. Так, існують інженерно-технологічна, економічна та екологічна (еколого-еко-номічна) види оцінки природних ресурсів. Інженерно-технологічна оцінка проводиться для винайдення засобів оптимального викорис­тання або видобутку ресурсів та первинної оцінки можливостей його застосування у суспільному виробництві.

Економічна оцінка ресурсів включає в себе три основні кон­цептуальні підходи до цього процесу:

• метод оцінки приросту новостворених вартостей завдяки залученню компонентів природних ресурсів у господарський обіг економічного району, країни тощо;

• метод оцінки витрат і відтворення природних ресурсів;

• метод оцінки ресурсів через диференціальну ренту і зами­каючі витрати виробництва.

Комплексна оцінка природокористування є можливою тільки через застосування еколого-економічних методів для визначення екологічно виправданих обмежень розміщення й розвитку продук­тивних сил за науково обгрунтованими критеріями використання ресурсів.

Під мінеральними ресурсами розуміють сукупність рудних і нерудних (у т.ч. паливних) корисних копалин, які можуть бути ви­користані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил. . На даний час в надрах України виявлено близько 20000 родовищ і проявлень 111 видів природних і техногенних корисних копалин, з яких 9051 родовище (з урахуванням комплексності). 96 видів корисних копа­лин мають промислове значення і враховуються Державним балан­сом запасів, в тому числі: родовищ нафти і газу - 984, метану вугільних родовищ - 127, вугілля 766, торфу - 1568, сапропелю 274, металічних корисних копалин - 358, неметалічних корисних копа­лин - 3907, підземних вод -1067. До числа розвіданих належать 7667 родовищ 96 видів корисних копалин.

В структурі паливних ресурсів України домінує кам'яне і бу­ре вугілля, запаси якого зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах; бурого вугілля - переважно в Дніпров­ському басейні. В Україні виявлено 307 родовищ нафти і газу, які зосереджені переважно на північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор'ї. Крім того, на Державному балансі запасів знахо­диться 127 родовищ метану вугільних родовищ. На території Украї­ни розміщено понад 1,5 тис. родовищ торфу, що зосереджені переважно у Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Черні­гівській, Черкаській, Хмельницькій, Сумській та Львівській облас­тях.

У структурі рудних ресурсів України домінують залізні та марганцеві руди, основні родовища залізних руд зосереджені в Кри­ворізькому та Кременчуцькому басейнах, Білозерському залізоруд­ному районі та Керченському басейні.

Україна має певні запаси руд кольорових металів. Запаси нікелю невеликої потужності зосереджені у Вінницькій, Кіровоград­ській та Дніпропетровській областях; ртуті — у Донбасі і Закарпатті; титану — в Житомирській, Київській, Черкаській, Дніпропетровській областях, на узбережжі Чорного та Азовського морів; бокситів - у Дніпропетровській області; алунітів — у Закарпатті, нефелінів — у Приазов'ї. Унікальні родовища сировини для отримання ряду рідкісних і рідкісноземельних елементів розташовані у Житомирсь­кому Поліссі та в Приазов'ї. Розробку золоторудного родовища було свого часу розпочато в Закарпатті.

Україна багата на неметалічні корисні копалини, серед яких виділяються за запасами кухонна сіль (Східний район), самородна сірка (Карпатський), вогнетривкі глини, високоякісний каолін (Полісся та Центральний район), облицювальний камінь тощо (Житомирське Полісся). Великі запаси калійно-магнієвих солей зосеред­жені в Івано-Франківській та Львівській областях. В усіх регіонах країни є запаси сировини для виготовлення будівельних та кон­струкційних матеріалів. Помітною є їх частка в структурі мінераль­ного потенціалу Полісся, Карпатського, Центрального та Південного економічних районів.

Земельні ресурси використовуються за двома основними при­значеннями - як просторовий ресурс розміщення інших компонентів продуктивних сил та як основний засіб сільськогосподарського ви­робництва та лісового господарства. Земельні ресурси, як складова природно-ресурсного потенціалу, відіграють провідну роль в ма­теріальному виробництві. Земельні ресурси України є основними в структурі її природно-ресурсного потенціалу (44,4% всього природ­ного багатства держави). На відміну від мінеральних та водних ре­сурсів, в яких лише невелика частина на певний момент часу безпо­середньо використовується у виробництві чи споживається для по­бутових і інших цілей, (наприклад, для водних ресурсів -- це одиниці відсотків від загальних запасів), питома вага земельних угідь тільки сільськогосподарського користування, становить по Україні більше двох третин земельного фонду. Окрім того, частина земель­ного фонду використовується під розробку корисних копалин, будівництво, розміщення підприємств промисловості та сільського господарства. Таким чином, земля, являючи собою вичерпний, але відновлюваний ресурс, постійно знаходиться під значним антропо­генним навантаженням, що й визначає особливості користування цим видом ресурсів, якими є високий рівень освоєння, екологічна нестійкість ресурсу та пов'язана з цим необхідність постійного від­творення ґрунтів, регіональна диференційованість продуктивності земель. Остання визначається належністю даної території до певної природно-географічної провінції. Найвищою є родючість ґрунтів у Степу (Південний, Донецький та частково — Придніпровський еко­номічний райони), Лісостепу (Подільський, Східний та частково -Центральний район), де переважають чорноземи, а найнижчою - у Поліській зоні (Поліський, частково - Карпатський та Східний рай­они). Значною внутрішньою диференціацією родючості земель, пов'язаною з гірськими природними умовами, відзначається у ціло­му Карпатський економічний район. Умови землекористування у ці­лому в Україні є достатньо складними. Рілля з граничними витрата­ми і важкими грунтами займає 57% земельної площі, зокрема: по Карпатському регіону - 83, Поліському - 74, Центральному - 48, Подільському - 44, Донецькому - 72, Східному - 34, Придніп­ровському - 56, Південному - 64 відсотки. За економічними ознака­ми рілля нормальної продуктивності в Україні займає лише 14 млн. 189 тис га.

Загальна земельна площа суші України становила 57939,8 тис.га; її сільськогосподарська освоєність складала 72,2%, розораність - 57,1%; частка ріллі в загальній площі сільськогосподар­ських угідь сягала 79,1 %.

Для земельних ресурсів України характерною є наявність значної кількості екологічних проблем. Так, тільки площа території, забрудненої в результаті Чорнобильської аварії, перевищує 3,5 млн. га. Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів України є досить диференційованим у територіальному розрізі. Найвищу сільськогосподарську освоєність території мають відносно родючі землі Запорізької, Миколаївської, Кіровоградської, Дніпропетровської, Одеської та Херсонської областей. Найнижчою є сільсько­господарська освоєність гірських територій та заболочених земель Полісся. Для Поліського економічного району спостерігається й найнижчий в Україні рівень еколого-економічної ефективності зем­лекористування, який є близьким до граничне припустимого для використання в суспільному виробництві.

Водні ресурси знаходять застосування в енергетичній галузі, є джерелом виробничого й побутового водопостачання, а також про­стором розміщення підприємств та шляхів водного транспорту. Рівень забезпеченості більшої частини України водними ресурсами є недостатнім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю озер, боліт, штучних водоймищ, підземних і морських вод. У водні ресурси враховуються запаси підземних вод, не пов'язані з поверх­невим стоком та запаси морської води. Найвищим є рівень водоза-безпечення господарства у західних і північних областях України. Потенційні ресурси річкових вод оцінюються середньобагаторічною величиною — 209,8 куб. км, з яких лише 25 відсотків формуються в межах України, решта — надходить з Російської Федерації, Білорусі, Румунії. Питомі середні місцеві ресурси України складають 86,8 тис. м3 на 1 км3 і 1,04 тис. м3 на одну людину. Об'єм підземних вод, не зв'язаних з поверхневим стоком, який враховується в ресурсній час­тині водогосподарського балансу, становить 7 куб км. Питомі про­гнозні ресурси підземних вод складають 34,8 тис. м3 на 1 км3 і 0,42 тис. м3 на одну людину. Крім того, використовується близько 1 куб. км морської води. Найбагатшими за запасами водних ресурсів Ук­раїни є річки Дунай, Дніпро, Десна, Південний Буг, Дністер. Тери­торіальний розподіл водних ресурсів України є нерівномірним і не відповідає розміщенню водомістких господарських комплексів. Найменша кількість водних ресурсів формується якраз у місцях зо­середження потужних споживачів - - Донбасі, Криворіжжі, Авто­номній Республіці Крим, у південних областях України. Важливою складовою водних ресурсів є їх гідроенергоресурси — запаси енергії річкових потоків і водоймищ, що лежать вище за рівень моря. Цим видом ресурсів є багатими придніпровські області країни. Помітним енергоресурсом місцевого значення може стати гідроенергія малих та середніх річок України.

Лісові ресурси відіграють важливу роль як у збереженні нав­колишнього середовища, так і в господарській діяльності людей. У свій час ліси поставляли єдиний відомий людині вид палива. Зараз основним господарським призначенням лісів є сировинне забезпе­чення промисловості. Головним сировинним продуктом користу­вання лісовими ресурсами є деревина, тобто промислова сировина для деревообробної, целюлозно-паперової, лісохімічної промисло­вості, виготовлення різноманітних конструкційних матеріалів, пали­ва тощо. Помітну частину потенціалу лісових ресурсів регіону ста­новлять недеревні ресурси лісу — технічна сировина, лікарська (для фармацевтики), кормова база тваринництва, продукти харчування. Україна відноситься до країн з порівняно невисокою забезпеченістю лісом. Площа її лісового фонду сягає 10,8 млн. га, в тому числі вкри­та лісом — 9,4 млн. га. Лісистість території складає всього 15,6%, причому її рівень є територіальне диференційованим відповідно до природно-географічного зонування території країни. Найвищим є рівень лісистості (43,2%) в Івано-Франківській області Карпатського району, а найнижчим (1,8%) — в Запорізькій області Придніпров'я. Багатими на лісові ресурси є Карпатський економічний район та Полісся. Загальний запас деревини в лісах України становить 1736 млн. куб. м, в тому числі хвойної - 897, твердолистяної - 663, м'яколистяної- 173 млн. куб. м. Помітне промислове, а особливо -охоронне значення мають лісові насадження лісостепової зони. На­ближеним до оптимального для України вважається показник лісистості на рівні 21-22%, який дозволяє досягти збалансованості між лісосировинними запасами, екологічними вимогами та обсягами лісоспоживання. Більше половини лісів віднесено до захисних, во­доохоронних та інших цінних в екологічному відношенні лісів, реш­ту складають експлуатаційні ліси сировинно-промислового призна­чення.

Природно-рекреаційні ресурси являють собою особливий вид ресурсів, а саме - гармонійне просторове поєднання земельних, водних, кліматичних, культурно-ландшафтних та гідромінеральних ресурсів, яке забезпечує в комплексі відновлення та розвиток життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності, тобто слугують для регенерації здоров'я і підтримки працездатності населення, а також для культурно-освітньої діяльності. До рекре­аційних ресурсів відносять об'єкти і явища природного походження, які можуть бути використані для лікування, оздоровлення, відпочин­ку, туризму. Загальна площа потенційно рекреаційних територій займає 7,2% території України (близько 4,4 млн. га), в т.ч. природо­охоронних земель 2,2%. На базі природно-рекреаційних ресурсів розвиваються дві галузі соціальної сфери - санаторно-лікувальна та туристично-рекреаційна. До складу природно-рекреаційних входять бальнеологічні (мінеральні води, грязі), кліматичні, ландшафтні, пляжні та культурно-пізнавальні ресурси. Вони розміщені практич­но на всій території України, однак найвищою є концентрація рекре­аційних ресурсів у приморських областях України, в АРК Крим, а також в Карпатському економічному районі. Значні запаси мінераль­них вод розміщені у Вінницькій (Хмельник), в Житомирській, у Львівській (Трускавець, Моршин, Східниця, Великий Любень, Немирів), Полтавській (Миргород), областях. В Україні є великі запаси лікувальних грязей в Івано-Франківській, Одеській областях та в Автономній Республіці Крим. В Україні діє 45 курортів загально­державного та міжнародного значення та 13 курортів місцевого зна­чення, понад 400 санаторіїв можуть прийняти на лікування більше півмільона відпочиваючих. Крім цього, привабливими для громадян України та іноземних гостей є туристичні маршрути по місцях, пов'язаних з історією країни, її видатними історичними особисто­стями, діячами культури та мистецтва, з архітектурними та культур­но-ландшафтними пам'ятками тощо.

В структурі природно-ресурсного потенціалу України особ­ливе місце займають фауністичні ресурси. Окрім великої цінності фауни, як невід'ємної складової природного середовища регіону, яка відіграє важливу роль в його екологічній системі, помітне значення вона має і з економічної точки зору. Основними фауністичними ре­сурсами, які мають господарське значення, є мисливські, рибні та медоносні ресурси бджільництва. В структурі фауністичних ресурсів переважають медоносні ресурси. У Південному районі порівняно високою є забезпеченість рибними ресурсами. Мисливські ресурси країни зосереджені в основному на заповідних охоронних тери­торіях. В користуванні фауністичними ресурсами все більшого зна­чення набувають їх охорона та відтворення. Відзначаються багатст­вом та різноманіттям фауни Полісся, Карпати, Південний економіч­ний район тощо. Потенціал фауністичних ресурсів є найбільшим у південних територіях України за рахунок помітної кількості медо­носних ресурсів та рибальських ресурсів річок, лиманів та Чорного й Азовського морів.

Як і в усьому світі, в Україні гостро стоять проблеми щодо раціонального використання, збереження, а по можливості - при­множення й відновлення компонентів природно-ресурсного потен­ціалу. Так, проблеми використання мінерально-сировинного по­тенціалу України полягають у тому, що значна частини ресурсів знаходиться у важко видобувному розміщенні (на великих глибинах, у вузьких пластах тощо), також - у виснаженості найбільш якісної частини запасів промислових копалин, у першу чергу - палива (наф­ти, газу, вугілля), обмежених фінансових та технічних можливостях геологорозвідувальних робіт. Перспективи розвитку мінерально-сировинного комплексу пов'язуються із розвідкою та розробкою нових для України корисних копалин — золота, міді, хрому, свин­цю, цинку, молібдену, рідкісноземельних металів, фосфоритів тощо, також важливим є підвищення рівня виробітку родовищ та вилучен­ня корисних складових з породи, залучення до господарського обігу техногенних родовищ зі складу відходів попереднього виробництва, використання раніше списаних запасів корисних копалин.

Основними проблемами в сфері користування земельними ресурсами виступають: поліпшення просторової організації продук­тивних сил через підвищення ефективності використання та охорони земель, упорядкування промислового та житлового будівництва на основі раціонального проектування розвитку поселень. Через впро­вадження нових технологій обробки ґрунту та зменшення розора-ності земель, припинення деградації сільгоспугідь можливим є до­сягнення збалансованого співвідношення ґрунтів різного функціо­нального призначення у зональних системах землекористування. В якості землеохоронних заходів провідними є боротьба з вітровою і ґрунтовою ерозією через цілеспрямовані лісонасадження, впровад­ження прогресивних систем меліорації двосторонньої дії, рекульти­вацію неугідь, поліпшення природних кормових угідь — лук і пасо­вищ. В якості заходів щодо відтворення. Головними складовими ґрунтозахисної системи землеробства мають стати еколого-тех-нологічне розгрупування й контурно-меліоративна організація тери­торії, оптимізація структури й динаміки посівних площ відповідно регіональних передумов ресурсокористування, покращення вироб ничих властивостей ґрунтів, впровадження ґрунтозахисних техно­логій обробітку ґрунту (безполицевий обробіток, посів спеціальними протиерозійними сівалками, щілювання ріллі, сіножатей і пасовищ, смугове розміщення культур), узгодження охорони й відтворення земель з комплексом з водо- та лісоохоронних заходів. Особливої ролі набуває в умовах трансформації земельних відносин збережен­ня оптимального, екологічно виправданого паритету між функціо­нальним використанням земель в межах сільськогосподарської діяльності, чому сприятимуть розвиток відносин земельної ренти, розробка балансів земельних фондів і схем землевпорядкування з обов'язковим визначенням вартісних характеристик ґрунтів, струк­тури їх використання та порядку проведення заходів з охорони та відтворення земельних ресурсів.

Проблеми водокористування в Україні полягають перш за все у просторовій незбалансованості джерел та споживачів ресурсів водного комплексу, в нераціональному розподілі водних ресурсів між останніми, з високими рівнями втрат при транспортуванні та використанні води. Існуюча структура промислового виробництва з її орієнтацією на галузі важкої промисловості, перш за все енерге­тично-металургійного спрямування характеризується підвищеною

водомісткістю.

Інший комплекс проблем пов'язаний із постійним погіршен­ням якісних характеристик води через забруднення промисловими викидами та побутово-комунальними стоками, хімічними речови­нами та відходами сільськогосподарського виробництва. Через це порушується баланс водного екологічного середовища, деградує водна та навколишня флора й фауна, гостро стоїть проблема збере­ження і поліпшення біологічної продуктивності та рекреаційно-оздоровчої цінності водного фонду. Тому головними завданнями розвитку водного комплексу є, з одного боку, впорядкування й зба­лансування користування водою з науковим обґрунтуванням водо­господарського балансу, а з іншого боку — запобігання шкідливому впливу забруднюючих речовин на воду, а води, у свою чергу — на природне середовище; Для цього у належний технічний стан має бути приведено водні об'єкти, поліпшено самовідновлюючу та само­очисну здатність водних систем; оновлено техніко-технологічну ба­зу водомістких виробництв, реорганізовано їх у напрямі багатоцик-лового використання водного ресурсу. Також необхідним завданням на довгострокову перспективу є повернення у природний стан русел річок, де стік останніх зарегульовано каскадами водосховищ. У першу чергу це стосується р. Дніпро. Проблеми раціонального водо­споживання значним чином в змозі вирішити економічні механізми платного водокористування, у першу чергу - водної ренти.

Комплекс проблем щодо формування і раціонального викори­стання лісових ресурсів України включає в себе перш за все нега­тивні наслідки надмірної вирубки лісів (особливо - у Карпатському районі), що призвело до порушення збалансованості між лісосиро­винними запасами, обсягами лісоспоживання і екологічними вимо­гами. "Наступ" мережі розселення та господарської діяльності у цілому на лісовкриті площі призводить до їх звуження, деградації лісосировинної бази. Відчувається й негативний вплив попередніх лісомеліорацій, який вилився у погіршення природних комплексів, деградацію рослинного покриву, надмірне осушення лісових грун­тів. Окрему болючу проблему являють собою лісові пожежі, які все частішають у зв'язку з глобальним потеплінням клімату планети. У кінцевому підсумку ці явища ведуть до скорочення обсягів лісо­користування та збереження низького рівня задоволення потреб у деревині за рахунок національних ресурсів. Отож, для вирішення вказаних проблем необхідним є застосування низки заходів зі збе­реження й посилення водоохоронних, захисних, санітарно-гігієніч­них, оздоровчих та інших корисних природних властивостей лісів. Це може бути досягнуто через: розширення зелених зон в мережах розселення й виробничих зонах, забезпечення раціональних терито­ріальних пропорцій лісокористування та міжгалузевого ув'язування лісогосподарських і лісоохоронних робіт, прискорене розширення лісового фонду за рахунок нових лісонасаджень.

Головні проблеми щодо ефективного використання рекре­аційних ресурсів України полягають перш за все у докорінному підвищенні рівня й загальної культури життя широких верств насе­лення країни, що дозволить ефективно розгорнути рекреаційну діяльність на економічно вигідних ринкових умовах господарюван­ня. Максимально повному задоволенню потреб населення у повноцінному оздоровленні та лікуванні повинні сприяти охорона й відновлення рекреаційних ресурсів, зростання якості послуг у цій сфері. Тільки орієнтація на власного споживача рекреаційних послуг може забезпечити оптимальне навантаження на рекреаційні тери торії з отриманням кумулятивного економічного ефекту також від відновлення властивостей робочої сили рекреантів, прискореного економічного розвитку територій з рекреаційною (в комплексі з іншими галузями) спеціалізацією районної економіки (у Південному та Карпатському економічних районах).

Чи не найбільш гострими є проблеми збереження й відновлення фауністичних (мисливсько-рибальських) ресурсів. Саме вони зазнали чи не найбільших втрат внаслідок людської діяльності. Розвиток продуктивних сил обумовив як погіршення умов існування тваринного світу, так і "звуження" площ його при­родного існування внаслідок використання земель для виробничих та невиробничих цілей. Темпи зникнення біологічних видів під впливом зміни екологічної ситуації продовжують зростати. В ре­зультаті зміни гідрологічного режиму територій, погіршення якості вод, скорочується аж до щезання кількість багатьох представників водно-болотної та лісової фауни, зменшується кількість та якісні показники рибних ресурсів. Велика шкода завдана фауні України аварією на Чорнобильській атомній станції, вплив якої на тваринний світ виявлятиметься впродовж тривалого часу, оскільки при цьому нищівного удару завдано генофонду фауни країни, як гаранту відновлення й існування популяцій живих істот, збереження біорозмаїття. Унікальні природні умови, в тому числі порівняно до­бра забезпеченість водними та лісовими ресурсами, невисока густо­та населення на значних територіях країни створюють можливості розширення потенціалів мисливських, а особливо рибних ресурсів, в тому числі на базі природно-заповідних об'єктів національного й місцевого значення. Велику роль у збереженні й відновленні фауни країни, її мисливсько-рибальських ресурсів має міжнародне співро­бітництво у цій галузі, у тому числі - тісна співпраця з сусідами по Чорноморському регіону.

На сучасному етапі освоєння природно-ресурсного потенціалу в Україні парадигмою ресурсокористування є ресурсозбереження, як прогресивний напрям використання природно-ресурсного потенціа­лу, що забезпечує економію природних ресурсів та зростання вироб­ництва продукції при тій самій кількості використаної сировини, палива, основних і допоміжних матеріалів через докорінне поліп­шення організації та техніко-технологічної підготовки виробництва. Основні стратегічні напрями ресурсозбереження містяться у комплексному використанні невідновлюваних видів ресурсів (у першу чергу - - мінеральних), впровадженні ресурсозберігаючої техніки і технологій, використанні ресурсів вторинного ресурсного потенціалу, підвищенні енергозбереження. В цілому збалансований та пропорційний розвиток усіх напрямів ресурсозбереження дозволить сформувати нову ідеологію господарювання, яка базується на еко­номному використанні наявної ресурсної бази, оптимальному спів­відношенні первинних і вторинних ресурсів та маловідходному ви­робничому циклі. Для відновлюваних ресурсів правилом користу­вання має стати кількісне та якісне ресурсовідновлення, яке повинно випереджати за темпами ресурсовикористання. Необхідним елемен­том цієї стратегії має бути всебічне узгодження відновлюючих та охоронних заходів по всіх компонентах ресурсів з метою одержання комплексного ефекту від природокористування.

3. Людські ресурси - основа сталого розвитку регіонального виробництва.

4. Трудові ресурси і лідський капітал. Особливостей формування людського ре­сурсного потенціалу України

Однією зі складових частин сукупного ресурсного потенціалу регіону є його людські ресурси. Вкупі з засобами виробництва вони складають продуктивні сили, отож проблеми розвитку і розміщення людських ресурсів регіону є важливою частиною проблем розвитку і розміщення його продуктивних сил. Сучасне розуміння поняття "людські ресурси", яке часто ототожнюється з поняттями "трудові ресурси" та "людський капітал" є багато в чому суперечливим. Щодо цього, треба перш за все чітко визначити наступні елементи понятійно-термінологічного апарату:

Трудові ресурси. За загальноприйнятим визначенням, до тру­дових ресурсів відноситься частина населення суспільства (або, в регіональному розрізі, конкретної території — регіону), яка має не­обхідний фізичний розвиток, здоров'я, освіту, культуру, здібності, кваліфікацію та професійні знання для суспільнокорисної діяльності та відноситься до певної вікової категорії - працездатного віку. При цьому потенціал трудових ресурсів є соціально-економічною кате­горією, яка в кількісному відношенні характеризує можливості суспільства щодо залучення до суспільної праці населення різної статі і віку, а в якісному відношенні -- його реальні та потенційні можливості щодо реалізації через участь в суспільно-корисній праці сукупності особистих здібностей та якостей працівників. Тобто, трудовий потенціал або потенціал трудових ресурсів є при цьому власне сукупною суспільною здатністю до праці працездатних членів суспільства у працездатному віці, трудовою дієздатністю сус­пільства, а трудові ресурси — конкретним носієм трудового потен­ціалу суспільства. Сам трудовий потенціал є величиною вартісною і може бути вираженим у грошовому вимірі.

Часто в наукових дослідженнях та в офіційній статистиці до трудових ресурсів відноситься також і категорія людей, які зайняті в галузях та сферах економічної діяльності поза межами працездатно­го віку. Проте такий підхід є багато в чому проблематичним, оскіль­ки належність до категорії "працюючий пенсіонер" або "працюючий підліток" дозволяє лише констатувати факт про сьогочасну належ­ність даної особи до категорії зайнятого населення. При цьому при­пинення нею участі в економічній діяльності автоматично виключає таку людину з категорії "трудові ресурси". Про це свідчить і факт відсутності понять "безробітний підліток" та "безробітний пенсіонер за віком". В той же час працездатна людина у працездатному віці, припиняючи участь в економічній діяльності, з категорії трудових ресурсів не виходить (переходить в категорію безробітних). Тому, з цієї точки зору, потрібним є чітке розмежування у понятійно-термінологічному апараті двох категорій - - працездатного населення у працездатному віці та працездатного й економічно активного насе­лення поза межами працездатного віку. Для цього пропонується ви­користовувати таке поняття, як людські ресурси.

Людські ресурси. До людських ресурсів відноситься, крім трудових ресурсів (працездатного населення у працездатному віці), ще й частина населення суспільства (в регіональному розрізі -регіону), яка є в змозі обмежено приймати участь в економічній ді­яльності, за певних обставин може отримати необхідний фізичний розвиток, здоров'я, освіту, культурний набуток, здібності, кваліфіка­цію та професійні знання для суспільно-корисної діяльності, а також є працездатною за межами працездатного віку. Таким чином, окрім власне трудових ресурсів, людські ресурси включають в себе ще й резервні трудові ресурси — "потенційні" трудові ресурси, які мо­жуть бути задіяні в суспільному виробництві або негайно, або ж з високою долею ймовірності за певний проміжок часу. До цієї кате­горії, таким чином, відносяться діти та підлітки, які є зайнятими сус­пільно-корисною працею й через певний час в змозі перейти в кате­горію трудових ресурсів, пенсіонери за віком, здатні до суспільно-корисної праці та інваліди, які спроможні обмежено приймати участь в суспільному виробництві.

Як видно із даного визначення, категорія осіб "людські ресур­си" включає в себе категорію осіб "трудові ресурси" та категорію осіб "резервні ресурси трудової діяльності". При цьому чисельність людських ресурсів визначається фактично чисельністю всіх людей, будь-яким чином здатних приймати участь у суспільно-корисній праці. Таким чином, потенціал людських ресурсів (людський по­тенціал) є сукупною здатністю до праці всіх (обмежено та повністю працездатних) членів суспільства, потенційною максимальною сукупною працездатністю всього суспільства в конкретний момент часу.

В даному контексті треба уточнити, що безробітні, які відносяться до трудових ресурсів, також певною мірою є людським резервом економічної діяльності. Проте на більш-менш довгостро­ковому відрізку часу вони складають значно більше ймовірний ре­зерв ринку праці, в той час, коли незайняті люди за межами працез­датного віку є менш ймовірними учасниками суспільного виробниц­тва, оскільки у будь-який момент можуть залишити ринок праці й жити на утриманні держави, батьків, дітей тощо й, у загальному ви­падку поступаються рівнем працездатності особам працездатного віку.

Людський капітал. Категорія "людський капітал" є багато в чому близькою до категорії "потенціал людських ресурсів",

оскільки у вартісному вимірі відображається суспільною споживчою вартістю робочої сили, яка в сучасному суспільстві зали­шається основною продуктивною силою. Головною характеристи­кою вартості робочої сили є продуктивність суспільної праці. Людський капітал відображає здібності, навики праці, економічну активність, здоров'я населення. В категорії людського капіталу оцінюються не тільки наявні на даному етапі, але й потенційні працівники - створювачі матеріальних благ.

Категорія "людський капітал" відображає максимально можливу потенційну сукупну продуктивність робочої сили. Ця про­дуктивність є невідривною від певних конкретно-історичних, полі­тичних та соціально-економічних умов існування людей - носіїв ро­бочої сил й.

На стан людського капіталу значним чином впливають сус­пільно-політичні, суспільно-психологічні, релігійні фактори. Тобто, теоретично можливою є ситуація, за якої при наявності певних людських ресурсів людський капітал буде зневажливо незначним. Яскравим прикладом тут є існування країн або регіонів у країнах, в яких більша частина населення замість суспільного виробництва є зайнятою непродуктивною неекономічною діяльністю - зокрема, участю в бойових діях, збройних конфліктах і т.п. при відсутності реальних можливостей щодо зміни ситуації на краще. Іншим при­кладом є обмеженість можливостей окремих соціальних груп, на­приклад, жінок у суспільстві з певними релігійними нормами (ок­ремі ісламські держави) щодо цілісної продуктивної участі у суспільному виробництві. Наявність етнічних, "кастових", інших соціальних бар'єрів також може перешкоджати повноцінній учас-сі великих категорій людей в економічній діяльності.

Звідси, людський капітал можна охарактеризувати, як "реаль­ний" потенціал людських ресурсів, оцінений у конкретних суспіль­но-історичних умовах існування людини-носія робочої сили. При цьому такі умови формують та певним чином обмежують "простір" реалізації людського потенціалу.

Отож, для ефективного функціонування людського ресурсного потенціалу необхідною умовою є наявність певної рівноваги, за якої людський капітал якомога ближче співвідноситься з потенціалом людських ресурсів.

Очевидно, що потенціал людських ресурсів є складною, бага­топлановою категорією. При цьому він не просто відображає кіль кісні характеристики й якісний стан робочої сили, а за остаточним підсумком — характеризує вкупі з іншими складовими ресурсного потенціалу загальний рівень розвитку продуктивних сил регіону. Тому показники потенціалу людських ресурсів визначаються ком­плексним впливом цілого ряду взаємопов'язаних факторів. На стан трудового потенціалу конкретної території (регіону) справляють вплив, а багато в чому і визначають його природні умови та геогра­фічне положення, рівень і характер економічного і соціального роз­витку, культура виробництва й технічна та інформаційна озброє­ність суспільства, здоров'я і статєво-вікова структура населення, екологічний стан навколишнього середовища, ряд інших факторів, що мають соціально-екологічну природу. При цьому останні відігра­ють особливу роль у формуванні потенціалу трудових ресурсів Ук­раїни, з урахуванням тісної пов'язаності економічних та екологічних проблем. Невпинною тенденцією останнього часу є загострення екологічних проблем та поглиблення екологічної кризи. В окремих регіонах нашої країни, зокрема, на значній території Полісся, на Бу­ковині, у північному Криму, в індустріальному Донбасі й При­дніпров'ї, а також на Закарпатті екологічний стан довкілля має озна­ки значного екологічного напруження. В Чорнобильському еконо-міко-екологічному макрорегіоні екологічні показники продуктивних сил характеризуються довготривалою втратою екологічного по­тенціалу територій до мінімальних параметрів - таких, що помітно обмежують, а в окремих випадках - і виключають активну суспіль­но-економічну діяльність. Характерним щодо цього є зростаючий вплив екологічних чинників на стан людських ресурсів як носіїв людського потенціалу.

Стан навколишнього середовища, зокрема, якісні показники води, повітряного басейну, рівень радіаційного та промислового за­бруднення, інтенсивність електромагнітного фону, динаміка кліма­тичних змін техногенного й антропогенного походження у великій мірі визначають здоров'я населення, а звідси -- якісні та кількісні ознаки трудових ресурсів. Причому негативний вплив означених екологічно небезпечних проявів людської діяльності відбивається як на продуктивності праці учасників трудової діяльності, так і на де­мографічних показниках, які визначають чисельність трудових ре­сурсів. Показники смертності, в тому числі в працездатному віці, кількість хронічно хворих, інвалідів - - осіб з обмеженою праце здатністю значним чином спричиняються станом навколишнього середовища та загальною екологічною обстановкою в регіоні. Окрім того, кількість трудових ресурсів в окремих місцях регіону із значно погіршеною екологічною обстановкою може скорочуватись внаслі­док міграції через небезпечні для життєдіяльності обставини. При­кладом цього є як відселення практично всього населення з зони обов'язкового (примусового) відселення після аварії на Чорно­бильській АЕС, так і наступні міграції за межі Чорнобильського радіоекологічного регіону населення в основному Київської та Жи­томирської областей. При чому в основному виїжджають за межі таких територій особи переважно економічно активні особи працез­датного віку - активна складова трудових ресурсів, а також діти -майбутня складова трудоресурсного потенціалу регіону. Негативним фактором є й ускладнення самих умов господарювання внаслідок зміни екологічної обстановки. Це веде за собою як погіршення умов праці, так і зниження її продуктивності, обмежує характеристики працеспроможності людини-працівника, викликає збільшення вит­рат на виготовлення продукції, що знижує можливості реалізації по­тенціалу трудових ресурсів, тобто знецінює людський капітал.

Певні напрями виходу з характерного для кінця індустріальної епохи протистояння природи і суспільства дають концептуальні за­сади сталого розвитку суспільства, які передбачають стабільне економічне зростання, охорону навколишнього природного середо­вища, раціональне ресурсокористування, соціальну справедливість і соціальне партнерство, нормалізацію демографічних процесів, пріоритет освіти, науки та культури й інтенсивне міжнародні співробітництво по вказаних напрямах розвитку. Воно передба­чається через багатополюсну активну співпрацю з усіма країнами та міжнародними організаціями (СНД, Євросоюзом тощо), створення зон вільного підприємництва, прикордонного та інших форм співро­бітництва, які сприяють економічному, соціальному, культурному та екологічному процвітанню України.

Як головна продуктивна сила, людина - виробник володіє пев­ним трудовим потенціалом, який формується в конкретно-територі­альних умовах. Тому провідна складова частина сукупного ресурс­ного потенціалу регіону — потенціал трудових ресурсів регіону визначається, як сукупна потенційна здатність до праці частини насе­лення конкретного регіону, яка володіє необхідними фізичним роз витком, здоров'ям, освітою, культурою, здібностями, кваліфікацією та професійними знаннями для роботи в сфері суспільно-корисної діяльності.

Щодо характерних особливостей формування людського ре­сурсного потенціалу України, можна виділити наступне:

По-перше, людський потенціал України формується за раху­нок власних людських резервів. При цьому активна імміграція в країну як додатковий засіб залучення робочої сили не спостерігаєть­ся в таких масштабах, як для розвинутих країн світу. Напроти, емі­грація з країни перевищує імміграцію, що є характерною закономір­ністю для країн у кризовому соціально-економічному стані. Ринок праці поповнюється в основному за рахунок механізму природного відтворення населення за рахунок молоді, яка переходить в катего­рію людей працездатного віку.

По-друге, більш значну, ніж у розвинутих країнах, частку зай­нятого населення складають особи пенсійного віку, оскільки прак­тично недиференційоване, негнучке пенсійне законодавство у най­гіршому розумінні є стимулом щодо економічної активності людей похилого віку, ставлячи цих осіб на межу виживання малими пенсі­ями й затримками їх виплати, особливо в сільській місцевості.

По-третє, ринок праці характеризується вражаючими масшта­бами так званої "тіньової" зайнятості й прихованого безробіття. Нормою стають явища, за яких працівника легальне зареєстровано на роботі в одному місці (на підприємстві, що реально не працює на протязі 3-5 років), при тому що він займається офіційно незадекла-рованою діяльністю.

Четвертою характерною ознакою людського потенціалу України є те, що він значним чином формується під впливом чинників еколого-економічного характеру. Ця проблема стосується не тільки "новоприбулих" працівників, серед яких на протязі найближчого десятиріччя все більше буде людей "чорнобильської"" генерації (1980-х років народження). Вона зачіпає й покоління, які зростали на наслідках соціально-екологічної кризи останніх двох-трьох деся­тиріч XX століття і спізнали на собі всі пророковані екологами-алармістами наслідки суперурбанізованої цивілізації "індустріаль­ного суспільства".

Характерною особливістю національної картини зайня­тості є існуючі розходження між офіційною статистикою та реаль ним станом речей. Так, в Україні особи, зайняті економічною діяль­ністю у віці, старшому за працездатний, та працюючі підлітки, за офіційними даними Держкомстату, складали у 1998 році лише 2622,5 тис.чол. з 50048,1 тис.чол. всього населення (4,8% всього на­селення), з них підлітків - всього 3,9 тис.чол. Про кількість зайнятих дітей у теоретично працеспроможному віці (починаючи з 5 років до підліткового віку) не повідомляється. В той же час чисельність лю­дей у вікових групах, теоретично спроможних до економічної діяльності поза межами працездатного віку сягає понад 15 млн. осіб або близько 30% всього населення країни. При цьому переважна більшість людей старшого віку, загальна кількість яких сягає 11616,2 тис. осіб, працюють у домашньому господарстві та займа­ються економічною діяльністю. Навіть офіційно зафіксована кіль­кість зайнятих осіб в реальному секторі економіки серед людей стар­шого віку зросла з 1990 по 1999 р. в 1,7 рази.

За даними попередніх підсумків вибіркового обстеження праці дітей, проведеного впродовж 1999 року, чисельність працюючих дітей та підлітків є в десятки, як не в сотні разів вищою (3,8% зайня­то економічною діяльністю та 71,8% регулярно працюють у до­машніх господарствах), ніж вказано в офіційних джерелах. При цьому нормою останнього десятиріччя стало залучення до суспільне корисної праці дітей та підлітків не тільки у сільській місцевості (5,2% зайнято економічною діяльністю та 71,5% працюють у до­машньому господарстві), але й в містах країни (3,1% зайнято еко­номічною діяльністю та 71,9% працюють у домашньому госпо­дарстві).

За офіційними даними Державної служби зайнятості, 2% дітей та підлітків впродовж 1999 року перебувало на обліку з метою пра­цевлаштування. Як свідчить практика, кількість дітей та підлітків, які бажають працювати в галузях економічної діяльності є набагато вищою. При цьому головну проблему складає те, що пенсіонери, а особливо люди у віці, молодшому за працездатний формують пере­важним чином "тіньовий" сектор ринку праці, оскільки існуюче за­конодавство не є стимулом для реєстрації економічної діяльності молоді та пенсіонерів.

За підсумком більше, ніж десяти років перехідного періоду розвиток трудоресурсного потенціалу у вимірі економічних рай­онів та областей можна охарактеризувати декількома взаємопов'яза­ними тенденціями, тісно пов'язаними із загальним становищем на­родного господарства країни. Ними є наступні:

• На тлі зростаючого безробіття по країні найбільш потер­пілими від цього явища є регіони, де на протязі пострадян­ського періоду спостерігалося найзначніше скорочення вироб­ництва, а саме - порівняно малорозвинуті території та так звані "депресивні" регіони зі сталими ознаками порушення процесів економічного відтворення. За даними 2000 р., найви­щим рівнем безробіття характеризується трудоресурсна ситуа­ція у Подільському, Поліському та Карпатському економіч­ному районах, зокрема у Житомирській (8,1%), Рівненській (7,2%) та Тернопільській (7,0%) областях, а найнижчим - у промислових регіонах та в м. Києві та Севастополі (по 0,8%) . Для порівняння, в середньому в Україні рівень безробіття офіційно зареєстровано у 4,2%. За неофіційними даними (об­стеження за методологією Міжнародної організації праці у 1999 р.), рівень безробіття сягав 14,7%.

• Традиційно проблемними з точки зору зайнятості залиша­ються регіони, які й за радянських часів через надлишок тру­дових ресурсів були джерелами міграційного руху через знач­не навантаження на робочі місця. В цих регіонах (в Україні такі процеси характерні для західних областей) природні про­цеси відтворення робочої сили часто випереджали відповідні заходи по створенню нових робочих місць, що й спонукало економічно активне населення до міграцій в регіони з дефіцитом робочої сили. Зокрема, у 2000 р. найзначнішими рівнями навантаження на одне вакантне робоче місце відзначаються Рівненська, Тернопільська, Житомирська, Львівська та Закарпатська області.

• Якщо для початкового періоду реформ негативні процеси в галузі найсильнішим чином вражали міське населення через скорочення чисельності робочих місць в промисловості, в ос­танній час від цього потерпають у більшому ступені регіони з аграрною орієнтацією економіки, що пов'язано з інтенсивними структурними зрушеннями в аграрному секторі в останні роки. Так, на протязі 1999 - - 2000 років спо­стерігалося практично постійне зростання чисельності без­робітних в сільській місцевості (з 3.5 до 4.5% від чисельності працездатного населення працездатного віку). В міських посе­леннях за цей же період у цілому спостерігалося деяке зни­ження рівня безробіття (з 4,2 до 4,1%).

• У більшості регіонів країни спостерігаються негативні тенденції звуження демографічної бази формування трудових ресурсів. При цьому зменшуються як чисельність працездат­ного населення у працездатному віці, так і кількісні показники потенційної складової трудоресурсного потенціалу- поколінь, які мають в наступному поповнити трудоресурсний контин­гент (дітей та підлітків). Одночасно, спостерігається зростання питомої ваги осіб старшого віку, якісні показники трудоре­сурсного потенціалу котрих є зниженими у порівнянні з людьми працездатного віку. При збереженні існуючих тен­денцій вибуття працездатного населення у працездатному віці щорічне його скорочення у цілому по країні становитиме 185 тис. осіб2. Причому такі тенденції характеризуються посиленням на промисловому сході країни (Донеччина та промислове Придніпров'я) та є менш характерними для Центру і Півдня у той час, коли західний регіон відзначається порівняно кращою демографічною базою формування трудового потенціалу.

• Важливий фактор формування трудоресурсного по­тенціалу - соціально-екологічне середовище функціонування головної продуктивної сили - людини носить також регіонально-диференційований характер. Зокрема, частка відносно екологічно чистих, сприятливих для формування повноцінної робочої сили територій складає 10-15% загальної земельної площі країни. При цьому найбільш напруженою екологічною ситуацією, близькою до катастрофічного стану характеризуються Донецька, Дніпропетровська, Закарпатська, Запорізька, Луганська та Чернівецька області. Території з оз­наками екологічної катастрофи сягають 1,7% території Ук­раїни та спостерігаються головним чином у Київській та Жи­томирській області. Необхідно також вказати на важке еко­логічне становище Українського Причорномор'я та середньо­го й нижнього Придніпров'я — АР Крим, Одеської, Херсонсь­кої та Миколаївської областей, а також - Черкащини, у яких соціально-екологічні умови формування трудового потенціалу можна охарактеризувати як у більшості погіршені. Сприятли­вими ж та помірно сприятливими умовами характеризуються лише території Сумської, Полтавської, Хмельницької та Тер­нопільської областей.

• Не дивлячись на помітні регіональні розбіжності у рівнях безробіття, для країни зберігається тенденція регіонального, секторного й галузевого дефіциту робочої сили для певних професійно-кваліфікаційних категорій робочої сили. Зокрема, для аграрних періферійних регіонів відчутним є дефіцит кадрів працівників соціально-культурної сфери, в нау-комісткому виробництві промислово розвинутих регіонів -висококваліфікованих працівників, підготовлених згідно ви­мог сучасної науково-дослідної роботи та виробничого проце­су. Особливо вказані фактори стосуються низькооплачуваної роботи в державному секторі економіки, для якого характер­ним явищем є так званий "відтік мозку". Зокрема, тільки за період 1995-1998 рр. Україну залишили 212 докторів та більше 400 кандидатів наук, не кажучи вже про відтік кадрів у недержавний, приватно-підприємницький сектор виробництва на більш високооплачувану роботу, часто не за фахом.

• У зв'язку зі зростанням економічної активності вікових груп поза межами працездатного віку, тенденція до збільшення чисельності зайнятих у вказаних вікових групах може посилюватись. У зв'язку з цим ймовірним явищем є кон­куренція у боротьбі за робочі місця з боку основного трудоре-сурсного контингенту та резервних вікових груп (дітей, підлітків та пенсіонерів), особливо з урахуванням можливості заниженої оплати праці останніх. Причому вказані процеси, вірогідно, будуть обумовлюватися скоріше негативними чин­никами (невисокі особисті доходи), і тому набудуть поширен­ня в регіонах з ознаками економічної депресії й обмеженою регіональною фінансово-економічною базою розвитку. В те­риторіальному вимірі це можуть бути як аграрні регіони (Поділля, Карпатський район), так і промислово розвинуті те­риторії, на яких відбуватиметься згортання економічно не­ефективного виробництва (потенційно ними є шахтарські міста Донбасу, промислові агломерації Придніпров'я).

• У міграційних процесах, як одному з головних чинників формування трудоресурсної ситуації, спостерігається ситуація, за якої цей фактор обумовлює у цілому по Україні та в переважній більшості її регіонів відтік робочої сили, у тому числі - за межі країни. Зокрема, у 2000 р. у всіх регіонах, крім Полтавської об­ласті та м. Києва й Севастополя, спостерігалося міграційне ско­рочення населення. На відміну від розвинутих країн світу, в Україні поки міграція не є провідним чинником формування ринків праці, зважаючи як на жорстку міграційну політику по відношенню до іммігрантів, так і на порівняно інерційні процеси внутрішньої міграції, тенденції щодо яких також мало відповідають загальносвітовим. Зокрема, в Україні спостерігається відтік мігрантів з міст у сільську місцевість у той час, коли здебільшого в світі тен­денцією є процеси протилежного характеру.

Таким чином, можна сформулювати основні напрями розвитку трудоресурсного потенціалу територій країни. В даному контексті якісно нового значення набуває роль регіональних ринків робочої сили. Як система забезпечення суспільного виробництва трудоре-сурсним потенціалом, яка поєднує у собі високий ефект ринкового механізму та можливість цілеспрямованого управління ресурсним потенціалом шляхом керованого розподілу робочої сили за сектора­ми і галузями економіки, регіональний ринок праці в спромозі й має враховувати територіальну специфіку розвитку господарства.

Роль регіональних ринків праці полягає в забезпеченні про­дуктивної зайнятості, з одного боку й створенні адекватних умов відтворення робочої сили, перш за все — системи гарантій відповідн­ої цивілізованим нормам оплати праці — з іншого боку. При цьому необхідно здолати утриманські настанови достатньо широких верств населення, для яких до останнього часу було більш вигідним не пра­цювати зовсім, отримуючи від держави допомогу по безробіттю, аніж одержувати за свою працю мізерну заробітну плату. Зайнятість має стати спрямованою на забезпечення потреб економічно активно­го населення з настановами на плідну участь в економічній діяльно­сті. Пріоритетними для створення продуктивної зайнятості мають бути перш за все регіони з підвищеною загрозою безробіття, де вна­слідок несинхронності демографічних та економічних процесів про­позиція робочої сили буде значно перевищувати попит на неї. Ос­таннє стосується малих міст з моно галузевою структурою вироб­ництва, шахтарських, металургійних центрів Донбасу та Придні­пров'я, територій розселення раніше депортованих народів, сільської мережі розселення Західної України.

Прискорений розвиток всіх галузей виробництва, який є ос­новним завданням сьогодення, викликає необхідність якнайбільш ефективного використання й примноження існуючого трудоресурс­ного потенціалу країни. Комплекс заходів, якими повинна бути за­безпечена ця мета, включатиме:

• загальноекономічне припинення поляризації регіонального роз­витку та його наступне стимулювання через гнучкий фінансово-економічний механізм формування державного й регіонального бюджетів шляхом оптимізованого щодо регіональної специфіки за­стосування одно- та двоканальної систем формування бюджетів з обов'язковим спрямуванням коштів на створення робочих місць і подолання безробіття. Підтримку економічного зростання у відста лих та відродження виробництва у депресивних регіонах;

• поліпшення демографічної бази розвитку трудоресурсного по­тенціалу шляхом стабілізації демографічної ситуації в Україні в цілому та в регіонах, забезпечення раціональної статево-вікової структури населення через цільову підтримку інституту сім'ї, молоді, материнства та дитинства й соціальне незахищених верств населення;

• цілеспрямоване управління міграційними потоками з можливим застосуванням гнучкої активної зовнішньої міграційної політики задля стабілізації демографічної ситуації у регіонах з незадовіль­ним рівнем демографічного відтворення населення, створення щодо цього ефективного міжрегіонального ринку робочої сили;

• збалансування пропорцій між територіальними обсягами демо­графічного відтворення трудових ресурсів та регіональними по­требами виробництва шляхом створення робочих місць у регіо­нах з позитивним природним приростом населення;

• встановлення регіонально-орієнтованих орієнтирів щодо при­родних норм безробіття з подальшою мінімізацією щодо них рівнів безробіття в регіонах. Застосування ефективних засобів забезпечення зайнятості, у т.ч. суспільних робіт з урахуванням світового досвіду та регіональної специфіки. Використання тру-допоглинаючого потенціалу приватно-підприємницького секто­ра (у т.ч. - на селі) й галузей інфраструктури задля забезпечення продуктивної зайнятості. Ліквідація прихованого безробіття че­рез удосконалення трудового законодавства;

• відновлення юридично-правового заохочення економічної ак­тивності населення у працездатному віці з введенням регіо­нально-орієнтованих норм мінімальної погодинної оплати праці з обов'язковим загальнодержавним нижнім граничним мініму­мом. Мінімізація зайнятості у тіньовому секторі економіки;

• розбудову національної економіки на принципах соціального парт­нерства, консолідації суспільства навколо основної національної ідеї - - якнайбільш повного та всебічного соціально-культурного розвитку нації з максимізацією добробуту всіх соціальних груп на­селення. Подолання бідності, як широкого соціально-економічного явища в загальнонаціональному й регіональному вимірах;

• нормалізацію участі в економічній діяльності осіб у вікових групах поза межами працездатного віку, оптимізацію пенсійного законо давства, нормативно-законодавче оформлення норм щодо викорис­тання праці осіб молодших вікових груп. Нагальним завданням сьогодення є реформа пенсійного законодавства з можливим роз­ширенням меж вікової групи працездатного віку тощо;

• приведення у відповідність професійно-кваліфікаційного потенціа­лу працівників з потребами виробництва, створення системи опера­тивної підготовки та перепідготовки кадрів, відродження науко-містких та високотехнологічних виробництв з участю національних кадрів та широкою співпрацею з закордонними фахівцями;

• оптимізацію розподілу людського капіталу за сферами та секто­рами економічної діяльності, відродження престижу науковців та працівників інтелектуальної сфери, культури, мистецтва, осві­ти тощо.

Виконання вказаних завдань є можливим тільки в разі збере­ження курсу на стратегічні орієнтири сталого розвитку, подальше зміцнення стабілізаційних процесів у виробництві, активну реструк­туризацію господарського комплексу з пріоритетним розвитком як базового виробництва, так й інфраструктурних галузей, соціальну орієнтацію ринкових реформ та інтеграцію України у європейське співтовариство та світовий економічний простір.

9. Міжгалузеві господарські комплекси та регіональні особливості їх розвитку і розміщення.

1. Суть і класифікація міжгалузевих комплексів

2. Регулювання розвитку виробничої інфраструктури в регіоні

1. СУТЬ І КЛАСИФІКАЦІЯ МІЖГАЛУЗЕВИХ КОМПЛЕКСІВ

Міжгалузевий регіональний комплекс можна визначити як сформоване територіальне поєднання взаємопов'язаних галузей і виробництв в економічних районах, вузлах, центрах, завдяки якому може бути забезпечений максимальний господарський ефект при найменших витратах. Досягнення таких результатів можливе при найбільш раціональному підборі взаємопов'язаних галузей, підприємств і виробництв, забезпеченні економічно ефективних пропорцій їх розвитку, оптимальних розмірів підприємств з урахуванням загальнодержавних інтересів та відпо­відно до місцевих природних і економіко-географічних умов.

Основними чинниками утворення комплексів і їх територіальної організації є певні види ресурсів (вугілля, нафта, газ, залізна руда, ліс, енергетика, трудові ресурси тощо). Стимулятором розвитку багатьох міжгалузевих комплексів є локальні природні ресурси.

Це комплекси, що розвиваються на базі переробки мінераль­но-сировинних і паливно-енергетичних ресурсів, сільськогоспо­дарського виробництва та різних промислів (див. рис).

На базі використання мінерально-сировинних, сільськогоспо­дарських, лісних, рибопромислових та інших ресурсів формуються основні типи міжгалузевих регіональних комплексів: мінераль­но-промислової, агропромислової, лісопромислової, морепромислової орієнтації. Вони відрізняються природними та економічними умовами формування, положенням відносно джерел си­ровини, паливно-енергетичних ресурсів та місць споживання готової продукції, виробничою спеціалізацією і структурою, рівнем розвитку, особливостями територіальної організації та ін.

Виділення в адміністративній області міжгалузевих регіональ­них комплексів потрібне для посилення цільової спрямованості програм-прогнозів, узгодженості дій усіх учасників виконання одного комплексного завдання (досягнення заданого кінцево­го господарського результату чи виробництво будь-якої про­дукції для місцевих потреб).

Визначились два основних підходи до виділення міжгалузевих комплексів: цільовий і технологічний. При цільовому підході міжгалузевий комплекс розглядається як група галузей (підгалузей) господарського комплексу або окремих виробництв, які по­єднані однією програмою і єдиною метою розвитку. В міжгалузевий комплекс у цьому разі включаються галузі, пов'язані між собою реалізацією будь-якої господарської цілі, а також структурні під­розділи виробничої та невиробничої сфер, які потрібні для досяг­нення поставленої мети. Недолік такого підходу виявляється в непостійності та нестійкості галузевого складу через вузьку спеці­алізацію комплексів та різночасову реалізацію господарських цілей.

Технологічний підхід передбачає групування галузей, які пов'язані між собою послідовністю переробки і використання загального вихідного матеріалу та однаковим призначенням продукції. За такого підходу комплекс включає в себе весь виробничо-технологічний цикл (від видобутку природних ре­сурсів до отримання кінцевого продукту).

За вироблюваною продукцією та функціями підприємства і організації, що входять до міжгалузевих регіональних комп­лексів, поділяються на три групи: 1) безпосередньо зайняті випуском проміжної і кінцевої продукції регіону і є галузями спеціалізації комплексу, 2) виробляють для галузей першої групи сировину, напівфабрикати, устаткування і є комплексоутворюваль­ними галузями цього комплексу; 3) забезпечують нормальну діяльність перших двох груп галузей.

Знання структури і типів міжгалузевих комплексів дає змогу скласти модель районного виробничого комплексу. За допомо­гою моделі можна врахувати й оцінити ефект територіальної концентрації, комбінування та кооперування виробництв різних міжгалузевих комплексів, ефект внутрішньовузлових і внутрішньорайонних зв'язків з огляду на зони сировинних ресурсів і збуту готової продукції, визначити обмеження, зумовлені локаль­ними ресурсами, врахувати суміжні капіталовкладення, визна­чити економічний ефект від взаємодії суміжних виробництв.

Використання міжгалузевих комплексів регіону як об'єктів територіального управління сприяє більш ефективному поєднанню загальногосподарських та регіональних інтересів у розвитку суспільного виробництва, більш глибокому науковому обґрунтуванню прогнозів і розробці на цій основі довгострокової концепції розвитку суспільного господарства регіону (див. рис.).

Визначальним е формулювання головної мети, яке має відображати відтворюваний взаємозв'язок кінцевих, вихідних функціонування виробничих підрозділів міжгалузевого комплексу і несуть відповідальність за кінцеві результати діяльності комплексу.

На основі цільових установок розробляють виробничі програ­ми міжгалузевих регіональних комплексів. У програмах зазнача­ють завдання, строки їх виконання та виконавців. Таким чином, цільові установки та виробничі програми розвитку міжгалу­зевих регіональних комплексів набирають форми документа, що використовується з метою регулювання соціально-економіч­ного розвитку регіону.

У структурі цілей міжгалузевого комплексу розрізняють такі їх види.

Науково-технічні цілі. Виражають конкретну спрямованість науково-технічного прогресу в цій групі галузей, функціональну специфіку, відтворювальне значення міжгалу­зевих комплексів регіону та засоби прискорення його соціально-економічного розвитку. Першочерговими є цілі, пов'язані із створенням нових машин і устаткування, впровадженням інновацій та автоматизованих виробничих процесів, проведенням заходів щодо підвищення якості, надійності та довговічності виробів.

Виробничо-економічні цілі. Передбачають підвищення рівня спеціалізації та організації виробництва у головних галузях комплексу, випуск кінцевої продукції високої якості, яка відповідає світовим параметрам, прискорення реконструкції та поновлення виробничих фондів.

Соціальні цілі спрямовані на виявлення резервів соціально-економічного розвитку трудових колективів у межах міжгалузевих регіональних комплексів та регіону в цілому. По­становка соціальних цілей потребує всебічного врахування потреб людини, пов'язаних з умовами праці, професійною підготовкою, забезпеченістю житлом, медичним устаткуванням, розвитком підсобного господарства та ін. Реалізація соціальних цілей у повному обсязі можлива на загальногосподарському та регіональ­них рівнях, а на рівні міжгалузевого комплексу регіону та його первинних виробничих підрозділів головна увага приділяється забезпеченню належних соціально-виробничих умов праці, приваб­ливості робочого місця, професійно-кваліфікаційній підготовці кадрів, задоволенню соціально-побутових потреб тощо.

Природно-екологічні цілі. Це розв'язання соціально-економічних проблем природокористування та відтво­рення природних ресурсів. У досягненні цієї мети основною є реалізація ресурсозберігаючої стратегії інтенсивного розвитку в умовах раціонального суспільного відтворення (здійснення заходів щодо раціонального використання ресурсів, їх охорони та відтворення, очищення повітряного і водного басейнів, запобі­гання порушенням ґрунтового і рослинного покривів, раціональ­ного використання земель тощо).

Організаційно-управлінські цілі. Включають систему заходів для розробки високоефективної організаційно-економічної структури міжгалузевих регіональних комплексів та перебудови існуючих організаційних форм і методів управління розвитком регіональних підсистем. Це пов'язано з формуванням конкретних господарських органів, які забезпечують ефективне функціонування виробничих підрозділів міжгалузевого комплексу і несуть відповідальність за кінцеві результати діяльності комплексу.

2. РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ ВИРОБНИЧОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ В РЕГІОНІ

Під виробничою інфраструктурою слід розуміти сукупність галузей, тобто організаційно відокремлених об'єктів, які забезпе­чують нормальний хід суспільного виробництва через надання послуг з обміну результатами діяльності між підприємствами матеріального виробництва. Зокрема, до інфраструктури належать підприємства і організації електро-, тепло- і газопостачання, транспортні різних видів, матеріально-технічного постачання і збуту продукції, інформаційного та ділового обслуговування тощо.

Ефективний розвиток міжгалузевого комплексу регіону можли­вий тоді, коли високому рівню концентрації і спеціалізації основного виробництва відповідає такий самий рівень концентрації і спеціа­лізації підрозділів, які забезпечують загальні умови господар­ської діяльності. Однак, як свідчить досвід, собівартість експлуата­ції об'єктів виробничої інфраструктури при відомчому її управ­лінні в 1,5-2 рази вища, ніж при територіально-міжгалузевому.

Особливе місце у складі виробничої інфраструктури займає енергетична інфраструктура. Вона є невід'ємною частиною господарського комплексу територій усіх таксономічних рангів і включає в себе комплекс об'єктів і споруд електро-, тепло- і газопостачання, а також підприємства і організації, що виконують сукупність робіт енергоінфраструктурного профілю: проектні, будівельні, монтажні, пусконалагоджувальні, ізоляційні, ремонтні, збутові.

Відомче регулювання енергетичної інфраструктури не пов­ною мірою враховує функціональне призначення інфраструктурної діяльності. Кожне відомство має свої інтереси і часто не узгоджує їх з інтересами інших відомств, що управляють суміжними підрозділами. Тому висока ефективність будь-якого з підрозділів енергоінфраструктури не завжди означає, що потреби спожи­вачів у продукції і послугах належно задовольняються.

Підвищити ефективність енергетичної інфраструктури можна передусім при регіональному підході до її регулювання та ор­ганізації управління. Найбільш ефективним способом реалізації цього підходу є розробка цільової комплексної програми розвит­ку енергоінфраструктури в країні.

Регулювання комплексного розвитку транспортної системи регіону дає змогу краще використати наявні ресурси, повніше задовольняти потреби господарського комплексу в перевезен­нях. До транспортної системи належать: транспортні засоби; шля­хи і споруди, що входять до галузевих видів транспорту; засоби технічного забезпечення функціональної готовності транспортної техніки; будівництво і забезпечення експлуатаційної готовності транспортної техніки; будівництво і забезпечення експлуатаційної готовності транспортних шляхів і споруд; система управління транспортними процесами і галузями транспортного комплексу.

Питання функціонування транспортних систем окремих регіонів України, погодження галузевого і територіального управління транспортом, госпрозрахункових взаємовідносин транспортних підприємств з територіальними органами поки що досліджені недостатньо. Дедалі гострішими стають транспортні проблеми на регіональному рівні, розв'язання яких вимагає посилення територі­ального підходу до управління транспортною системою. Зокрема, необхідно формувати організаційні структури, які відповідають принципу оптимального поєднання галузевого і територіального управління; впроваджувати госпрозрахункові відносини між транспортними підприємствами і територіальними органами управління.

Прогнозування регіонального розвитку транспорту має врахо­вувати пропозиції всіх транспортних підприємств на території цього регіону, а також місцевих органів, що дасть змогу ув'яза­ти показники галузевих і регіональних прогнозів.

Прогнози діяльності підприємств і об'єднань по всіх видах транспорту повинні ґрунтуватись на транспортних балансах регіонів і галузей за видами і напрямами перевезень вантажів. Це дає змогу оптимізувати транспортні зв'язки, створити сітьову модель потреб господарства в перевезеннях. Розробка терито­ріальних балансів створює умови для прогнозування вантажних перевезень всіма видами транспорту за єдиною методологією.

Основними показниками роботи транспортної системи регіону є вантажо- і пасажирообіг, кількість відправлень вантажів і пасажирів. На основі цих даних вивчають інші показники робо­ти транспорту на перспективу (потреба в рухомому складі, розвит­ку транспортної мережі, паливі, матеріалах та електроенергії).

Відносну за­безпеченість території і населення шляхами можна визначити за коефіцієнтом Енгеля:

К= L /PS

де L – приведена довжина транспортних шляхів; Р – чи­сельність населення; S – господарськи освоєна територія.

У науковій літературі запропоновано замість традиційної одиниці роботи транспорту – тонно-кілометра застосовувати нову одиницю – тран, яка враховує три одиниці: тонни, кілометри і квадрат швидкості доставки. При оцінці роботи транс­порту у транах стає невигідним штучне «накручування» кіло­метрів, а отже, є змога виробити більш точну і об'єктивну систему оплати транспортних послуг.

Розвиток виробничих зв'язків у регіоні визначається темпами зростання продуктивних сил та характером їх розміщення, рівнем спеціалізації і кооперування виробництва. Основними показника­ми виробничих зв'язків є: обсяги валової продукції наданих пос­луг у натуральному вираженні; обсяги капітальних вкладень і введених у дію основних фондів; показники розвитку матеріаль­но-технічної бази зв'язку (кількість відділень зв'язку, довжина ліній зв'язку, потужність міських і сільських АТС, кількість установ­лених телефонних апаратів та ін.). Обсяг послуг зв'язку на перс­пективу визначають з урахуванням динаміки чисельності населення та зміни норм послуг зв'язку цього виду на душу населення.

Проблеми, пов'язані з функціонуванням регіональної інфра­структури, слід розв'язувати, виходячи з міжвідомчих інте­ресів. Успіх їх розв'язання залежить і від координуючої ролі місцевих органів управління.

10 Економіка України як єдність регіональних соціально-економічних систем

1. Принципи економічного районування території України

2. Регіональні проблеми соціально-економічного розвитку України

3. Критерії оцінки соціально-економічного розвитку регіону

1.Принципи економічного районування території України

У класичному розумінні “економіка” – це наука про вміння раціонально вести домашні справи. У нашому випадку таким домом є регіон, що представляє собою народне господарство в мініатюрі, - це територія, що за сукупністю своїх елементів відрізняється від інших територій та характеризується єдністю, взаємопов’язаністю складових і цілісністю. У такому формулюванні термін “регіон” є синонімом терміну “район”. Найважливіша характеристика регіону – його цілісність. Регіон представляє триєдність середовищ:

природного, матеріального (створеного людиною) та соціального. Регіональна цілісність передбачає територіальну цілісність та неподільність.

З поняттям “регіон” пов’язаний термін регіональна економіка – науковий напрямок, що вивчає закономірність розміщення продуктивних сил та районів.

Поняття “регіональна економіка” та “розміщення продуктивних сил” близькі за змістом; усе-таки “регіональна економіка” більше прив’язана до поняття “регіон”, у той час як наука про розміщення продуктивних сил займається й загальнорегіональними проблемами.

Одна з функцій регіональної економіки – створення різних сервісних виробництв та організацій, а також виробництв, що випускають продукцію

міжгалузевого призначення. Регіональні органи управління можуть виконувати

засновницьку функцію, тобто стати фундаторами нових сервісних та виробничих організацій, які згодом можуть функціонувати самостійно. У галузі науково-технічного прогресу функцією регіональної економіки є забезпечення адаптацій досягнень науково-технічного прогресу до місцевих кмов. На регіональному рівні можлива координація діяльності різних наукових установ та мобілізація їхніх зусиль на розв’язання завдань регіонального характеру.

У сфері регіональної економіки має перебувати і зовнішньоекономічна діяльність, бо багато її форм, такі як вільні економічні зони, прикордонна та прибережна торгівля, іноземний туризм, мають регіональний характер, а інші тісно пов’язані з рівнем розвитку інфраструктури, господарської культури та ділового сервісу регіону.

Таким чином, господарство регіону є відкритою економічною системою, що функціонує на основі спеціалізації, міжрегіональної інтеграції, зміст яких

реалізується через галузеві, міжгалузеві та міжрегіональні виборчо-економічні зв’язки.

Для регіональної економіки характерні такі засади функціонування:

. комплексність екологічного, економічного та соціального розвитку;

. єдність процесів природокористування та охорони навколишнього середовища;

. територіальна спільність виробництва;

. відповідність системи розселення демографічній ситуації та розміщенню віробництва;

. цілісність системи соціальної інфраструктури;

. поєднання територіального та галузевого управління об’єктами.

Інтегральну характеристику регіону дає соціально-економічний

потенціал. Його основу становить економічний потенціал, що характеризується величиною національного багатства, сукупного та кінцевого продукту, національного прибутку, вартості основних фондів, абсолютними розмірами виробництва життєво важливих видів продукції. Він визначає загальні можливості країни або регіону, їхню економічну спроможність.

Сутність соціально-економічного потенціалу на регіональному рівні в єдності економічної та соціальної політики. Серед вихідних компонентів

особливо вирізняються природа, людина та виробництво. А рівень, структура, динаміка матеріального виробництва визначають соціально-економічні

можливості. Тому для оцінки потенціалу важливе значення має визначення питомої ваги прогресивних галузей промисловості, якісних параметрів та

структури основних виробничих фондів, здатності адаптації виробничих систем до використання досягнень науково-технічного прогресу тощо.

Для здійснення регіональної політики та побудови господарства потрібний соціально-економічний аналіз у таких напрямах: комплексна оцінка

дійсного соціально-економічного потенціалу регіону, виявлення джерел та маштабів розвитку, визначення та оцінка варіантів перспективного соціально-економічного розвитку регіону.

Таким чином, однією з найважливіших задач розробки регіональної політики є визначення перспектив розвитку кожного регіону, його цільовоі

функції з загальнодержавних позицій, враховуючи те, що економіка України є єдиний народногосподарський комплекс.

Особливість управління у кризовій ситуації в державі і регіоні полягає в тому, що рішення в обов’язковому порядку повинні бути оперативними та такими, що

стосуються всіх адміністративних закладів і заходів, дії яких вони координують. В цей період влада перестає бути формальною, представницькою.

Для прийняття рішень необхідні поглиблений і своєчасний аналіз, більш кваліфіковані експертні оцінки. Визначені в цій ситуації підходи вагомі і

повинні підкріплюватись управлінською волею по їх втіленню в життя, оскільки рівень законопослушності населення та суб’єктів підприємницької діяльності в даний час різко знижуються. Крім того, влада не має права на помилку при вирішенні важливих проблем і поточних питань - економічна та соціальна ями і так достатньо глибокі, робити їх бездонними нераціонально, нерозумно та небезпечно.

Розглянемо схему управління економікою в стані кризи на рівні держави.

Її основні складові можна сформулювати таким чином:

1. Пріоритет кадрової політики. Для впровадження ефективної економіки, чи хоча б її стабілізації, потрібна сильна і стабільна влада.

Необгрунтовані постійні кадрові переміщення по принципу особистої відданості (одна команда) тільки шкодять справі. Ефективність

економічного керівництва повинна проявлятись не на словах, а у конкретних діях та показниках. Як приклад, в п’ятидесяти європейських

та латиноамериканських країнах були проведені дослідження з метою з’ясування питання чи пов’язаний рівень розвитку економіки з

політичною владою суспільства. Бралися слідуючі показники економічного розвитку: рівень добробуту, урбанізація, індустріалізація та освіта.

Були отримані однозначні результати - економічно розвинені держави мають врівноважений ступінь демократії і стабільні керівні органи, в

той час як формації із слаборозвиненою економікою схильні до часто змінюваних половинчастих демократій, а також диктатур і авторитарних режимів.

2. Політична нейтральність керівників та спеціалістів у вищих органах влади. Зміна функціоналів по політичних мотивах не відповідає

загальнонародним, загальнодержавним інтересам. Маховик державної влади дає холості оберти, перебої. Це підтверджують приклади невиконання законів, указів, розпоряджень, неодноразова їх заміна і відміна.

Неформальні, а в деяких випадках тіньові структури користуються такою ситуацією, набирають силу, лобіюють свої інтереси, на всіх рівнях роблять спроби підмінити офіційну владу.

3. Посилення законодавчого забезпечення життєдіяльності держави та рівня соціального контролю через силові структури - суд, органи внутрішніх

справ, податкову адміністрацію з податковою міліцією, службу безпеки, армію. Вони повинні не допустити як системи відхилень від норм суспільства, здійснити обов’язкове покарання за злочин, сприяти стабілізації ситуації.

У загальному вигляді управління - це застосування певних важелів та виконання дій, які призводять до зміни стану об’єкта, системи чи процесу і направлені на досягнення поставленої мети. Говорячи про організацію управління народним господарством, як мету, потрібно розглядати створення, підтримку і розвиток рівня матеріального та духовного комфорту членів

суспільства шляхом вирішення завдань розвитку його економіки. Це повністю стосується і функції управління відповідною територією.

Вирішення економічних проблем сучасності в Україні, що характеризуються кризою, яка повсякчас поглиблюється, найбільш ефективне у випадку створення оптимальної структури народногосподарського комплексу, впровадження новітніх досягнень науково-технічного прогресу, що забезпечить інтенсивний розвиток суспільного виробництва, стабільне наростання його обсягів та конкурентоспроможності. Але цей шлях пов’язаний з великими капітальними вкладеннями, потребує значного відтинку часу для реалізації і

отримання видимих позитивних результатів. Тому, виходячи з реальної ситуації, в сучасних умовах важливо в повну силу використовувати

організаційно-економічні фактори, які можуть бути задіяні оперативно і без істотних затрат. Серед них найбільш важливим є удосконалення системи

планування та управління народним господарством.

Відомі і застосовуються дві основні системи управління - галузева та територіальна, а також їх сполучення у різних варіантах. До недавнього часу

управління економікою здійснювалось переважно по галузевому принципу, у відання регіонів передавались в основному тільки питання соціальної сфери.

Але на практиці перелік завдань, які були вимушені вирішувати територіальні органи влади і управління, був значно ширшим. Серед них доцільно виділити:

1. Організація функціонування та розвитку соціальної сфери (як і передбачалось в розподілі функцій між державою та регіоном),

необхідної для життєдіяльності населення даної території і його подальшого відтворення.

2. Управління народногосподарським комплексом регіону (нова функція).

Відповідальність території за вирішення цих питань обумовлюється тим, що нормальне функціонування народного господарства:

. надає населенню території засоби для існування у вигляді заробітної плати та інших доходів;

. формує фінансові ресурси через бюджет та позабюджетні фонди для реалізації функцій держави і державних територіальних формувань;

. забезпечує населення регіону необхідними продуктами, товарами та послугами.

3. Охорона навколишнього середовища, вирішення екологічних питань.

Всі ці завдання взаємопов’язані і не можуть вирішуватись у відриві одне від іншого. Їх реалізація нереальна без ефективної системи уиравління на територіальному рівні.

Звідси випливає, що територіальна система повинна здійснювати керівництво народним господарством, соціальною сферою та питаннями

екології, мати для цього необхідні повноваження, методику і важелі управління, а також відповідні структурні підрозділи.

Звичайно, розробка широкого кола проблем території можлива і через галузеві органи - міністерства та відомства. Але питання розвитку регіону не є їх основною функцією, а значить вони, як правило, вирішуватимуться складно і повільно. Крім того, в умовах все більш широкого розповсюдження

різноманітних форм власності галузева система, яка розрахована на організацію в основному державного сектору, стає неефективною. При подальшому розвитку ринкових економічних відносин можливості діяльності галузевого органу управління звужуються. Це веде до втрати керованості народним господарством, як наслідок, до диференціації суб’єктів господарської діяльності, їх хаотичності та безпорадності, послідуючого зруйнування економіки.

Ситуацію об’єктивно ускладнює ще один фактор. Сучасні тенденції в розвитку економіки направлені на все більш масове розповсюдження виробництв і технологій, що виникають на етиці галузей, та тих, які характерні своїм міжгалузевим характером. Споживчий ринок диктує умови господарської діяльности, визначає її доцільність і ефективність, примушує виробників випускати продукцію, виконувати роботи та послуги, визначені не галузевою належністю підприємства, а виключно питаннями кон’юктури. До того ж необхідно враховувати значні відмінності регіонів щодо їх демографічних, природних, геополітичних та соціально-економічних умов, рівня розвитку продуктивних сил тощо. Все це свідчить, що при впровадженні складових ринкової економіки здійснення галузевого управління народним господарством як визначальний фактор об’єктивно неможливе. Потрібний невідкладний і енергійний перехід до територіальної системи державного управління. Він потребує передусім чіткого розмежування функцій держави і регіону, про що

автором наголошувалось у попередній частині дослідження. Основними напрямками територіального управліня мають бути:

1. У соціальній сфері (розпочнемо з неї, враховуючи особливу важливість для людини та суспільства в цілому);

. забезпечення розвитку інфраструктури;

. регулювання якісних і кількісних характеристик розміщення населення;

. повне задіяння людей у праці, ефективне використання трудових ресурсів, здійснення комплексу заходів для їх відтворення;

. підтримка сприятливого для проживання, роботи та рекреації природного середовища;

. задоволення потреб у продуктах харчування, товарах і послугах.

2. У сфері виробництва та нематеріальної діяльності населення:

. раціональне використання виробничого, науково-технічного і ресурсного потенціалу;

. участь у вирішенні державних завдань з врахуванням місця регіону в загальнодержавному розподілі праці та специфічних інтересів території;

. створення сприятливих умов для розміщення і ефективного функціонування виробничих об’єктів - розвиток територіальної виробничої інфраструктури та міжгалузевих проектів, виконання робіт загальнобудівельного профілю тощо;

. розширення територіальних виробничо-господарських комплексів;

. відлагодження спільної діяльності підприємств, внут-рірегіональний розподіл праці, спеціалізація і кооперування;

. керівництво підприємствами місцевої промисловості, координування випуску продукції і надання послуг внутрі-регіонального характеру;

. сприяння всім формам негосподарської діяльності (освіта, охорона здоров’я, спорт, мистецтво і так далі).

Враховуючи недоліки існуючої структури управління регіоном, яка складається з двох різнорідних систем - виборної у вигляді Рад народних депутатів, а також їх виконавчих комітетів в областях, містах, селищах та селах, і призначеної Президентом у вигляді державних адміністрацій (на

рівні областей і районів),- автор наголошує на необхідності встановлення на всіх рівнях (області, міста, району) єдиної системи управління, що

виключала б двовладдя при керуванні економічним розвитком територіальних одиниць держави. Звичайно, для цього потрібні зміни в законодавстві.

Регулювання соціально-економічного розвитку області повинно проводитись з допомогою вперше запропонованого автором чотирирівневого планування перспективного та поточного характеру, яке включало б у себе такі складові у вигляді розроблених та затверджених документів:

. концепція розвитку регіону;

. довгострокова програма по реалізації цілей і завдань концепції:

. річний план соціально-економічного розвитку;

. організаційно-управлінські заходи по реалізації планових показників.

Такий підхід дозволяє достатньо ефективно проводити регулювання економічних процесів, що відбуваються в народногосподарському комплексі

регіону.

2. Регіональні проблеми соціально-економічного розвитку

України

Перспективи оновлення соціально-економічного розвитку України визначаються реаліями сьогодення: економічною політикою держави, її нормативно-правовим забезпеченням, стабільністю політичної ситуації, рівнем життя населення тощо. Сучасний стан вітчизняної економіки характеризують ознаки затяжної економічної кризи, які поєднують у собі як закономірні, первинного походження кризові явища: падіння обсягів виробництва, деградація господарської структури, втрата ринків збуту здебільшого обробної промисловості і відповідно звуження ринку продукції високотехнічних виробництв, так і наслідкові кризові явища похідного характеру, зокрема: фінансова нестабільність, недостатня активність інвестиційних процесів, скорочення податкової бази, нарощення внутрішнього та зовнішнього державного боргу тощо.

За існуючих соціально-економічних умов одним із позитивно діючих стратегічних напрямків оздоровлення економіки країни, як визначається в наукових розробках Київської, Львівської, Донецікої, Харківської та інших наукових шкіл регіоналістики, а також різними рівнями управлінських структур, є формування потужного економічного каркасу території України через реалізацію в державі ринкової моделі регіональної політики.

В основі цієї моделі, яка виступає як самостійна політично-еконоічна категорія і водночас є складовою національної стратегії соціально-економічного розвитку України повинні бути закладені суспільні теорії регіонального росту. Крім того, при формуванні модель регіонального розвитку країни необхідно враховувати принципи посткейсіанської теорії регіонального розвитку і теорії життєвого циклу товару. Згідно з наведеними теоріями регіонального розвитку в різних регіонах україни потрібно сформувати структуровизначальні для всього національного комплексу базові виробництва, які і стануть джерелом підвищення рівня економічного розвитку кожного регіону, держави в цілому.

Для реалізації даного стратегічного напрямку економічної політики необхідно після проведення економічної діагностики, тобто аналізу господарської специфіки регіонів, а саме їх природно-ресурсного потенціалу,наявних фінансових та трудових ресурсів, враховуючи реальні можливості та обмеження іх оптимального використання і основні проблеми регіону, здійснити вибір пріоритетних для кожного регіону матеріальних виробництв,завдяки розвитку яких стане можливим підвищення ефективності їх функціонування. Варто лише додати, що в умовах сьогодення особливу увагу слід приділяти зміцненню потенціалу регіонів експортно-орієнтованої спеціалізації.

Реалізація вищенаведеної стратегічної мети регіональної політики на сучасному етапі вимагає дотримування двох обов’язкових умов. Перша стосується збереження територіяльної цілісності господарського комплексу країни, а друга, згідно за Концепцією сталого розвитку, полягає у

дотриманні принципу енергетичної та економічної збалансованості у розвитку окремих регіонів.

Суть цього принципу полягає в тому, що наявний ресурсний потенціал регіону визначає та обмежує його енергетичну потужність і відповідний

рівень його можливостей (резервів розвитку). Паралельно треба зазначити, що реалізація заходів, направлених на досягнення стабілізації виробництва в регіонах, повинна супроводжуватись мінімально можливими негативними наслідками в соціальній та екологічній сферах.

Важливим елементом, що має бути задіяним у реформуванні економічних відносин в державі є, насамперед, людський капітал. В умовах зниження

економічної активності населення і відповідно його життєвого рівня ця складова ця складова стартового потенціалу регіонів зазнає найглибшого впливу. Цей факт підтверджується обмеженням ринку потреб населення внаслідок зниження його доходів, збільшенням категорій населення, які потребують соціальної допомоги, погіршенням здоров’я людей тощо.

Слід зазначити що специфічні особливості демографічних та професійно-кваліфікаційних процесів того чи іншого регіону України виступають у якості

допоміжного орієнтиру при визначенні виробничої спкціальзації регіону,структурно-територіальної трансформації господарського комплексу країни.

Як приклад оцінки стартових умов розвитку регіону і врахування його етнічно-історичних територіальних особливостей можна навести характеристику ринку праці Львівської області. Особливістю зайнятості населення області є традиційна її праценадлишковість. В регіоні продовжує розвиватись сформований роками специфічний тип економічної поведінки населення з

характерними ознаками високої її мобільності та підсобної зайнятості. В процесі регулювання зайнятості населення області мають бути враховані

ментальні особливості підприємницької діяльності, які властиві окремим етнокультурним групам населення. Так, в межах Львівської області проживають

гуцули, якізаселяють гірські райони, лемки – переселенці з Польщі, інші етнічні та етнокультурні групи. В Закарпатській області добре відома спецефічна ментальність до землеробства серед угорського населення, висока майстерність будівельників із числа румунського населення, відомі традиції розвитку ремесла, гончарної справи серед циганського етносу тощо.

Врхування вказаних особливостей впливатиме не тільки на регулювання зайнятості населення регіону, а й відіграватиме відповідну роль при визначенні конкретних заходів, направлених на підвищення економічної активності населення, у вирішенні проблем розміщення та раціонального використання трудових ресурсів, при корегуванні господарської спеціальзації регіонів.

Для подолання деструктивних явищ у розвитку регіонів необхідно залучати загальні та специфічні, відповідно до особливостей регіону, методи реалізації регіональної політики, які охоплюватимуть весь спектр її складових і враховуватимуть індівідуальні характеристики регіону. Серед таких методів можна назвати такі:

. Застосування режимів пільгового оподаткування та кредитування кризових територій (наприклад, у СВЕЗ “Яворів”, “Курортополіс Трускавець”);

. Складання та реалізація регіональних інвестиційних програм у тісному зв’язку з питаннями реорганізації діючих виробництв і створення нових, з врахуванням ситуації на локальному ринку праці в адміністративних районах;

. Надання пріорітетного значення мобілізації внутрішніх фінансових ресурсів регіону через розвиток іпотечних відносин, концентраціюдоходів від приватизаціїб надання муніципальних позик, продаж об’єктів незавершеного будівництва тощо;

. Надання додаткових пільг закордонним інвесторам, які сприятимуть розширенню сфери прикладання праці та виробництву конкурентноспроможної продукції;

. Стимулювання розвитку дрібного підприємства через заохочення приватного бізнесу, що створює нові робочі місця, та стимулювання додаткового найму робочої сили і використання нетрадиційних форм зайнятості;

. Перетворення соціальної політики з засобу у ціль усіх економічних перетворень, що сприятиме гармонізації взаємовідносин центру і регіонів та забезпечуватиме умови для регіонального підвищення добробуту населення;

. Надання державної підтримки через реалізацію довгострокових державних регіональних соціально-економічних програм, що підвищить ефективність управління регіонами і сприятиме ліквідації міжрегіональних диспропорцій;

. Вдосконалення існуючої міжрегіональної статистики з метою підвищення рівня інформаційно-статистичного обгрунтування цілей і важелів регіональної політики, що дозволить створювати моніторингові системи соціально-економічного стану регіону для обгрунтування заходів державної та корпоративної політики щодо прийняття рішень стосовно розподілу державних ресурсів (субсидій) між регіонами і підприємствами, вкладені інвестицій, проведення політики ресурсозбереження і захисту природного середовища регіонів;

. Створення “полюсів (центрів) соціально-економічного росту” в соціально-економічних районах, які допоможуть створити потужний економічний каркас території, дозволять зекономити частину національних коштів та оптимізувати міграційні процеси;

Зазначене вище вказує, що для забезпечення економічної та політичної безпеки держави, досягнення сталих темпів росту соціально-економічних процесів необхідно активізувати дії вищих владних структур щодо реалізаціїрегіональної політики в Україні.