Основи теорії соціальної комунікації
Теорія будь-якої науки містить три аспекти - онтологічний (пов'язаний із сутнісною природою об'єкту, що вивчається), гносеологічний (пов'язаний із процесом пізнання об'єкту і виокремлення предмету дослідження) і методологічний (пов'язаний з обґрунтуванням підходу або принципів наукового аналізу). Якщо теорія розробляється в рамках окремого аспекту, то її гідністю є несуперечність, недоліком - неповнота і навіть збитковість, статичність, а іноді й мимовільне змішення ознак різних аспектів. Теорія, яка включає всі три вказані аспекти, володіє рядом достоїнств - цілісністю, динамічністю, евристичністю, але вона страждає від істотних недоліків - суперечності, простої описовості й гетерогенності, що може привести до еклектизму - механічного з'єднання різнорідних і несумісних характеристик досліджуваного явища або процесу.
І все-таки багатоаспектний підхід з урахуванням вимог сучасної науки представляється доцільним, оскільки він дозволяє глибше проникнути в суть предмету дослідження, встановити багатопланові зв'язки між його істотними характеристиками і виявити їх причинно-наслідкові відносини, додавши теорії пояснювальну силу.
Онтологічний аспект соціальної комунікації
Онтологія (греч. "суще" + "учення") соціальної комунікації пов'язана, перш за все, з природою її першої складової - соціальними структурами суспільства. Саме в рамках соціальних співтовариств різного типа вдається спостерігати соціальну диференціацію поведінки людей і їх мовної діяльності.
Біологічні витоки соціальної поведінки людей вивчаються соціобіологією. Провідні представники цієї галузі соціології (Э.Уилсон, Р.Александер, Д. Береш та ін.) вважають, що принципи, які визначають поведінку тварин, можуть бути застосовні й до еволюції людського суспільства. До біологічних основ початкових форм соціальної поведінки людини відносяться сімейно-споріднені відносини, статево-віковий розподіл праці, соціальна нерівність та ін. Але абсолютно очевидно, що стосовно людського суспільства не можна обмежити онтологію соціальної поведінки біологічними чинниками. Натуралістичне трактування людських суспільств збиткове, тому що воно не бере до уваги інших чинників, що визначають соціальну структурацію суспільства. У зв'язку з цим заслуговують на увагу "онтологічні обмеження можливого натуралізму" американського ученого Роя Бхаскара. Ці обмеження зводяться до наступного:
1) соціальні структури на відміну від природних структур не існують незалежно від видів діяльності, що направляються ними;
2) соціальні структури на відміну від природних структур не існують незалежно від розуміння діячами того, що вони здійснюють, здійснюючи свою діяльність;
3) соціальні структури на відміну від природних структур можуть бути лише відносно стійкими [4, с. 231].
Перелічені положення показують основні відмінності між соціальними і природними структурами. Дійсно, соціальна стратифікація суспільства значною мірою визначається видом діяльності його членів, хоча за цією ж ознакою виділяються і деякі групи у тварин і комах. Друге обмеження, що витікає з реляційної концепції в соціології, вимагає деяких уточнень. Мабуть, не позбавлено підстав затвердження видатного французького соціолога П.Бурд'є про те, що розуміння ієрархії цінностей суспільства насправді обумовлене "символічним насильством" влади. Люди, визнаючи владу легітимною, приймають пануючі установки переважно несвідомо, що, на думку Бурд’є, фактично є незнанням або містифікованим знанням [3, с. 38, 71]. Третє обмеження викликає заперечення у англійського соціолога У. Аутвейта. Він вважає, що таке положення має обмежену релевантність: річ у тому, що багато природних структур стійкі теж лише відносно [1, с. 149].
Спроба уточнити розуміння соціальної природи поведінки людей була зроблена Н. Д. Кондратьєвим. Він вважав, що актами соціальної природи є лише ті, які або мають соціальні умови свого виникнення, або, маючи інші джерела походження, залежать від соціальних умов за формою соціальної комунікації. Чинником соціальної стратифікації суспільства є наявність диференційованих за різними ознаками соціальних структур. Необхідно підкреслити специфічну особливість таких структур - їх подвійну природу. З одного боку, соціальні структури детерміновані видами людської діяльності і є її результатом; з іншого боку, соціальні структури (особливо первинного рівня) є об'єктивною даністю, в рамках якої реалізується людська діяльність, у тому числі й мовна. Але аналіз і розуміння співвіднесення соціальних структур і мовної діяльності є вже гносеологічною проблемою.
Гносеологічний аспект соціальної комунікації
Гносеологія (грец. "пізнання" + "учення") - теорія пізнання, яка стосовно об'єкту, що вивчається, включає наукове аргументування тієї або іншої гіпотези, містить систему доказів на користь гіпотези, що висувається, критерії істинності висновків і спостережень і, кінець кінцем, дозволяє обґрунтувати предмет дослідження і сформулювати проблематику наукової дисципліни, яка вивчає даний предмет.
Гносеологічний аспект теорії соціальної комунікації складний і суперечливий із-за складності самого об'єкту вивчення і множинності інтерпретацій його як предмету дослідження. У гносеологічний аспект теорії входить цілий ряд проблемних питань.
1. Взаємодія комунікації і соціальних структур. Одні вчені вважають, що між способом комунікації ("кодом") і класовою структурою суспільства існують однозначні зв'язки - гіпотеза англійського соціального психолога Б.Бернстайна. Інші (Д. Вундерліх, У. Лабов) критикують таку точку зору і переконливо показують відсутність прямого зв'язку між "комунікативними кодами" і класовою структурою суспільства (див. [52, с. 184-185]). Звичайно, процес взаємодії власне комунікаційних і соціальних чинників спілкування набагато складніший, ніж пропоновані Бернстайном залежності - "розгорнутий код" у представників "середнього класу", "обмежений код" у представників нижчих верств населення, у тому числі й робочих. Річ у тому, що в деяких суспільствах для ефективного здійснення комунікації є важливою взаємодія мовних характеристик не тільки із соціальними структурами первинного і вторинного рівнів, але і з природними структурами, що склалися на основі ознак віку, статі. Окрім того, слід враховувати, що соціальні структури не автономні в регламентації "комунікативного коду". Вони не можуть існувати незалежно від ідей, від розуміння соціальних цінностей, які склалися в даному суспільстві. Усвідомлення "престижності" того або іншого коду призводить до того, що деякі індивіди можуть змінити свій звичний код залежно від соціальних умов спілкування.
2. Визначення функцій соціальної комунікації.
Прийнято вважати, що основними функціями комунікації є взаємодія людей із метою повідомлення й обміну інформацією і дія на індивіда або суспільство в цілому відповідно до певної мети - установкою. Таке положення є більшою мірою аксіомою, здобутою в ході численних емпіричних спостережень і прикладних досліджень, аніж результатом теоретичного обґрунтування. Механізм взаємодії і, особливо, дії знаходиться поки "за сімома печатками". Саме тому для теорії соціальної комунікації особливого значення набуває попереднє дослідження і виявлення її приватних функцій з урахуванням різнорідності комунікаційних засобів і способів комунікації.
Обґрунтування одиниць (соціальної) комунікації.
Це - питання першорядної ваги, від рішення якого залежать як розуміння істотних характеристик соціальної комунікації, так і методи дослідження фактологічного матеріалу. У найзагальнішому гносеологічному сенсі одиниця пізнання розуміється як регулярно відтворювана єдність форми і змісту і завдяки цьому такою, що виокремлює з потоку інформації і що може бути зіставленою з іншою єдністю. У соціології такими одиницями служать соціальні структури різних рівнів, видів і різновидів. У соціолінгвістиці такими одиницями є слово і навіть його частини - фонеми і морфеми, які передають інформацію про соціолінгвістичні особливості мови людей. У соціокомунікації до одиниць пред'являються особливі вимоги, пов'язані з їх комунікаційною функцією. До комунікаційних одиниць відноситься така єдність форми і змісту, яка не просто представляє (репрезентує) інформацію, а повідомляє інформацію. Це означає, що інформація цілеспрямована, тобто - адресована певному одержувачу і, що дуже важливо, передає особисте відношення того, хто говорить, як до інформації, так і до одержувачів, за умови їх наявності. З іншого боку, соціальна інформація нібито протистоїть їм як змістовна категорія, обумовлена так званими фоновими знаннями комунікантів - знаннями навколишньої дійсності, соціальних цінностей суспільства, культури і т.п.
Неоднозначність у визначенні кількісних і якісних характеристик соціальних категорій комунікації пояснюється різними підходами до обґрунтування їх компонентів і функцій. Зупинимося на прикладі обґрунтування лише однієї категорії - категорії соціального статусу.
Дана категорія розробляється в таких суміжних науках як соціологія, етнокультурологія, соціальна антропологія, соціальна психологія, соціолінгвістика. Слово "статус" (лат. "стан, положення") спочатку означало правове положення юридичної особи. У соціологічному сенсі його було вперше вжито англійським істориком Р. Дж. С. Мейном в 1885 році. Поняття соціального статусу розроблялося інтенсивніше в рамках стратифікаційних соціологічних концепцій. Так, відомий німецький соціолог М. Вебер розглядав соціальний статус як одне з вимірювань соціальної стратифікації суспільства і виокремлював у ньому два параметри - субстанційний і реляційний. До субстанційних характеристик відносяться вікові, статеві, національні, культурологічні, освітні, професійні ознаки і навіть ступінь володіння мовою. Іноді розрізнюють природжені ознаки (соціальне походження, національність) і досягнені (освіта, кваліфікація). Реляційні характеристики людини визначаються його положенням у соціальних групах і розглядаються як показник соціальної і ситуативної нерівності тих, хто стоїть вище, та тих, хто стоїть нижче [5, с. 305]. Мабуть, соціальну і ситуативну нерівність так само слід розрізняти, оскільки вони можуть залежати від конкретної ситуації взаємодії людей.
Слід підкреслити, що соціальний статус є історично мінливою і динамічною категорією. Аналіз соціальних ієрархій у різні історичні періоди будь-якої країни свідчить про їх зміну, що відображається і в зміні назв соціальних груп. У процесі соціалізації людини як члена суспільства може видозмінюватися і його соціальний статус. Динаміка його розвитку визначається головним чином "досягнутими" ознаками.
Етнокультурологічний напрям у вивченні соціального статусу представлений в етнографії, соціальній антропології і культурології. Соціальний статус розглядається як найважливіший показник взаємин людей, особливо в «простих суспільствах», у субкультурі на основі таких ознак, як ритуали, звичаї, традиції, диференційоване використання мови навіть у межах однієї общини. Дотримання певної дистанції (інтимної, персональної, соціальної, публічної) між комунікантами є одним із показників їх соціального статусу (див.: [7; 29].
В одному з соціопсихологічних напрямів - інтеракціоністському, де велика увага приділяється вивченню міжособистісних відносин, соціальний статус розуміється як положення особи, займане в суспільстві відповідно до "природжених" і "досягнутих" ознак статусу. У вітчизняній соціопсихології акцент зроблено на діяльності людей, у якій вони є активними суб'єктами, що перетворюють природне і соціальне оточення [34].
У соціопсихологічних дослідженнях одержали наукове обґрунтування пов'язані з поняттям статусу поняття соціальної установки, соціальних ролей, соціальних норм поведінки, а також ознаки оцінної категорії, що розглядається в термінах авторитету, пошани, престижу, популярності, привілеїв. Усі перелічені характеристики, пов'язані з соціальним статусом, регулюють мовну діяльність в умовах конкретної комунікативної ситуації [54], тому їх вивчення в гносеологічному плані представляє особливий інтерес для соціокомунікації.
У соціопсихолінгвістиці та соціолінгвістиці обґрунтування соціального статусу як категорії дається у зв'язку з дослідженням проблем цілеспрямованого спілкування, мовної дії, ролевих очікувань і нормативних розпоряджень мовного етикету [26; 49; 52].
Отже, соціальний статус багатовимірний. Як відзначав німецький соціальний філософ Ю. Хабермас, у ньому об'єднуються нормативні, драматургічні й комунікаційні дії. Нормативні дії орієнтовані на співтовариство людей, драматургічні (мовний етикет) - на учасників взаємодії, комунікаційні - на учасників спілкування як вербального, так і невербального. Соціальний статус - це нібито фокус, у якому перетинаються і заломлюються різноманітні соціальні ознаки людини. Завдання полягає в тому, щоб, не дивлячись на багатовимірність соціального статусу, представити його як цілісну категорію соціальної комунікації. У зв'язку із цим заслуговує уваги обґрунтування соціолінгвістичного статусу людини як особи в так званому типологічному плані - виділяється система статусних постійних ознак (констант), визначаються необхідні й випадкові, первинні й вторинні, явні й опосередковані ознаки статусу, їх варіативність, нейтралізація і посилення. Перелік показників статусу групується за трьома параметрами - лінгвістичному, прагматичному і семантичному [14].
Які ж ознаки перетинаються в соціальному статусі при його актуалізації в комунікації? Які чинники, що визначають соціальний статус індивіда як комуніканта, набувають соціальної значущості? За функціональним призначенням такі ознаки можна об'єднати в три групи чинників - прагматичні, комунікаційні та когнітивні.
До прагматичних чинників відносяться: вмотивованість комунікації, тобто її мета і задум, положення комунікантів у соціальній ієрархії суспільства, їх соціальні ролі в конкретній комунікаційній ситуації, соціальна оцінка інформації і адресата.
До комунікаційних чинників відносяться: соціальні норми мовної поведінки, мовного етикету - дистанція, поза, орієнтація на співбесідника і т.п., типи комунікаційних ситуацій, пов'язаних із різними сферами діяльності, умови міжособистісної, внутрішньогрупової і масової комунікацій, диференціація комунікаційних засобів, залежно від стратифікаційної і ситуативної варіативності комунікації.
До когнітивних (лат. "знання, пізнання") чинників відносяться: об'єм фонових знань комунікантів - реалій навколишнього світу і суспільства, соціальних цінностей, самооцінка свого положення в суспільстві, рівень володіння комунікативними засобами для адекватної передачі та сприйняття інформації, здатність правильно інтерпретувати взаємозв'язок соціальних і комунікаційних характеристик комунікантів.
Узагальнюючи, можна сказати, що соціальний статус індивіда як комуніканта визначається його положенням у соціальній ієрархії суспільства, соціальною роллю в комунікаційній ситуації і рівнем мовної та комунікаційної компетентності.
1 У Декреті Другого Ватиканського Собору про засоби соціальної комунікації, зокрема, вказувалося на те, що такі терміни, як „технологія поширення інформації”, „аудіовізуальні засоби інформування”, „засоби масової інформації”, „масова комунікація” не виражають достатньо турбот, потреб та намірів Церкви; суспільне спілкування (соціальну комунікацію) не можна зводити до самих тільки технічних засобів передавання інформації, натомість слід розглядати його як процес, що відбувається серед людей і між людьми; до „Інших засобів соціальної комунікації” були віднесені публічні заяви, плакати, реклама, касети, платівки тощо [5].