Стаття 65. Свідок

Сб, 02/07/2009 - 12:15 — Консультант

 

1.Як свідок в адміністративній справі може бути викликана судом кожна особа, якій можуть бути відомі обставини, що належить з'ясувати у справі.

2. Не можуть бути допитані як свідки:

1) недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі та не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати з цього приводу показання.

2) представники в судовому процесі, захисники у кримінальних справах - про обставини, які стали їм відомі у зв'язку з виконанням функцій представника чи захисника;

3) священнослужителі - про відомості, одержані ними на сповіді віруючих;

4) професійні судді, народні засідателі та присяжні — про обставини обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рішення;

5) інші особи, які не можуть бути допитані як свідки згідно із законом чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, без їхньої згоди.

3. Фізична особа має право відмовитися від давання показань щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, її внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник,особа над якою встановлено опіку чи піклування, член сім'ї або близький родич цих осіб). 

4.     Свідок викликається в судове засідання з ініціативи суду або осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, заявляючи клопотання про виклик свідка, повинна зазначити його ім'я, місце проживання (перебування, роботи, служби) та обставини, щодо яких він може дати показання.

5. Свідок зобов'язаний з'явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. 

6.   У разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зо­ бов'язаний завчасно повідомити про це суд.

7.       Свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.

8.       За завідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність.

1. Відповідно до ч. 1 ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України як свідок в адміністративній справі може бути викликана судом кожна особа, якій можуть бути відомі обставини, що потрібно з'ясувати у справі. Це означає, що у ч. 1 коментованої статті нормами закріплене загальне положення, що свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи. Але під час вирішення питання про допит особи як свідка слід завжди мати на увазі положення ч. 2 ст. 65 цього Кодексу, в якій закріплено перелік осіб, що не підлягають допиту як свідки, а також положення ч. З ст. 65 цього Кодексу, де має місце коло суб'єктів, які мають право відмовитися від давання показань як свідка. Отже, свідком згідно з положенням ст. 65 цього Кодексу може бути кожна особа, якій відомі будь-які обстави­ни, що потрібно з'ясувати у справі. Проте це можуть бути особи не лише, яким відомі будь-які обставини, що слід з'ясувати у справі, а й особи, відомості яких мають значення навіть для розгляду та ви­рішення справи, а також мають враховуватися положення частин 2, З ст. 65 цього Кодексу. Інакше кажучи, для з'ясування суті нормативних положень ч. 1 ст. 65 цього Кодексу необхідно застосовувати розширю­вальне тлумачення закону. Наприклад, за загальним правилом, конкретний віковий ценз свідка в Кодексі адміністративного судо­чинства України не закріплений, але головуючий у справі під час задоволення клопотання особи про допит свідка має керуватися  принципом розумності. Отже, він повинен керуватися із зазначеними критеріями, закладених принципом розумності. Так, свідком може бути дієздатна особа, але слід зазначити, що може бути повна дієздатність, обмежена дієздатність, набута дієздатність у випадках, передбачених законом (за законом та рішенням суду). З огляду на нагальну класифікацію суб'єктів адміністративно-процесуальних відносин, свідки належать до них, але посідають місце у групі осіб, які не беруть участі в справі, а лише допомагають суду встановити істину в конкретній адміністративній справі. Згідно зі ст. 48 цього Кодексу, здатність особисто здійснювати адміністративно-процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді (адміністративна процесуальна дієздатність), мають фізичні особи, які досягли повноліття і не визнані судом недієздатними, а також фізичними особами до досягнення цього віку у спорах з приводу публічно-правових відносин, в яких вони відповідно до законодавства можуть самостійно брати участь. Оскільки свідки (фізичні особи) як суб'єкти цивільних процесуальних відносин наділяються комплексом процесуальних прав та обов'язків, то на них у процесі розгляду справи поширюється загальне правило про адміністративну процесуальну дієздатність. В адміністративному процесі (судочинстві), оскільки свідки належать до інших учасників адміністративного процесу, не передбачається право свідка мати представника (ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України). Термін «кожна особа», який використовується в ч. 1 ст. 65 цього Кодексу, виокремлює прагнення законодавця надати можливість суду отримати якомога більше відомостей у справі з метою її повного та всебічного розгляду, та як наслідок цього, в законі відсутні обмеження за мотивами віку свідка, його родинних або інших близьких стосунків з особами, які беруть участь у справі (за винятком, коли це стосується права свідка, передбаченого ч. З ст. 65 цього Кодексу). Отже, як свідчить аналіз положень статті, це дає змогу стверджувати, що свідком може бути дієздатна фізична особа, яка не перебуває на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі, а також здатна за своїм фізичним і психічним станом правильно сприймати обставини, що мають значення для справи та давати з цього приводу показання. Тому, враховуючи те, що законодавцем не встановлене обмеження за віком, свідком може бути і неповнолітня особа, яка не володіє повним обсягом дієздатності. Проте судом має обов'язково вра­ховуватися вік неповнолітнього, рівень його розвитку та здатність сприймати обставини, що мають значення для конкретної адміністра-  тивної справи. Тому залучення неповнолітніх до участі в адміністра­тивному процесі як свідків можливе, зокрема, коли за певних обставин справи цього не можна уникнути.

2. Відповідно до ч. 2 ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України не можуть бути допитані як свідки: 1) недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі та не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати з цього приводу показання; 2) представники в судовому процесі, захисники у кримінальних справах - про обставини, які стали їм відомі у зв'язку з виконанням функцій представника чи захисника; 3) священнослужителі - про відомості, одержані ними на сповіді віруючих; 4) професійні судді, народні засідателі та присяжні - про обставини обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рішення; 5) інші особи, які не можуть бути допитані як свідки згідно із законом чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, без їхньої згоди. Перелік осіб, які не можуть залучатися як свідки, не є ви­черпним. Це підтверджується п. 5 ч. 2 ст. 65 цього Кодексу, де передбачено також обмеження щодо інших осіб, які не можуть бути допитані як свідки згідно з законом чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Це означає, що в ч. 2 коментованої статті закріплено невичерпний перелік осіб, які не підлягають допиту як свідки з певних об'єктивних причин та виконуваних обов'язків, а також відповідно до чинного законодавства чи міжнародних договорів. До осіб, які не можуть бути допитані як свідки, віднесені перераховані в пунктах 1-5 ч. 2 ст. 65 цього Кодексу особи.

Розглянемо кожен із зазначених пунктів ч. 2 ст. 65 цього Кодексу окремо, оскільки вони деталізують положення про те, хто не може бути свідком у конкретній адміністративній справі. Так, згідно з п. 1 ч. 2 ст. 65 цього Кодексу не можуть бути допитані як свідки недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі та не здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати з цього приводу показання.

Проте законодавець зазначив також, що свідком не може бути також особа, хоч і не визнана судом недієздатною, але вона перебуває на обліку чи на лікуванні у психіатричному закладі та не здатна через   свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати з цього приводу показання. Суд повинен отримати докази, які підтверджують такі обставини. Маючи такі докази, які підтверджують такі обставини, суд повинен відмовити особі у клопотанні про допит такого свідка. Щодо фізичних вад, то за наявності таких особа може бути не здатна давати показання, наприклад, якщо особа сліпа, вона не могла сама бути очевидцем, або якщо особа була глуха, то вона не може бути свідком факту, що вона могла чути тощо.

Відповідно до пунктів 2 та 3 ч. 2 ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України не можуть бути допитані як свідків представники в судовому процесі, захисники в кримінальних справах - про обставини, які стали їм відомі у зв'язку з виконанням функцій представника чи захисника, а також священнослужителі - про відомості, одержані ними на сповіді віруючих. Це означає щодо осіб, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім професійним положенням, то до них слід віднести представників у судовому процесі, захисників у криміналь­ному процесі, в контексті п. 2 ч. 2 ст. 65 цього Кодексу. Вони мають право і несуть обов'язок не давати показань як свідків щодо обставин, які їм стали відомі у зв'язку з виконанням функцій представника чи захисника. Натомість суд не має право допитувати як свідка представ­ника в судовому процесі, захисника в кримінальних справах щодо обставин, які їм стали відомі в зв'язку з виконанням функцій представника чи захисника. Про функції зазначених осіб, передбачені п. 2 ч. 2 ст. 65 цього Кодексу, має запитати суддя в судовому засіданні, щоб не порушити положень п. 2 ч. 2 ст. 65 цього Кодексу.

Стосовно п. З ч. 2 ст. 65 цього Кодексу забороняється допитувати як свідків священнослужителів про відомості, одержані ними на сповіді віруючих. Отже, священнослужителі не можуть бути допитані адміністративним судом як свідки про відомості, одержані ними на сповіді віруючих. Проте існує в п. З ч. 2 ст. 65 цього Кодексу відповідне загальне правило про неможливість допиту священнослужителя стосовно відомостей, отриманих ним під час сповіді.

Відповідно до п. 4ч. 2ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України не можуть бути допитані як свідків професійні судді, народні засідателі та присяжні - про обставини обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рішення. Це означає, що таким положенням забезпечується принцип таємниці нарадчої кімнати - ст. 154 Кодексу адміністративного судочинства України, в якій ідеться про те, що під час слухання справи ніхто не має права перебувати у нарадчій кімнаті, крім складу суду, який розглядає справу, та судді не мають права розголошувати процес обговорення та ухвалення рішення у нарадчій кімнаті. Проте до цього пункту необхідно застосовувати розширювальне тлумачення, оскільки зазначених осіб не можна допитувати не тільки щодо судового рішення, але й щодо обставин обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли також під час ухвалення і вироку суду.

Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України не можуть бути допитані як свідків інші особи, які згідно із законом чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, без їхньої згоди. Це означає, що особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди. Це положення зумовлене правовим статусом дипломата та закріплене у Віденській конвенції про дипломатичні зносини. Зокрема щодо консула, то у ст. 44 Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р. закріплено положення про обов'язок давати як свідок показання. Згідно з цією нормою праців­ники консульської установи можуть викликатися як свідки при провадженні судових чи адміністративних справ. Консульський службовець чи працівник обслуговуючого персоналу за винятком випадків, які передбачені ч. З цієї норми, не можуть відмовлятися від давання показань. Якщо консульська посадова особа відмовляється від давання показань, до неї не може бути застосовано жодних заходів примусу чи покарання. Частиною 2 цієї норми передбачається, що орган, якому потрібні показання консульської посадової особи, повинен уникати створення перешкод у виконанні цією особою її функцій. Він може, якщо це можливо, заслухати такі показання вдома у цієї особи чи у консульській установі, чи отримати від цієї особи письмові показання. Працівники консульської установи не зобов'язані давати показання про відомості, які пов'язані з виконанням ними їхніх функцій чи надавати офіційну кореспонденцію чи документи (письмові докази), які належать до виконання ними функцій. Вони також не зобов'язані давати показання, які стосуються роз'яснень законо­давства, держави, яку представляють. Проте адміністративному суду під час вирішення питання про допит посадової особи консульської установи слід враховувати положення ст. 45 Конвенції, де зазначається про те, що держава, що представляє консула, може відмовитися відбудь-яких привілеїв та імунітетів працівників консульської установи. Тому головуючий у конкретній адміністративній справі повинен перевірити таке положення під час вирішення питання про можливість допиту такого свідка, що може зробити через Міністерство закордон­них справ. Необхідно зазначити, що відповідно до ст. 38 Закону України «Про нотаріат» та ст. 44 Консульського статуту України від 2 квітня 1994 р. (зі змінами та доповненнями) на консула покладається виконання нотаріальної функції щодо громадян України, які перебувають за кордоном, тобто консул виконує функцію нотаріуса. Тому на консула за ст. 46 Консульського статуту та ст. 10 Закону України «Про нотаріат» поширюється також обов'язок щодо дотри­мання нотаріальної таємниці. Крім того, щодо почесного консула, то п. 5 Положення про нештатних (почесних) консулів України від 17 лютого 1997 р. передбачено, що переваги, привілеї та імунітет почесних консулів визначаються відповідно до Віденської конвенції про консульські зносини (глава 3 Конвенції), тобто ч. З ст. 44 Конвенції, про яку йшлося, поширюється і на почесних консульських посадових осіб. Щодо консульської кореспонденції почесних консулів України, то у виняткових випадках вона може бути опублікована чи передана третім особам, як письмових доказів, за наявності особливого дозволу Міністерства закордонних справ України (п. 19 Положення про нештатних (почесних) консулів України). Судам необхідно під час вирішення питання допиту зазначених осіб звертатися до привілеїв та імунітету представників дипломатичного представництва, які регламентуються нормами міжнародного права, що стосуються дипломатичних зносин.

     Отже, незважаючи на те, що законодавець закріплює досить ши­роке коло осіб, які можуть бути допитані як свідки, він у ч. 2 ст. 65 цього Кодексу закріплює перелік осіб, які за різних обставин не можуть залучатися як свідки у конкретній адміністративній справі. До них належать: 1) особи, які не відповідають ознакам, зазначеним у ч. 1 цієї статті; 2) це - представники в судовому процесі, захисники у кримінальних справах, які не можуть свідчити про обставини, що стали їм відомі у зв'язку з виконанням функцій представника чи захисника; 3) це така категорія осіб, як священнослужителі з метою охорони таємниці сповіді. 4) це така категорія осіб, як професійні судді, народні засідателі та присяжні щодо таємниці нарадчої кімнати щодо обставин обговорення в нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення судового рішення або вироку.

        3. Відповідно до ч. З ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України фізична особа має право відмовитися від давання показань щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклуваль­ник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім'ї або близький родич цих осіб). Це означає, що ця стаття спрямована на конкретизацію положень ст. 63 Конституції України, де зазначається, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Як свідчить аналіз судової практики щодо розгляду адміністративних справ, є поодинокі випадки, коли суддя, посилаючись на ст. 63 Конституції, відмовляв у допиті близьких родичів як свідків, не запитавши їх про їх право про дачу таких показань. Це свідчить про неправильне сприйняття положень цієї норми. Ці приписи закону необхідно розглядати в таких аспектах: 1) як громадський обов'язок сприяти суду в здійсненні правосуддя; 2) як право таких осіб надати суду відомі свідку відомості, які мають сприяти об'єктивному вирішенню справи.

У випадку, коли йдеться про виконання обов'язку такими особами, то саме від санкцій законодавства звільняє ст. 63 Конституції України, коли особа відмовляється давати показання як свідка. У випадку, коли така особа, незважаючи на своє право відмовитися від давання показань як свідка, все-таки дає такі показання, то вона має бути попереджена про кримінальну відповідальність за заздалегідь неправдиві показання, то такі показання не повинні відрізнятися від інших показань. Тим більше, якщо близький родич або інша особа, перераховані у цій частині статті, бажає дати показання, то суд не має право відмовляти або забороняти їм свідчити. Суд зобов'язаний лише попередити таких осіб про право відмови від дачі показань як свідка та про кримінальну відповідальність за давання неправдивих показань.

У випадку, коли сторона по справі вимагає занести до протоколу судового засідання всі питання, які вона мала намір поставити свідку з переліку ч. З ст. 65 цього Кодексу, що категорично відмовився свідчити у справі, в якій стороною, яка брала участь у справі була близька їй особа, та головуючий у справі повинен роз'яснити такій особі, що на підставі ч. З ст. 65 цього Кодексу такі питання не можуть заноситися до протоколу судового засідання, оскільки вони не можуть ставитися свідку, який не залучений судом як свідок. 

Отже, згідно з положенням ч. З ст. 65 цього Кодексу, свідок має право відмовитись від дачі показань тільки на тих підставах, що передбачені зазначеним законом.

4. Відповідно до ч. 4 ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України свідок викликається в судове засідання з ініціативи суду або осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, заявляючи клопотання про виклик свідка, повинна зазначити його ім'я, місце проживання (перебування, роботи, служби) та обставини, щодо яких він може дати показання. Це означає, що свідок може викликатися в судове засідання з ініціативи суду. Це виникає з необхідності всебічного, повного й об'єктивного вирішення адміністра­тивної справи. Проте особа може викликатися в суд з ініціативи осіб, які беруть участь у справі. Якщо залучення свідка здійснюється з ініціативи осіб, які беруть участь у справі, останні повинні заявити клопотання про виклик свідка, де вони повинні зазначити його ім'я, прізвище та по-батькові, місце проживання (перебування, роботи, служби) та обставини, щодо яких він може давати показання в конкретній адміністративній справі. Таке положення обумовлене принципом змагальності (п. 4 ст. 7 та ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України), де кожна сторона має довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень. Тому про допит свідка в суді клопоче особа, яка бере участь у справі в тому випадку, коли її вимоги або заперечення можуть бути підтверджені показаннями свідків. Про допит свідків особа може зазначити в позовній заяві, запереченні щодо позову чи зустрічному позові або шляхом подання клопотання про допит свідка. Свідок запрошується до суду повісткою про виклик у суд (ч. 2 ст. 33 Кодексу адміністра­тивного судочинства України), яка має бути вручена з таким розрахунком, щоб свідок мав достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому засіданні, але не пізніше ніж за сім днів до судового засідання, крім випадку, коли повістка вручається безпосередньо в суді. Свідки можуть бути повідомлені або викликані в суд телеграмою, факсом чи за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику. Свідок отримує повістку під роз­писку, яка повертається до суду в той самий день, як йому вручили повістку з відміткою про дату вручення (частини 1, 2 ст. 35 Кодексу адміністративного судочинства України). Після цього свідок зобов'яза­ний з'явитися до суду в визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини.  

Як свідчить аналіз судової практики з розгляду судами адміністра­тивних справ, трапляються випадки, коли свідки несвоєчасно отримують повістки, хоча на суд покладено обов'язок щодо вручення повістки не пізніше ніж за 7 днів. У законі також не зазначено протягом якого часу повинна направлятися телеграма свідкові. Відсутність свідка можлива лише з поважних причин, а пропуск судом строку його повідомлення не належить законом до переліку поважних причин, хоча цей перелік не є вичерпним. Тому суд не може застосовувати відповідних санкцій до такого свідка. Завчасне повідомлення свідка є обов'язком суду, а для свідка повістка про виклик є можливістю коригувати свої плани для того, щоб здійснити свій громадський обов'язок та дати показання.

5. Відповідно до ч. 5 ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України свідок зобов'язаний з'явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. Це означає, що основним обов'язком свідка є те, що він повинен з'явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини за вказаною адміністративною справою, а не інші обставини (це є безумовним положенням цієї частини статті). Отже, положення ч. 5 ст. 65 цього Кодексу дає нам підстави стверджувати, що з'явлення свідка до суду та надання ним правдивих показань - це обов'язок свідка, від якого він може відмовитися тільки за обставин, передбаче­них законом (пункти 2-5 ч. 2 ст. 65 та ч. З ст. 65 Кодексу адміністра­тивного судочинства України), але в судовому засіданні та який за­безпечується юридичним примусом. Так, у разі нез'явлення свідка до судового засідання, суд може вирішити питання про привід свідка. Відповідно до ст. 272 цього Кодексу до належно викликаних свідків, які без поважних причин не прибули в судове засідання або не повідомили причини неприбуття, може бути застосовано привід через органи внутрішніх справ з відшкодуванням у дохід держави витрат на його здійснення. Слід зазначити, що привід до суду як свідка не може застосовуватися до малолітніх та неповнолітніх осіб, вагітних жінок, інвалідів першої і другої груп, жінок, які мають дітей віком до шести років або дітей-інвалідів, а також щодо осіб, які згідно з цим Кодексом не можуть бути допитані як свідки. Про привід суд постановляє ухвалу, в якій зазначає ім'я фізичної особи, яка підлягає приводу, місце проживання (перебування), роботи, служби чи навчання, підстави застосування приводу, коли і куди ця особа повинна бути доставлена, якому органу внутрішніх справ доручається здійснення такого приводу. Крім того, слід акцентувати увагу на тому, що ухвала про привід свідка до суду передається для виконання до органу внутрішніх справ за місцем провадження у справі або за місцем проживання (перебування), роботи чи навчання особи, яку належить привести. Така ухвала про привід оголошується учаснику адміністративного процесу, до якого застосовується привід, особою, яка її виконує. Проте трапляються випадки, коли неможливо здійснити привід з різних об'єктивних причин. У разі неможливості здійснення приводу особа, яка виконує ухвалу, через начальника органу внутрішніх справ негай­но повертає таку ухвалу до суду, який її надіслав, з письмовим поясненням про причини невиконання такого приводу.

Крім цього, в законодавстві передбачена також адміністративна відповідальність свідка за неявку до суду (ст. 185-3 КпАП України встановлено за неповагу до суду, одним з проявів якої є злісне ухилення від явки в суд свідка, накладення штрафу від шести до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або адміністративний арешт на строк до п'ятнадцяти діб).

6. Відповідно до ч. 6 ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України в разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зо­бов'язаний завчасно повідомити про це суд. Цей припис означає, що в ньому йдеться про те, що у разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зобов'язаний завчасно повідомити про це суд. Ці та багато інших питань не мають однозначного вирішення на практиці, тому такі ситуації потребують аналізу. Так, ст. 129 цього Кодексу передбачено положення про те, що у разі неявки в судове засідання свідка суд заслуховує думку осіб, які беруть участь у справі про можливість продовження судового розгляду справи за відсутності свідка, який не з'явився, та постановляє ухвалу про продовження судового розгляду або про оголошення перерви. Одночасно суд може вирішити питання про привід свідка, який не з'явився. Так, продовження судового розгляду справи можливо, наприклад, коли крім показань свідка, висновку експерта наявні і інші докази щодо певного факту, коли відпала необхідність в наданні спеціалістом консультацій з питань, що потребують спеціальних знань і навичок чи технічної допомоги тощо. Вирішуючи зазначені питання, суд одночасно, з метою усунення у подальшому перешкод здійсненню адміністративного судочинства зазначеними особами, може вирішити питання про їхній привід (ст. 272 Кодексу адміністративного судочинства України).

Проте з огляду на принцип змагальності особи, які запрошують свідків, і які, як правило, дають попередньо їм згоду, що вони з'являться до суду та повідомлять суду відомі їм факти, що мають значення для конкретної адміністративної справи, то вони добровільно з'являються до суду та дають свої показання. Якщо свідок має відомості про факти, але через певні обставини відмовляється давати показання, то зацікавлена особа може клопотати перед судом про виклик такого свідка у примусовому порядку. Якщо суд задовольнить таке клопотання про допит такого свідка, то рішення суду про виклик такого свідка буде для нього обов'язковим і лише у такому випадку, якщо свідок без поважних причин не з'явиться до суду чи буде ухилятися від явки до останнього можуть бути застосовані штрафні санкції або адміністративний арешт (ст. 185³КпАП) або він може бути підданий приводу через органи внутрішніх справ з відшкодуванням у дохід держави витрат на його здійснення.

У разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зобов'язаний завчасно повідомити про це суд. Слід звернути увагу, що законодавцем у цій нормі не розкривається сутність терміна «завчасно*. Це означає, що судова повістка про виклик має бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд та мінімальний термін, пізніше якого повістка не повинна направлятися, таким строком є семиденний термін. Положення про обов'язок свідка завчасно повідомити суд про неможливість прибуття за викликом у судове засідання не завжди залежить від самого свідка. Якщо повістка була направлена свідку пізніше ніж за 7 днів до судового засідання, то свідок отримає повістку за один день до судового засідання і він може не встигнути повідомити суд про неможливість явки в судове засідання. Як свідчить аналіз практики в справах зазначеної категорії, що бувають випадки, коли свідок отримує від суду повістку в день слухання справи. В таких випадках, коли свідок є людиною сумлінною та відповідальною, то він може повідомити суд терміновою телеграмою про неможливість явки до суду, або за допомогою факсимільного зв'язку, через електронну пошту чи шляхом офіційної передачі через секретаря суду телефонограми. Проте через об'єктивні обставини, якщо суд йому не направив повістку завчасно, він не може завчасно повідомити останнього про неможливість явки до суду. Суд повинен встановити причини несвоєчасного повідомлення про неявку в судове засідання та врахувати всі обставини невчасного повідомлення про неявку до суду. Об'єктивні причини невчасного повідомлення та не з'явлення до суду звільняють свідка від несприятливих наслідків. Слід зазначити, що законом передбачається з виняткових обставин допит свідка за місцем його проживання або в місці його перебування. Підстави таких процесуальних дій передбачені ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства України. Такий допит свідка може бути: 1) коли суд може допитати свідка за місцем його проживання або перебування з ініціативи суду, який розглядає справу, за кло­потанням сторони або інших осіб, які беруть участь у справі, чи самого свідка; 2) за дорученням суду, що розглядає справу, свідок, який не може з поважних причин з'явитися в судове засідання і проживає за межами територіальної підсудності адміністративного суду, що розглядає справу, допитується суддею адміністративного суду за місцем проживання свідка; 3) коли свідок, який не може прибути в судове засідання внаслідок хвороби, старості, інвалідності або з інших поважних причин, допитується судом на місці його перебування.

7. Відповідно до ч. 7 ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду. Це означає, що ч. 7 коментованої статті закріплені права свідка, серед яких слід зазначити право свідка давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє. Це загальне конституційне право свідка, як особи, яка є учасником адміністративного процесу, оскільки адміністративне судочинство в Україні здійснюється державною мовою. Однак дача показань рідною мовою є правом свідка, тому якщо свідок не володіє мовою, на якій ведеться судочинство, або володіє у недостатньому обсязі, він може давати показання мовою, якою він володіє вільно. У цьому випадку суд та всі присутні мають бути забезпечені послугами перекладача. Хоча адміністративному процесу притаманний принцип усності, тобто особи дають усно свої пояснення та показання, але це не означає, що вони не можуть користуватися письмовими записами. Так, ч. 7ст.141цьогоКодексу передбачена процедура користування такими записами, а саме, якщо його показання пов'язані з будь-якими обчисленнями та іншими даними, які важко зберегти в пам'яті, то такі записи після допиту показуються суду та особам, які беруть участь у справі, і можуть бути приєднанні до справи ухвалою.

Свідок може відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом. Такі випадки передбачені ст. 65 цього Кодексу,

в якій зазначено перелік осіб, які мають право відмовитися від давання показань.

За ч. 7 ст. 65 цього Кодексу свідки також мають право на компенса­цію витрат, пов'язаних з викликом до суду. До таких витрат належать витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту, найманим житлом, такі витрати несе сторона, яка клопотала про виклик свідків. Добові, компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять сплачується стороною в кінцевому рахунку, не на користь якої ухвалено судове рішення. Щодо провадження в окремих категоріях адміністративних справ, де свідки викликаються за ініціативою суду, відповідні витрати відшкодовуються за рахунок державного бюджету України.

Отже, відповідно до ст. 92 цього Кодексу витрати, пов'язані із залученням свідків регламентуються так: 1) витрати, пов'язані із залученням свідків несе сторона, яка заявила клопотання про виклик свідків; 2) свідкам оплачують проїзд, а також добові в разі переїзду до іншого населеного пункту; 3) якщо виклик свідків здійснюється за ініціативою суду, а також у разі звільнення від сплати судових витрат або зменшення їхнього обсягу, відповідні витрати компенсуються за рахунок Державного бюджету України в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України; 4) граничний обсяг компенсації витрат, пов'язаних із залученням свідків, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

8. Відповідно до ч. 8 ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України за заздалегідь неправдиві показання або за відмову від давання показань на непередбачених законом підставах свідок несе криміналь­ну відповідальність. Це означає, що ч, 8 коментованої статті, встановлює кримінальну відповідальність свідка за заздалегідь неправдиві показання або за відмову від давання показань, тобто на чітко передбачених законом підставах. Заздалегідь неправдиве показання свідка в суді підлягає кримінальній відповідальності за ст. 384 КК України. Санкція цієї статті передбачає виправні роботи на строк до двох років або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до двох років. Кваліфікуючи ознаки цього діяння, а саме ті самі діяння, поєднані з обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому злочині, або зі штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту, а також вчинені з корисливих мотивів, караються ви­правними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років. Крім того, ст. 385 КК України передбачає за відмову свідка від дачі показань у суді а непередбачених законом підстав (частини 2 та З ст, 65 Кодексу адміністративного судочинства України), накладення штрафу від п'ятдесяти до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців.