Цілі та завдання розділу:

• розглянути проблему «людського виміру» туризму ― гуманістичної складової туризму в процесі «гуманітарного» повороту суспільства ХХ―ХХІ століття;

• ознайомитися з пріоритетною роллю туризму у формуванні сучасної комунікативної культури.

Методичні рекомендації до вивчення розділу 1.3

При вивченні розділу 1.3. важливо виявити можливості туризму як найдемократичнішої форми людських стосунків; виявити місце гуманістичної складової в системі підготовки фахівців сфери туризму.

Вивчаючи пункт 1, зупинитесь на аналізі туризму як ефективному засобі реалізації людських цінностей (свободи, вибору, дружелюбства, солідарності, злагоди тощо).

Вивчаючи пункт 2, зверніть увагу на туризм як засіб моральної меліорації сучасного суспільства, подолання соціального імунодефіциту (браку приросту людських взаємин).

Завдання до навчальтних маиеріалів розділу 1.3.

1. Прочитати матеріали щодо розділу.

2. Представте навчальний матеріал розділу у виді конспекту.

1. Туризм у контексті сучасного «гуманітарного повороту».

Проблема гуманізму в наші дні утворює своєрідний епіцентр соціогуманітарних наук. Виникнувши в античні часи, філософська гуманістика — вчення про смислоутворювальні аспекти людського життя, сенс існування особистості — поряд із філософською антропологією й іншими науками про людину, яких налічується більше сотні, прагне усвідомити ситуацію людини в сучасному співтоваристві, виробити ціннісні орієнтири її поведінки, адекватні часу. У суспільній свідомості дедалі чіткіше усвідомлюється необхідність виробітку нового уявлення про особистість соціуму кінця XX ― початку XXI століття, підкреслюється важливість аксеологічного ставлення до життєдіяльності індивіда, його взаємозв'язків із суспільством і природою.

Сучасний світ дуже швидко змінюваний, динамічний, в ньому зростає роль і значення нелінійних процесів. Адже чим складніша система, тим більш нерівноважною вона є. Прем'єр-міністр Великої Британії Тоні Блер у виступі на Давоському форумі зазначав: «Те, як ми живемо, як працюємо, ― наша культура. Наша загальна мораль — усе перебуває підтиском інтенсивних змін... Початок XXI століття відзначається тенденцією до відходу від вузького, можливо, егоїстичного індивідуалізму і переходом до почуття належності до спільних інтересів.... Нації, як кажуть, діють, виходячи з власних інтересів.... Так воно і є. Але визнання того, що всі ми — частина одного світового співтовариства, і є нашим інтересом.... Ми знаємо, що наш успіх залежатиме від того, чи зможемо ми змінюватися так само швидко, як і світ навколо нас».

Плинність навколишнього світу вимагає від соціуму відповідального ставлення до регуляції суспільних процесів для досягнення гармонійної відповідності їх природно-екологічним процесам на планеті. Для цього необхідний органічний синтез наук природничо-технічного та соціально-гуманітарного профілів, підготовка великої кількості спеціалістів з вищою освітою найсучаснішого рівня, які б забезпечили належне розв'язання найпекучіших проблем світового розвитку. Найважливіші і найвідповідальніші посади у суспільстві мають займати високоосвічені люди. Наукомістким стає не лише процес безпосереднього виробництва, а й процес управління суспільним розвитком і регулювання всього спектра міжлюдських відносин. Завдяки цьому у сучасному світі стрімко зростає значення вищої освіти, яка б надавала індивідам найсучасніші знання і була спрямована на людиновимірні цілі, тобто йдеться про необхідність гуманізованої вищої освіти.

Гуманізація вищої освіти ― поняття багатовимірне. Воно охоплює зміст освіти, способи її здобування, безпосередні й контекстуальні системні завдання її, кінцеву мету освіти, міру доступності, можливість особи у будь-який час розпочати певний освітній цикл і припинити його, а потім знову відновити його тоді, коли їй зручно, тощо. Важливим моментом гуманізації вищої освіти має стати не тільки розвиток особистості, яка здобуває освіту, а й розвиток того соціального середовища, в якому вже почала застосовувати знання зазначена особистість, або в якому вона ще тільки почне працювати після здобуття освіти. Однак перед тим, як охарактеризувати складові поняття гуманізації вищої освіти, необхідно з'ясувати його сутність. А для цього потрібно визначити поняття «освіта», «гуманізація» та «гуманізм» у вузькому і більш широкому розумінні.

Гуманізм не є суто інтелектуальним витвором групи освічених людей, котрі з певних моральних, релігійних та естетичних міркувань вирішили створити якесь утворення ― гуманізоване суспільство. Гуманізм є могутнім чинником гармонізації не тільки суспільного буття, а й гармонізації відносин людини з довкіллям. Так, антропний принцип, якого дотримується сучасна наука, встановлює, що якби певні фізичні константи хоча б на декілька відсотків відрізнялися від тих, котрими вони насправді є, то виникнення атомів, молекул і, відповідно, біологічного і соціального життя було б неможливе. З цього випливає, що виникнення складних форм соціального, культурного і духовного життя, хоча і є дуже малоймовірною подією у Всесвіті, але не є випадковим, і що процеси утворення складних форм переважають над процесами руйнування цих форм. З цього можна зробити висновок, що найважливіші принципи соціальної та екологічної етики певним чином відповідають фундаментальним закономірностям природного буття і можуть бути використані як найважливіший ресурс виживання та розвитку соціобіосфери. Тому і гуманізм у контексті сучасної науки отримує несподівано глибоке обґрунтування. Гуманізм у такому розумінні є одним з найважливіших принципів не тільки етичної поведінки, а й людським відповідником принципів природного буття.

Сфера вищої освіти є чи не найважливішою для утвердження і поширення сучасного гуманізму, поступової гуманізації масової свідомості й суспільних відносин. Водночас певні недоліки системи вищої освіти не дозволяють їй повною мірою виконувати свою гуманізуючу функцію. Тому гуманізація вищої освіти є одним з найважливіших засобів гуманізації всього суспільного життя, своєрідною творчою лабораторією формування гуманних меж людських стосунків, а також каталізатором, котрий має прискорити гуманізацію соціуму як цілого.

У звичайному розумінні гуманізм означає забезпечення індивідів такою системою благ матеріального, соціального й культурного характеру, які б гарантували реалізацію прав людини, що їх має забезпечити соціальна держава. У більш широкому розумінні гуманізм передбачає, що держава лише створює загальні правові умови для громадян і громади індивідів, солідарного громадянського суспільства, котре власними зусиллями реалізує людський потенціал своїх членів, що гарантуватиме їм можливість самостійно розв'язувати питання власної екологічної безпеки, матеріального забезпечення умов життя, вибору і реалізації такого соціально-політичного режиму, котрий створював би передумови політичної, економічної і культурної свободи кожному індивідові за умови, що він не порушує свободу інших. Другий із зазначених типів гуманізму безпосередньо пов'язаний із суспільством активних, ініціативних і високоосвічених людей. Ці люди не чекають манни небесної від держави, яка при такому пасивному очікуванні може набути якостей тоталітарної держави (євразійський або європейський варіант середини XX століття), або деспотичної (азійський варіант), а своїми власними зусиллями і діяльністю гуманізують навколишнє соціальне середовище і соціальну структуру в цілому.

Сучасна філософська концепція людини не сприймає трактування особистості як одного з чинників анонімних соціальних сил, «агента» суспільних відносин. Ідея коеволюцїї виходить із принципу органічної єдності космосу, природи, соціуму і людини. Нове розуміння індивіда виходить також із того, що кожна особистість абсолютно значима в цьому світі. її неповторність, суб'єктивність роблять людину унікальним створінням, рівноправним «будь-якій дійсності». Самим фактом свого існування особистість «цементує» буття, надає світові сутнісного значення.

«Перевідкриття гуманізму — головна риса сучасного стилю мислення» ― вважає впливовий американський філософ С. Тулмин. «Повернення до людини» забезпечується взаємодією двох теоретичних процесів: розробкою на основі досягнень сучасних гуманітарних наук (антропологія, соціопсихологія, онтологія людини, педагогіка, соціоніка, етнологія, культурологія, етика, біоетика і т. ін.) і «новим прочитанням» класиків світової гуманістики. XX сторіччя, втім, піддало серйозному сумніву класичні версії гуманізму. Людина в сучасному світі знову опинилася в ситуації, яку М. Шелер охарактеризував у такий спосіб: людина не знає, що вона собою являє, однак при цьому вона усвідомлює своє незнання. Розгубленість у зв'язку з цим породила цілу серію робіт, у яких доводиться неминучість «антропологічної катастрофи», «смерть гуманізму». Цій песимістичній тенденції протистоїть «стримано-оптимістична», що обґрунтовує можливість людства впливати на несприятливий хід суспільних подій. Ця тенденція, офіційно позначена в міжнародних документах як «стратегія виживання», базується на різноманітних проектах «реконструкції» суспільства на принципах «людського виміру». Ці проекти не просто рефлексують бажання «приборкати» кризові процеси. Вони спираються на той величезний науковий, матеріально-технічний, інтелектуальний потенціал, що його створила цивілізація, на багатовіковий досвід не тільки щодо породження криз і конфліктів, а й вирішення їх культурними, вольовими зусиллями, економічними і соціально-політичними засобами.

«Криза гуманізму» у цьому аспекті означає лише вичерпаність існуючих форм розв'язання проблеми людини. Незважаючи на всі несприятливі обставини інтенції гуманізації громадського життя можна додати позитивних імпульсів. Широке використання нетрадиційних, «м'яких» технологій, інноваційні засоби інформатики і комунікацій, посилення діалогу та полілогу різноманітних культур, нові форми інтеграційних процесів, конструктивний досвід гуманітарної діяльності численних міжнародних, регіональних і місцевих організацій, рухів та ініціативних об'єднань (феміністичних, екологічних, релігійних, демографічних, антимілітаристських, молодіжних тощо) створюють нові сприятливі умови для практичного розв'язання проблеми облаштованості людського життя на принципах гуманізму. Хорошим прикладом щодо цього служить цілий ряд європейських соціально-орієнтованих держав.

Потужним чинником гуманізації міжнародних відносин, удосконалення інтерособистісних контактів служить і такий соціальний інститут, як туризм. Туризм відіграє винятково пріоритетну роль у формуванні «комунікативної культури», адекватної нинішньому етапу переходу до цивілізації XXI століття. «Комунікативна культура» ― основний елемент концепції «нового гуманізму» ― синонім культури людських взаємовідносин. Вона формується дією цілого ряду чинників. Це і зв'язки в сфері бізнесу, і політичні переговорні процеси, і культурні, освітні, інформаційні обміни, й етнічні зв'язки. Однак туризм у структурі комунікативної культури посідає особливе місце. Як підкреслювалося в Гаазькій декларації з туризму (1989 р.), сучасний туризм перетворився «на основний засіб міжособистісних зв'язків і політичних, економічних та культурних контактів, що стали необхідними внаслідок інтернаціоналізації всіх секторів життя націй».

Характеризуючи туризм як «феномен XXI сторіччя», його дослідники й експерти наводять переконливі аргументи, які підтверджують правомірність такого узагальнення. У 2002 році міжнародні подорожі здійснили 715 мільйонів чоловік. А якщо до цього додати внутрішні туристські поїздки й екскурсії, то, виявляється, що більше третини всього населення земної кулі перебуває нині в статусі туристів.

Туризм сьогодні перетворився на потужну галузь суспільного виробництва. Відповідно доданих ВТО за темпами розвитку туристська індустрія вийшла на одне з перших місць серед інших галузей світової економіки. Туризм дає 12 відсотків світового валового національного продукту, його прибутки в 2002 році становили 474 млрд. доларів США. Саме туризм дав можливість багатьом країнам перебороти або ж істотно пом'якшити економічну кризу, підтягнути всі інші галузі економіки. При цьому туризм виконує винятково важливу суспільну функцію ― забезпечує зайнятість населення. За експертним и оцінками ВТО у світовому туризмі зайнято близько 260 млн. чоловік. В Україні, де туризм ще не досяг високого рівня, в цій сфері працює близько 1,8 млн. чоловік, використовується майже сотня спільно з суміжними професій і фахів. При цьому туристська індустрія України працює бездержавних дотацій. Після досягнення незалежності імідж України у світовому туристському товаристві став більш привабливий. Свідченням зростання її авторитету став вступ України до Всесвітньої туристської організації. Вітаючи це, генеральний секретар ВТО Франческо Франжіаллі підкреслив: «ВТО зміцнилась завдяки вступу до неї п'ятдесятимільйонної України».

Свідченням високого авторитету України у міжнародній туристській спільноті стало її обрання до складу керівного органу ВТО — Виконавчої ради. Україна зараз головує у раді країн-учасниць Співдружності Незалежних Держав по туризму. Піднесенню іміджу держави сприяло встановлення Указом Президента України від 21 вересня 1998 року Дня туризму, який щорічно широко відзначається по всій країні 27 вересня. Розширенню туристичного обміну між нашим найближчим сусідом і стратегічним партнером — Російською Федерацією сприяло і проголошення 2002 року Роком України в Росії, а 2003-го ― Роком Росії в Україні. У 2002 році з 6 млн. іноземних туристів, які відвідали Україну, 46% становили росіяни.

Економічний прибуток туристської індустрії — вагомий. Водночас надмірне підкреслювання грошового критерію ефективності туризму, посилена експлуатація категорій «прибуток», «індустрія», «туристський продукт», «ринкова ціна» не повинна дезавуювати соціально-гуманістичного аспекту туристської діяльності. Більше того, сучасна гуманітаристика, суспільствознавство в цілому як визначальну парадигму розвитку цивілізації XXI сторіччя визнає орієнтацію на «постматеріальні» цінності. Самий термін «індустріалізм» розглядається як певний архаїзм, відгомін минулого. Дослідників «феномена туризму» дедалі частіше приваблюють культурно-освітні, моральні, духовні можливості туризму, проблема підвищення не тільки його економічної, а й соціальної ефективності.