Питання для самоконтролю

1. Якими чинниками була обумовлена розбудова багаторівневої системи освіти США?

2. За якими принципами класифікуються вищі заклади освіти (ВЗО) США?

3. У чому полягає сутність акредитації ВЗО США?

4. В чому проявляється доступність вищої освіти США?

5. Які рівні вищої освіти США Ви знаєте?

6. У чому полягає сутність навчання студентів-іноземців в США?

7. Яку структуру системи освіти має Франція?

8. Які ВЗО Франції Ви знаєте?

9. В чому полягає відмінність доступу до ВЗО Франції та України?

10. Які види закладів ВЗО має Франція?

11. За якими стадіями організовано навчання в Франції?

12. Чим відрізняється кваліфікаційна система ВЗО Франції?

13. У чому проявляється особливості системи Вищої освіти України?

14. У чому особливості навчання студентів-іноземців в Франції?

15. Яку структуру має освіта Швеції?

16. Які характерні риси системи вищої освіти країн Південно - Східної Європи?

Література [7,8,16,17,21,22,24,25,26, 30, 38, 42, 44,47,49, 50]

Критерії оцінювання знань студентів за модулем І

- Присутність на лекціях, семінарах	0 – 5 балів
- Активна участь у семінарі	5 – 10 балів
- Модульний контроль знань	5 – 10 балів

Змістовий модуль 2. Основні підходи до формування зони Європейської вищої освіти

Тема 3: Болонський процес як засіб інтеграції і демократизації вищої освіти країн Європи. Документи Болонського процесу.

При вивченні даної теми доцільно ознайомитись із переліком країн, які ввійшли до Болонської співдружності (табл.3.1.).

Самостійна робота студента передбачає ознайомлення із основними документами щодо співробітництва України та Євросоюзу ( Декларація ЄС щодо України, 1991; Угода про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС 914.06.1994); Спеціальна резолюція Ради Міністрів ЄС щодо України ( 31.10.1994); Указ Президента України №615 „Стратегія інтеграції України до ЄС” (11.06.1998); Постанова Кабінету Міністрів України №852 про запровадження механізму адаптації законодавства України до ЄС (12.06.1998); Постанова Кабінету Міністрів України №1496 про „Концепцію адаптації законодавства України до законодавства ЄС” ( 16.08.1999); Зобов’язання щодо посилення стратегічного партнерства між Україною та ЄС, підписані на 4-му Самміті ЄС – Україна, м. Ялта (11.09.2001); Матеріали Самміту Європейський Союз – Україна, м. Копенгаген (4.07.2002) та ін.).

Таблиця 3.1.

Країни, які ввійшли до Болонської співдружності

Рік підписання	Назва країни
Країни-засновниці Болонського процесу, які підписали Болонську декларацію (Болонья, 1999 р.)	Австрія, Бельгія, Болгарія, Великобританія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехія, Швейцарія, Швеція
Країни, які приєдналися до Болонського процесу на Празькому самміті (2001 р.)	Кіпр, Ліхтенштейн, Туреччина, Хорватія
Країни, які приєдналися до Болонського процесу на Берлінського самміті (2003 р.)	Албанія, Андорра, Боснія і Герцеговина, Ватикан, Македонія, Сербія і Чорногорія, Російська Федерація
Країни, які приєдналися до Болонського процесу на Бергенському самміті (2005 р.)	Україна, Вірменія, Азербайджан, Грузія, Молдова
Країни, які не є учасницями Болонського процесу	Білорусь, Монако, Сан-Марино, Югославія

Слід також з’ясувати зміст основних документів болонського процесу, до яких відносяться:

• Спільна декларація міністрів освіти Європи (Болонья, 1999);

• Комюніке Конференції міністрів вищої освіти Європи “На шляху до європейського простору вищої освіти” (Прага, 2001);

• Комюніке Конференції міністрів вищої освіти Європи “Утворення європейського простору вищої освіти” (Берлін, 2003);

• Комюніке Конференції міністрів вищої освіти Європи “Європейський простір вищої освіти: виконання завдань” (Берген, 2005).

Формування Європейського простору вищої освіти, зближення його цілей, стандартів, моделей стали адекватною відповіддю вищої школи на зростаючу конкуренцію у світі, особливо з північноамериканським регіоном (США, Канада). Одночасно з політичним об'єднанням країн Європи в ЄС напрацьовувалася концепція створення єдиного європейського освітнього і наукового простору.

В основі цього інтеграційного процесу, що став передісторією Болонського процесу, лежать три важливі документи:

1. Велика хартія університетів (Magna Charta Universitatum).

2. Лісабонська конвенція (Лісабон, 1997 р.).

3. Сорбонська декларація (Париж, Сорбонна, 1998 р.).

Зупинимося детальніше на цих документах.

Велика хартія університетів (Magna Charta Universitatum)

Для розвитку національних систем освіти в кожній країні мають діяти потужні методологічні центри, функції яких мають покласти на себе провідні університети цих країн. Ця ідея є основою створення співдружності провідних університетів Європи, які мають виступити в ролі новаторів, піонерів тих перетворень, за якими має йти вся Європа. Тому Велика хартія університетів (Magna Charta Universitatum) – це результат пропозиції, з якою в 1986 році Болонський університет звернувся до провідних університетів Європи. Ідею складання та підписання такого документа з ентузіазмом підтримала наукова, освітянська та політична еліта Європи.

18 вересня 1988 року під час урочистостей, присвячених 900-річчю Болонського університету - альма-матер європейської вищої освіти, ректори 430 університетів в урочистій обстановці у присутності багатьох представників громадськості, урядовців та духовенства підписали Велику хартію. Цей документ окреслює фундаментальні принципи, якими мають керуватись університети, щоб забезпечити розвиток освіти та інноваційний рух у світі, який швидко змінюється. Метою документа стало відзначення найважливіших цінностей університетських традицій і сприяння тісним зв'язкам між університетами Європи. Однак, оскільки цей документ має універсальну спрямованість, його можуть підписувати також університети з інших регіонів світу.

Наводимо скорочений текст Великої хартії університетів.

„Ректори європейських університетів, що підписалися нижче, проголошують перед усіма державами та перед совістю всіх націй основні принципи, що мають відтепер і назавжди бути основоположними для університетів.

Основні принципи

1. Університет – самостійна установа в суспільствах із різною організацією, що є наслідком розходжень у географічній та історичній спадщині. Він створює, вивчає, оцінює та передає культуру за допомогою досліджень і навчання.

Для задоволення потреб навколишнього світу його дослідницька та викладацька діяльність має бути морально й інтелектуально незалежною від будь-якої політичної й економічної влади.

2. Викладання та дослідницька робота в університетах мають бути неподільні для того, щоб навчання в них відповідало постійно змінюваним потребам і запитам суспільства, науковим досягненням.

3. Свобода в дослідницькій і викладацькій діяльності є основним принципом університетського життя. Керівні органи й університети, кожний у межах своєї компетенції, повинні гарантувати дотримання цієї фундаментальної вимоги.

Відкидаючи нетерпимість і будучи завжди відкритим для діалогу, університет є ідеальним місцем зустрічі викладачів, які здатні передавати свої знання і володіють необхідними засобами для їхнього удосконалення за допомогою досліджень та інновацій, та студентів, які мають право, здатність і бажання збагатити свій розум цими знаннями.

4. Університет є зберігачем традицій європейського гуманізму. Тому він постійно прагне до досягнення універсального знання, перетинає географічні та політичні кордони, затверджує нагальну потребу взаємного пізнання і взаємодії різних культур.

Способи

Для досягнення цих цілей у світлі вищевикладених принципів потрібні ефективні способи, що відповідають сучасним умовам.

1. Для забезпечення свободи в дослідженнях і викладанні всім членам університетської спільноти слід надати необхідні засоби.

2. Потрібно брати на роботу викладачів і визначати їх статус відповідно до принципу неподільності дослідницької та викладацької діяльності.

3. Кожен університет, з урахуванням конкретних обставин, має гарантувати своїм студентам дотримання свобод і умов, за яких вони могли б досягти своїх цілей у культурі й освіті.

4. Університети, особливо європейські, розглядають взаємний обмін інформацією та документацією, а також збільшення кількості спільних проектів для розвитку освіти як основний елемент постійного прогресу знань.

Тому, як і на початку своєї історії, вони стимулюють мобільність викладачів і студентів, а також розглядають загальну політику в питанні рівного статусу, звань, іспитів (без упередженого ставлення до національних дипломів) і присудження стипендій як необхідного інструменту для здійснення своєї місії в актуальних на сьогодні умовах.

Ректори, що підписалися нижче, від імені своїх університетів беруть на себе зобов'язання зробити все від них залежне для того, щоб кожна держава, а також зацікавлені наднаціональні організації формували свою політику, спираючись на положення цієї Великої хартії, що виражає одностайне бажання університетів, вільно визначене та проголошене.”

Підписуючи Хартію, університети підтверджують свою належність до академічної співдружності, яка, долаючи політичні та соціальні бар'єри, формує принципи інтеграції Європи в суспільство, що надає всім громадянам потрібні права та свободи, різноманітні порівнянні та адекватні послуги у сфері культури, науки й освіти.

Лісабонська конвенція

Конвенцію про визнання кваліфікацій, що стосуються вищої освіти в європейському регіоні (Лісабон, 1997 р.), розроблено і прийнято під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО. Вона містить угоди про:

•  визначення основних термінів (доступ; прийом; оцінка вищих навчальних закладів і програм; оцінка індивідуальних кваліфікацій; повноважний орган з питань визнання; вища освіта; вищий навчальний заклад; програма вищої освіти; період навчання; кваліфікація (кваліфікація вищої освіти; кваліфікація, що дає доступ до вищої освіти); визнання; вимоги (загальні вимоги; особливі вимоги);

•  компетенцію державних органів;

•  основні принципи оцінки кваліфікації;

•  визнання кваліфікацій, що дають доступ до вищої освіти;

•  визнання періодів навчання;

•  визнання кваліфікацій вищої освіти;

•  визнання кваліфікацій біженців, переміщених осіб та осіб, що знаходяться в становищі біженців;

•  інформацію про оцінку вищих навчальних закладів і програм;

•  інформацію з питань визнання;

•  механізми здійснення;

•  заключні положення.

Зазначимо, що не всі країни, які приєдналися до Болонського процесу, підписали Лісабонську конвенцію.

Головну ідею, зафіксовану в Лісабонській конвенції, можна процитувати так: „Велике розмаїття систем освіти в європейському регіоні відображає його культурну, соціальну, політичну, філософську, релігійну й економічну різноманітність, яка становить виняткове надбання, що потребує усілякої поваги”; прагнення країн - підписантів полягає в тому, щоб „надати всім людям цього регіону можливість повною мірою користуватися цим джерелом різноманіття, полегшивши доступ мешканцям кожної держави й учням навчальних закладів до освітніх ресурсів інших держав”.

Сорбонська декларація

25 травня 1998 року чотири європейські міністри (Франції, Італії, Великобританії і Німеччини) підписали в Парижі (Сорбонна) спільну декларацію, спрямовану на гармонізацію національних систем вищої освіти.

Головні положення цієї декларації такі:

•  формування відкритого європейського простору у сфері вищої школи;

•  міжнародне визнання та міжнародний потенціал систем вищої освіти, безпосередньо пов'язаний з прозорістю і легкістю для розуміння дипломів, ступенів і кваліфікацій;

•  орієнтація переважно на двоступеневу структуру вищої освіти (бакалавр, магістр) як умова підвищення конкурентоспроможності європейської освіти і визнання;

•  використання системи кредитів (ECTS);

•  міжнародне визнання першого ступеня вищої освіти (бакалавр);

•  надання випускникам першого ступеня права вибору подальшого навчання, щоб отримати диплом магістра (коротший шлях) або доктора (довший шлях) у послідовному режимі;

•  підготовленість магістрів і докторів до науково-дослідницької діяльності;

•  підтвердження Лісабонської конвенції;

•  пошук шляхів ратифікації набутих знань і оптимальних можливостей для визнання дипломів і вчених ступенів;

•  стимулювання процесу вироблення єдиних рекомендацій для досягнення зовнішніх визнань дипломів і кваліфікацій та працевлаштування випускників;

•  формування Європейського простору вищої освіти;

•  зближення спільних структур виданих дипломів і циклів (ступенів, етапів, рівнів, ярусів) навчання;

•  консолідація позиції, яку займає Європа в світі, постійним удосконаленням і оновленням освіти, доступної всім громадянам ЄС.

До Сорбонської декларації доречно висловити ряд коментарів.

По-перше, Сорбонська декларація не порушує питань про гармонізацію змісту освітніх програм, навчальних планів і методів навчання. Навпаки, у ході інколи особливо гарячих дебатів наголошувалося на різноманітності відмінностей і потребі поважного ставлення до них.

По-друге, у ній не згадано схему 3-5-8 (бакалавр - магістр - доктор), запропоновану у звіті, підготовленому для Франції.

По-третє, у декларації немає побажань щодо присвоєння ступенів після закінчення першого циклу, які мають міжнародне визнання.

По-четверте, підписана тільки чотирма країнами, вона чітко орієнтована на інтеграцію Європи, співзвучна Маастрихтському договору і містить в основі три ключові вирази: мобільність, визнання, доступ до ринків праці.

По-п'яте, декларація – це заклик підвищити конкурентоспроможність європейської вищої освіти. У ході дискусії її учасники стурбовано говорили про те, що Європа все більше поступається США у боротьбі за студентів, викладачів, дослідників і капітали, інвестовані в систему вищої освіти, і що вже сама ця обставина зумовлює потребу в чіткіше прописаних і зіставних кваліфікаціях. Щодо цього слід наголосити, що в декларації увагу сконцентровано саме на кваліфікаціях, а не академічних ступенях. Зміст дискусії тісно пов'язаний з виникненням і розвитком європейського та глобального ринків праці.

По-шосте, у процесі обміну думками згадувалося про роль університетів світового рівня у становленні інноваційного бізнесу, місця колишніх вищих навчальних закладів освітнього сектору в торгівлі, що спеціалізується на експорті.

Зазначимо ще раз: Сорбонська декларація не була спробою обмежити культурне чи освітнє різномаїття і не містить у собі ідей, що допускають подібне її трактування.

Болонська декларація

На основі ідей Сорбонської декларації була розроблена Болонська декларація, яку 19 червня 1999 р. підписали міністри освіти 29 європейських країн. Її метою було встановлення європейської зони вищої освіти, а також активізація європейської системи вищої освіти у світовому масштабі.

Декларація пропонує прийняти систему порівнянності освітніх ступенів, організувати систему кредитування, а також усунути всі перешкоди, що залишилися при пересуванні студентів і викладачів європейським простором.

В Болонській декларації констатується, що не пізніше першої декади третього тисячоліття планується досягнення таких цілей, першочергових для створення Європейського простору вищої освіти та поширення європейської системи вищої освіти в світі:

1. Затвердження загальноприйнятої та порівнянної системи вчених ступенів, у тому числі шляхом запровадження додатка до диплома, з метою сприяння системи на основі двох ключових навчальних циклів: переддипломного та післядипломного. Доступ до другого циклу навчання потребуватиме успішного завершення першого, який має тривати щонайменше три роки. Учений ступінь, що присвоюється після завершення першого циклу, сприяє працевлаштуванню європейських громадян і міжнародній конкурентоспроможності європейської системи вищої освіти.

2. Запровадження ринку праці сприйматиметься як відповідний рівень кваліфікації. Кінцевим результатом другого навчального циклу має бути вчений ступінь магістра та/або кандидата наук, як у багатьох європейських країнах.

3. Створення системи кредитів на зразок Європейської системи трансферу оцінок (ЕСТS) як відповідного засобу сприяння більшій мобільності студентів. Кредити можуть бути отримані також поза межами вищих навчальних закладів, включаючи постійне навчання, за умови їхнього визнання з боку відповідного університету - отримувача.

4. Сприяння мобільності через усунення перешкод на шляху ефективного використання права на вільне пересування з безпосередньою метою:

• забезпечення студентам доступу до навчальних можливостей, а також до відповідних послуг;

• забезпечення визнання та зарахування часу, який учитель, дослідник чи член адміністративного персоналу провів у європейському навчальному закладі, досліджуючи, викладаючи та виконуючи відповідну своєму фахові роботу, зі збереженням їхніх законних прав;

• сприяння європейському співробітництву щодо забезпечення якості освіти з метою вироблення порівняльних критеріїв і методологій;

• просування необхідних європейських стандартів у галузі вищої освіти, зокрема щодо розробки навчальних планів, співробітництва між освітніми закладами, схем мобільності й інтегрованих навчальних, дослідних і виховних програм.

Міністри освіти європейських країн, що підписали Болонську декларацію, взяли на себе зобов'язання досягнути окреслених вище цілей - у межах своєї компетенції та поважаючи відмінності в культурі, мові, національних освітніх системах, а також автономію університетів - з метою зміцнення Європейського простору вищої освіти. Задля цього вони зобов’язалися проводити політику міжурядового співробітництва із залученням європейських неурядових організацій, що функціонують у сфері вищої освіти.

Празьке комюніке міністрів вищої освіти європейських країн

Через два роки після підписання Болонської декларації і через три роки після підписання Сорбонської декларації, у травні 2001 року, міністри вищої освіти Європи, які представляли 32 країни, зібралися у Празі з метою проаналізувати досягнення та визначити напрями і пріоритети на найближчі роки щодо розвитку процесу. Міністри знову підтвердили свою відданість меті створення Європейського простору вищої освіти до 2010 року. Вибір Праги для проведення цієї зустрічі – це символ їх намірів залучити до цього процесу всю Європу в світлі розширення ЄС.

Міністри підтримали та розглянули звіт "На шляху Болонських домовленостей", замовлений утвореною після Болонської зустрічі робочою групою, і дійшли висновку, що закладені Болонською декларацією цілі отримали широке визнання і їх взято за основу для розвитку вищої освіти більшістю країн, які підписали декларацію, університетами та іншими закладами вищої освіти. Міністри знову підтвердили, що слід і надалі докладати зусиль до забезпечення мобільності студентів, викладачів, науковців та адміністративних працівників з метою надання можливості скористатися багатством Європейського простору вищої освіти, включаючи демократичні цінності, розмаїття культур, мов та систем вищої освіти.

Міністри заявили, що, з огляду на прийняття Болонської декларації, формування Зони європейської вищої освіти є умовою для розширення привабливості й конкурентоспроможності вищих навчальних закладів Європи. Вони підтримали тезу про те, що вища освіта повинна розглядатися як суспільне благо, що вона була, є і залишиться уважним до суспільних зобов'язань (правил і т. ін.), і що студенти – повноправні члени співтовариства вищої освіти. З цього погляду міністри прокоментували подальший процес у такий спосіб:

• Прийняття системи легко зрозумілих і сумірних ступенів.

• Прийняття системи, заснованої, на двох основних циклах.

• Заснування системи кредитів.

• Сприяння мобільності.

• Сприяння європейському співробітництву в забезпеченні якості.

• Сприяння європейському підходу до вищої освіти.

Крім того, міністри акцентували увагу на таких позиціях:

• Навчання протягом усього життя (система безперервної освіти).

• Вищі навчальні заклади й студенти.

• Сприяння забезпечення привабливості Зони європейської вищої освіти.

• Енергійне продовження Болонського процесу.

Комюніке Конференції міністрів вищої освіти у Берліні

19 вересня 2003 року міністри вищої освіти з 33 європейських країн зібрались у Берліні для того, щоб оцінити досягнуті успіхи та встановити пріоритети й нові завдання на наступні роки, маючи на меті прискорення реалізації проекту створення Європейського простору вищої освіти.

Міністри підтвердили важливість соціального аспекту Болонського процесу. Вони визнали потребу підвищення конкурентоспроможності, яку слід урівноважити з поліпшенням соціальних характеристик Європейського простору вищої освіти, що надалі посилить соціальну єдність та зменшить соціальну й тендерну нерівність як на національному, так і на європейському рівні. У такому контексті міністри підтвердили свою позицію щодо того, що вища освіта – суспільне благо та відповідальність. Вони наголосили, що в міжнародній освітянській співпраці та обмінах мають домінувати навчальні цінності.

Міністри приділили належну увагу рішенням Ради Європи, прийнятим у Лісабоні (2000 р.) та Барселоні (2002 р.) щодо перетворення Європи на "найбільш конкурентну і динамічну спільноту, основану на знаннях економіки, з більшою кількістю робочих місць найкращої якості та більшою соціальною єдністю" і закликали до подальших дій і тіснішої співпраці в контексті Болонського процесу.

Міністри відзначили інтерес інших регіонів світу до створення Європейського простору вищої освіти. Вони зауважили, що особливо бажана присутність представників європейських країн, які ще не приєдналися до Болонського процесу, так само, як і представників Європейської комісії, Латинської Америки та Карибського спільного простору вищої освіти як гостей конференції.

Остаточна версія Берлінського офіційного повідомлення містить кілька специфічних та важливих зобов'язань. Міністри вирішили надати процесу подальшого розвитку, зобов'язавшись зробити три проміжні кроки протягом двох наступних років:

- гарантія якості;

- дворівнева система;

- визнання рівнів і термінів навчання.

Вони очікували отримати докладні звіти щодо зробленого в кожній країні за цими трьома пунктами до 2005 року.

Стосовно гарантії якості міністри наголосили, що, згідно з нашими принципами інституційної самостійності, обов'язкову відповідальність за гарантію якості вищої освіти буде покладено на саму інституцію. Вони домовилися, що до 2005 року всі національні системи гарантії якості мають містити:

•  визначення відповідальності задіяних органів та інституцій;

•  оцінювання програм та інституцій, включаючи внутрішній доступ, зовнішній огляд, участь студентів та публікації результатів;

•  систему акредитації, сертифікат або порівнянні інституції;

•  міжнародну участь, співпрацю та взаємо інформування.

Бергенське комюніке

19-20 травня 2005 року міністри вищої освіти країн-учасниць Болонського процесу зустрілися у Бергені для того, щоб обговорити втілення та зміцнення завдань та пріоритетів до 2010 року. На цій конференції міністри привітали Вірменію, Азербайджан, Герцеговину, Молдову та Україну як нових країн-учасниць Болонського процесу і підтвердили зобов'язання пристосовувати свою політику через Болонський процес задля створення Європейського простору вищої освіти (EHEA) до 2010 року. Також вони погодилися допомагати новим учасникам у впровадженні завдань процесу.

Міністри визнали, що вищі навчальні заклади, їхній колектив працівників та студенти відіграють головну роль як партнери у Болонському процесі. Міністри схвалили зрозумілі обов'язки вищих навчальних закладів у Європі в Болонському процесі і визнали, що потрібно зробити ефективнішим вплив структурних змін у навчальній програмі, за допомогою чого запровадити інноваційне викладання та вивчення процесів, що потрібно Європі.

Міністри зобов'язали робочу групу продовжувати та розширити оцінку результатів, яка базуватиметься на відповідній методології, а також доводитиме розвиток у сфері системи ступенів, забезпечення якості та визнання ступенів та періодів навчання. Зокрема, міністри вимагали прогресу у:

• запровадженні стандартів та правил забезпечення якості освіти, які запропоновані у звіті,

• затвердженні та визнанні спільних ступенів, включаючи на рівні доктора,

• створенні можливостей для гнучкої траєкторії навчання у вищій освіті, включаючи процедури визнання попереднього навчання. Робочій групі було доручено представити порівняльну інформацію щодо мобільності викладачів та студентів, а також щодо соціального та економічного становища студентів у країнах-учасницях як основу для наступної оцінки результатів та звіту на наступній конференції Міністрів.

Наприкінці комюніке зазначено: „Спираючись на досягнення у Болонському процесі, ми прагнемо створити Європейський простір вищої освіти, що базується на принципах якості та прозорості. Ми повинні збільшувати нашу багату спадщину та культурну розмаїтість для внеску у освічене суспільство. Ми зобов'язуємося дотримуватися принципу публічної відповідальності у вищій освіті у сучасних суспільствах. Оскільки вища освіта знаходиться на перехресті дослідження, навчання та інновацій, вона є основою привабливості Європи. Так як ми наближаємося до 2010 року, ми зобов'язуємося забезпечити, щоб вищі навчальні заклади користувалися необхідною автономією для запровадження погоджених змін, і ми визнаємо потребу стимулюючого фінансування закладів.

Європейський простір вищої освіти побудований довкола трьох ступенів навчання, де кожен рівень має на меті підготовку студентів для ринку праці, наступного розвитку компетентності та активної громадської позиції. Робота щодо кваліфікацій, погоджений звід Європейських стандартів та правил оцінки якості освіти та визнання ступенів та періодів навчання є ключовими характеристиками структури ЄПВО.”

Наступну конференцію міністрів було призначено на 2007 рік. Вона відбудеться у Лондоні.