Такий підхід передбачає насамперед соціальний зміст, соціальну спрямова­ність демократії. Мається на увазі те, що демократія виникла й існує як намаган­ня і можливість для людей вирішувати свої справи власними силами. Демокра­тія — це насамперед суспільне самоврядування, самокерування, самостійність (тут важливо підкреслити метафоричність слова «самостійність» — стояти міц­но, тримаючись на своїй силі, дотримуючись власної правди і слідуючи власно­му вибору). Це система, яку американський президент А. Лінкольн визначав як «правління народу, через посередництво самого народу, для народу».

2. Особливості сучасної демократії

Первинну, істинну форму демократії (саме в такому випадку демократія най­повніше реалізує та виявляє свою сутність і своєрідність) визначають як пряму й безпосередню демократію. Вона отримала таку назву через те, що громадянин має змогу прямо і без будь-яких посередників впливати на стан справ, виявляти свою волю, висловлювати власну думку. Незважаючи на всі зміни, які відбува­лися в світі упродовж тисячоліть, демократія зберігає цю просту і знаменну сут­ність — вона завжди має бути справою громадян, які наділені почуттям відпо­відальності й обов’язку, прагнуть і вміють володіти собою та власним життям.

У найбільш яскравій, розвиненій і навіть теоретично обґрунтованій фор­мі пряма (безпосередня) демократія знайшла втілення в античній полісній де­мократії, котру небезпідставно вважають виявом «справжнього», тобто кла­сичного, народовладдя, для означення якого виник і сам термін «демократія». Стародавні філософи Платон, Арістотель, Сенека, Цицерон та інші (від часів Стародавньої Греції до кінця XVIII ст.) під демократією розуміли особливу форму організації державної влади, коли останньою володіють не окремі люди (або ж одна особа), а усі громадяни.

Проте з часом умови політичного життя, насамперед величина й тип тієї політичної одиниці, до якої застосовувалися демократичні методи врядуван- ня, змінилися. У стародавніх полісах (зокрема, в Афінах) на народні збори приходило декілька десятків тисяч громадян, і це, напевно, була та природна кількісна межа, не переступивши яку люди могли збиратися разом і відносно конструктивно працювати. У складному сучасному світі пряма (безпосередня) демократія як основний механізм володарювання стала недосяжною або, при­наймні, вкрай ускладненою для практичного втілення.

Повернення до демократії у Новий час характеризувалося втратою нею одних рис і набуттям інших. Право суб’єктивної свободи, — зазначав Ґ. Геґель,

• є поворотним і центральним пунктом відмінностей між античністю й но­вим часом⁸. Саме воно витворило новий тип ліберальної (від лат. liberalis — вільний), плюралістичної (від лат. pluralis — множинний) та представницької демократії. З кінця XVIII ст. чільне місце в уявленнях про демократію посіли ліберальні цінності прав та свобод особи, конституціоналізму й законності. Демократія і права людини утворили універсальне ядро конституційної дер­

⁸ Геґель Ґ. В.-Ф. Основи філософії права. — Київ, 2000. — С. 115-116.

жави, різноманітні варіанти якої завдячують своїм походженням американ- ській і французькій революціям⁹.

Джон Стюарт Мілль (1806-1873)

Уявлення про демократію як представницьку форму правління, що базується на виборності і змінюванос- ті осіб при владі, парламентаризмі, поділі гілок влади, пануванні більшості, яка, проте, поважає права мен- шості, ототожнення демократії з конституційним урядуванням, що гарантує права людини, остаточно закріпилося в політичній науці завдяки працям ви- датного англійського політичного діяча і мислите- ля Дж. С. Мілла та його працям «Про свободу», «Про представницьке врядування» та інших (Див.: Джон Стюарт Мілль. Про свободу. Роздуми про представ- ницьке врядування. Поневолення жінок / Перекл. з англ. — Київ: Основи, 2001).

Загалом концепції ліберальної представницької демократії властиві такі риси:

• представництво суверенної влади народу не через безпосередню участь у прийнятті рішень, а через обрання представників — насамперед у за­конодавчі структури;

• використання механізмів учасницької, або партисипаторної (від англ. participate — брати участь) та прямої демократії на загальнодержавному рівні тільки при розв’язанні найістотніших проблем (прийняття або за­твердження конституцій, зміна території держави, приєднання до між­народних союзів);

• визнання як норми «строкатості» суспільного життя, неминучості про­тиборства інтересів і навіть конфліктів та вироблення завдяки цьому механізмів соціального й політичного плюралізму, що забезпечують узгодження інтересів і врегулювання конфліктів;

• узаконеність опозиції і реальна конкурентність у боротьбі за владу;

• гарантії прав і свобод людини, що забезпечує певний ступінь особистої свободи;

• широке громадянство і високий рівень участі населення в політиці, що передбачає максимальне зниження або скасування зняття цензів (май­нового, вікового, статевого, освітнього, осідлості);

• вільні ЗМІ, які відіграють вирішальну роль у політичній комунікації, утворюючи осердя сучасного демократичного процесу¹⁰.

⁹ Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность: Московские лекции и интервью. — Москва, 1995. — С. 60.

¹⁰ Про ці та інші риси сучасної демократії див.: Dahl R. Democracy and its Critics. — New Haven; London, 1989. — P. 214-220.